ВСЛ

Коли закінчується термін придатності снігу?

19.12.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

«Коли сніг пахне мандаринками» – Львів, ВСЛ 2020 – 328 с.

Коли сніг пахне мандаринками? Мабуть, у новорічно-різдвяну пору. Тоді так хочеться вірити в дива і чекати на подарунки святого Миколая, потайки сподіваючись, що він виконає твоє найзаповітніше бажання. Але що, коли ти вже не дитина? Невже у твоєму житті більше не буде святкової магії?

Герої оповідань сучасних українських письменниць і письменників, що увійшли до цього збірника, — підлітки. Іноді у святкову пору вони втрапляють у халепи чи переживають дивні пригоди, часом отримують несподівані дари або сумують через болісні втрати і не розуміють, як увімкнути кнопку «радість» на замовлення. Але врешті-решт найважливіше для кожного з них — зустріти Новий рік та Різдво з найближчими. І в цьому — справжня святкова магія.

Марія Титаренко, «Термін придатності снігу»

— А я собі замовлю тридцятий айфон! — Мишко аж пирснув зі сміху.

 

— А я… слономишу! — Матвій намагався перекричати всіх у класі.

 

— А я — дім на Місяці!

 

— А я — стоколісний ровер!

 

— А я — зірку в слоїку!

 

— А я — годинник, який ходить навспак!

Чого лиш не вигадували Сашкові однокласники. Ще б пак! Така нагода! За найбільш дивацьке прохання до святого Миколая — подарунок! І не просто подарунок — а здійснення того дивацького побажання!

 

— Так вони тобі й подарують дім на Місяці, ха-ха!

 

— А тобі до ровера дев’яносто вісім коліс доліплять, хі-хі!

 

— А тобі слона з мишею схрестять, хо-хо!

 

Хлопці сміялися так голосно, що аж шибки у класі дзеленчали. А вигадала таку чудернацьку акцію до свята Миколая щойно відкрита суперпошта в їхньому містечку. Усі мешканці міста навіть отримали спеціального святкового конверта з печаткою святого Миколая й умовами конкурсу. От тепер Сашко ламав собі голову: що б то такого вигадати? І щоби приз отримати, і щоби втерти носа всім у класі! Але, як на зло, нічого путнього йому на думку не спадало. Ні у школі, ані тепер удома. Ні-чо-го! А нині був останній день, коли можна було відправити той злощасний конверт із побажанням!

 

— Ех, як шкода, — гриз кінчик простого олівця Сашко, визираючи у вікно своєї кімнати.

 

Надворі вже сутеніло, і мама увімкнула ліхтарики. Сашко з батьками і маленьким братиком мешкав у невеличкому приватному будинку, обрамленому зусібіч кущами бушпану замість огорожі. А мама до свят завжди прикрашала гірляндами вікна знадвору і невеличку голубу ялинку в них на подвір’ї. Якщо замерехтіли вогники-зірочки — значить, скоро свята! Але які там свята, як нема снігу? Сашко голосно зітхнув. Йому пригадалося, що торік на Миколая він отримав омріяні лижі, а його братик — санчата. І що? Так усе те добро і простояло на ґанку без діла. Учора тато їх витягнув і поставив на ґанок. А навіщо, питається, коли й цього року обіцяють дощову зиму? І що то за зима без снігу? Ніяка не зима! Подовжена осінь!

 

Сашко знову зітхнув, і тут його осінило:

 

— А замовлю-но я сніг! С-Н-І-Г!

 

Він мерщій написав побажання на аркуші у клітинку, вирваному зі зошита з математики. Склав його вчетверо, поцілував нишком і вклав у конверт. Ну все, тепер — на пошту!

 

Наступного ранку Сашко прокинувся від того, що хтось гучно постукав у його вікно, на якому знадвору досі з ночі світилися вогники. Хлопець скочив з ліжка і, як був, у картатій піжамі, підбіг до вікна. Надворі стояв молодий хлопець у святковому ковпаку з білим помпоном, перекинутим набік. На плечах у гостя висіла велика жовта сумка із логотипом суперпошти.

 

— А! Це кур’єр! — здогадався умить Сашко. 

 

Але ж він лиш учора ввечері заніс листа на пошту! Так швидко обрали? Невже він переміг?

 

Сашко прожогом накинув свою зимову куртку, узув на босі ноги батькові черевики (своїх у поспіху не знайшов) і вибіг на ґанок, перечепившись через санчата і зваливши лижі.

 

— Доброго ранку! — гукнув він хриплим зі сну голосом і відкашлявся.

 

— Привіт, хлопче! Ти — Сашко? — кур’єр і справді тримав у руках його конверт з аркушем у клітинку.

 

— Це я, — вигукнув той радісно, лиш тепер помітивши, що взув правого черевика на ліву ногу, а лівого — на праву. Він перечепив назад ногу за ногу, аби гість нічого не помітив.

 

— От і добре, — кур’єр витягнув із сумки ручку і якийсь бланк. — Тут потрібно уточнити інформацію.

