Коли президент зникає, то з ним зникають і таємниці

Зникнення президента. Білл Клінтон, Джеймс Паттерсон – Київ: Book Chef, 2019 – 464 с.

«Зникнення президента» відображає загрозу такої сили, яка ставить під удар не лише Пенсильванія-стрит і Волл-стрит, а й усю Америку. Нестабільність і страх охоплюють націю. Подейкують про кібертерор, шпигунство і зраду Кабінету. Під підозрою навіть сам президент, а згодом він зовсім зникає… Події кількох днів, які описано у «Зникненні президента», проливають світло на внутрішнє бродіння й уразливість США. Цей роман, сповнений інформації, яку може знати лише колишній президент, стає актуальним на багато років.

У сьогоднішньому уривку з книжки ми дізнаємося про те, як себе поводять люди з широкими повноваженнями та з доступом до державних таємниць під час складних допитів, а також про те, що вони в цей момент думають.

— Палата представників Сполучених Штатів збереться на слухання…

Акули кружляють, ніздрі в них тріпочуть від запаху крові. Їх тринадцятеро, якщо бути точним, восьмеро з опозиційної партії та п’ятеро з моєї — акул, від яких готуюся боронитися з допомогою юристів і радників. Я навчений гірким досвідом: підготовка тут не надто важлива, адже є лише кілька способів захисту від хижаків. Просто якоїсь миті доводиться огризатися.

— Не робіть цього, — вже вкотре благала минулого вечора очільниця мого апарату Керолін Брок. — Ви нічого не доможетеся цими слуханнями, сер. Ви можете втратити все й не виграти нічого.

Ви не можете відповісти на їхні запитання, сер.

Це буде кінець вашого президентства.

Я уважно вивчаю тринадцять облич навпроти; довгий ряд сучасних інквізиторів. Сивий чоловік у центрі під табличкою «Містер Родес» прочищає горлянку.

Лестер Родес, Спікер Палати представників, зазвичай не бере участі в подібних слуханнях, але він зробив виняток для цього комітету, обраного з-поміж його прибічників у Конгресі. Здається, мета їхнього життя — перешкодити моїм планам і знищити мене як політика й особистість. Жорстока боротьба за владу точиться з добіблійних часів, але деякі мої опоненти справді ненавидять мене особисто. Вони не просто прагнуть витурити мене з посади. Ці люди не заспокояться, поки не кинуть мене до в’язниці, бо ладні навіть повісити й четвертувати, аби лишень викреслити моє ім’я з підручників історії. Дідько, та якби їм дали волю, вони, певно, спалили б мій будинок у Північній Кароліні й плюнули б на могилу моєї дружини.

Якомога міцніше закріплюю ніжку мікрофона витягую його ближче до себе. Не хочу говорити, нахиляючись уперед, тимчасом як члени комітету сидітимуть у своїх шкіряних кріслах із високими спинками прямо, наче ті королі й королеви. Якщо я нахилятимуся до мікрофона, можу здатися слабким, залежним — неначе благаю милості.

Я сам на своєму кріслі. Ні порадників, ні юристів, ані нотаток. Народ Америки не побачить, як я, прикриваючи рукою мікрофон, пошепки раджуся зі своїм адвокатом, а потім опускаю руку й зізнаюся: «Не пригадую цього, Конгресмене». Я не ховаюся. Не мав би тут бути й, чорт забирай, не хочу тут бути, але я тут. Просто Президент Сполучених Штатів залишився віч-на-віч зі зграєю обвинувачів.

У кутку кімнати місця триумвірату моїх найближчих помічників, які за всім спостерігатимуть. Керолін Брок, Голова апарату Білого Дому, Денні Акерз, мій найдавніший друг і адвокат Білого Дому та Дженні Брікмен, заступниця Голови апарату, моя головна політична радниця. Вони стурбовані, але тримаються стоїчно, обличчя незворушні. Ніхто з них не хотів, щоб я погоджувався на це. За їхнім одностайним висновком, я роблю найбільшу помилку свого президентства.

Але я тут. Час настав. Побачимо, чи мають вони рацію.

