Книга як найпростіший спосіб повернутися додому – бібліотека для біженців у Любліні

На початку березня Ярина Посуняк почала волонтерити на інфолінії в Комітеті допомоги Україні в Любліні. Під час роботи у неї з’явилася ідея допомагати переселенцям книжками. Сьогодні задум перетворився на великий проєкт багатокультурної бібліотеки, в межах якого вже розповсюджені 5 тисяч книжок. Спочатку видання доправляли безпосередньо до українських спільнот, а тепер планується повноцінна бібліотека у Любіні, куди читачі можуть приходити самостійно. Ярина розповіла Читомо про небачену досі відкритість польського суспільства, свободу дій у проєкті, радість праці, волонтерську творчість та силу літератури.

Особиста історія

У 2015-му Ярина приїхала в Люблін на навчання, зараз їй 26. До цього вона жила у Винниках, передмісті Львова. Спочатку вчилася на архітектора чотири з половиною роки, а згодом на історії мистецтва. Вийшла заміж у Любліні й тепер це постійне місце її проживання, до того ж сюди переїхали батьки із сестрою. Проте дівчину постійно тягне додому, до Львова, бо це місто, у яке завжди хочеться повертатись. Після 24 лютого бажання поїхати в Україну лише зміцнилося – була внутрішня потреба перебувати на місці й допомагати. Однак дівчина знайшла спосіб стати корисною для українців у Польщі.

«Тепер, від початку вторгнення, я тимчасово покинула архітектуру і займаюся книжками. Завжди читала дуже багато, в рік могла прочитати 300-400 книжок. На жаль, навчання в університеті змінило мої читацькі пріоритети. Це була або архітектура, або будівельне право. Очевидно, що впродовж навчання в університеті я прочитала значно менше книжок, ніж раніше. Тим паче в Польщі тяжко з українською літературою – або позичала книжки у своїй міській бібліотеці, або ж просила, щоб мені хтось купував книжку і передавав», – каже Ярина.

Як виникла ідея проєкту

Останні дні зими дівчина, як і більшість українців, почувалася жахливо. Потрібен був час, щоб повірити в цю нову реальність. Ярина пригадує, що у перший день вторгнення вона з чоловіком пішла на площу в Любліні на протест, і там було всього 20 людей. Польському суспільству теж потрібен був час. Ніхто не розумів, що відбувається, куди йти, як допомагати. Постійно тривожила думка про те, що потрібно допомагати вже зараз, тобто негайно їхати в Україну й приєднатися до волонтерського руху. Однак чоловік категорично відмовляв Ярину від цієї ідеї. 

Тоді дівчина зголосилася на волонтерство у Любліні. Уже 25 лютого почав працювати місцевий Комітет допомоги Україні й вона долучилася до роботи як перекладач. Проте згодом Ярину скерували на роботу в інфолінії. Там дівчина постійно перебувала в напруженні, оскільки за день доводилося відповідати на сотні дзвінків, заспокоюючи людей у відчаї. Фактично протягом півтора місяця вона щодня або кожний другий день волонтерила, хоча переважно більшість її колег просто мешкала в Центрі культури в Любліні. Власне, Центр культури й надав свої приміщення для Комітету допомоги Україні, до якого насправді входить багато людей із різних товариств, організацій, міської адміністрації. Головне товариство, яке веде комітет, – це Homo Faber. Вони усіх поєднують: шукають кошти, житло, гуманітарну допомогу, розповсюджують інформацію для біженців, організовують юридичні консультації чи супровід у медичній допомозі. 

«На початку роботи було дуже багато адреналіну. Працювало сім телефонів, їх цілодобово обслуговували безліч людей. Інформація про те, де приймають людей на ночівлю, могла змінюватися кожну годину. Треба було багато дзвонити й дізнаватися – тут машина по дорозі зламається, тут група людей з неповносправностями їде з України. Перші два місяці всі жили в такому темпі. Деколи траплялося так, що ми мусили когось прийняти там, де працювали. Людям просто не було куди піти: вони спали поруч, а ми працювали. Такий панував розгардіяш, але інакше не можна було», – згадує Ярина.

