Кулінарні спокуси укрліту: як класики їли й писали про їжу

Де шукати найсмачніші описи їжі в українській літературі? Як пляцки врятували Львівську спілку письменників від радянського терору? І яке загалом місце займає їжа в українській літературі? Про це у межах дискусії «Кулінарні спокуси української літератури», яку організувало видавництво «Віхола», говорили письменник і ресторатор Всеволод Поліщук та літературознавиця Віра Агеєва. Ми записали найцікавіше.

Їжа на початку новітньої української літератури

Література, яка почалася з «Енеїди» Івана Котляревського, вміє описати їжу, її гастрономічні особливості й насолоду від неї. Це видно хоча б з короткої цитати з тієї ж «Енеїди»:

Поклали шальовки соснові,

Кругом наставили мисок;

І страву всякую, без мови,

В голодний пхали все куток.

Тут з салом галушки лигали,

Лемішку і куліш глитали

І брагу кухликом тягли;

Та і горілочку хлистали, —

Насилу із-за столу встали

І спати послі всі лягли.

Так в XIX столітті «Енеїда» стала сплеском уславлення тілесності й тілесних насолод, але це був лише початок…

Далі, в добу романтизму автори частіше шукали трансцендентного, тож у художніх текстах українського романтизму багато описів їжі не знайдеш. Та потім приходить реалістичний роман другої половини XIX століття, у якому автори детально описували побут. Чудовий такий  приклад — роман «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, з детальним описом чаювання: як готували чай, як його подавали, яка була культура приготування.

Вже сонце стало на вечірньому прузі, як почали з’їжджаться ближчі сусіди, котрі знали про ті іменини. Деякі попривозили своїх дочок, почувши, що приїхав молодий Радюк. Вечір був погожий. В покоях було душно. Хазяйка попросила гостей вийти пить чай на терасу. Вона сіла коло самовара й наливала чай; кругом стола й на лавках сиділи хуторянки й хуторяни. Тераса була без покрівлі, вся обвита виноградом. Виноградний лист закривав гостей од косого проміння сонця.

Читайте також про Івана Нечуя-Левицького: Не чуй. Не плач. Не ний

Якщо ж шукати описів міщанської культури XIX століття, то для цього треба читати «За двома зайцями» Михайла Старицького, де описаний окремий клас суспільства —  подільські міщанки-бублейниці.

Їжа в українській літературі XX століття

На початку XX століття Михайло Коцюбинський пише новелу «Лис». Існує таке твердження, що написана вона спеціально на замовлення вегетаріанців. Через описи кривавих приготувань до свята зрештою з’являється відраза до м’яса, тому прочитати «Лис» і не стати вегетаріанцем дуже складно.

У 1920-х у найкращих романах про Київ («Дівчина з ведмедиком» і «Доктор Серафікус» В. Домонтовича, «Місто» Валер’яна Підмогильного, «Недуга» Євгена Плужника) можна не просто вичитати, які страви де продавалися, але й посмакувати назви й описи культових місць. Як приклад – сцена, коли Степан Радченко в романі «Місто» стоїть перед вітриною кондитерської на Хрещатику без грошей і дивиться на солодощі. Вітрина кондитерської описана Підмогильним в гіперболічному стилі:

…зупинку зробив він коло вітрини кондитерської, де в поетичному порядкові, на білому мереживному папері, в розмальованих коробочках, фаянсових тарелях та вазах розташувалось солодке, невимовне смачне їстиво. Він пожирав похмурими очима всю цю навалу бісквітних і мікадних тортів, ромових бабок, заливних горіхів, купи шоколаду, шари кольористих тягучок і тістечок різної форми та змісту, не знаючи їм назви, але добре розуміючи, що назви ці — не пампушки, не пундики і не пірники. В своїй єдиній кишені він намацав двадцять копійок, але до крамниці зайти не зважився й купив пару тістечок на вулиці в милої дівчини, що мала приємність їх продавати й ніколи не їсти. 

У В. Домонтовича чи Максима Рильського гастрономічна складова входить в культурний контекст. Рильський написав в поемі «Крізь бурю і сніг» фразу «а тістечка найкращі у маркіза».

