Жінки і Шевченко: як головний поет України шукав своє кохання

Який він, Тарас Григорович Шевченко? На хвилі боротьби із «забронзовінням» класика української літератури часто називають плейбоєм, шукають його позашлюбних дітей і намагаються реконструювати романи та закоханості. 

Про стосунки поета з обдарованими жінками, а також про жінок, які його надихали, ми розпитали Олександра Бороня — завідувача відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

— Свого часу Тарас Шевченко високо оцінив вірші Олександри Псьол — однієї з перших жінок-авторок в українській літературі. Чи можемо вважати її такою собі «українською Емілі Дікінсон»?

— Такого промотора не мав жоден український письменник, і такої реклами, яку Шевченко зробив Олександрі Псьол, ніхто нікому не зробив. Він увічнив її, згадавши у «Передмові до нездійсненого видання “Кобзаря”» (1847), загалом полемічній. Там дісталося Квітці — несподівано для нас тепер; а на противагу піднесено до небес Олександру Псьол — звісно ж, дуже риторично: «панночка», «боязливе», не називаючи на ім’я.

Захоплення не надто об’єктивне, радше емоційний відрух. Зрештою, Шевченко й не претендував на звання історика літератури. Почуття вочевидь щире і зосереджене на її творчості: от, мовляв, панночка пише українською мовою. Це надихало — отже, і його праця недаремна. 

Їхнє спілкування відбувалося в колі родини Рєпніних, до якого належали сестри Псьол: Глафіра, Олександра, Тетяна. Шевченко й Олександра познайомилися у 1843 році, за віком вони майже ровесники, тоді як Варвара Рєпніна — старша; далі ще кілька разів бачилися у 1844-му; у 1845-му він уже не заїздив. А «Передмову» він написав аж у 1847-му і згодом, на засланні, просив списки «Свяченої води» у самої Псьол і в Андрія Лизогуба. Тобто не йдеться про ситуативну реакцію — він це, так би мовити, тримав у голові.

Згодом вона написала вірш «Молим тебе, Боже правди…», присвячений Шевченкові на засланні. Кількісно спадщина Олександри Псьол невелика — це твори скромні за художньою вартістю, але цікаві — однак здобулася на найвищу оцінку в історії української літератури.

— Чому таким важливим і особливим виявився «мовний» контекст?

— Їхнє спілкування відбувалося в колі Рєпніних — родини, російськомовної за культурою, але з симпатіями до українства. У Полтаві, коли Микола Рєпнін служив генерал-губернатором Малоросії, у них вдома бував Котляревський, його запрошували на чай. (Очевидно, Шевченкові про це розповідали, і натяк на це є в повісті «Близнецы», де княгиню Варвару Олексіївну Рєпніну позначено літерою Р.). Але все ж для них це була забавка.

Правнучка гетьмана Кирила Розумовського, княжна Варвара Миколаївна Рєпніна не знала української мови; розуміла її на побутовому рівні, але осягнути Шевченкову поезію не могла — так сама собі зізнавалася. Натомість читала «Тризну» — поему з декабристським підтекстом — і «Слепую». Однак вона сприймала Шевченка насамперед як художника. А його поезія була чимось далеким і абстрактним. І тут — Олександра Псьол, яка пише вірші українською.

— Можливо, у поміщицькому середовищі було значно більше талановитих авторок, просто ми про них так і не дізналися, а рукописи розчинилися в часі?

— Варвара Рєпніна писала поезію в прозі — ліричні образки, дуже оригінальні за задумом, релігійні, сповідальні. Культуртрегер Пантелеймон Куліш намагався зробити письменницю зі своєї дружини — однак за рівнем таланту Ганна Барвінок суттєво поступалася Маркові Вовчку, у якої намагалася вихопити цю історичну першість. 

Але на той час не існувало української періодики, а отже, ті, хто не були професійними письменниками, просто не мали де друкуватися. Хіба що в альманахах, які з’являлися час від часу; так, ще один вірш Олександри Псьол, «Три сльози дівочі», опубліковано в «Хаті» у 1860 році. 