 

— Яку ще інформацію? — засумнівався Сашко, чи кур’єр не помилився Сашками. Адже в нього було все чітко написано: «Замовляю у святого Миколая СНІГ!». Слово «сніг» ще й усіма великими літерами для певності. А в дужках дрібно дописано: «Бо Миколай приніс минулого року мені лижі, братику — санчата, а про сніг забув!».

 

Кур’єр хукнув на ручку, і з його рота пішла пара. Ранок видався морозним. Голуба ялинка посеред подвір’я була вся сива від паморозі. Сашко застебнув куртку бігунцем, напнув капюшон і засунув руки до кишень. В одній кишені він намацав мокру рукавицю. О, точно, вчора вона впала в калюжу і він про неї геть забув. Другої рукавиці чомусь не було.

— Це ж ти замовляв сніг?

 

— Я, — Сашко ствердно хитнув головою.

 

— Тоді потрібно уточнити параметри.

 

— Які параметри?

 

— Як які? Снігу!

 

Сашко стояв на ґанку в татових черевиках не на ті ноги, м’яв у кишені мокру від учора рукавицю і дуже повільно метикував. Певне, ще зі сну.

 

— Хлопче, якщо чогось бажаєш, то мусиш уміти точно формулювати свої бажання, — кур’єр налаштувався щось записувати у бланк.

 

— Колір?

 

— Що колір? — Сашко про всяк випадок зняв капюшона, бо, може, він у ньому не все добре чув.

 

— Колір снігу?

 

— Колір снігу? — Сашко почухав потилицю.

 

Кур’єр підняв на нього очі.

 

— Білий? Блакитний? Сріблястий? Золотавий? Сірий? Брудно-чорний…

 

Сашко вкляк: то, певно, був якийсь жарт. Мабуть, на тій суперпошті вирішили з нього суперпокепкувати, що він отаке вигадав із тим снігом.

 

— Нехай буде сріблястий, — Сашко не зводив здивованих очей з кур’єра, а потім — з його кулькової ручки, яка ковзала по бланку. Вона писала зеленим.

 

— Є. Лапландський, значить. Найвищої проби, — він зиркнув на Сашка так, наче той розумівся на снігові і вибрав найкращий варіант з усіх, які тільки є на світі. — Далі. Скільки сантиметрів?

 

Сашка підбадьорив той його заохочувальний погляд. Він почухав носа і вирішив й собі пограти у цю супергру. То нехай він буде знавцем снігу — це ж він його замовив, як-не-як!

 

— А щоб до колін! — Сашко навіть витягнув руку з кишені і показав на свої коліна, які — в картатій піжамі — стирчали з-під куртки. На руці чомусь була мокра рукавиця.

 

— Ага, ну то десь до пів метра, — кур’єр ще раз хукнув на ручку, яка не хотіла писати. — Як щоб падав?

 

— Гм… — Сашко не міг вигадати, як би то мав падати сніг.

 

— Як білі мухи? Як пір’я? Як просо? Як манна крупа? — кур’єр вирішив допомогти.

 

— Гм… — Сашко згадав вірша про білих мух. — Хай будуть мухи.

 

— Рівно чи навскоси? Швидко чи повільно? Спадати чи кружляти?

 

— Рівно. Повільно. Кружляти, — відбубонів швиденько Сашко, щоб нічого не забути. Він знову напнув капюшона і нахилився вимкнути з розетки гірлянди.

 

— Так… є. Добре. Щоб розсипався чи щоб ліпився?

 

— Звісно, щоб ліпився! — Сашко пригадав, що десь у гаражі в них є зелений сніголіп.

 

— Рівень м’якості-твердості?

 

— А є середній? — спитав він не так уже впевнено.

 

— Звісно. Записую: середній. Далі… Рипучий чи беззвучний?

 

— Тільки рипучий, без варіантів! — Сашко навіть не міг уявити, як то йти по снігу, і щоб він не рипів під ногами. Йому ставало все цікавіше: що далі понавигадує той суперкур’єр і скільки різних властивостей має сніг! Ніколи про це не думав. Сніг тобі та й годі!

 

— Ну, і останнє: термін придатності?

 

Чого-чого, а цього запитання Сашко ніяк не чекав. Термін придатності? У снігу?

 

— Гм… — мокра рукавиця в кишені не давала йому спокою. — А можна, щоб на всю зиму? Десь так — до березня?

 

— Навряд, — кур’єр поклав ручку з бланком на підвіконня і почав розтирати змерзлі руки, швидко хукаючи на них біля самих губ.

 

— Навіть лапландський у нас стільки не витримує.

 

Навіщось Сашко знову нахилився й увімкнув гірлянди. Так було наче світліше.

 

— То що пишемо? — кур’єр знову взяв ручку з бланком до рук. — Максимальний?

 

— Що максимальний? — не міг узяти в тямки Сашко.

 

— Термін придатності — максимальний?

 

— Ну так, — озвався хлопець і виклав, щоб не забути, мокру рукавицю на підвіконня. — А це приблизно до коли?

 

— Залежить від погоди: від сонця, температури… — щось дописував кур’єр. — Термостійкого снігу ще не винайшли, малий.