— Містере Президенте.

— Містере Спікере, — за протоколом у цьому контексті я, напевно, мав би називати його містере Голово. Є ще багато імен, якими я міг би його назвати, але не називатиму.

Якось же це має початися! Обвинувачувальна промова спікера замаскована під запитання. Кілька незначних вступних запитань, аби розігрітися. Але я переглядав чимало відео опитування свідків Лестером Родесом, знятих до того, як він став спікером, ще за часів його служби на посаді звичайного конгресмена в Наглядовому Комітеті. Знаю про його схильність до ефектних вступних промов; він любить одразу вгризатися в яремну вену та приголом­шувати свідка. Він знає (насправді після 1988 року, коли Майкл Дукакіс уперше виніс на обговорення питання про смертну кару, це всім відомо): якщо заплутаєш перші свідчення, ніхто більше нічого не пам’ятатиме.

Чи не так само спікер атакуватиме чинного президента?

Звісно.

— Президенте Данкан, — починає він, — відколи це ми захищаємо терористів?

— Ми їх не захищаємо, — відповідаю так швидко, що майже перебиваю його, бо не можна дозволяти подібних запитань. — І ми ніколи їх не захищатимемо. Принаймні, поки я президент.

— Ви впевнені?

Він справді щойно це запитав? Я червонію. Не минуло й хвилини, а він уже дратує мене.

— Містере Спікере, — відповідаю, — я маю на увазі саме те, що говорю. З’ясуймо це від початку. Ми не захищаємо терористів.

Після цього нагадування він бере паузу.

— Ну, містере Президенте, можливо, ми тут граємося словами. Ви вважаєте «Синів Джигаду» терористичною організацією?

— Звісно, — мої радники попереджали, що я не маю вимовляти слово звісно. Це може звучати гордовито й поблажливо, хоча зараз саме це й потрібно.

— І це угруповання користується підтримкою з Росії, чи не так?

Я киваю.

— Росія час від часу надає підтримку «Синам Джигаду», це правда. Ми засуджуємо будь-чию підтримку цієї та інших терористичних організацій.

— Чи правда, що «Сини Джигаду» причетні до терористичних акцій на трьох континентах?

— Це досить точний висновок, так.

— Вони відповідальні за смерті тисяч людей?

— Так.

— Вибухи в готелі «Беллвуд Армз» у Брюсселі, через які загинули п’ятдесят сім осіб включно з делегацією правників із Каліфорнії? Гакерська атака на систему контролю авіаперевезень республіки Грузії, що призвела до аварії трьох літаків, на одному з яких летів посол Сполучених Штатів у цій країні?

— Так, — відповідаю знову. — Обидва ці випадки сталися до того, як я посів пост Президента, але «Сини Джигаду» справді взяли на себе відповідальність за обидва терористичні акти.

— Гаразд, тоді поговорімо про те, що сталося відтоді, як ви посіли пост Президента. Чи не правда, що лише кілька місяців тому «Сини Джигаду» взяли відповідальність за гакерське проникнення у військову систему Ізраїлю й оприлюднення секретної інформації про ізраїльських таємних агентів та маршрути пересування військ?

— Так, — підтверджую. — Це правда.

— Ближче до нас, тут, у Північній Америці, — веде він далі, — лише минулого тижня, у п’ятницю четвертого травня. Чи не причетні «Сини Джигаду» до іншої терористичної акції — проникнення в систему, що контролює метро Торонто, і її блокування? Це призвело до сходження потягу з рейок, загибелі сімнадцяти людей, поранення десятків осіб, а тисячі на кілька годин опинилися заблокованими в темряві.

Він має рацію, «Сини Джигаду» відповідальні також і за це. І його перелік аварій точний. Але для «Синів Джигаду» це був не терористичний акт.

Це було тестування.

— Четверо з-поміж загиблих у Торонто, були американцями, чи не так?

— Ваша правда, — кажу я. — «Сини Джигажу» не взяли відповідальності за цей терористичний акт, але, на нашу думку, вчинили його саме вони.

Він киває і заглядає до своїх нотаток.

