Криві дзеркала західного канону Гарольда Блума

Творець західного канону Гарольд Блум серед решти відомий своєю незгодою з усіма сучасними спробами переглянути список класичних книжок з метою напхати його зневаженими патріархатом жінками й вихідцями з третього світу. Звісно, американець Блум все аргументував естетикою й посередньою цінністю таких творів. І я довго велася. Не діяло те, що я жінка і походжу з цього самого третього світу. Не діяли симпатичні аргументи феміністок на користь такого перепрочитання. Не діяло замилування всіма жіночими мальовничими канонами, в які я із зачудуванням зазирала.

Що ж, Гарольд Блум був цікавим чоловіком, але таки не всевидячим.

Західний канон – це канон святих. Принципи побудови його творів, як в агіографічній прозі, зразкові. Рівняйся на них. Твори, як вони. Особливо, коли твоя власна приналежність до західного світу вкрай сумнівна. Інакше грішно і викликає глибоку стурбованість великих західних богів. Інакше прийде хтось страшний, насварить тебе і покарає.

Західна цивілізація – це картинка, яку ти маєш побачити в дзеркалі, коли туди зазираєш. Якщо картинка збігається, дзеркальце, як у казці, каже тобі, що ти наймиліша на світі. От тільки українські дзеркала вмикають потужний алярм, коли ти до них наближаєшся. «Пфф, – говорить тобі твоє магічне дзеркальце, – ти себе взагалі бачила? Чого ти розводиш шум, що Україна – це Європа. Іди причешися». Ти засмучуєшся і йдеш причісувати свій побут, традиції і спосіб мислити під західний зразок.

Ти звикаєш подорожувати Європою й соромитись в її системі дзеркал свого відображення. Мріяти про її музеї, її тераси, її сексуальну культуру. Ти бачиш себе країною, яка перебуває на крок позаду, і тому ідеш слідом за іншими, наздоганяєш західні країни, доношуючи їхні черевики й вступаючи в їхні помилки. Не покладаєшся на власні рішення, власні традиції, прикидаєшся, що не пам’ятаєш власних граблів. Західна культура – твій пастир, а ти її слухняна безвільна вівця.

Захід – це твій загублений рай, до якого ти йдеш протоптаною стежкою. І поки ти нею йдеш, ти завжди залишатимешся на крок позаду. Земля обітована майорітиме перед тобою, як винагорода перед песиком під час муштрування. Але в якийсь момент після штудіювання міфологічних студій ти згадуєш, що сучасне західне розташування райського саду десь попереду – вкрай антиміфологічне. В давнину золоті часи були позаду. До них не йшли, до них поверталися. І тільки земля обітована завжди попереду. Біжи до неї! Пришвидшуйся до неї! Вдосконалюйся до неї! Заробляй до неї!

Яка дурня!

Мені знадобилося потрапити до Мексики, щоб відчути абсурдність такого стану речей. Я нарешті знайшла місце, де мені не соромно. Де я не з відсталої країни. Де мені не потрібно підстрибувати перед відомими картинами, зразковим спілкуванням, гарними дорогами. Де мені не треба червоніти за нашу шкільну програму чи шарітися, що в нас не перекладено щось із їхніх книжок. Я нарешті не вибачаюсь за все погане й хороше, що в Україні не так, як на Заході.

У наших літературних програмах є зразковий блумівський перелік текстів. Звісно, ми ж читаємо тільки найкраще, тільки найцінніше. Але відчувається це так, наче до тебе приставляють зразкового учня, щоб тебе підтягнути. Класика – це нагадування рівнятися на відмінників. І ти, посередня учениця, в кращому разі дивишся на цього відмінника вороже.

А в гіршому випадку — відчуваєш, що він кращий за тебе, і реагуєш на це. Вважаєш, що полонізми у твоїй мові роблять тебе європейськішою. Вважаєш, що англомовні книжки на твоїй поличці роблять тебе розумнішою.

