Конкурс придворних письменників — як російські автори вітають війну

Від початку повномасштабної агресії Росії проти України чимало уваги привертає російська пропаганда. Привертає в різних аспектах: тут і її провал в одних сферах, і успіх в інших, і «криве» виконання, і просто структура з фактурою. Нас зацікавило, як долучилися до дискурсу «спецоперації» російські письменники, тому ми попросили вже українського письменника Олега Коцарева «зануритись» у різноманіття публічних заяв, зроблених авторами сусідньої держави.

Однією з письменницьких подій у Росії, прив’язаних до нападу на Україну, стала поява в «Литературной газете» (ЛГ) колективного звернення під несподіваною і непевною назвою «Хто хоче жертв?». Цей симулякр пропагандистського клекотіння можна і варто прочитати за посиланням, надто що в Україні текст лишився, можна сказати, непоміченим. А в ньому чимало колоритних пасажів на зразок:

«А что было бы, не начнись военная операция? Продолжили бы свои людоедские марши по Киеву бандеровцы, убивали бы украинских журналистов, так и сидели бы по тюрьмам учителя русского языка, остались бы безнаказанными злодеяния тех, кто в Одессе сжигал людей заживо, перенимая тактику гитлеровцев, повисла бы над Россией грязная бандеровская атомная бомба! Так кто же хочет жертв? Наши войска, пока не уничтожившие намеренно ни единого мирного жителя? Или те, кто ведёт непрекращающуюся лингвистическую войну против русского языка, а также информационную войну против русского сознания? Ответ ясен. Жертв хочет обнявшийся с нацистами Запад, хотят бандерлоги, братающиеся с натовцами».

Або: «У нас общие мысли и острое желание вдохнуть наконец воздух уже близкой, общей для наших народов весны».

Автора/авторку чи групу ініціаторів листа, охочих «попитаться из истока Руси изначальной», не вказано. Зате є несподівана примітка від редакції: «Публікуючи це звернення, ЛГ підкреслює, що в усьому полярному спектрі думок, які існують у нинішньому медійному полі, незаперечним і важливим є тільки одне: якнайскоріше припинення кровопролиття і страждань мирних людей». Оце так! Який ще спектр? Що за сумніви? Що за абстрактний гуманізм? Промовистий момент.

Підписів під текстом чимало, але помітних і яскравих постатей знайти важко. Єдині імена, за які серйозно зачепилось око особисто в мене — два Євгенія, Рейн і Попов. Обидва в радянські часи були представниками літературної альтернативи, обидва мали стосунок до скандального андеграундного альманаху «Метрополь», ну, а тепер вирішили додати в життя вірнопідданості та трохи розділити відповідальності за вбитих українців і зруйновані міста й села.

Не сумніваюся, що коли провести тривале й глибинне дослідження, під заявою вдасться виявити значно більшу кількість талановитих персонажів, але в цілому вона засвідчує: майже всі відомі та визнані російські письменники й письменниці не схотіли під таким підписуватись. Тобто немає навіть натяку на те, щоб «Хто хоче жертв» можна було назвати чимось на кшталт позиції середовища.

Поряд із заявою в «Литературной газете», до речі, опублікували й дещицю присвячених російській агресії віршів. Наприклад, тексти Анни Безсмертної з чіткими ідеологічними акцентами та зворушливими просторовими метафорами:

(…) Тем не понять Россию и Донбасс,

Тем места нет отныне в сердце нашем,

Кто рядом семенит с фашистским маршем,

Срываясь с места по команде «Фас!»

Або Євгеній Степанов (між іншим, головний редактор часопису «Дети Ра», який колись зовсім не асоціювався з путінізмом, там нерідко публікувались експериментальні речі й навіть переклади з української) зі значно масштабнішими заявками:

Речка Стикс, Харон, волна…

Связь видна.

Пандемия и война…

Связь видна.

Хочет мировой злодей

Снизить численность людей.

Шар земной – одна страна.

Связь видна.

