Музей воєнного дитинства: книжки, що були поруч

Книжка може стати важливим інструментом для підтримки дітей у складні періоди, зокрема під час війни. В них вони можуть знайти утіху, надію і розуміння у світі, зміненому війною. Олександра Дмитренко, яка працює в українському філіалі Музею воєнного дитинства, підготувала для Читомо добірку історій, присвячену переживанню воєнного досвіду через літературу. Саме такі свідчення і формують колекцію музею.

«А якщо ви повернете праворуч і підніметеся трохи вище, то побачите велику білу будівлю з написом “Музей воєнного дитинства”. Якщо хочете зрозуміти, яким було життя дітей Сараєва під час війни, кращого місця не знайти», – каже тридцятилітня дівчина туристичній групі в столиці Боснії. Між історичними свідченнями та фактами про боснійську каву вона невимушено згадує, як мама народила її у підвалі. Листопад 2021 року, переді мною представниця покоління, яке зростало серед жахіть боснійської війни. На жаль, за кілька місяців такі історії стануть гіркою буденністю для всієї моєї країни.

Було приємно чути згадку про Музей, адже на той момент я вже кілька місяців  працювала в його українському філіалі в Києві. Як би нам цього не хотілося, але війна на Балканах не стала останнім воєнним конфліктом у світі. На жаль, дітей, які дорослішають серед артобстрілів та ракетних ударів, стає з кожним роком дедалі більше. За даними організації Save the children, лише у 2021 році близько 449 мільйонів дітей (тобто кожна шоста дитина у світі) жили в зонах воєнного конфлікту. Тому проєкт, започаткований Ясмінко Галіловичем у 2010 році як опитування однолітків про їхній дитячий воєнний досвід у Боснії, згодом переріс у міжнародну платформу, яка оприявнює історії людей, чийого дитинства торкнулась війна.

Колекція Музею поповнилась такими схожими і таким різними історіями не лише з країн Балканського півострова, але й із Сирії, Лівану, Ємену, Сомалі… а з 2018 року свідчення дітей почали збирати і в Україні. У 2020 році відкрився офіс Музею воєнного дитинства в Києві. Згодом українська команда запрошувала гостей на виставки до Києва та Херсона, планувала показати колекцію і в інших куточках України. 

Менеджерка Музею воєнного дитинства під час візиту в Сараєві, листопад 2021 року 

Але якщо перші роки робота була сфокусована на збройному конфлікті в Луганській і Донецькій областях та анексії Криму і ще на початку лютого 2022 року ми говорили з херсонськими школярами про шляхи збереження миру в інших регіонах України, то 24 лютого потенційними учасниками Музею стали понад чверть мільйона українських дітей. 

Ви тримаєте в якійсь спеціальній шухляді непотрібні, на перший погляд, речі? Квиток із першого побачення чи старого ведмедика, якого подарували ще в дитинстві? Скільки разів ви казали комусь: «Не викидай, ця річ має для мене особливе значення»? Дитинство в умовах війни — незліченна кількість історій про дорослішання, дружбу чи навіть закоханість, несправедливість або, навпаки, людську доброту, а часом лише про біль і втрату. Часто ці історії зберігаються у пам’яті людей саме завдяки таким непотрібним, здавалося б, предметам, які мають найвищу цінність для їхніх власників. А якщо збережений у шухляді квиток — останній квиток із Луганська? А якщо цей ведмедик допомагав триматися, коли дитина лежала в лікарні після обстрілу? Саме для збереження таких історій працює Музей воєнного дитинства, пам’яті про досвід, який, на щастя, неможливо повною мірою переказати тим, хто не бачив війни на власні очі.

Українська колекція налічує понад 200 предметів (особистих речей) та повʼязаних із ними історій, а за десятиліття досліджень у Боснії тамтешня архівна колекція налічувала більше ніж п’ять тисяч предметів. Діти (чи дорослі з досвідом війни у дитинстві) передають Музею цінні для них речі, аби їхню історію теж було почуто, аби про їхній досвід дізналися інші. Серед цих речей — іграшки, щоденники, фотографії, обгортки від гуманітарних цукерок і, звичайно, книжки. 

Спеціально для Читомо ділимося частиною історій із боснійського та українського офісів Музею. Кожна з них про те, з чим стикається дитина в умовах збройного конфлікту. 