Перший український журнал в Російській імперії, «Основа», почав виходити у 1861 році, Шевченко його ще встиг застати. Але це аж коли. Згадайте, як легко багато критиків прийняли на віру містифікацію з Шевченковою «Наймичкою» в «Записках о Южной Руси»: начебто це написала якась панночка, яку нібито відкрив Куліш. 

— Вони настільки хотіли в це повірити?

— Ні. Вони були настільки наївні. Настільки не мали смаку до літератури, що не розуміли: панночка на хуторі не може таке написати. А якби й написала, то це була би літературна сенсація — як-от російська Євдокія Ростопчина, з якою тоді всі носилися і стежили за кожною публікацією (її теж згадано у «Передмові…», — О. Щ.). Звісно ж, більшість читачів впізнали Шевченка. Але були критики «глухі», які подумали, що от, яка у нас багата література — на кожному хуторі по панночці. 

— Чи було листування між Шевченком та Олександрою Псьол?

— Листи Шевченкові на заслання писала Варвара Рєпніна. Олександра одного разу на початку березня 1848 року теж написала, хоч це було ризиковано. (Згодом, після другого арешту в квітні 1850 року, граф Орлов прямо заборонив Рєпніній «втручатися у справи малоросійського краю», тож листування припинилося. Шевченко про таку заборону не знав, продовжував звертатися до Рєпніної,  Андрія Лизогуба і дратувався через відсутність відповідей). 

— Поширена думка про те, що закохана у Шевченка Варвара Рєпніна зробила для нього багато, він цього не цінував, а згодом навіть залишив запис у щоденнику про те, як вона постаріла і змінилася… 

— … «И ударилась в ханжество, чего я прежде не замечал. Не встретила ли она в Москве хорошего исповедника?». Тут дуже багато спрощення і натяжок. Треба виходити строго з того матеріалу, який зберігся. Його порівняно небагато, але достатньо для узагальнень. 

Насамперед, це блискучі листи самої Рєпніної. Зокрема, лист французькою до сповідника Шарля Ейнара — для випущеного торік першого тому академічного видання «Тарас Шевченко у спогадах» у перекладі Євгенії Кононенко — де доволі щиро йдеться приблизно про таке: якби в Шевченка я побачила пристрасть, то відповіла би йому взаємністю. З боку Шевченка не було нічого. Жодної симпатії до неї як жінки. Звісно, його діткнула за живе повість «Девочка». (Цей текст увійшов як складова у більшу повість без назви, де Шевченко виведений як Березовський і всі ці взаємини описані. Хоча письменниця з Рєпніної доволі скромна — вона не вигадувала, а описувала — цінність цієї повісті для нас якраз у тому, що це більш-менш достовірний біографічний зліпок).

Читайте також: Мене звати Тарас Шевченко. Історії реальних тезок 

Наступного ж дня після прочитання Шевченко відгукнувся коротенькою запискою, де спершу звертався на «ви», яке потім виправив на «ти», і схарактеризував їхні стосунки як взаємини брата і сестри. Це її зупинило — Рєпніна, освічена жінка, мала власну гордість.  

— Ця закоханість справді вирішально вплинула на її подальше життя?

— Не Шевченко — призвідця долі, яка у неї не склалася.

Свого часу батьки заборонили Варварі одруження з ад’ютантом Баратинським, який за рангом не відповідав її статусу і походженню. Тож вона залишилася в статусі «старої діви». Між нею і Шевченком пролягала соціальна прірва, і він це також усвідомлював. Жодних ліричних виявів бути не могло, і коли такі натяки з’явилися, втрутився Олексій Капніст, намагаючись покласти край взаєминам. 

Авторитарна мати, Варвара Олексіївна, цілковито контролювала доньчине особисте життя: та не могла поїхати на курси, в столицю. 

Над родиною, на додачу, роками висіло несправедливе звинувачення проти князя Рєпніна у фінансових махінаціях, він роками перебував під слідством. Зараз відомо, що Рєпнін, навпаки, заклав власні гроші на створення Інституту шляхетних дівчат у Полтаві. Але імператор Микола І в такий спосіб зводив рахунки з незручними йому людьми. 

