Кого треба знати з українських графіків

У межах виставкового проєкту «Арт Паралелі 2019» відбулася лекція кандидатки мистецтвознавства Катерини Гончар, присвячена історії становлення та розвитку української графіки. Лекторка розповіла про те, як в українському мистецтві відобразилися великі стилі, ознайомила з легендарними графіками та з їх найвідомішими творами. Читомо законспектувало найважливіше.

Василь Кричевський (1872―1952) був одним із небагатьох представників українського Відродження, хто зумів не потрапити під жорстку машину радянської системи. Він просто вчасно зорієнтувався і покинув країну. Кричевський навіть встиг видавати проукраїнські видання за кордоном. У його роботах бачимо великий вплив стилю модерн. Найвідомішою будівлею в Україні, яка належить до стилю «український архітектурний модерн», став будинок полтавського земства, нині Полтавський краєзнавчий музей, а Кричевський став його творцем. Передусім він вважав себе архітектором, але успішно працював і художником-графіком. На його творчість вплинуло бароко: починаючи від сюжету і закінчуючи вирішенням, орнаментикою, стилізацією. Вплив бароко буде зустрічатися упродовж багатьох років в українському мистецтві.

Читайте також: Як і чому Тризуб став гербом України: 7 фактів, яких ви можете не знати

Олена Кульчицька (1877―1967) ― художниця, яка представляє західноукраїнську школу. Разом зі своєю сестрою Ольгою-Меланією Кульчицькою вони малювали та видавали різноманітні журнали, присвячені красі, моді й мистецтву. Вони працювали у стилі «модерн», пізніше ― у стилі «арт-деко». Що було характерним для художника у стилі «модерн»? Художник у цю мистецьку епоху, дуже нетривалу, але дуже виразну, мав бути універсальним: він мав бути архітектором, художником, живописцем, графіком, а ще трішки вміти проєктувати меблі та моделювати одяг. Саме такими й були сестри Кульчицькі. Творчість Олени дуже багатогранна, багатофункціональна як за стилістикою, так і за ідеєю. Але вона належала до тих дослідників, які захоплювалися західноукраїнською культурою. Сестри шукали й зображали національний одяг, архітектуру, тобто створювали певний літопис свого часу.

Як і будь-який художник цього періоду ― кінця ХІХ ― першої третини ХХ століття, митці були багатофункціональними: могли малювати рекламу, обкладинки, розробляти дизайн грошових знаків і робити ще багато різних речей. Починаючи десь від 1910―20-х ― період, який інколи називають «смертю мистецтва», коли класицизм як такий перестає відповідати реаліям того часу, коли Європу розриває на клаптики, коли художникам хочеться багато чого сказати і вони шукають нових засобів виразності.

Саме в цей період виникає модернізм, саме в цей момент митці починають відходити від реалістичних форм і образів, від зображення реальності та від спроби імітувати натуру. У цей період виникає український авангард: Казимир Малевич, Олександра Екстер, Анатолій Петрицький ― художники, твори яких висять у міжнародних музеях із підписами «російський художник», але насправді тісно пов’язані саме з Україною, бо вони тут народилися, формувалися, тут створювали свій неповторний і самобутній стиль.

Анатолій Петрицький (1895―1964) ― один із небагатьох митців того часу, якому дивом вдалося не просто залишитися живим, а залишитися живим, не мігрувавши з України. Хоча вважалося, що в нього був дуже конфліктний та жорсткий характер, і, разом із тим, новаторський підхід до творчості. Але існує така собі легенда, що одного разу всередині 30-х років його прізвище все ж потрапило до числа тих, кого мали виключити з партії та спілки художників, і наступним етапом, як правило, мав бути розстріл. Та в останній момент вирішили, що щодо українців на цей період план виконали, тож фокус змістився на євреїв.