Читання в умовах війни

Таємний щоденник Адріана Моула

 Я навчилася читати через війну. Я поглинала книжки одну за одною. За іронією долі, війна та час, проведений у нашому підвальному притулку, розвинули мою любов до писаного слова. Я думаю, це була втеча від реальності війни, тому що життя в книгах було щасливішим і безпечнішим, ніж те, яке ми жили. Героями цих книжок я уявляла своїх друзів і себе. Кожна година, проведена за читанням, була годиною, проведеною без війни… Навіть якщо це було лише в моїй голові!

• Азра, нар. 1982 р.
• Сараєво, Боснія і Герцоговина

Дім їжачка

У цьому світі досі є люди, які не читали «Дім їжака». Якщо ти опинився в місті в облозі й достатньо дорослий, щоб прочитати принаймні більшість літер алфавіту, я б рекомендував цю книгу як хорошу відправну точку. Щоправда, аби читати книгу, тобі знадобиться свічка або інше, краще джерело світла. Важливо бути в безпеці — наприклад, у коридорі будівлі. Безсумнівно, знайдуться слова, яких ти не зрозумієш, тому завжди добре мати сестру поруч. Вона знає краще. Можливо, ти помітиш, що в книзі бракує деяких сторінок, бо в книгах, які проходять через багато рук, сторінок завжди бракує. А під час війни книжки переходять із рук у руки набагато швидше, ніж якби війни не було. Я не знаю чому. Можливо, тому, що на війні люди не люблять витрачати свічки.

• Надім, нар. 1989 р.
• Сараєво, Боснія і Герцоговина

Крім дослідницької діяльності, Музей займається освітніми проєктами. У Боснії цей напрям передбачає залучення шкільних груп до воркшопів, в основі яких лежать історії з виставки Музею. В Україні Музей ще не має власного приміщення, а повномасштабна війна унеможливила мандрівні виставки, тому поки фокусуємося на онлайн-подіях. Зокрема проводимо воркшопи за участю психологині Інни Строгової про те, як правильно комунікувати тему війни з дітьми, — наприклад, як із ними говорити про втрату. Сьогодні ми запитали психологиню, яку роль книжки відіграють у проживанні дитячого воєнного досвіду.

Читайте також: «Записати» війну: свідчення простих українців почали читати в усьому світі 

Книжка – добрий друг, однаково цінний і без обкладинки, і з пожовклими сторінками. Це потужний інструмент для зняття стресу та збільшення пружності та стійкості дітей як під час війни, так і ще довгий час після її закінчення. Зібрані Музеєм історії — історії стійкості. Вони підтверджують: книга може стати добрим помічником, щоб пройти разом з вами крізь складні часи. 

Читання під час війни — один зі способів відновлення через відволікання на історії персонажів, уявлення себе в іншому світі. Книжки — це дивовижний світ, що допомагає пристосовуватися до обставин, будувати майбутнє, мріяти. Людина не може бути постійно включена у переживання і не має цього робити. Така включеність виснажує та веде до безнадії, втоми, інших негативних наслідків. Дітям треба бачити світ без війни у книжках, збирати історії сили, щоб, повертаючись у реальність, долати виклики війни.

Про життя та смерть

У ході інтерв’ювання дитина розповідає лише те, що хоче і що готова розказати. Дослідник ніколи не запитує про смерть, поранення чи руйнування, якщо дитина сама не хоче про це розповісти.

Улюблена книжка малечі

Цю книжку мені читала мама. Мама і брат загинули. Він після обстрілу пожив недовго. Йому почали осколки діставати, і він помер.

• Євгенія, нар. 2010 р.
• Авдіївка

Словник англійської мови

Під час війни я хотіла вивчити англійську, щоб я могла говорити з солдатами ООН і, можливо, отримати шоколадку чи ще якусь цукерку. У цих спробах мені допоміг словник, який водночас був однією з моїх перших книжок.

Після того, як тата вбили, словник також допомагав тікати від реальності, в якій я опинилася, від думки про те, кого наступного я втрачу. Оскільки мама боялася повертатися з роботи сама, мій старший брат виходив за нею. Це означало, що вечорами я залишалася сама у квартирі, яка освітлювалася однією масляною лампою. У ті моменти цей словник став моїм єдиним другом.

• Аміла, нар. 1984 р.
• Сараєво, Боснія і Герцоговина

Життя на тлі війни

Мета нашого Музею — розкрити різні досвіди дітей, яких торкнулася війна, досвіди, які часто залишаються в тіні сенсаційних заголовків про втрачене покоління: освіта, вимушене переміщення, адаптація в новому місці, пошук відчуття дому. 