Та все ж переважно російські письменники схвалюють напад на Україну в усіляких інтерв’ю та записах у блогах. Чи не найяскравіший співець агресії — химерний, але авторитетний націоналіст-сталініст Алєксандр Проханов. Це продуцент імперського трешу зі стажем. У вісімдесятих він воював проти перебудови, в 1991-му підтримував путч ГКЧП, у 1993-му був на боці захисників Білого дому, а в 2015-му ходив з іконою, де поміж інших персонажів можна було зауважити й зображення товариша Сталіна. Годі й казати, що Проханов завжди радо вітав будь-які агресивні дії стосовно України. Тож із початком широкомасштабної російської агресії він дав кілька досить натхненних інтерв’ю.

Ось радіо «Комсомольская правда», 26 лютого:

«(…) Сегодня вот это… тот мирный развод, которым нам морочили головы, который кончился такой болью, таким страданием, такой бедой для множества народов наших, – преодолевается. сегодня мы опять венчаемся с Украиной. И русские накладывают бинты на этот страшный порез 1991 года. А русские штурмовики накладывают швы на эти страшные раны. И я мечтаю, что наступит день, когда я опять пойду по великолепным украинским заводам – атомным, авиационным, ракетным. И они соединятся с нашими атомными, ракетными, авиационными, корабельными предприятиями. И свободная Украина и великая Россия опять соединятся в такой восхитительный творящий сгусток цивилизационный. Вот какие у меня мысли сегодня. (…)».

Приблизно через місяць на тому-таки радіо Проханов уже замислюється не лише про «вінчання», а й про «драму» та «відкриту рану»:

«(…) Это огромная сейчас такая драма произошла. Огромная драма. Огромная рана такая. Открытая рана. И для украинцев, и для русских. Как эту рану лечить, как ее сшивать, какой дратвой? (…) Конечно, должна установиться наша российская пропаганда, педагогика такая. Конечно, эту педагогику надо осуществлять с особой интонацией сердечной. Я иногда слушаю, вот сегодняшние наши аналитики, комментаторы, они слишком спокойны, они слишком внутренне холодны, они слишком равнодушны. Иногда они слишком профессиональны. А ведь об этом надо говорить так, как об этом говорила Ольга Берггольц в осажденном Ленинграде, или Вера Инбер, когда писала о Зое, поэму «Таня». Вот мы должны обратиться к украинским народам с огромным сердечным таким подъемом, горячим, с огненным… Мы должны украинцам рассказать, как они прекрасны.

Мы должны украинцам рассказать, как они великолепны. Какой это чудесный южнорусский прекрасный народ, который сложился из полян, из древлян, который был по существу народом, который вместе с вятичами, кривичами, с ильменскими славянами сложил эту великую первую империю от Балтики до Черного моря. И как восхитительны украинские песни, старые, древние песни. Не эти, современные, из шоу-бизнеса украинского, а древние песни. Как восхитительна киевская София с ее орантой такой золотой, которая набрана из тысячи золотых мозаик, которая распростерла руки, длани и благословляет и Украину, и Россию, и Белоруссию – весь этот русский мир восхитительный. И, может быть, я думаю, наступит такой момент, когда воины, сражавшиеся сейчас на полях Украины, и украинские, и русские – сойдутся за братским столом – будет такое братание».

А 6 квітня в «Аргументах и фактах» Проханову, схоже, вже не тільки не до «вінчання», але й не до «братання». Знов актуалізується дискурс «народу-хом’яка»:

«Но Россия всё переживёт. Ещё американский певец Поль Робсон пел о нас как о народе, готовом и на муки, и на смертный бой. Это народ бессмертный. Это такие хомяки, у которых вокруг головы нимбы золотые светятся. Это хомяки, у которых есть святые — и Владимир Красное Солнышко, и Александр Невский, и Дмитрий Донской, и Сергий Радонежский… А мир никак не может с нашим народом-хомяком смириться».

В Україні загалом відоміше інше російське письменницьке ім’я, пов’язане з російською агресією, — Захар Прілєпін. Нагадаю, свого часу він декларував участь у війні на Донбасі на російському боці. «Ни один подразделение из донецких батальонов не мог по показателям сравниться с моим батальоном. Все, что мы делали – это просто полный голимый беспредел. То, что мы вытворяли», – говорив з цього приводу Прілєпін в інтерв’ю «Редакции». Щоправда, є досить багато людей, які в активній участі Прілєпіна в бойових діях сумніваються.