— Лідер «Синів Джигаду», містере Президенте. Цього чоловіка звуть Суліман Джиндорук, правильно?

Ось воно.

— Так, Суліман Джиндорук — лідер «Синів Джигаду», — підтверджую я.

— Найнебезпечніший фаховий кібертерорист у світі, чи не так?

— Я сказав би «так».

— Мусульманин, народжений у Туреччині?

— Цей чоловік народився в Туреччині, але він не мусульманин, — заперечую я. — Він світський крайній націоналіст, який бореться проти впливу Заходу в центральній та південно-східній Європі. Його «джигад» не має нічого спільного з релігією.

— Це ви так вважаєте.

— Про це свідчать усі розвідданні, які я бачив, — стою на своєму. — Ви теж їх читали, містере Спікере. Якщо хочете обернути все на ісламофобію, будь ласка, але це ніяк не захистить нашу країну.

Він силувано усміхається.

— У будь-якому разі він терорист, якого спецслужби різних країн шукають у всьому світі, чи не так?

— Ми хочемо його спіймати, — говорю я. — Ми хочемо спіймати кожного терориста, який намагається зашкодити нашій країні.

Він зупиняється. Вагається, чи запитувати знову: «Ви впевнені?». Якщо таки запитає, мені доведеться зібрати всю силу волі, щоб не перестрибнути стіл і не схопити його за горлянку.

— Просто щоб усе з’ясувати, — заводить він знову. — У Сполучених Штатах збираються ув’язнити Сулімана Джиндорука.

— Тут не потрібно нічого з’ясовувати, — різко відповідаю я. — Адже щодо цього питання ніколи не було жодних суперечок. Ніколи. Ми десять років полюємо на Сулімана Джиндорука. Ми не зупинимося, поки не спіймаємо його. Чи достатньо це ясно для вас?

— Ну, містере Президенте, з усією повагою…

— Ні, — перебиваю я. — Коли починаєте запитання зі слів «з усією повагою», це означає, що ви збираєтеся запитати про щось без жодної поваги. Можете думати, що вам заманеться, містере Спікере, але ви маєте виказувати повагу. Якщо не до мене, то до людей, які ризикують життям, аби зупинити тероризм і захистити від нього нашу країну. Ми недосконалі, бо досконалість не має меж. Але ми ніколи не перестанемо докладати до цього всіх можливих зусиль.

Далі я зневажливо йому киваю.

— Продовжуйте.

Мій пульс прискорився, я зітхаю і кидаю погляд на тріо своїх помічників. Дженні, моя політична радниця, киває; вона завжди хотіла, щоб я був агресивнішим із нашим новим Спікером Палати. Денні не виказує жодних емоцій. Керолін, моя врівноважена голова апарату, нахилилася вперед, лікті на колінах, руки зчеплені біля підборіддя. Якби вони були суддями на Олімпійських іграх, Дженні за цей вибух дала би мені дев’ять, а Керолін — менше п’яти.

— Не варто сумніватися в моєму патріотизмі, містере Президенте, — говорить мій супротивник. — У народу Америки є вагомі причини перейматися тим, що сталося минулого тижня в Алжирі, й нам досі цього не пояснили. Народ Америки має право знати, на чиєму ви боці.

— На чиєму я боці? — нахиляюся вперед, майже скидаючи підставку мікрофона зі столу. — Я на боці народу Америки, ось на чиєму я боці.

— Містере Пре…

— Я на боці людей, які невтомно працюють, аби зберегти нашу країну. Тих, хто не міркує про точки зору, не зважає на те, з якого боку дме політичний вітер. Тих, хто не має зиску з власних успіхів і не може захиститися від несправедливої критики. Ось на чиєму я боці.

— Президенте Данкан, я щиро підтримую чоловіків і жінок, які щодня працюють на безпеку нашої країни, — він і далі править своєї. — Тут мова не про них. Ідеться про вас, сер. Ми тут не граємо в ігри. Я не отримую від цього задоволення.
За інших обставин я б засміявся. Лестер Родес чекає слухань комітету з більшим нетерпінням, ніж студент коледжу свого двадцять першого дня народження.