Книга з ратуші Сараєва

Дорогою до школи ми з подругою зайшли до В’єчніці (ред.  – Національна та університетська бібліотека Боснії та Герцеговини, повністю знищена через обстріли сербських сепаратистів під час облоги Сараєва 25 серпня 1992 року) через кілька днів після того, як вона згоріла, в надії знайти щось і врятувати.

Я знаю, що вона знайшла пару сторінок, поки я знайшов цю книгу. Ми обидві були у сажі та попелі.

То був перший рік війни. Тоді я не могла знати, як довго це триватиме і що буде далі, але здавалося, що врятувати цю книгу був сенс. Не знаю чому, але в той момент я відчувала, що роблю щось дуже важливе.

• Альма, нар. 1978 р.
• Сараєво, Боснія і Герцоговина

Книга на майбутнє

Ми збиралися — у кожного був один наплічник із речами, так щоб перевдягнутися, бо ми сюди повернемось. І ми просто поїхали до Києва, а потім до Харкова. Як тільки ми переїхали, до луганчан було дуже скептичне, дуже презирливе, недовірливе ставлення. Можливо, тому, що нас вважали наче біженцями. У школі в мене вийшло так, що в новому класі дівчата такі всі: «Ой, так, чудово», а хлопчики, типу: «З Луганська?» І хлопчики починають видумувати: луганчанка, така-сяка — і різні пісеньки про тебе складають, різні… клички, прізвиська дають. І ти така наче: «Окей, гаразд. Мені не так уже й образливо», — але потім, коли тебе обирають старостою класу, а на тебе просто плюють… Ти такий: «Усе, — опускаєш руки, — нічого не буду робити», — намагаєшся нікому не впадати в око. Книжка Паоло Коельо трапилася мені, коли я збиралась, і я думала: «От буду їхати в машині й читати». Ясна річ, так не вийшло. Через декілька років я її знайшла і подумала: «Ось, клас, книжка. Треба її почитати». І тоді вона мені дуже сподобалась, і досі якісь життєві уроки пов’язані в мене з цією книжкою.

• Орина, нар. 2002 р.
• Луганськ 

Книга — як згадка про дім

Після початку повномасштабного вторгнення багатьом з нас довелося дізнатися як важливо мати хоча б щось, що нагадує про рідний дім. Для багатьох дітей такою річчю стала книга. 

Том Сойер

Цю книгу мені подарували на Новий рік. У нас тоді грошей не було. Але мені тітка передала. Я відразу почала її читати. А потім її побило осколками, коли в дах потрапило. Ми були в літній кухні. З 23 на 24 серпня ми трусили сажу. Десь о 12 ночі мама мене розбудила  —  почали стріляти. Ми пішли в льох. Потім щось поруч впало. Мені здавалося, що в погребі стеля падає. І зараз мені неприємно в льох залазити. Там же світла не було. Потрапила в дах міна. Розбила дах з двох боків. Але в саму хату не потрапила, тому що вдарилася в балку.

Ми переїхали у 2019-му, тому що там жити неможливо. Мені було 14. Сильно стріляли. У вікна кулі залітали. Ми з мамою сиділи, світла не було. А потім щось вибухнуло, і скалками посікло вікно. Воно повністю не розбилося, а дірки залишилися. І всі скалки на дивані. У нас вікна не були закладені. Ми переїхали мамою і з козами, собаками. У нас три собаки. А кіз одинадцять. П’ять великих і шість маленьких.

Багато речей з собою взяла. Ми рано встали, коробки заносили і виносили, щоб машину завантажити. Але з будинком прощатися, знаючи, що ти можеш приїхати, але жити там не будеш,  —  погано. Сумно. Звик. Відчувається, що ти вдома. Там було так спокійно спати.

Книжка лежала на горищі, і її посікло скалками. Але я все одно її забрала. Вона нагадує про те, що було.

• Уляна, нар. 2004 р.
• Золоте-4

Розумна собачка Соня

Коли тільки-тільки почалася війна, почали літати по небу військові літаки, ракети, не знаю, як правильно називати. Ми почали збирати речі, ховатись у підвал. Потім якось усе втихомирилося і я пішла до школи. У нас була контрольна, і я раптом помітила, що перестала бачити, що написано на дошці. Ми поїхали до Луганська, щоб обміряти мої очі, у мене виявили діабет.

Як виявилось, із діабетом я вже ходила цілий рік, цукор у мене дуже швидко, різко забрав зір. У Луганську нам сказали, що терміново треба їхати до Києва, бо інсуліну в місті не було. Нас відправили туди на операцію на очах та по діабету.