Ще 2021 він у коментарі «Политнавигатору» робив «експертну оцінку» української культури: «Я точно не люблю ни российскую попсу, ни российский шансон. Я не любил это до тех пор, пока не побывал на Украине. Когда я стал туда приезжать и включать по утрам музканал, я понял, что это кошмар кошмаров. Вот наши «Радио Шансон» – это просто Чайковский рядом с тем, что там происходит. Поэтому в целом российская эстрада, российский рок, российский рэп уделают украинский на 200 шагов вперёд. Они реально там очень популярны, там любой рейтинг по скачиванию и по чему угодно, там россияне побеждают всё на свете». Принагідно погрожуючи тим діячам російської культури, які їздили до України: «Где ваше самоуважение, в конце концов? Я знаю, что однажды туда доездится Дмитрий Львович Быков, который так обожает Украину, что не может места себе найти. Вера Полозкова доездится, Боря Гребенщиков – доездитесь все однажды».

Читайте також англійською мовою про 50 пропагандистських книжок з росії

Про нинішні події Прілєпін висловлювався, наприклад, для «Газета.Ру» (11 березня), так: «Это, конечно же, должна быть вся Украина, которая должна быть, так или иначе, помещена вовнутрь России, и уже изнутри России начинается пересборка этих территорий, какую форму будущая государственность автономии или еще чего-то будет эта территория получать» (РИА «Новости»). А ще переймається, що до моменту Z не дожив його давній знайомий Едуард Лімонов (теж письменник, який, з його власних слів, полюбляв пошмаляти по мирних мешканцях): «Он бы сейчас ликовал. Он был бы просто счастлив. В самом прямом смысле слова счастлив.

Я, вот, допустим, переживаю. Мне жалко, мучительно жалко мирные города, людей погибших, я все это как личную трагедию переживаю. Я не испытываю ни грамма злорадства или чего-то вроде «хотели и получили». Я переживаю это как катастрофу. Я думаю, что Эдуард Вениаминович [Лимонов] не переживал бы это как катастрофу. Его бесчеловечность уже была воспитана в нем многими годами. Он бы сказал: «Вот так вот. Есть божий суд». Поэтому у него был бы праздник, конечно же (…).

А у власному ЖЖ Прілєпін раптом вирішив іще глибше зануритися в історію та «впихнути невпихуєме» у власні асоціації з українською темою в російській літературі. Якщо чесно, не впихнулося: «Чтоб понять итоги идущей сейчас на Украине Гражданской войны, надо просто перечитать постреволюционную литературную классику о событиях почти столетней давности.

Думаю, вы обращали внимание, что основная часть литературного наследия той эпохи касается событий на Украине: и Николай Островский, и Паустовский, и Алексей Н. Толстой писали именно событиях на юге, на Донбассе, в Малороссии, в Тавриде, в Киеве, и проза Сельвинского об этом, и Катаев, и Булгаков, конечно, и так далее, и тому подобное.

И через практически все тексты проходит одна мысль, которую высказывают местные жители – малороссы, тавричане, греки, крымчаки, русские, казаки. Они говорят (в 1919, в 1920, 1921, 1922 году): пусть придёт кто угодно, лишь бы порядок настал. И приходят русские».

Погодьтеся: Прілєпін значно багатослівніший, незграбніший і хиткіший за старшого товариша Проханова.

Письменник-фантаст Сєргєй Лук’яненко, найвідоміший завдяки роману «Нічна варта», теж давно бодається з «українським питанням». Не давав йому спокою Майдан, потім Лук’яненко розлючено забороняв перекладати свої книжки українською, називав Україну частиною «єдиної великої Росії» і прочая, прочая, прочая.

