Книжки, які ви встигнете прочитати за одну поїздку Укрзалізницею

У 2019 році найпопулярнішими напрямками Укрзалізниці були «Київ — Харків» та «Київ — Львів». Поїздка на цих інтерсіті триває близько п’ятьох-шістьох годин. Людина в середньому витрачає на прочитання сторінки дві-три хвилини. З допомогою нехитрої арифметики, а також зі знижкою на довгі погляди у вікно для наповнення думок простором, ми вирахували, що за поїздку в один бік можна прочитати книжку на 150-200 сторінок. А якщо у вас квиток в обидва боки, то можна проковтнути й роман.

Із 26 травня Укрзалізниця поступово відновлює рух пасажирських поїздів на деякі сполучення. Попри обрані напрямки та потрібні жанри, художня література завжди обмежує від небажаних контактів, а іноді робить це й зовсім на рівні з подорожжю.

Напрямок: страшно швидко

«Київ-Пасажирський — Одеса-Головна». Час у дорозі: 7:14

Час у поїзді тягнеться вдвічі довше. Мобільний інтернет вибиває, щойно ви від’їжджаєте від платформи великого міста, а вайфай не встигає за рухом вагону. Отже, типовий палій часу не спрацьовує – немає таких цінних стрічок, що могли би затягнути вас у нескінченну веремію подій і мотивацій.

Для сформованої культури запійного перегляду, коли Netflix за вас перемикається між серіями, Instagram гортає історії – тільки б ваш сеанс тривав якомога довше – трилер виявляється найбільш очевидним жанром. Він робить із вами те саме: використовує всі можливі прийоми, щоби читання було невідривним, а витрачений час – непомітним.

Здавалося би, чи можна вигадати гіршу пораду, ніж трилер у часи пандемії? Радити жанр, що передбачає постійне передчуття жаху в період, коли всі пронизані тривожністю. Але саспенс здатен схопити вас за комір настільки міцно, що змусить не тільки відволіктися, але й зовсім забути про реальність.

Квиток: «Кімната» Емми Доног’ю

Переклад: Анатолій Хлівний. Харків: Віват, 2017. – 336 с.

«Кімната» – це не зовсім типовий трилер. Доволі довго він просто читається як дуже дивна книжка. Джеку сьогодні п’ять років, він розповідає нам про свою шафу й малюнки в ній, про сніданок і тисячі інших ранкових справ, про ігри зі своєю Ма, яка доволі компульсивно оберігає його від усього. Через діалоги й постійні чомукання дитини читач стає спостерігачем маленьких ритуалів молодої сім’ї – схоже, у межах однієї кімнати. Подекуди з’являється ім’я Старого Ніка, він приносить різні речі, й від нього ховають різні речі. Іноді Старий Нік приходить уночі та скрипить ліжком, а Джек у шафі рахує ці скрипи.

Страшною, ненормальною й напруженою ця реальність стає в голові читача, це ваш асоціативний ряд відтворює справжню картину. Тим часом, ненадійний оповідач почувається комфортно в цій буденності, а от жах і тривогу в ньому спричиняє саме зовнішність, яку ми звикли називати нормальною.

Якщо немає вільних місць: «Моя найдорожча» Ґебріела Теллента, «Гострі предмети» Ґіліян Флінн, «Кладовище домашніх тварин» Стівена Кінга.

Купити книжку.

Напрямок: сучукрліт або тіні забутих

«Київ-Пасажирський — Харків-Пас». Час у дорозі: 4:46

Зазвичай брак великих романів зараховують до недоліків сучасної української прози. У випадку короткої подорожі – це беззаперечна перевага. У прозі останніх двадцяти років можна знаходити самоцвіти, що загубилися за більш очевидними гігантами на кшталт «Ворошиловграду» чи «НепрОстих». І як би не хотілося узагальнити, усе в ній не обмежується автобіографізмом чи міфотворенням на базі місцевих легенд.

Подекуди трапляються філологічні чи гендерні дослідження, замасковані під невеликі романи, або сплески саморефлексії в оповіданнях.

А десь можна натрапити на те, що так зневажливо називають масовою літературою – легкі сюжетні зарисовки, грайливе жонглювання діалогами, в яких хочеться підкреслити кожну фразу.

Квиток: «Як я стала святою» Тані Малярчук

Харків: Фоліо, 2008. – 190 с.

Серія «Графіті» у видавництві «Фоліо» – це особливий різновид guilty pleasure, про який неодноразово згадують ті, хто люблять подорожувати та читали сучукрліт ще до того, як її почали так називати. М’яка обкладинка зі стоковими фотографіями, малий розмір та туалетний папір замість сторінок – саме в такому вигляді почали публікуватися імена, що зараз здобувають міжнародні літературні премії.