Так, шалена робота усього Комітету була спрямована на те, щоб найшвидше забезпечити базові умови для життя переселенців. І здавалося б, просто немає часу на додаткові ініціативи. Однак впродовж цих інтенсивних тижнів у Ярини назріває чи не божевільна ідея – створити книгозбірню для людей, котрі ще недавно уникнули смертельної небезпеки.

Читайте також: Виїзд як порятунок життя: складна доля українців Польщі

Книжки для переселенців

«Спочатку я порадилася з однією із координаторок Комітету стосовно розповсюдження книжок серед переселенців і вона з радістю мене підтримала. Відтак я почала шукати контакти, і це була відома історія про друзів, знайомих, знайомих знайомих і так далі. Траплялися просто неймовірні речі. Ти дзвониш до людини, номер якої дізналася, подзвонивши до трьох інших незнайомих тобі людей. Тобто це був і є час небаченої досі відкритості. Особливо маю віддати належне полякам. Вони насправді ніколи не відрізнялися такою відкритістю, польська спільнота досить замкнута – вони з обережністю ставляться до інших націй. З українцями так само, вони приїжджають сюди сезонно – тобто вони начебто є, але водночас їх і нема, але відтепер ситуація кардинально змінюється. Раніше уявити не могла стільки українських книжок у Польщі», – розповідає дівчина.

Першою інституцією, яка відгукнулася на ініціативу Ярини, була її рідна винниківська бібліотека. Невдовзі молодіжна організація «Золота молодь Винник» також почала збирати книжки для переселенців разом з бібліотекою. А згодом дівчина познайомилася з Андрієм Павлишиним, який налагодив збір у Львові. Так поступово сформувалися перші партії книжок для переселенців. Невдовзі черга дійшла до Дрогобича, а тепер навіть Ужгорода. Урешті мережа контактів привела Ярину до Українського інституту книги, який надав свої макети для друку книжок у Польщі.

Наразі Ярина шукає можливості для фінансування друку. Хоча вроцлавське та познанське видавництва вже тепер друкують інші книжки українською – зокрема із Вроцлава уже прибуло 2 тисячі нових видань.

Найбільше книжок зібрали у Львові, і дівчина каже, що Львів як читацька столиця її не підвів.

На початках Ярина приймала книжки в приміщенні відділу архітектури Люблінського університету, там таки займалася сортуванням та формувала партії для відправлення в інші місця Любліна та області. Через її руки пройшли найрізноманітніші видання – зіпсуті, старі й нові, література іноземними мовами, багато методичок. Є книжки, наприклад, про те, як формувалася компанія Toyota чи інтерв’ю Юрія Андруховича. Але дуже не вистачає українських новинок: «Спочатку я налагодила контакти із міськими та обласною бібліотеками в Любліні, бо так було легше внести книжки в бібліотечну систему. Потім відправляла книжки безпосередньо туди, де багато переселенців, місця ночівлі, наприклад. Також передавала книжки в дитячу лікарню та школи в Любліні, куди приїжджали українські дітки. Як побачила перші фотографії з лікарні, я просто сиділа і плакала. На фото була дитина з бандажем на руці, вона розглядала книжечку… Це був дуже емоційний момент для мене».

Більше ніж бібліотека

Із самого початку Ярина знала, що збирає книжки з метою створення багатокультурної  бібліотеки. Власне, передання книжок міським бібліотекам є і плюсом, і мінусом. Вони роз’їхалися по філіалах, і ці 30-40 книжок можуть бути розкидані по різних частинах Любліна, а дівчині залежало на тому, щоби згромадити в одному місці багато книжок українською мовою. А відтак бібліотека буде частиною майбутнього центру інтеграції, створення якого ініціювали Комітет і правозахисна організація Homo Faber. Тобто це має бути місце зустрічі переселенців з України й не тільки. Річ у тім, що в Комітеті працювали білоруси, і тому дівчина подумала, що потрібно враховувати етнічні меншини. 

«Вони існують в місті своїми групками, а за допомогою книжок можна спробувати їх інтегрувати в польське середовище. І тут не йдеться про асиміляцію, яка часто має негативну конотацію, тут важливо, щоб кожен пізнавав свою культуру, але водночас був відкритий на інші культурні простори. Звісно є глибші підстави, як-от виразна багатоетнічність Любліна», – каже дівчина.