Треба пам’ятати, що Шевченко приїжджав до Рєпніних не просто так. Він мав завдання намалювати для Олексія Капніста і Григорія Тарновського дві копії портрета князя Миколи Рєпніна пензля Йозефа Горнунґа. Також ознайомлювався з картинною галерею маєтку.  

— Поетова муза того періоду — Ганна Закревська, зображена на знаменитому портреті. 

— На мій погляд, з-поміж усіх жінок, які зустрілися Шевченкові в його середній вік, Ганна Закревська — найбільш тривале, справжнє захоплення. Непідробне і дуже глибоке. 

Це була справжня закоханість. Дуже сильна. Такий висновок можемо зробити зі спогадів Олександра Афанасьєва-Чужбинського. Дослідники припускають, що одна з жінок, про яких там дуже обережно йдеться, це саме Закревська. На засланні, вже через кілька років після їхнього спілкування, Шевченко написав присвячений їй вірш «Г. З.» («Немає гірше, як в неволі…») (1848).  

— Є легенда про дитину Закревської, яка нібито могла бути від Шевченка.

— Свого часу я написав окрему статтю про Шевченкове псевдобатьківство. Щодо Софії Закревської, то це цілковита фантазія. Нам зараз здається, що закоханість виключає платонічні стосунки. У Шевченка траплялися цілком «земні» взаємини в Україні, але це не те, що закоханість в Ганну Закревську. Інший рівень взаємин між художником і заміжньою дворянкою. Він бував у Березовій Рудці, намалював її портрет — очевидно, за щедрий гонорар; кілька разів вони бачилися на балах. Крім того, він жив у Петербурзі, вона — в Березовій Рудці.

Немає ні листів, ні жодних інших свідчень про стосунки між ними — крім спогадів мемуаристів про захоплення якоюсь жінкою — очевидно, Ганною Закревською, віршів самого Шевченка і її портрета, написаного, як ми вважаємо, з любов’ю. 

— Чи мав із кимось Тарас Шевченко «земні» стосунки?

— Так, із Марією Європеус, про що маємо доволі плутані свідчення Івана Сошенка. Він відбив її у Сошенка, але одружуватися не збирався. 

Погоджуюся із дослідниками, що розглядають повість «Художник» як автопсихотерапію. Там описані ці стосунки. Автор не те щоб виправдовується, але пропрацьовує сценарій: що було би, якби він з нею одружився; і переконується у правильності своїх вчинків. Учень Академії мистецтв, одружившись, втрачав право на поїздку в Італію. Назавжди. 

Згубність шлюбу для митця — не лише міф. Йшлося про цілком утилітарні речі: одружився — припиняєш навчання, пишеш портрети на замовлення, заробляєш гроші. 

— Згодом він все ж вирішив одружитися, і це перетворилося на нав’язливу ідею. 

— До певного часу Тарас Шевченко не думав про шлюб. Після заслання ситуація кардинально змінилася: все, життя минуло, треба терміново рятувати себе. Хотілося чистоти, налагодженого побуту. Цей лейтмотив є і в повістях.

У 1859 році Шевченко з’їздив в Україну, ще не знаючи, що не зможе туди повернутися. Роздавав там настанови з пошуку нареченої. Брат Варфоломій пропонував йому засватати гувернантку своїх дітей Наталку Шулячівну. Але Шевченкові не була потрібна псевдоосвічена панночка; він хотів сільську дівчину. А дівчата його, старшого чоловіка, вже не сприймали. 

А в Петербурзі — де ж ту українку було взяти? Тільки в наймах. Так само він не усвідомлював, що найми, ось цей фальшивий статус, розбещував так само, як і кріпацтво.  

Родина Карташевських мала літературний салон у Петербурзі. Орієнтовно навесні 1860 року там він познайомився з Ликерою Полусмак.

Її український тип краси запав йому у душу. Звісно, він бачив особливості її характеру, але як упертюх — не хотів цього визнавати. І коли усі почали його відмовляти, то тільки затявся у цьому намірі. 

— Це один із найвідоміших «приватних» сюжетів життєпису Тараса Шевченка.

— Як для такої історії, є достатньо багато матеріалів, і якщо їх логічно розташувати, то кожен може зробити свої висновки. Є тенденційні спогади самої Ликери Полусмак, записані з її слів, які в радянський час не публікували, — а вони криком кричать про це все, треба тільки вміти читати. 

