Кухня терору: Вітольд Шабловський про інструментарій тоталітаризму

Вітольд Шабловський. Кухня терору, або як збудувати імперію ножем, ополоником і виделкою – Видавництво Старого Лева, 2023 – 376 с.

Нова книжка відомого польського репортера Вітольда Шабловського досліджує інструментарій тоталітарного режиму (імперського радянського та сучасного російського), який за допомогою воєн, штучного голоду чи пропаганди керував, і продовжує це робити, мільйонами людей.

Щоб написати книжку «Кухня терору, або як збудувати імперію ножем, ополоником і виделкою», Шабловський здійснив подорож до України, Білорусі та інших країн, які колись входили до складу СРСР. Автор оперує історичними даними, подає інформацію у вигляді репортажу, від чого оповідь набуває особливої живості й проникливості. Українське видання має щемку передмову автора, присвячену боротьбі України з російськими загарбниками.

Публікуємо фрагмент книжки Вітольда Шабловського, наданий «Видавництвом Старого Лева».

Тарілка ІІІ

Ганна Басараба – Великий Голод

– Ми їли все, що вдалося знайти. Плісняву. Деревну кору. М’ясо здохлих тварин. Ми викопували лопухи. Або рвали листя липи – воно трохи гірке, але витримати можна. Особливо, коли не маєш виходу, – розповідає Ганна Басараба, а лагідна усмішка не полишає її обличчя. – Іноді я ходила на поле і копала в землі ямки, шукаючи гнилу картоплю, – додає вона за мить. – Але на те потрібно було мати силу, а я зазвичай її не мала. Тоді мені було шість років, і я пам’ятаю, що весь час, геть увесь час, я була голодна.

Почнімо цю історію так. Роман Кабачій – український історик. Вродливий, із хвацькими вусами і буйною чуприною. До того ж він гарно співає – цю пристрасть прищепив йому батько, багаторічний директор шкільного хору, нині вже пенсіонер. Аж важко повірити, що цього сповненого життя й оптимізму Романа могло б і не бути. Так мало не сталося.

Ми сидимо поруч в автівці і мчимо з Києва в напрямку села Велика Ростівка, звідки походить мати Романа і де він сам змалку проводив кожні канікули. Роман знає, що в Ростівці ще є кілька жінок, які пам’ятають Великий Голод – це рідкість, бо йдеться про події майже дев’яносторічної давності, зламу 1932 і 1933 років. Сталін тоді заморив голодом понад шість мільйонів українців. Кожні сім хвилин хтось в Україні вмирав від голоду.

Вінницька область, де розташоване село Ростівка, – одна з частин України, які постраждали тоді найбільше.

Місцеві історики обраховують, що лише на Поділлі, до складу якого входять і Вінниця, і обидві Ростівки, від голоду померло між півтора і двома з половиною мільйонами людей.

Енн Епплбом, авторка книжки «Червоний голод», згадує ті околиці кілька разів: «У Вінницькій області до селянського комітету привели коваля, який украв пшеничні колоски, аби нагодувати трьох своїх дітей: “Вони побили його, мучили, викрутили йому голову задом наперед, а потім скинули його зі сходів” (…). Ті, в кого знайшли сховані продукти, були позбавлені всього, що мали, вигнані з дому, викинуті на сніг без одягу».

Або ще травматичніша історія, теж із Вінничини: «Один селянин, несила змиритися з думкою про дітей, які вмирали з голоду, “розпалив пічку і заткав комин”, щоби їх убити. “Через дим діти почали задихатись і кликати на допомогу, тоді він задушив їх власноруч, а потім пішов до сільради і зізнався, що зробив […]”. Селянин пояснив, що вчинив убивство, бо “не було що їсти”».

Загалом протягом усього Голодомору померло від п’яти до семи мільйонів людей. Це важко точно порахувати, бо ніхто не вів статистики смертності.

А була це лише перша «чума», яка мала спіткати і Україну, і загалом всю Європу найближчими роками. Якраз тієї зими, коли лютував голод, 30 січня 1933 року до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер.