Відтак Ярина почала шукати іноземну літературу. Їй вдалося домовитися про партію книжок гебрайською з Ізраїлю, також уже є книжки англійською і арабською мовами. 

Логістика й білоруський кордон

У Комітеті допомоги Україні є цілий відділ, який займається логістикою, хоча переважно організація перевезень на Ярині. Для того, щоб ввезти велику кількість книжок на волонтерські потреби, треба мати дипломатичні листи. На щастя, у кожному місті, куди зверталася дівчина, знаходилися охочі допомогти. Наприклад, у Львові, що став найбільшою точкою збору, цим займався Андрій Павлишин. Найскладніше було вивезти книжки із Білорусі:

«Я їх замовила 4 місяці тому, а вони прийшли тільки в минулу п’ятницю. І я розумію, чому це так. Директора книгарні просто заарештували, тож він не мав можливості передати книжки до польського консульства. Виявляється, книжки білоруською можна вивезти лише дипломатичним транспортом. Це взагалі неймовірна історія. Я в той момент просто дякувала Богу, що ми маємо свободу мови. Взагалі залишилося дуже мало видавництв, які друкують білоруською, мабуть, десь чотири чи п’ять. Я співпрацювала із мінським видавництвом, і це теж була історія про знайому знайомої. Коли нарешті прийшли книжки, я довго не вірила. І цікаво, що там навіть були книжки українських авторів білоруською мовою, здається, там навіть є Юрій Іздрик».

Що робити з російською книгою

Ярина відразу погоджується, що це дуже важка тема, особливо враховуючи те, що політика Комітету – толерантність. Зі Львова вона фактично не отримала російськомовних книжок. Зате отримала багато від однієї польської організації, і це були дитячі книжечки харківського видавництва. Причина в тому, що поляки просто не розрізняють наших мов. Тож зараз у дівчині бореться дві частини. Одна частина, яка каже – треба категорично відмовлятися; а друга каже, що не можна палити книжки як відьом у середньовіччі.

Ярина зізнається, що має коробку книжок російською мовою, і якщо хтось приходить і питає, чи є щось російською, – віддає. Решта російських видань увійде до бібліотеки символічно.

«Найчастіше російські книжки – це стара зарубіжна класика. Але якщо вже кажемо, що бібліотека багатокультурна, то відмовляючись від книжок котроюсь мовою, ми стріляємо собі в ногу. Тому швидше всього якісь видання ввійдуть до фонду бібліотеки, але це будуть нейтральні речі. Наприклад, я натрапила на щоденник військового ЗСУ з Криму, який написаний російською мовою. І тут є дилема. Що з такою книжкою робити? Зміст вартісний, але російською мовою. І я розумію, що на певні речі потрібен час, бо дуже легко споляризувати культурні теми. Лякає сам факт, що є потреба російських книжок», – каже Ярина.

Ярина має чіткі особисті критерії селекції російських книжок. Наприклад, якщо це Біблія російською, то вона для неї нейтральна. Якщо це книжка пропагандистська, то очевидно що ні. Разом з тим дівчина думає, що російська мова неуникно несе за собою російську ментальність.

Казка від волонтерів

«Цікавим відгалуженням цього проєкту стало те, що я почала займатися книжечкою, яку написала дівчина-волонтерка з інфолінії Мілена Камінська. Вона написала казку для дітей польською, а потім всі гуртом перекладали її на українську мову. Це казка про маленького хороброго кролика. Зараз ми шукаємо кошти, щоб вийшла гарна кольорова книжка, але тим часом ми зробили розмальовки за мотивами цієї казки. Їх ми розповсюджуємо по Польщі, наприклад, передали у Варшаву, де лікуються онкохворі діти. Тепер до Львова передали 1500 тих розмальовок» – розповідає Ярина.