Таня Малярчук починає розповідати історії нібито про наш світ, але поступово ця реальність починає кульгати в бік сюру й абсурду: вчинки і фрази дедалі важче натягнути на межі здорового глузду. Так, у першому оповіданні впізнається переосмислення «Зачарованої гори» Томаса Манна, а далі виринає видозмінений Франц Кафка. У поступовому відлущуванні алюзій вгадується казковість, «шахерезадність» сторітелінгу, що відгукнеться пізніше й у творчості Катерини Калитко, і в Олексія Чупи не тільки за назвами текстів – «Земля загублених, або маленькі страшні казки» та «Казки мого бомбосховища» відповідно – але за характерним очудненням дійсності та нанизуванням оповідань одне на одне в збірці.

Якщо немає вільних місць: «Жінка його мрії» Олеся Ульяненка, «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» Олега Лишеги, «Гамлєт» Леся Подерев’янського.

Купити книжку.

Читайте також: Яремчук і Малярчук про українських «інших» і де їх шукати

Напрямок: чужі вокзали пахнуть смертю і корицею

«Київ-Пасажирський — Львів». Час у дорозі: 5:16

Можна довго сперечатися, чи здатна література сповнити людину так само, як справжня подорож. Проте, проїхати всі Балкани й не помітити зсувів і шрамів кінця минулого століття – можна. З літературою так не вийде: у письмі завжди залишається відбиток тієї чи іншої культури, і важко не помітити її відмінність із власною. Саме після насичення чужими традиціями досвід подорожнього може стати найбільш повноцінним. Адже тільки тоді стає відчутною й помітною моторошна казковість Данії чи безліч бункерів у Албанії.

У цьому напрямку можна виокремити два підходи: історичний і культурологічний. Так чи інакше, але доведеться багато гуглити й лінкувати з прочитаним чи запланованим на майбутнє.

У першому випадку розуміння виникає після достатньо глибокого занурення у хронологію конкретного періоду; у вивченні культури – важливо охопити якомога ширший ландшафт регіону. Звісно, на перетинах цих підходів воно іскритиме навіть більше.

Квиток: «У трюмі» Владимира Арсенієвича

Переклад: Андрій Любка. Чернівці: Книги – XXI, 2019. – 128 с.

Усі анотації й рецензії кричать про те, що роман сербського письменника Владимира Арсенієвича – роман про війну на території колишньої Югославії. Насправді ж там не стільки війна, скільки її відгомін у вихованні та становлені суспільства (точніше: конкретної його частини). Набагато більше в цьому тексті любові, непорозумінь і дивування епохою змін. Жах останньої стає відчутним аж у хронології одного року на останніх сторінках – де що не день, то кривава бойня.

У війні найстрашніше – статистика. Ми це зараз чудово відчули з пандемією, де боротьба зі загрозою перестала бути низкою особистих історій, а стала фоновими цифрами щоранку в стрічці новин. От «У трюмі» гудить такою щемливою буденністю, де тривожність, мобілізація та дефіцит – тільки тло щоденного життя. Письмо Владимира Арсенієвича чимось схоже на Сергія Жадана часів «Депеш Мод»: тут і кількість наркотиків відповідна, й оспівуванням Жінки на рівні, і гумор на межі фолу.

Якщо немає вільних місць: «Шумовиння днів» Бориса Віана, «Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!» Курта Воннеґута, «Дитя землі» Сйона.

Купити книжку.

Напрямок: комікси або графічні романи

«Київ-Пасажирський — Дніпро-Головний». Час у дорозі: 5:54

Після карантину може не вистачати повнокровних досвідів: походів у кіно, де аудіовізуальність вивантажується на глядача з усіх сторін, щоденного екшену, коли концентрація кортизолу драматично підвищується. Є думка, що графічні романи читаються швидше, ніж звичайні – мовляв, менше тексту.

Насправді ж, у деяких коміксах візуальний наратив працює так потужно, що потребує більше ресурсу для засвоєння, ніж звична проза, як-от насичений «Пейшенс» (Patience) Деніела Кловза. А іноді в доробку письменника саме комікс вважатиметься найпотужнішою прозою, попри десятки опублікованих текстових романів, як «Пісочний чоловік» у Ніла Ґеймана.

Візуальний складник може працювати з архетипами («Маус» Арта Шпіґельмана) та підсвідомими обмеженнями («Персеполіс» Маржан Сатрапі), може створювати звукові ефекти та підштовхувати до асоціацій, що нібито залишилися непроговореними. Комікс чи не найкраще підходить для ескапізму – адже не тільки вибудовує повноцінний світ навколо, але й потужно працює з уявою для його доповнення.

Квиток: «V означає Vендета» Алана Мура та Девіда Ллойда

Переклад: Катерина Пітик та Анатолій Пітик. – Київ: Рідна мова, 2020. – 416 с.