Щоб вкорінитися новій владі на території, щодо України й Росії оголошувалася абсолютна свобода творчості, волевиявлення, хоча дуже швидко це все було заборонене. Але перші декілька років дали змогу художникам створювати новаторські речі. У радянський час Петрицький займався оформленням театральних костюмів до різноманітних вистав. У цьому він мав величезний досвід. Це період ще авангардних 20-х років, коли можна було друкувати книжки, організовувати виставки у будь-якому мистецькому стилі. Через декілька років указом партії проголосять, що єдиним припустимим стилем є соцреалізм ― реалістичне, пафосне, ідейно вивірене зображення радянських реалій, а також прагнень радянської людини до комунізму. Все інше називалося формалізмом, знущанням з образу радянського громадянина, і каралося у найгіршому випадку розстрілом.

Бойчукісти

У ті часи дозволяли експериментувати з площинністю, з обсягом, із кольором і формою. Ці роботи відповідали тому, що відбувалося у загальноєвропейському процесі. А починаючи з 30-х років Україна, як і Росія, на багато років стають абсолютно ізольованими та відірваними від реалій того часу. Вважається, що мистецька школа бойчукістів позначила Україну на мистецькій карті світу назавжди, що це був абсолютно новаторський та інноваційний мистецький рух, де в основі ― академічна освіта, давній візантійський іконопис, народне мистецтво ― все це було започатковане школою Михайла Бойчука (1882―1937). Художники працювали на засадах колективної творчості, певний час у них навіть вважалося непристойним підписувати свої роботи, адже будь-який мистецький твір мав створюватися в єдиному пориві та у великому колективі.

Художники створювали дуже лаконічні, вивірені роботи, в основі яких можна упізнати саме візантійський живопис, від якого вони відштовхувалися. Бойчукісти успішно презентували свої роботи у Парижі, їх запрошували у тоді ще молодому радянському суспільстві до створення агітаційних плакатів. У той час навіть існувало таке явище, як «агітацйний потяг»: прикрашений ідейними гаслами і патріотичними зображеннями, потяг курсував територією усього Радянського Союзу, долучаючи до нової ідеології людей, що нею ще не пройнялися. З одного боку, такі роботи були дуже новаторські, з іншого ― дуже національно виразні. Адже говорили, що Радянський Союз буде братством народів, де кожен із народів не просто зуміє зберегти свою ідентичність, а й отримає змогу повністю виразити себе у національному форматі.

Бойчукісти перш за все були менталістами, розписували казарми та будинки відпочинку, працювали з величезними площинами. А потім в один момент хтось вирішив, що їхні роботи надто далекі від реалізму, не відповідають баченню владної верхівки на зображення радянської людини, і їх почали поступово забороняти. Насправді, від величезної мистецької спадщини бойчукістів залишилися невеличкі ескізи та графічні твори, всі їхні монументальні розписи були знищені, бо радянську реальність не можуть прикрашати роботи ідеологічно невірних людей. Наступним етапом після знищення їхніх розписів було фізичне знищення самих бойчукістів. Більшість художників розстріляли.

Читайте також: Бойчукізм і Гнилицький: як із мистецької виставки зробити книжки

Софія Налепінська-Бойчук (1884―1937) ― полька, художниця, яка була дружиною Бойчука, до 30-х років вони навіть встигли розлучитися, але, на жаль, їй це не допомогло в очах радянської цензури. В її роботах дуже делікатне використання кольору. Одним з улюблених мотивів, звичайно, була сільськогосподарська праця, що відповідало загальнорадянській ідеології ― людина з землею, яка працює на суспільне благо ― і бойчукісти на початку своєї творчості у це щиро вірили.

Є величезна кількість графічних творів, які були створенні у стилістиці соцреалізму. Серед них траплялися й дуже талановиті роботи, і відверта одноманітне штампування. Негативним моментом стало те, що художники не мали змоги піти іншим шляхом, тому тривалий час змушені були рухатися у цих межах. Але в українській книжковій ілюстратори створили безліч дуже вдалих і красивих робіт, деякі з них були дуже далекими від соцреалізму.