 

Він підморгнув Сашкові й простягнув йому заповнений зеленими каракулями бланк і ручку, аби хлопець підписався. Сашко написав там своє ім’я. Кур’єр поклав усе в сумку, махнув хлопцеві рукою і розвернувся було йти.

 

— Так я не зрозумів, — Сашко знову скинув капюшона. — Я переміг чи ні?

 

— А звідки я знаю? — усміхнувся гість, жваво перестрибуючи огорожу з кущів. — Вибираємо не ми.

 

— А хто?

 

— Як хто? Святий Миколай!

 

Сашко вирішив нікому нічого не розповідати про вранішню пригоду. Цілий день він думав про кур’єра, його дивні запитання і, звісно, про сніг. Про його колір, глибину і щільність. Про його термін придатності. Про те, як сніг падає і як рипить. Та навіть про його смак. Га?! Не спитав у нього про це кур’єр! А можна було так поважно додати: і прошу записати, щоб сніг смакував, як солодка вата! Або як ванільне морозиво з полуницями! Слабо? І щоб падав знизу вгору! І щоб не вкривався шкоринкою вранці! Ха-ха! А потім Сашко смикав сам себе за рукава: які дурниці! Ото повівся, дурко! Це ж, напевно, такий розіграш!

 

А проте, цілий вечір Сашко допитувався про сніг батьків, а потім ще довго читав про нього в інтернеті. Скільки цікавого він довідався! Наприклад, що сніг вивчає наука, яка називається нівологія. Ніколи не чув!

 

Що вчені виявили понад 130 різних форм сніжинок! Сашко стільки й не намалює. Що у світі не існує двох абсолютно однакових сніжинок. Нічого собі! Що скрип снігу можна чути лише за температури -2 градуси і нижче. Треба буде неодмінно перевірити! Що сніг добре зберігає тепло, тому ескімоси будують з нього свої іглу. Мусять і вони з братиком виліпити таку снігову халабуду! Що на найбільшу снігову скульптуру у світі пішло 13 тисяч кубометрів снігу, і вона була завдовжки 250 метрів! Ого, це ж як їхній шкільний стадіон! Що сніг падає навіть на Марсі! І не лише звичайний, а й з якоїсь твердої вуглекислоти, утворюючи на поверхні «сухий лід». Краще під таким сніжком не ходити… І що на супутникові Нептуна Тритоні є рожевий сніг! Ну от, може, на якійсь із далеких планет сніг і справді смакує як солодка вата чи як ванільне морозиво?

 

А ще Сашко прочитав, що штучний сніг, якийроблять у снігових гарматах, нічим не відрізняється від природного. Хіба тим, що в сто разів швидше утворюється! Що в різних північних народів є десятки і навіть сотні різних слів на позначення снігу. Спробуй їх усі вивчити! Що від сонця, відображеного білосніжним снігом, можна не лише засмагнути, а й попекти шкіру й очі! Отакої! Що є всесвітній день снігу — передостанньої неділі січня. Треба вписати й собі в календар. І що є таки сніг із необмеженим терміном придатності! Це вічний сніг, який лежить високо в горах і ніколи не тане.

Сашко так багато начитався про сніг, що вночі йому наснилося велике місто Снігополіс. Зі сніговими фортецями й мостами, а ще — снігоходами замість автівок. У ньому мешкали сніговики, які любили їсти бурульки. А сніжинки падали різні-різні, залежно від місяця: у квітні — у формі квітів, у серпні — у формі місячних серпиків, а в листопаді — у формі кленових листків.

 

Зранку дев’ятнадцятого грудня Сашко прокинувся від того, що його малий братик нишпорив рученятами під його подушкою. Так було вже кілька років поспіль на Миколая. Сашкові подобалося вдавати, що він спить і не чує, як малий тихцем вигрібає з-під його подушки цукерки, шоколадки й мандаринки. У кімнаті пахло святом. Сашко любив такі ранки і намагався якомога довше розтягувати час. Він примружено спостерігав за братиком, аж той витягнув якийсь невідомий папірець. Сашко розплющив очі й мерщій вихопив його з братикових рук: то був якийсь чек. Ображений братик почав ревіти і тягти руки до папірця. Сашко подивився на чек: на ньому була печатка святого Миколая, як на конверті суперпошти. На чекові було надруковано дрібним шрифтом: «Доставка снігу. 19 грудня. Сніг. Сріблястий, найвищого ґатунку (лапландський). Середньої м’якості. Рипучий. Ліпний. Рівний. Повільний. Кружлявий (категорія “білі мухи”). Для Сашка». І його адреса. А наприкінці дописано вручну зеленою кульковою ручкою: «Лови!».

 

Сашко тицьнув заплаканому братикові чека у його простягнуті долоні й мерщій підбіг до вікна. За ним, як завжди, миготіли з ночі гірлянди і… більше не було нічого. Ані їхньої голубої ялинки, ані огорожі з бушпану, ані темного квадратика подвір’я. Усе було біле-біле, аж срібне. Як у його Снігополісі. Рівно, повільно, радісно кружляв перший цьогорічний сніг. Сніг! Немов незлічимий рій білих мух.

 

Купити книжку.