Пробуєш носити чобітки на підборах. Обираєш одяг, який не відповідає твоїм потребам. Обираєш країни для тривалих мандрів, на які тобі бракує грошей. Ти як герой української реалістичної п’єси, що прагне стрибнути вище своєї голови й раптом заговорити по-панськи, вдягнутися в панський одяг. Почати шекати, як польські пани, чи акати, як пани російські. Ти як Мина Мазайло на мінімалках. Тільки ти віддаєш перевагу вільному спілкуванню англійською, як канадські, британські, американські пани. Бо скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина. Очевидно, своїм рідним діалектом говорять винятково люди другого сорту.

Через це я пригадую чудову українську традицію вдягатися в супермаркет, як на свято. І дитячо-підліткові в’їдливі жарти, що дівчатка з сіл із таким несмаком вдягаються й фарбуються на дискотеки в санаторіях, бо вважають, що це по-столичному. Так склалося, що на рівні країни ми – дівчата з провінції, які надивились на західний світ і намагаються бути західнішими за Захід, цивілізованішими за цивілізацію. До слова, знаєте, як впізнати росіянку чи українку посеред білого дня в Торонто? Це майже єдині білі дівчата, завжди вдягнені, як на побачення, зі смокі айз чи іншим помітним макіяжем.

Мені це перегукується з епізодом з «Дони Флор та двох її чоловіків» Жоржі Амаду, коли баїянки побачили в телевізорі, що вони всі надто товсті й не відповідають стандартам краси, і тоді почалися їхні страждання. Я дивлюсь на мексиканок з виразним індіанськими рисами – вони маленькі, широкоплечі, трохи згорблені, повненькі. Вони навіюють образи з картин Поля Гогена. І ти розумієш, їм немає місця серед канонів краси західного світу. Їм ніколи не вдасться так схуднути чи так натренуватися. І їм навряд вдасться симпатично, по-західному постаріти. Як і нашим тіткам і бабам, яких шеймлять за безсоромну повноту на пляжах. Не тому, що це не здорово чи не естетично. Не тому, що ми не робимо похибку на генетику і культурні особливості. Ні. Це тому, що нам соромно і страшно через них. Бо вони дискредитують нас. Це вони не ходять до спортзали, а не ми. Це вони не читають книжок, а не ми. Це вони голосують за неправильного кандидата, а не ми.

І ось до чого тут Гарольд Блум. Нам завжди давали західний зразковий канон, дошку пошану відмінників нашої школи. Французьких реалістів, які непогано заробляли за кожну написану сторінку, і британських денді, що вбивали годину на підкреслено недбале зав’язування своєї хустки. Але нам не давали рівних співрозмовників, не давали говорити зі своїми, не давали інших шибеників, «відсталих» і «несучасних». Не давали, оскільки нащо витрачати час на посередні книжки. Але якщо ти в класі не відмінниця і в тебе нічого спільного з групкою відмінниць, ти не будеш спілкуватися з ними. Ти будеш із такими, як ти.

Я не знаю, чому це так соромно — бути собою. Тіткою в штанах і фіолетовій куртці у 18 тролейбусі, в якої від старості вицвітає волосся. Чому не можна бути товстою мексиканською бабцею, яка чистить на вулиці мандарини й лежить у спеку в гамаку. Чому не можна бути повнотілою баїянкою в тексті Жоржі Амаду. Чому ми багато читаємо зразкових віденців і не читаємо тих, хто нагадує нас самих. Чому не даємо собі говорити з такими, як ми?

Так, можливо, Блуму і його зразковому західному світу вони нічого не скажуть. Але наскільки ми частина цього зразкового західного світу? Наскільки їм нічого сказати нам?

Я думаю, як часто я говорила з не близькими мені текстами. З перекладами англомовної літератури, яка не про мене. З дискурсами, які для України неактуальні й далекі. Наскільки багато їздила в правильні країни, на які потрібно рівнятись. Наскільки однобоко порівнювала. Наскільки мені бракувало права бути несучасною і, можливо, нецивілізованою, заробляти мало грошей і виходити з дому в старому дивному одязі. Зрештою, наскільки іноді нормально не розуміти зразкову Вірджинію Вулф, а розуміти якусь закордонну Люко Дашвар.

Читайте також: Віра Агеєва про «не ті» канони