канон

Від Шевченка з шаблею, до Шевченка з джавеліном: як формувався український канон

01.07.2022

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Як формувалась класична українська література та хто її визначав? Чому вона створена довкола Тараса Шевченка й чи є в нього наступники? На ці питання відповідала літературознавиця Віра Агеєва у межах першої лекції з циклу видавництва «Віхола» «Тарас Шевченко з джавеліном: канон класики як поле ідеологічної боротьби». Модерувала розмову співзасновниця видавництва Ілона Замоцна, а також до дискусії приєдналась літературознавиця Ірина Борисюк. Ми законспектували найважливіше зі сказаного.

Важливість класики та канону

Класика формує цінності. Сила духу та цінності, за які кожна сторона воює, важливі для перемоги на війні. Наразі так складається, що саме з нашими цінностями ми перемагаємо. Наші класики завжди борються разом із нами: згадаймо Революцію Гідності й малюнки, де Тарас Шевченко й Іван Франко в протигазах, а Леся Українка — у респіраторі.

Ще одним доказом важливості класики стало те, що москалі не пошкодували ракет, аби влучити в музей Григорія Сковороди на Харківщині. Він їм заважає. Сковороду понад сто років намагалися представити «русскім філософом» і «русскім пісатєлєм», а як не вийшло, то далі вже був принцип «якщо не мені, то хай і вам не дістається».

 

Окрім цього, канон потрібен, бо людське життя скінчене. Якби ми мали необмежену кількість років перед собою, могли б прочитати всі написані книжки. Але читати погане не хочеться — потрібен канонічний список, який визначає оте найкраще, варте прочитання. Канон класики — це мистецтво навігації в абсолютно безмежному морі книжок.

Хто визначає класику?

З одного боку, це робить спільнота літературознавців, професорів, академічних вчених. Питання, яке стоїть перед ними для утворення канону, насправді дуже просте: «Краще ніж…? Гірше ніж…?».

 

З іншого боку, на це питання відповідають не лише літературознавці, а й самі письменники. Уявімо комічну ситуацію — українські професори змовилися і сказали: «Викиньмо Шевченка з канону». Це абсолютно неможливо через феномен впливу старшого автора на молодшого автора. Наприклад, у шкільній програмі є Максим Рильський, але до останнього часу не було Михайла Семенка — і коли зустрічаєшся з молодими поетами, вони нарікають, що літературознавці не вміють його оцінити.

Формування українського канону літератури

Канони почали формувати в середині XIX століття — і тут ми не надто відстали від інших. Наш канон тоді сформувався як шевченкоцентричний, тож в його основі був романтизм. Далі була доба реалізму, а українська література розвивалася за ненормальних умов. У ті роки не існувало україністики як окремої дисципліни, нація була колонізованою. Література спробувала закритися, щоб зберегтися, намагалася утворити непроникну фортецю, Шевченко, своєю чергою, став прапором, що майорів над цією фортецею.

 

Так було аж до доби модернізму, коли в українській літературі вперше почали говорити про боротьбу мистецьких поколінь. Раніше такого не було з дуже простої причини — важливим було не як писати, а що писати. Література була єдиним голосом нації. Не було державних інституцій, не було трибун — література вимушено виконувала всі ці невластиві їй функції. Усі письменники любили Україну, усі однаково хотіли їй служити й робити це під проводом батька Тараса Григоровича.

 

Але вже на початку XX століття починаються шевченкоборчі змагання. Літературний процес розвивається у конфлікті поколінь — для утвердження треба здійснити символічне вбивство літературного «батька». Першою серед письменників підважила цю модель шевченкоцентричного канону Леся Українка. Хоча підважувала вона не так Шевченка, як тих, хто не намагався вийти за межі означеного ним силового поля.

 

У той час стається ще одна важлива зміна — література стала зосередженою на самій собі так, як ще ніколи до цього не була. Безліч стилів, мистецьких шкіл, течій. На сторінках журналів заіскрило від визначень, маніфестів, кредо. Шевченкоборчі змагання очолили футуристи. Прийшов Михайль Семенко, який сказав «я палю свій Кобзар», писав, що «мені було так нудно, ніби в одній кімнаті зібрались Олесь Чупринка і Вороний».