Тож сидимо ми в автівці, лузаємо соняшникове насіння, а Роман розповідає мені історію своєї родини.

– Бабусі Вірі, батьковій мамі, було двадцять три роки, і вона втратила в голод свого першого чоловіка: коли вони вже не мали що їсти, він пішов до сусіда назбирати трохи буряків. Його помітили, побили, і хтось його прохромив вилами. Він там, на полі, й помер. Сьогодні здається неймовірним – убити людину за кілька буряків. Але ті, в кого він хотів їх украсти, самі боролися за життя.

Ми зупиняємося в придорожній кав’ярні, аби трохи відпочити. Роман показує мені на мапі місця поширення голоду. А точніше, трьох голодоморів, бо совєти кілька разів приборкували Україну.

– Перший стався одразу ж після того, як вони захопили владу, на зламі 1920 і 1921 років, – говорить Роман і позначає мені на мапі південь України, бо тут голод був найдошкульнішим. – Тоді мільйони людей померли й у самій Росії, переважно на Надволжі, – розповідає він.

Потім був другий голодомор, у 1932–1933 роках.
– Цей був націлений уже конкретно в Україну, – каже Роман. – Сталін спровокував його навмисно, бо Україна бунтувала проти більшовиків. Тут постійно вибухали селянські повстання; до того ж чимало людей опиралися колективізації села. Люди вмирали з голоду, а вони українське зерно вивозили вагонами до Росії. Саме тоді майже вимерла Ростівка, село моїх батьків. – І Роман показує мені на мапі смуги землі від кордону з Польщею, через Центральну Україну, на якій ми перебуваємо, й аж до Харкова.

– А третій? – цікавлюсь я.
– Він стався одразу ж після війни, у 1946–1947 роках. Сталін хотів ще нас добити, немовби двох голодоморів і двох світових воєн упродовж тридцяти років було замало. Про цей голод говорять мало, але тоді теж померло півтора мільйона українців.

До Великої Ростівки ми заїжджаємо з боку Малої Ростівки, села-близнюка, відокремленого від свого побратима лише двома пагорбами. Тут стоїть церква з 1776 року – незвичайний дерев’яний будинок, збудований вочевидь козаками і саме в тому стилі, в якому вони їх будували.

– Комуністи зачинили її у 30-ті роки, як і більшість церков в Україні, – розповідає Роман.

Відтоді вона занепадала, поки кілька років тому її не відремонтував своїм коштом один із місцевих господарів.

Ми зупиняємося на мить між Малою та Великою Ростівкою. Звідти видно всю околицю: села тягнуться вздовж невеличких струмків, які навесні розливаються на всю околицю.

– Тому люди тут рідко мали сади. Їм заливало деревця, – розповідає Кабачій. – Такі місцини над водою називали «берегами». Ґрунти тут були надзвичайно родючими, – додає він. І веде мене на поле, біля якого ми припаркувалися, після чого просить узяти трохи землі в руку. Вона чорна, як ніч, і дуже жирна.

– Це чорнозем, – говорить Роман. – Найкращий ґрунт, який собі лише можна уявити, на ньому все виросте. Німці під час Другої світової війни вивозили його потягами до Третього Райху. Як подумаєш про це, то тим більше важко повірити, що на такій землі стільки мільйонів українців могли померти з голоду.

З берегами, вздовж яких збудована Ростівка, також пов’язана історія другої частини Романової родини – його бабусі по маминій лінії.

– Бабуся походила з родини, в якої перед Голодомором було троє дітей, – розповідає Кабачій. – Родинна легенда свідчить, що колись, у 1920-ті роки, селами ходили люди, які вимінювали на їжу традиційні українські рушники, тобто гарні вишиті сувої тканини, які молодим кладуть під ноги перед шлюбом. У моєї прабабусі Лизавети якраз була сусідка, й обидві вони захотіли ті рушники купити. Але моя прабабуся сказала сусідці: «Вибач, але ми в мене вдома, і я маю першість». Сусідка сильно образилася, вийшла обурена, а на порозі кинула прокляття: «Аби ти не мала кому ті рушники покласти під ноги».