А 2022 року темперамент якось вивітрився — і фантаст, схоже, лише виконав обов’язкову програму, себто переказав основні тези російської пропаганди, навіть не заморочуючись над «рерайтингом». Ось його репліка з сайту ASTV.ru від 3 березня:

«Никому в нашей стране не нужна война. Слишком часто нам доводилось воевать, слишком часто к нашим границам приходил враг. Но давайте скажем честно, нынешняя военная операция на Украине – не начало войны, это её завершение. Войну начали, разорвав нашу единую страну на части. Войну начали, выкармливая нацизм, натравливая украинцев на Россию, воспитывая ненависть к русскому языку и русскому народу.

И когда восемь лет назад в Россию вернулся Крым – Донбасс остался на пороге. Восемь лет жители Донецка прожили под обстрелами, разделённые со своими родственниками. Восемь лет Россия призывала Украину выполнить свои обязательства и закончить конфликт миром. Сейчас не осталось иного выхода, кроме помощи народу Донбасса.

Военная операция – это тяжело. Война – горе простых людей, потерянные жизни наших военных. Но сейчас Россия заканчивает войну, которая подошла к нашим дверям. Россия и Донбасс сражаются за то, чтобы больше никто не погибал. Это время, когда каждый должен определиться, с кем он. Время, когда мы должны сплотиться».

Таке собі. До прохановського «вінчання» далеко. Та й навіть Прілєпін на цьому тлі бадьоріший.

Окремим номером, звичайно, слід згадати таку публіку, як перебіжчики. Ті, хто ще з десяток років тому позиціонувалися як автори й авторки з України, мали українське громадянство. Ті, які сьогодні радіють руйнуванню своєї колишньої батьківщини. Не хочеться витрачати час на порожнє й нікому не потрібне моралізаторство, факти, як і завжди, будуть і промовистіші, й ефектніші.

Особисто я в перебіжницькому шерегу завжди насамперед згадую поетку Олену Заславську. Авторка, яка нерідко вдавалася до експериментів, грала з анархістською та взагалі лівою фразеологією, належала до цікавих, помітних представників російськомовної поезії України (хоча подекуди писала й українською), була ключовою постаттю літературної групи «Стан». Якось іще у 2000-х роках мені випало виступати з нею в Берліні — саме ми вдвох умовно представляли там умовну поезію Східної України, я як харків’янин, вона як луганчанка. Особливих суперечок на предмет політики чи ідентичності не виникало. А ось на початку 2010-х, у Луцьку, де ми знову зустрілись і спілкувалися, в нас виникла розмова про тих українців, які в 1940-х роках підтримали нацистську окупацію. Пам’ятаю, Олена обстоювала думку, що всі вони були зрадники, я ж, не схвалюючи колаборантства як такого, водночас пропонував їй замислитися, чи доречно вважати, що вони зрадили СРСР, якщо, наприклад, не вважали цю державу своєю? Після 2014-го виявилося, що Заславська за власним означенням — зрадниця, адже у війні Росії проти України підтримала Росію та «ЛНР». Тоді ж помітно, і не в кращий бік, змінилася її поетика.

Якщо рядки «Лучше в рот у Моторолы / Детородный орган брать, / Чем у Джо, у руссофоба / Нестоячий хуй сосать» іще нагадують бадьору постмодерну поетичну юність Заславської з віршем «Здравствуй, мой Бродский! / Давай поебемся по-скотски», то вже хрестоматійна річ «еленерівського» періоду, «Эти русские» — це такий собі прямий перехід зі слем-турніру в будинок культури, якщо не в будинок піонера (піонера воцерковленого):

(…) А весна наступает. Цветущие яблони

Поют о жизни, презревшей тлен,

Так, будто они — православные,

Русские и после молитвы встают с колен.

А що ж тепер? З чим зустріла Олена Заславська «дні Z»?

24 лютого на її телеграм-каналі «Поэтесса Zаславская» з’явилася невеличка прокламація: «Друзья!  Наконец-то началось! Восемь долгих лет мы ждали этого дня! Здесь и сейчас вершится история. И ее пишем мы, люди Донбасса, русские люди! В 2014-2015 году наш первый тост всегда был не за мир, а за Победу, потому что было понятно, что мир возможен только после нашей Победы, было понятно, что нацики не остановятся! Так и случилось, они вооружались, они наращивали мощь, они получали помощь от Америки и Европы, военную, финансовую, материальную… Украину накачивали летальным оружием и ненавистью к России. Пришедшие к власти в результате переворота в 2014-м году политики сделали русофобию основной стратегией.

