Книга материнського голосіння: новий роман Марії Матіос «Мами»

Марія Матіос. Мами. — Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2023. — 288 с.

Марія Матіос, авторка культової «Солодкої Дарусі» і лауреатка Шевченківської премії, видала нову книжку. «Мами» — це історії 5 матерів, які втратили своїх дітей. Це книжка-голосіння, яка показує сильні й страшні почуття осиротілих матерів. А ще це текст про війну, важливість називати речі своїми іменами й особливості світовідчуття людей з психологічними травмами.

Що чекати від нової книжки Матіос? Розбираємось у рецензії.

Попри те що книжка Матіос розповідає історії кількох різних жінок, центральною і найбільшою за обсягом є історія мами Сидонії. Решта історій у книжці нагадують античний хор, який підспівує головній лінії драми, показуючи множинність згорьованих плакальниць за своїми дітьми. І біль від цієї втрати нікуди не зникає, продовжуючи роз’їдати матерів до останнього подиху. Ці додаткові оповіді не особливо пов’язані сюжетно, вони є короткими й не сильно виписаними.

Варто сказати, що втрата дитини — особистий біль авторки цієї книжки. «Мами» присвячено пам’яті сина Марії Матіос, який загинув у 2019 році. Тож все, що описує авторка, для неї дуже особисте.

Мама Сидонія

Основна історія книжки Марії Матіос — це історія мами Сидонії. Вона медсестра у сільській лікарні, самотня жінка без родини й друзів, про яку хвилюється хіба її бос — головний лікар. Син Сидонії пішов добровольцем на початку російсько-української війни й загинув під Іловайськом. Це горе посилює тотальне нерозуміння й неемпатійність людей поруч і всі кола бюрократичного пекла, які має пройти жінка у своїй трагедії. 

Сидонія дуже довго намагається зрозуміти, що сталося з її сином. Де шукати слідів чоловіка, записів про якого нема у військкоматі? Щоб отримати інформацію про смерть сина, героїні треба зробити безліч незрозумілих дзвінків, запитів і процедур. І навіть тоді, як ці кола залишились позаду, Сидонія не отримує чітких слів про смерть сина й бодай дрібку співчуття. Вона отримує папку судмедекспертизи, написану суцільними канцеляризмами. Сцена, в якій Сидонія майже божеволіє від своїх емоцій і неможливості зрозуміти, що саме написано в тексті про її сина — одна з найсильніших у цій книжці.

Варто додати, що всі описані події відбуваються до повномасштабного вторгнення. Тож більшість людей у «Мамах» перебувають у теплому анабіозі невідання, що означає війна. Замість співчуття вони за інерцією плетуть язиками, що це ще не зрозуміло, чи син Сидонії справді воював на війні. Ласих до пліток диванних експертів не бракує ніде.

Потворний світ новий

У «Мамах» Матіос показує, що світ з початком війни безповоротно змінився. У ньому тепер є ПТСР і психотерапія. Та й психіатрична лікарня — уже не дім прокажених, як це сприймалося за радянських часів. Завдяки широкій аудиторії книжок Марії Матіос «Мами» і справді можуть відкрити очі своїм читачам. Познайомити з тим, як працює травмована психіка, і стати місточком адаптації до нової реальності.

Авторка подає численні приклади нечулості до людей, які пережили війну. Матіос пускає нас підглянути за сеансом групової психотерапії, де бійці скаржаться на абсолютне нерозуміння близькими того, що вони пережили. Люди в книжці Матіос і справді поводяться нечуло й неадекватно зі своїми ближніми. Одна з матерів весь час бідкається, що син підняв руку на матір. І хвилюють її не стільки дії сина, не власний біль, а сором перед громадою і запитання «Що люди скажуть?». Вона не усвідомлює, чому сина тригернуло і він це зробив. Мати тихо підійшла до нього ззаду, і він автоматично зчитав це як небезпеку. Він не хотів зробити їй боляче. Але мати не здатна цього зрозуміти.

Багато людей очікують, що після війни бійці просто повернуться до свого попереднього життя, ніби нічого не сталось. Зможуть влізти в нього, як у звичний одяг, який вони носили все життя. Але цей одяг більше не налазить на них і тріщить по швах від кожного руху. Матіос демонструє нам неготовність цивільних людей прийняти, що війна змінює, і тотальне нерозуміння, як саме змінює. Чому так? Що ж, на це запитання авторка теж має невтішну відповідь.

Називати речі своїми іменами

Одна з проблем, яку заторкує письменниця в «Мамах», це довгий період неназивання речей своїми іменами й неприйняття реальності, у якій ми живемо. Герої книжки скаржаться, що війну надто довго називали химерним евфемізмом «АТО». А мама Сидонія страждає від того, що світ навколо вперто не намагається пристосовуватись до нової реальності. Телебачення показує безліч дурного розважального контенту, але не говорить про важливі воєнні реалії. Не з’являються передачі, які пояснювали би психологію бійців й розповідали б, що взагалі таке ПТСР. Світ вперто тримається за свої рожеві окуляри й відвертається від людей на кшталт Сидонії, як від прокаженої.

Евфемізми — це магічний захист від реальності. Якщо ніхто не говорить слово «війна», то може, її не існує. За допомогою своєї героїні Матіос багато нарікає на інфантильний медіапростір, корупцію і дріб’язкові проблеми, якими займався український світ у той час, коли треба було приймати воєнну реальність.

Не бійтесь заглядати в кабінет психотерапевтів

Несподівано книжка Марії Матіос показує потрібність психологічної допомоги як учасникам бойових дій, так і загалом усім, хто пережив складні почуття і ситуації. Авторка працює над тим, щоб показати усю серйозність психологічних проблем і бореться з радянськими стереотипами про психіатричне лікування. Видиме фізичне каліцтво, яке залишає війна, досі здається вагомішим і звичнішим. Натомість ставлення до «невидимих» хвороб, які довгий час знецінювались, нам досі треба опрацьовувати.

Далека від новітньої медицини й сучасних трендів Сидонія стає чудовою провідницею у світ психології і психотерапії. Як людина, що й сама мала суїцидальний епізод, ця жінка переосмислює свої знання про психічне здоров’я. Марія Матіос коротко показує, що психіатрична лікарня — це не місце, куди відсилають усіх ненормальних, щоб ховати їх від очей «порядних громадян». Авторка відкриває завісу над тим, що діється у кабінеті психотерапевта і в душах травмованих людей, вчить елементарної емпатії.

Безперечно, це благородна й важлива справа. Проте з відкриванням цієї теми «Мами» запізнились принаймні на кілька десятиліть. У перекладній художній літературі й кінопродукції останнього десятиліття психологічні переживання розкладені буквально по поличках, та й популярного нонфікшну на психологічну тематику нам не бракує. Тож вочевидь, для людей, знайомих з темою психології, нічого нового книжка Матіос не відкриє. 

Різні українські письменники також порушували тему психології людей з воєнним досвідом, але не робили її центральною. Наприклад, «Східний синдром» Юлії Ілюхи показував людей, що не можуть пристосуватись до післявоєнної реальності, а «Мондегрін» Володимира Рафєєнка розкривав складний внутрішній світ переселенця, травмованого пережитим. 

«Мами» Марії Матіос — це книжка великого болю, яка може об’єднати в мовчазному сестринстві всіх тих, хто втратив близьких людей. Це книжка, в якій можна знайти відчуття, суголосні своїм, побачити свою несамотність у горюванні. А з темою психологічних воєнних травм українській літературі і суспільству доведеться працювати ще багато.

Купити книжку