Ця книжка у мене з’явилася у 2013 році. У лікарнях її читала. Я її дуже любила, постійно читала, по кілька разів. І навіть коли ми до Києва переїхали, я її взяла з собою і весь час перечитувала. Мабуть, бо це з дому книжка і нагадує про дім.

• Христина, нар. 2006 р.
• Антрацит

Андрєй Усачьов — російський дитячий письменник, поет. У 2014 році приїздив на окуповану територію Луганщини (так звана «ЛНР») з «гуманітарною місією». 2022 року проводив екскурсії дітям зі Сходу України-жителям так званих «ЛНР» і «ДНР» Російською державною дитячою бібліотекою в Москві. (примітка редакції) 

Абрикоси Донбасу

Пам’ятаєш, скільки в Луганську в нас було абрикос? Я восени збирав каштани, саме такими пакетами, потім все це складалося в ящик для взуття і береглося я не знаю навіщо. А навесні — абрикоси. Я пам’ятаю, коли вони цвіли, це був просто дощ квітів, який тебе осипав, і це було щось чарівне. Я завжди радів, намагався ходити завжди спеціально так, щоб побільше абрикос, щоб поближче до абрикос. Це було щось таке світле й гарне. 

У мене життя війною поділене на Луганськ та після Луганська. В мене немає нічого, що б ці дві частини з’єднало в одне ціле. Більш того, я розумію, що мої спогади про дитинство, про Луганськ вмирають. Назва збірки — це саме такий відбиток з дитинства, те, що я навряд чи забуду. Це символ, який поєднує мене з дитинством, це тексти, які десь всередині мене відлунюють. 

• Олексій, нар. 2000 р. 
• Луганськ

Інна Строгова додає: «Книга може стати зв’язком/ниточкою з довоєнним життям. Нагадуванням про дім, про минуле. Щоб мозок міг добре пережити жахливі події сьогодення, треба укласти їх в автобіографічну пам’ять. Там події війни – тільки частина життя. Важливо мати послідовну історію: що було, що відбувається зараз, і про що я мрію на майбутнє. Це допомагає пережити події сьогодення й не травмуватись, розвиває пружність і мудрість. Бо інакше сильна тривога в голові й тілі може створювати світ жаху без майбутнього та минулого».

Перші історії після 24 лютого

Серед респондентів нашого Музею до повномасштабного вторгнення були ті, що продовжували жити поблизу лінії розмежування. Вони могли повертатися додому, могли гостювати у батьків на непідконтрольній території або й досі проживати там, де вже вісім років не майорить український прапор. Деякі діти за час війни вже почали своє доросле життя, знайшовши прихисток у різних регіонах України. Після 24 лютого контекст умовної безпеки для дослідників, так само як і для наших героїв, змінився. Тому, щоб продовжувати роботу над історіями в умовах повномасштабної війни без ретравматизації, наша команда опрацювала новий підхід, адаптований під реалії сьогодення, у зв’язку з чим історій «нового періоду» в колекції поки небагато. 

Одна з перших з них також пов’язана з книжкою, її наша дослідниця записала в Харкові Харкові. 

Була тільки книга

Прокидаюся 24 числа о 7:30, мамі кажу: «Давай збиратися до школи, ми запізнюємося, на 8 уже урок». Вона каже: «Не буде школи більше. Війна». Почали стріляти, я чула кулемет. Мені було страшно, я лежу на ліжку і не знаю, що робити. Потім ми пішли до дідуся в підвал. Там телевізор, чайник, диван. Прикольний підвал. Кішка Глаша у нас була з собою у підвалі.

Навесні ми виїжджали на західну Україну. Татова сестра там живе. Цю книгу ми читали в плацкарті, коли їхали туди. Незадовго до того нам у школі їх роздавали. Така книжка офігенна. Ми їхали, я її повністю прочитала, тут 95 сторінок. Удома прочитала ще кілька разів. Відсотки зарядки не хочеться втрачати. Інтернету теж не було, тож була тільки книга.

• Настя, нар. 2011 р.
• Харків

Книжки — лише невеличка частина нашої колекції. Речі, які мають особливе значення для тих, хто пережив чи продовжує переживати воєнний конфлікт, можуть бути різні. Ми віримо, що через ці артефакти зможемо донести багатошаровість і складність досвіду, який діти отримують як учасники воєнних подій. Якщо ви знаєте дітей, які хотіли б поділитися своєю історією або передати до Музею особисту річ або документ, заповніть форму — і наші дослідники вам напишуть чи зателефонують.

Читайте також про проєкт «Ще один день», присвячений військовим щоденникам.