На додачу, Шевченко ще став жертвою пліткування. Це бачимо з листів, які будуть опубліковані з коментарями у третьому томі видання спогадів про Шевченка, про яке я вже згадував. Нібито він десь напився у трактирі, побив її — не було такого. Але кожен вважав за обов’язок прокоментувати роман, який розвивався на очах української, почасти російської, громади Петербурга і тривав приблизно пів року, від весни до середини вересня 1860 року. 

У підсумку цього роману нам залишилися кілька ліричних перлин: «Л.», «Ликері», «Барвінок цвів і зеленів…»; а також портрет, на якому ця дівчина зображена, імовірно, цікавішою та красивішою, ніж була в реальному житті — порівняйте його хоча б із її фотографією приблизно того ж часу.

— Однак не склалося, і цей розрив, публічний, агресивний, обговорюють дотепер.

— Посмертний опис речей Шевченка містить список жіночих речей — це відібрані в Ликери подарунки. Йому не хотілося, щоб у неї залишалося будь-що від нього. У листі до Надії Забіли він так і пише: «Душі своєї не шкода було для Ликери, а тепер шкода нитки! Чудне щось діється зо мною». Суто сільський типаж: одібрать все — і спалити! Чому стільки люті, чому таке обурення? Достеменно невідомо, що сталося. Для себе я пояснюю, що вона зопалу кинула йому в очі: «Старий та поганий». Позаочі вона говорила це постійно, і Ганна Барвінок тривожилася: мовляв, просто хоче статус свій змінити. Імовірна зрада, про яку згадує Микола Макаров-молодший, — ще одне пояснення ситуації. 

Знаємо про моторошну сцену, коли в присутності сторонніх Шевченко сказав: викличте Ликеру, — і вона прийшла. Він запитав: Ликеро, я хоч щось вільне дозволяв у стосунку до тебе? — Ні, не було. Шевченко хотів, щоб вона це прилюдно сказала. Закричав: Геть! — і вона вилетіла з кімнати. 

Після заслання у нього були надірвані душевні сили, і такі сцени траплялися — коли нетямився з люті. Микешин згадував, що Шевченко тоді злостився на всіх жінок, такий емоційний стан тривав кілька тижнів, він встиг з нього вийти, очевидно, але невдовзі помер.

Поза сумнівом, ця драма позначилася на Шевченковому здоров’ї і додала гіркоти його останнім тижням, на додачу до об’єктивних причин — з його хворобами не впоралася б навіть сучасна медицина.  

— Як склалася Ликерина доля?

— Ликера Полусмак прожила відносно прекрасний, довгий вік. Є її фотографія на схилі літ: зачесана, в пенсне, задоволена життям. 

Роман з Шевченком тривав всього кілька місяців; а згодом вона вийшла заміж за перукаря Яковлєва — модна професія у Петербурзі. Пияк; очевидно, бив її. Але його модна професія означала певний статус. Вони мешкали у Царському Селі.

По смерті чоловіка (1904) Ликера зрозуміла, що може присусідитися до всеімперської слави Шевченка. Поселилася в Каневі, ходила на могилу, спокутувала нібито якийсь гріх — але який гріх у неї був перед Шевченком? Молода дівчина, між ними стався розрив, вона мала право на рівню, парубка, який був би їй більше до вподоби, і аж ніяк не мала принести себе у жертву на вівтар української літератури й ощасливити Шевченка. Тому те, що вона розігрувала в Каневі, я сприймаю саме як виставу. 

— Ликера — справді остання любов Тараса Шевченка?

— Ми не все знаємо про Шевченкове життя. Є  лист до невідомої, написаний того ж дня, коли Ликера дала попередню згоду у відповідь на шлюбну пропозицію (28 липня 1860 року). Збереглася чернетка початку цього листа, написаного російською мовою, дуже проникливого, інтимного — невідомо, чи він був закінчений, чи він був відправлений, і ми не знаємо нічого про цю жінку. 

Читайте також: Шевченко-рок та неофолк: музичні проєкти на слова поета