Усе це про людське око. Спікер Родес створив цей комітет задля досягнення однієї-єдиної мети — виявлення правопорушень у діях президента, щоб Судовий Комітет знайшов достатньо причин для імпічменту. Вісім його прибічників із Конгресу походять із безпечних округів і так карикатурно маніпулювали виборцями, що переоберуться ще на два роки без серйозних конкурентів з боку опозиції, напевне, навіть якщо посеред слухання скинуть штани й почнуть смоктати собі великі пальці.

Мої радники мають рацію. Байдуже, є проти мене докази чи нема, сильні ці докази чи слабкі. Такий випав жереб.

— Запитуйте, — кажу я. — Закінчуймо цю шараду.

У кутку здригається Денні Акерз, щось шепоче Керолін, киває мені з тим само непроникним виразом гравця в покер. Денні не подобається слово шарада, він не схвалює моєї тактики під час цих слухань. Денні багато разів казав мені: те, що я зробив, має «кепський, дуже кепський» вигляд і надає Конгресу серйозний привід для розслідування.

Він не помиляється. Денні просто не все знає. Він перебуває не на тому рівні, його доступ до таємної інформації недостатній, аби знати все, що відомо нам із Керолін. Якби він знав, то змінив би свою думку. Наша країна стоїть перед загрозою, з якою досі не стикалася.

Ця загроза й змусила мене вчинити дещо, чого я ніколи від себе не сподівався.

— Містере Президенте, ви телефонували Суліману Джиндоруку в неділю, 29 квітня цього року? Лише тиждень тому? Чи контактували ви телефоном із найбільш розшукуваним терористом світу?

— Містере Спікере, — відповідаю, — як я вже казав багато разів і як ви маєте знати самі, не все, що стосується безпеки нашої країни, може озвучуватися публічно. Американський народ розуміє, що на національну безпеку й ведення закордонних справ впливають багато чинників, тож деякі складні операції та певні кроки з боку моєї адміністрації мають залишатися в таємниці. Не тому, що ми хочемо це приховати, а тому, що мусимо. Це право виконавчої влади.

Родес, мабуть, оскаржив би привілеї виконавчої влади стосовно доступу до таємних матеріалів. Але Денні Акерз, мій адвокат Білого Дому, запевняє, що я переможу в цій суперечці, бо тут ми торкаємося моїх конституційних повноважень у закордонних справах.

І все одно мій шлунок стискається, коли я вимовляю ці слова. Але Денні попереджав мене: якщо не апелюватиму до свого привілею, можу відступитися від нього. А якщо відступлюся, муситиму відповісти на запитання: чи телефонував я два тижні тому Суліману Джиндоруку, найбільш розшукуваному терористові світу.

Я не відповідатиму на це запитання.

— Ну, містере Президенте, я не певен, що народ Америки задовольнить така відповідь.

Ну, містере Спікере, я не певен, що ви задовольняєте народ Америки як Спікер. Але знову ж таки, народ не обирав вас на Спікера, чи не так? Ви отримали жалюгідні вісімдесят тисяч голосів у третьому окрузі Конгресу в Індіані. Я отримав шістдесят чотири мільйони голосів. Але ваші товариші-однопартійці зробили своїм лідером вас, бо ви відкотили їм до дідька грошей і обіцяли мою голову на тарілочці.

Таке, гадаю, не надто красиво звучало би з телеекрана.

— Тож ви не заперечуєте, що телефонували Суліману Джиндоруку 29 квітня? Це точне формулювання?

— Я вже відповів.

— Ні, містере Президенте, ви не відповіли. Ви свідомі того, що французька газета «Le Monde» опублікувала телефонні записи з анонімного джерела, які підтверджують: ви телефонували Суліману Джиндоруку в неділю 29 квітня цього року. Ви свідомі цього

— Я читав статтю, — кажу я.

— Ви це заперечуєте?

— Я відповідаю так само, як і відповідав досі. Я це не обговорюю. Не гратиму в гру «телефонував-не телефонував». Не підтверджую і не спростовую цієї інформації, навіть не обговорюю своїх дій, спрямованих на збереження безпеки нашої країни.