 

Добре, спалимо «Кобзар». А що далі?

 

Далі приходять 20-ті роки. У добу УНР Шевченко відігравав ту саму роль, яку він відіграє сьогодні для нас, відмінність тільки в тому, що тоді не було джавеліныв, а були примітивніші гармати й звичайні гвинтівки. Але тоді так само були військові частини, що називались його іменем, і під знаком Шевченка на Софійському Майдані тисячоголосим «Слава!» лунали заклики петлюрівсього війська. УНР програла збройно й лише почасти виборола політичний суверенітет, але все ж виборола. Також тоді був виборений культурний суверенітет.

 

Читайте також: Шевченко-рок та неофолк: музичні проєкти на слова поета

 

Як наслідок – у 20-ті роки україністика стає академічною дисципліною. Її починають вивчати студенти. У кожному селі постає школа з українською мовою навчання. Знову з’являється елементарна проблема канону — як скласти навчальну програму?

 

У світовій літературі є два типи канону — моноцентричний і поліцентричний.

 

У моноцентричному каноні одна постать у фокусі. Наприклад, в англійській літературі у центрі стоїть Вільям Шекспір. Український канон до 20-х років теж був моноцентричним, і таким центром був Шевченко. Зусиллями Миколи Зерова та київських неокласиків відбулася переорієнтація. Академічна спільнота перетворила моноцентричний канон у канон поліцентричний: поруч із Шевченком, не виймаючи його з центрової позиції, постали ще двоє імен — Григорій Сковорода й Пантелеймон Куліш. Вони важливі з тієї причини, що вони обоє — європеїсти.

 

Шевченко це романтик, який обстоює регіоналізм, обстоює національну унікальність. Натомість Сковорода представляє потужну культуру бароко, а для української культури це золота доба. І Куліш, який «в Європі хоче ставити курінь» (цитата з вірша «Куліш» Миколи Зерова). Під знаком європеїзму і проходили наші 20-ті роки. Це був Ренесанс української літератури, й зупинити його змогли лише 1933 і 1937 роками.

 

Опісля відбувався такий собі каноноборчий експеримент — умовний 1930 чи 1932 рік, після справи СПУ (Спілки Визволення України), після арешту української інтелігенції, виникає потреба складати програми для радянських шкіл. Але всі українські письменники за радянським визначенням вважаються націоналістами. Шевченка як не крути: «кохайтеся чорноброві, та не з москалями», «москалики, що не здріли, то все обшукали». Він очевидний націоналіст для радянських людей, його їм треба заборонити. Та отут і виявилося, що заборонити його ніяк — надто багато Тараса Григоворича в українській ідентичності, в українській свідомості. Шевченкові потрети висіли у хатах, в рушниках.

Кобзар надто довго був сакральною книжкою для великої частини цієї нації. Замовчуючи, забороняючи, цензуруючи, але Шевченка все ж мусили лишити в каноні. З’явились навіть сміховинні інтерпретації його як інтернаціоналіста: «В сім’ї вольній, новій»? Так це ж про радянський союз!»

 

Після розстрілів 1937-го року з канону викинули всіх, кого ми зараз вважаємо канонічними письменниками. Були заборонені Володимир Винниченко, Микола Хвильовий, Валер’ян Підмогильний, Майк Йогансен, В. Домонтович, Микола Зеров — усі, хто сьогодні є найвидатнішими. Й ось тоді імперія тріумфально проголошувала, що українська література ніяка, нікчемна, а є лише велика російська культура й література. Ця «велика російська література» і приїхала до нас зараз на танках і вдарила ракетою по музею Сковороди.

 

У радянську добу цьому протистояли різними способами. Як тільки впала цензура в другій половині 80-х років ХХ століття, одразу повернули канонічні імена, повернули українських класиків 20-го століття. І величезна заслуга в тому тих, хто зберіг тексти й вивіз їх на Захід, а згодом їх і опублікував. Як приклад — коли про Хвильового стало можна говорити, виявилося, що в п’ятьох харківських родинах, незалежно одна від одної, з покоління в покоління зберігалися плани, як знайти його затоптану могилу.