Важко не пов’язати між собою рухи проти Авакова та Black Lives Matter. Обидва збурили людей наприкінці весни повстати проти поліційного свавілля. Обидва стали масовими й голосними – на контрасті зі самоізоляційним затишшям. І саме карантин відіграв суттєву роль у протестах. Це вже були не просто новини про зґвалтування в Кагарлику та вбивство Джорджа Флойда – це злочини органів, яким ми довірили обмеження своїх прав. Саме поліція на вулицях міст контролювала дотримання локдауну впродовж майже трьох місяців. І ця ж поліція підсилює пандемію COVID-19 пандемією насильства.

Так склалося, що вихід українською «V означає Vендета» був запланований на березень, але для виправлення помилки друку його перенесли на червень – і який жахливий збіг! Алан Мур із Девідом Ллойдом публікували комікс про месника в масці Ґая Фокса ще з 1982 року. Змінивши хід історії Третьою світовою війною, після якої у Великій Британії запанував тоталітарний режим із неофашистською, гомофобською та християнською ідеологією, – автори малюють реальність, від якої Джордж Орвелл би плакав. Проти поліційної держави виходить байронічний герой V, який влаштовує театральні акції протесту, надихаючися Вільямом Шекспіром, Томасом Пінчоном та Людвігом ван Бетховеном. Критики досі дискутують, чи варто читати похмуру літературу в похмурі часи. Проте, якщо ви відчуваєте від гіперболізації антиутопій постекшенове просвітлення, а не тривогу – «V означає Vендета» тут, схоже, найкращий варіант.

Якщо немає вільних місць: «Скотт Пілігрим і його чудове маленьке життя» Браяна Лі О’Меллі, «Казки. Легенди у вигнанні» Білла Віллінґема, «Прибуття» Шона Тена.

Купити книжку.

Читайте також: Не лише комікси: що читають видавці, які видають графічну прозу в Україні

Напрямок: який чудесний свій дитячий!

«Київ-Пасажирський — Тернопіль». Час у дорозі: 5:22

Коли ми маленькі, суттєва частина прочитаного – казки. Перед нами розгортаються чарівні світи з неможливими героями та фантастичними сюжетами. Наша уява підживлює цю магію, ми переносимо її в реальність, розігруємо з друзями в ролях або відтворюємо у виставах із підручними предметами. Згодом нам захочеться швидше вирости, і з усіма запозиченими в дорослих захопленнями ми відкинемо казкові історії.

Хтось повернеться до них уже зі власними дітьми, інші відхрестяться від вигадок назовсім, але комусь таки пощастить повернутися в ті чудесні часи.

У цьому контексті можна згадати про два різновиди письма: безпосередньо призначене дітям та те, що використовує інструменти «дитячої» літератури, переносячи їх у дорослу. Перечитування умовних братів Грімм чи Ганса Крістіана Андерсена – окрема розвага, за якою стає зрозуміло, що дітей раніше сприймали як маленьких дорослих, не роблячи знижку на «ніжність» їхнього сприйняття. А от виловлювати казки в нобелівських і букерівських лауреатів може стати захопливим і навіть терапевтичним заняттям.

Квиток: «Гарун і море оповідок» Салмана Рушді

Переклад: Тарас Бойко. Київ: Видавництво Жупанського, 2012. – 153 с.

Ця назва мала з’явитися в одній із безлічі добірок кризового/карантинного/тривожного читання. Річ у тім, що британський письменник індійського походження написав свою найбільш казкову книжку в чи не найбільш травматичний період свого життя. В 1989 році Салману Рушді оголосили фетву – його роман «Сатанинські вірші» назвали віровідступницьким, а за вбивство автора обіцяли 2,8 мільйона доларів. Попри постійні переїзди й переховування Салман Рушді видав у 1990 році свою казкову повість про ткання історій.

Хлопчик Гарун живе в місті з найсумнішими людьми, проте його розраджують мамині пісні та батькові небилиці. Та одного дня він втрачає й це – його родителі більше не будуть разом, пісня затихає, а оповідки обриваються. З цього моменту Салман Рушді витинає свою розповідь: із безліччю кольорових істот, карколомним сюжетом, вплітаючи барвисті міфи – саджає читача на спину чарівного птаха та занурює в море оповідок. І перед очима розгортається полотно, що виграє жартами, меланхолійним задоволенням і безмежною любов’ю до слова. Зрештою, ми вчимося підсвічувати навіть найбільш моторошний тунель неоном.

Якщо немає вільних місць: «Сендмен» Ніла Ґеймана, «Аліса в Країні Див» Льюїса Керрола, «Вечорниці на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя.

— Ну? І чого ж усі хочуть? — запитав Гарун дещо з викликом.

—Щасливого кінця. — сказав Морж, а Гарун мовчав.

Купити книжку.

Читайте також: «Єдиний, хто не втомлюється» — 12 книжок про подорожі у часі