— Ну, містре Президенте, не думаю, що це залишиться таємницею після публікації в одній із найбільших газет Європи.

— Моя відповідь не зміниться, — говорю я. Господи, це прозвучало тупо. Навіть гірше: я висловлююсь як адвокат.

— У «Le Monde» пишуть, що.., — він бере газету, — «Президент Сполучених Штатів телефонував і підтримував розмову з Суліманом Джиндоруком, лідером «Синів Джигаду» та найрозшукуванішим терористом у світі, намагаючись домогтися порозуміння між терористичною організацією і Заходом». Ви заперечуєте це, містере Президенте?

Я не можу відповісти, й він це знає. Він бавиться зі мною, мов кіт із мишею.

— Я вже відповів, — стою на своєму, — і не збираюся повторювати.

— Білий Дім ніяк не прокоментував те, про що написала «Le Monde».

— Так і є.

— А от Суліман Джиндорук прокоментував, чи не так? Він поширив відео, у якому заявляє: «Президент може благати про милосердя. Американці не отримають його від мене». Це хіба не те, що він сказав?

— Це те, що він сказав.

— Білий Дім прокоментував це так: «Сполучені Штати не відповідатимуть на пусті погрози терористів».

— Правильно, — повторюю я. — Ми не відповідатимемо.

— Ви благали милосердя, містере Президенте?

Моя політична радниця Дженні Брікман, певне, подумки рве на собі волосся. Вона також не має доступу до таємних матеріалів, тому не знає всього, але вочевидь стурбована, бо прагне бачити мене під час цих слухань справжнім бійцем. Дженні сказала мені: «Якщо не зможете відбиватися, ліпше не йдіть. Ви просто станете їхньою політичною піньятою».

І вона не помилялася. Зараз настала черга Лестера Родеса зав’язати собі очі й зламати палицю, вибиваючи таємну інформацію та політичні помилки з моїх грудей.

— Ви хитаєте головою на знак заперечення, містере Президенте. Просто уточнімо: ви заперечуєте, що благали у Сулімана Джиндорука мило…

— Сполучені Штати ніколи ні про що не благають, — перебиваю я.

— Добре, тоді ви заперечуєте твердження Сулімана Джиндорука, що благали…

— Сполучені Штати, — повторюю я, — ніколи й нічого не благають. Це зрозуміло, містере Спікере? Ви хочете, щоб я це ще раз повторив?

— Ну, якщо ви не благали його…

— Наступне запитання, — знову перебиваю я.

— Ви чемно просили його не атакувати нас?

— Наступне запитання, — повторюю ще раз.

Він зупиняється, дивиться у свої нотатки.

— Мій час майже вичерпався, — говорить він. — Залишилося всього кілька запитань.
Один закінчує, майже закінчив, але ще дванадцятеро, усі напоготові зі своїми в’їдливими зауваженнями та шпильками, й мета кожного — загнати мене на слизьке.

Спікер так само відомий своїми заключними запитаннями, як і вступними. Я вже знаю, що він збирається сказати. І він уже знає, що я не зможу відповісти.

— Містере Президенте, — починає він, — поговорімо про вівторок першого травня. Про те, що відбулося в Алжирі.

Лише тиждень тому.

— У вівторок першого травня, — веде він далі, — група антиросійських сепаратистів вдерлася до маєтку в північному Алжирі, де, на їхню думку, переховувався Суліман Джиндорук. І він справді там був. Вони виявили Джиндорука й атакували маєток із наміром його вбити. Але їхній план зірвався, містере Президенте, його зруйнував підрозділ Сил спеціальних операцій та оперативників ЦРУ Сполучених Штатів. І Суліману Джиндоруку вдалося втекти.

Я залишаюся абсолютно спокійним.

— Ви віддали наказ про цю контратаку, містере Президенте? — допитується він. — І якщо так, то чому? Чому президент США відряджає американських військових рятувати життя терористові?

Читайте також: Трамп, по суті, не знав практично нічого — уривок із бестселера «Вогонь і лють»