Одним із найвідоміших українських книжкових графіків ХХ століття був Анатолій Базилевич (1926―2005) і його ілюстрації до легендарної «Енеїди» Івана Котляревського. Ілюстрацій він розробив величезну кількість. Там є вплив і народної культури, і моменти бароко та навіть того ж мистецтва ХХ століття. При цьому все це було приправлено самобутньою й оригінальною іронією. Базилевич є одним із найяскравіших представників української книжкової графіки.

Графіка хрущовської «відлиги»

Так склалося історично, що в Україні та в усьому Радянському Союзі на нетривалий період постала відлига – коли Хрущову захотілося показати світові, що насправді ми не є ізольованими, що в нас є культура та мистецтво, в нас є певна свобода і ми дуже відкриті до комунікації з зовнішнім світом. Залізна завіса була дещо привідрита, і в ній утворилася щілина, яка дала змогу митцям, художникам і суспільству побачити абсолютно інший світ. Стало зрозуміло, що можна працювати не лише у стилі соцреалізму.

Усе, що існувало у світовому мистецтві після імпресіонізму, в Україні й у всьому СРСР було заборонене. І навіть імпресіонізм певний час викликав незадоволення тієї ж Тетяни Яблонської ― легендарної української художниці. У ті часи в академічному середовищі вважалося величезним недоліком, якщо в художника присутні певні впливи імпресіоністів. За цей невеличкий період «відлиги» митці отримали змогу долучитися до тієї світової української мистецької спадщини, яка до 60-х років була закритою.

Читайте також: Як зображали Україну та українців у графічному дизайні 1945―1989 років

У 60-ті роки все це частково стає доступним, і митці починають вивчати спадщину, досліджувати власну культуру й історію, і створювати щось абсолютно нове. Однією з найвідоміших художниць цього періоду була Алла Горська (1929―1970). Маючи етнічно російське походження, своє життя вона бачила саме в Україні, адже дуже глибоко досліджувала українську культуру. Вона була однією з перших, хто намагався у 60-ті роки підняти архіви та вивчити питання Розстріляного відродження. Горська досліджувала самобутність української культури і хотіла показати її багатогранність. Чимало її робіт присвячені творчості відомих поетів і моменту пошуку свободи. Саме за це згодом вона й поплатилася.

«Відлига» тривала дуже недовго, дуже скоро цю політику почали згортати. Але політику згорнути можна, а от прагнення людини до свободи ― вже ні. Тож коли тогочасній владі стало зрозуміло, що Горська не з тих людей, які так легко змінять свій політичний курс, як це робила партія, її просто фізично знищили. До сьогодні засекречені матеріали з приводу її смерті. Вона була однією з тих, хто акцентував увагу на масовому похованні у Биківні під Києвом. Зрозуміло, що з такою позицією довго творити вона не змогла. Але для історії графіки залишилися її дуже виразні й самобутні твори.

Для шістдесятництва характерний перехід мистецтва у неофіційну площину. Якщо у 50-х ти або творив якісь офіційні речі, або ти не існував як митець, то у 60-х починає виникати явище квартирників, коли виставка проводилася для невеликої кількості друзів і знайомих.

Якщо говорити про офіційне й не офіційне мистецтво, то художник Георгій Якутович (1930―2000) є одним із найвизначніших графіків другої половини ХХ століття. Його роботи дуже технічні, професійні, емоційні. Ім’я Якутовича стало легендарним ще й у зв’язку з тим, що він був художником, який працював на проєкті фільму «Тіні забути предків» – стрічки, яку то дозволяли, то забороняли, яка викликала дуже неоднозначну ідеологічну реакцію. Але у плані художніх рішень він до сьогодні є зразковим і геніальним, його досі вивчають у кінознавчих закладах багатьох країн світу як кінематографічний і візуальний шедевр. І графіка Якутовича виявилася дуже близькою до самої історії ― містичної, національної, дуже глибокої й дуже неоднозначної.

Сергій Якутович (1952―2017), син художника, який не так давно від нас відійшов. Він багато років викладав у художній академії. Це художник, чия творчість пов’язана з так званим відродженням нової української графіки. Його роботи це складні графічні композиції, де можна побачити різноманітні впливи.

Читайте також: Сергій Якутович та його професія