Сюжет казки побудований навколо сім’ї кроликів, які спокійно живуть собі на власній галявині. Та одного разу приходить небезпека, і ця небезпека – ведмідь. Зрештою у казці багато зрозумілої символіки. Наприклад, кролики хотіли засіяти на весну соняшник, але через небезпеку не змогли цього зробити. Тому вони шукають новий дім, потрапляють до інших кроликів, які трішки відрізняються, мають інший колір шубки тощо. Авторка казки консультувалася з дитячими психологами стосовно змісту, тобто ця книжка може бути одним зі способів говорити з дитиною про війну. Ярині пощастило записати аудіокнигу, і тепер вона стала українським і польським голосами цієї казки:

«Моя мотивація була в тому, що аудіокнигу в дорозі завжди можна з дитиною прослухати. Це простіше, ніж розмальовка чи фізична книжка. Так можна охопити групу людей з вадами зору. Аудіокнига вже доступна. А стосовно розмальовок, то одна друкарня вже надрукувала 5 тисяч. Тобто вони поїдуть до України ще далі, ближче до лінії фронту. Крім гуманітарної допомоги, залишається місце на таку гарну і приємну річ. З одного боку війна принесла дуже багато зла, а з другого ти бачиш, як люди змінюються в кращу сторону, ти бачиш, як вони готові поділити з тобою домівку, ліжко, їжу. Ця ініціатива з книжками показує також багаторівневість: не тільки одною гуманітаркою, а також і духовністю».

Читайте також: Література ціною дому: чотири книжки на тему біженства та депортації

Перспектива

«Проєкт має велике майбутнє. Сам факт зосередження такої кількості українською літератури в одному місці за кордоном тягне за собою багато позитивних аспектів. Тим більше Комітет відкритий на мою працю, і вони дуже раді, що в мене є завжди нові ідеї. – розповідає Ярина – У нас дуже налагоджена робота, є кілька відділів – хтось займається транспортом, хтось волонтерами, хтось пошуком грантів чи написанням проєктів. Постійно є підтримка. Ніхто не знав від самого початку, що дійде до такої кількості книжок – 5 тисяч. Зараз у Комітеті думають про те, щоб мені на постійно дати когось в поміч. Можливо, моя група розшириться. Я не почуваюся самотньою, хоча відчуваю відповідальність як ініціатор проєкту. І мені ніхто не вказує, як робити, я відчуваю свободу дії, адже цінності Комітету в розумінні, довірі та співпраці. Звісно, бібліотека не твориться однією особою. Можливо, я є в цьому сенсі трохи шаленою, вирішила стати людиною, що ламає стандарти роботи в бібліотеці».

Ярина невтомно працює, адже свідома того, що це важливий і довготривалий проєкт. Уже зроблено дуже багато. Польський Інститут Книги надав своє програмне забезпечення для каталогізації книжок, тож дівчина намагається внести усі видання в базу до того часу, як бібліотека нарешті отримає нове приміщення в центрі інтеграції. Вона постійно шукає книжки іноземними мовами. Шукає також дофінансування з інших організацій, аби не стояти на місці з вже наявним фондом. Ба більше, вона планує створити інфраструктуру для електронного читання та аудіокнижок, охопивши таким чином читацьку аудиторію з особливими потребами. Загалом, крім 5 тисяч розповсюджених книжок, уже зібрані близько 1 тисячі видань українською  для нової бібліотеки в Любліні. 

Дівчина каже, що насправді ми можемо не усвідомлювати, наскільки українська книга в Любліні може вплинути на біженців: «На початку, коли я багато дзвонила і шукала контакти для проєкту, я почула фразу: “А ви знаєте, якби ми більше читали, може і війни не було б”. Нонсенс полягає в тому, що російськомовні переселенці з України, будуть більше читати українською в Польщі, ніж в самій Україні. Насправді війна триває не лише на першій лінії фронту. У культурі – теж війна. І книга – це зброя, яка звільняє від агресії. Думаю, росіянам теж не завадить читати. Маю надію, що це буде змінювати людей внутрішньо, бо ж книга вчить толерантності, відкритості, пробуджує свідомість. А разом із тим це найпростіший спосіб повернутися додому, бодай ментально».

Зв’язатися з Яриною щодо співпраці, можна за цим мейлом: jaryna.posuniak@hf.org.pl