Дехто в моїй родині донині вірить, що сусідка наслала тоді на нас вроки. Бо у прабабусі спочатку помер син, потім донька, а моя бабуся, Марійка, почала дуже сильно хворіти. Вони були переконані, що й вона теж помре і що вони насправді не матимуть кому покласти під ноги рушника.

Раптом одного дня батько взяв її з собою на ринок до сусіднього містечка. Ринок виглядав так, що вози залишали перед в’їздом і господарі йшли оглядати, пліткувати й купувати, а віз із конем чекав. Прадід залишив Марійку на тому возі, а сам пішов на ринок. Повернувшись, він побачив біля доньки циганку. Хотів її відігнати, але вона йому сказала: «У вас донька гине. Навіщо їй вмирати? Я знаю, як їй допомогти». І наказала купати мою бабусю у трьох потоках, поки та не скаже, що їй хочеться борщу.

Так вони й зробили. Купали її, поки вона котрогось дня справді не сказала, що хоче борщу. Вона поїла – й одужала. Моя бабуся пережила і свою хворобу, і голодні роки. Але не пережили її батьки – ні прадідусь, ні прабабуся.

Перед Голодомором їй вдалося назбирати трохи буряків; вони сховали їх у підвалі, але про це дізнався хтось із сусідів і доніс одній із комісій, що ходили селами і перевіряли, чи ніхто не ховає їжу. Дідусь і бабуся померли одне за одним з голоду. Моїй бабусі було п’ятнадцять років, і вона залишилася зовсім сама – без батьків і братів-сестер. І без їжі.

Саме тоді вона почала ходити берегами, щоби знайти щось їстівне. На одному з полів вона знайшла кукурудзу й відламала качан. Але це почув господар, вибіг з дому і заходився в неї стріляти. Бабуся втекла до ставу і сиділа там цілий день і цілу ніч, аби лише ніхто її не помітив.

Аж раптом її побачили добрі сусіди з другого берега і принесли їй картопляного лушпиння. Це їй урятувало тоді життя. Пізніше вони ще кілька разів її підгодовували. Саме завдяки їм, завдяки добрим сусідам і подарованому ними картопляному лушпинню бабуся пережила Великий Голод.

Ми сидимо за дерев’яним столом у сінях, бо надворі спека, а тут трохи прохолодніше. У пані Ганни Басараби лагідне обличчя, оточене темною хусткою, а зморшки склалися так, як складаються в людини, яка багато в житті усміхалася. У будинку є пічка, що ще пам’ятає роки, про які ми розмовлятимемо; на стінах висять ікони – найближче до нас святий Юрій завдає удару змієві просто в його роззявлену пащеку.

Пані Ганя й далі усміхається, цього разу до нас. Її дихання трохи свистяче, мабуть, від недолікованої астми, але загалом вона почувається добре.

– Як на свої роки, дуже добре, – підкреслює вона. І починає розпитувати Романа про всіх і про все, бо хоч їй уже виповнилося дев’яносто п’ять років, вона чудово пам’ятає імена та прізвища, мабуть, усіх людей, які коли-небудь жили в Ростівці. Вона запитує, бо турбується. Бо хотіла би знати, чи добре ведеться її землякам, які виїхали з села.

– Чому твоя мама мене не провідує? Нагадай їй, що ми тут на неї чекаємо, – вичитує вона Романа. А згодом ще й гримає за світлини, які він їй зробив торік і вислав поштою. – Я вийшла на них страшенно старою, – зітхає вона. – У мене такі руки поморщені. Як маєш мені робити такі фотографії, то краще взагалі не роби, – каже вона і зухвало посміхається.

Авжеж, вона погоджується поговорити зі мною на тему Великого Голоду, але якщо вже ми приїхали до неї в гості, то спочатку мусимо всістися за стіл, випити кави або чаю і лише потім почнемо розмовляти про ті неприємні справи. Тож ми вмощуємося. П’ємо каву. І слухаємо.

Купити книжку