(…)

Помню, 2 июля  2014 годы, когда в результате бомбово-штурмового удара украинского самолета по нашей облгосадминистрации, когда было убито 8 человек и ранено 28 человек, когда город наш вздрогнул от сирен воздушной тревоги, не тренировочных, а настоящих, моя дочка спросила, что будет,   если Порошенко сбросит на нас ядерную бомбу? Я успокоила ее, сказала, что у него нет такого оружия. И вот мы стали свидетелями, что Зеленский заявил о том, что собирается создать ядерную бомбу. Очевидно, что медлить больше нельзя, и огромное спасибо России, что она признала наши Республики и оказывает нам помощь и поддержку. 

Вчера 23 февраля, город просто был наэлектризован предчувствием и тревогой. И наконец-то началось наступление. Мы волнуемся за наших мужчин, но ждем их с Победой!»

Важко не порадіти за людину: нарешті почалось. Тематичні ж вірші з шаблонною нудною «русскостью» не почались, а продовжилися:

От ппш до калаша… 

Гуляй же, русская душа!

Гуляй, и ничего не бойся! 

Жизнь невозможно хороша,

Но вот ни стоит, ни шиша, 

Коль только для себя живется.

Хоча… бувають і оригінальні повороти:

(…) И для меня все битвы стихнут,

Кроме одной,

За то, чтобы взошла заря,

Заря любви, заря отваги,

Что б от Луганки и до Ганга

Сияла родина моя! 

У публіцистичних ремарках Заславська таврує поета Олександра Кабанова за побажання перемоги українській армії. Таврує поетку Любов Якимчук (з якою вони колись разом були в «Стані») за виступ на нагородженні Ґреммі. Та ще пропонує своє бачення фіналу війни: «Любое неизбежное заканчивается принятием. Но, в отличие от тяжелых болезней, принятие подразумевает счастливый финал. На этом этапе все нормальные люди на Украине свыкаются с мыслью о дружбе с Россией. Все иностранные военные базы на территории Украины  уничтожены, в школы вернулось изучение русского языка и литературы, русский язык становится привычным рабочим инструментом и вторым государственным. Бандера больше не герой Украины, а День Победы мы празднуем 9 мая! В это время все на Украине понимают, зачем нужна была демилитаризация и денацификация. Украина становится союзником России».

Подібні цитати й постаті можна наводити й далі. Ззгадати, приміром, кумедну історію з іще однією перебіжницею Євгенію Більченко чи теж не позбавлений іронії долі випадок із російським письменником Алєксандром Пєлєвіним, який вельми умовно прославився лише тим, що привітав, на відміну від свого знаменитого однофамільця, «спецоперацію». Але суть і так зрозуміла. Російська сучасна література поки що дуже скромно долучилася до російської пропаганди, втім, здається, її репліки мають схвалення і резонанс у «своєї» аудиторії. Говорити про щось більше тут навряд чи випадає.

При цьому я б сказав, що помітних і вартих уваги російських письменників, які підтримують та в різний спосіб оспівують агресію проти України, зовсім негусто.

Є враження, що багато помітних російських авторів воліють оминути тему війни. Це в нинішніх умовах — уже до певної міри фронда. Хоча з української перспективи, наприклад, регулярні бадьорі культурологічні й побутові публікації Дмітрія Водєннікова (якого колись можна було зустріти на київських літературних фестивалях) без жодного натяку на те, що «щось відбувається» (є лише згадка про те, що, мовляв, відомо що діється в Україні, а от спалаху коронавірусу там чомусь нема), видаються цинізмом. Ну, зате читачі дізнаються, що на балконі Водєннікова яструб уполював голуба…

Інші російські письменники та письменниці, й часто це першорядні (від Акуніна до Уліцької), з різною мірою інтенсивності протестують проти російської агресії, засуджують її. Взагалі, сьогоднішні російські літературні антивоєнні, антиімперські протести — тема для окремої розмови.

Читайте також: Культурна катастрофа: які пам’ятки знищили російські окупанти