Чому саме поезія стала фундаментом для українського канону

Зазвичай центром канону є роман. Шевченко їх не писав, тож у канон української літератури лягли саме його вірші. Так сталось тому, що роман — жанр порівняно молодий (якщо порівнювати з епічною поезією), він потребує простору, тож і розвивався здебільшого в імперіях — так виникли великий британський роман, великий французький роман. В українській літературі в добу реалізму, у другій половині XIX століття, простору для роману попросту не було, тож він не відбувся. Це була література, яку писали про селян і для селян. Натомість у 20-му столітті ми вже маємо повноцінний роман — твори Агатангела Кримського, Валер’яна Підмогильного, Миколи Хвильового, Володимир Винниченка, В. Домонтовича й далі.

Якщо говорити про сучасні реалії, роль поезії зараз у тому, що вона — безпосередня рефлексія. Поезія реагує найшвидше. Хоч вірш, хоч есей, хоч блог — це миттєвий відгук. Потім уже це стане матеріалом для більшого осмислення. Романи прийдуть пізніше.

Формування канону зараз

На межі 20-го і 21 століть, між 1988 роком і до сьогодні українці з канонотворенням розібрались. Зараз не можна говорити, що хтось гідний у каноні відсутній — хтось може бути погано осмисленим, але канонічні імена повернули. Тепер важливіше буде інше — які тексти у фокусі. Шевченко як автор поеми «Тополя» й Шевченко як автор «Кавказу» — це різні речі. Для доби романтизму, для доби Шевченка російсько-кавказькі війни були емблемою, символом імперського зла, імперського насильства. Україна тоді вже програла, а Кавказ ще боровся. Одна підкорена нація солідаризувалась з іншою підкореною нацією на цьому спільному фронті.

 

Шевченко шукав символів свободи, й тодішній Кавказ якраз і був таким символом. Натомість у російській літературі тема Кавказу — це тема пригноблення, тема упокорення, і Шевченко тут їй опонував.

Наступники Шевченка в сучасній літературі

Наступників немає, і це добре. Вірші Шевченка були хронічною хворобою української літератури. Писати в його патріотичній манері бралися всі — адже тоді в нас не було держави. Не було українського війська, суду, бізнесу, пропаганди. Єдине, що можна було зробити для української держави, — написати патріотичний вірш. Їх було багато, вони були погані й мало кому потрібні. З появою держави це вилікувалося. Але сьогодні Шевченко читаний поет: про нього йдуть великі дискусії, над його творчістю ми рефлексуємо й будемо рефлексувати. Культ Шевченка, який гальмував розвиток української культури, уже давно подоланий. Хвильовий полемізував із ним у своїй творчості, бо той йому заважав. Сьогодні ж Жадану у вірші «Тарас Григорович Шевченко» комфортно пройти вулицями Харкова й подивитися на своє рідне місто разом із ним.

Шевченко як міф в українській літературі

Українська ідентичність закорінена великою мірою в літературі — ми літературоцентрична нація. Можна поглянути лише на УНР — хто її очолював, хто був прем’єром? Симон Петлюра, наприклад, очолював не тільки Військове міністерство, але й Міністерство мистецтв. Іван Мазепа у свій час програв збройно, але переміг як меценат барокової культури. Шевченко став символом культури, символом нації. Він визначив параметри української ідентичності, він наш національний геній. Його кар’єра від «Шевченка із шаблею», до «Шевченка з джавеліном» — це цікавий феномен, бо ніхто не поширював його за наказом. Узяти до прикладу Євромайдан. Як тільки ми зібралися разом — нам був потрібен якийсь оберіг. І цим оберегом стали Тарас Шевченко, Іван Франко й Леся Українка. І зараз Шевченко воює разом із нами — бо ми знаємо, за що ми воюємо. Він до цієї боротьби кличе, він заповідає боротися, він поет цієї боротьби.

 

У нас є тільки два поети, у яких немає розбіжностей між біографією й поезією, — це Тарас Шевченко і Василь Стус. Поезія не потребує, щоби біографія її підтверджувала, але бувають моменти, коли біографія автора її підсилює.

 

Читайте також: Мене звати Тарас Шевченко. Історії реальних тезок