А через кілька років виходить роман «Дівчина з ведмедиком» В. Домонтовича, у якому Зіна Тихменєва пояснює своєму трошки вайлуватому залицяльнику, що Рильський неправильно сказав, що тістечка найкращі у маркіза. Насправді меренгу треба купувати на Прорізній, а буше краще купувати справді у маркіза. Якщо вже тут згаданий Рильський, то це — літературна полеміка про тістечка.

— Ви брали тістечка у Фрудзинського? Це добре. Максим Рильський дарма запевняє в своїй поемі, що тістечка “найкращі” у “Маркіза”. Окрім Фрудзинського, ще можна брати тістечка у “Валентина”. Але щодо вибору тістечок, то тут у Вас не все гаразд, і я не можу похвалити Вас за вибір. Вам слід було знати, що “наполеона” я не їм зовсім, а Ви взяли їх цілих три. Майте на увазі, що з тістечок цього сорта я віддам перевагу перед наполеоном баклаві: в баклаві більше пряности. З інших, купуючи тістечка у Фрудзинського, я неодмінно наказала б покласти парочку буше, темне й світле; вони там бездоганні. Ну, треба було б не забути також за меренґу. Хоч на добру меренґу, взагалі, важко натрапити.

У Івана Кочерги, драматурга, який багато написав про Київ,  є п’єса – вишукана і пікантна «Фея гіркого мигдалю». Це фактично перша успішна українізована п’єса Кочерги, написана в 1920-х роках. Дія відбувається в Ніжині у часи Котляревського. Туди приїжджає вельможний граф, який з дитинства пам’ятає якісь неймовірні пахощі тістечок. Він їх шукав по всіх столицях і ніде не знайшов, тому вирішив повернутися у своє ніжинське дитинство й обіцяє одружитися з панною, яка йому зготує ті тістечка. І тут почалося – Ніжин, провінційний, невеличкий, а до них приїхав цілий граф. Всі пекли тістечка, комусь вдавалось, комусь не вдавалось, слуга графа вже дивитись не міг на ці торти, які він мусив поїдати… У п’єсі багато і рецептів, і описів, хтось би зараз міг би зробити кафе «Фея гіркого мигдалю». Закінчилося все тим, що горда панна, яка графу пекти торта не хотіла, пригостила його перепічками, які наймичка спекла для себе, і виявилось, що це й був той благословенний запах рідної землі та пшениці, якого граф шукав.   

Кімната в квартирі графа Бжостовського в Ніжині. Скрізь по столах та іншій меблі багато круглих коробок з тортами і марципанами, кренделів, пирогів та різноманітного солодкого печива. Пишна обстановка, килими, завіси, картини. Двері — посередині до зали, ліворуч вхідні — до передньої. Казимир — графів лакей, сидить на канапі й, озброївшись ножем, одрізує від тортів та пирогів величезні шматки й запихає їх собі в рот.

Їжа в житті українських письменників XX століття

Якщо розглядати побут українських письменників, то багато про нього можна дізнатись з листування Лесі Українки — як Косачі господарювали, як готували. Родина з дорослими дітьми, коли постала потреба давати серйозну освіту, переїхала до Києва. І за листами видно, що з Колодяжного привозять їм не тільки фрукти, а й масло, сир, м’ясо. Очевидно, що вони це робили в якийсь налагоджений спосіб, бо це епоха, коли в кожному домі ще не стояв холодильник.

Читайте також: Листи Лесі Українки: модерна драма на межі століть

В Києві 1917-1920 року всі найцікавіші навколомистецькі речі відбувалися переважно на одній вулиці – Миколаївській (це нинішня вулиця Городецького). Там стояв готель «Континенталь». В підвалі Континенталю в 1918 році постало літературне кафе «Хлам». Воно було осередком, де збиралися й українські письменники, і російські. А в нинішньому Будинку Гінзбурга, навпроти якого зараз стоїть червоний лондонський автобус, знайшовся непоганий підвальчик, що розписав Анатолій Петрицький, і там відкрили знаменитий «Льох мистецтва». Це було зібрання для українських поетів, де, наприклад, читав свої «Сонячні кларнети» Павло Тичина.

Ще одна літературна тусівка — це кафе «Кривий Джиммі». У 1918-1919 році воно було в готелі, який стояв на розі Володимирської та нинішньої вулиці Богдана Хмельницького, приблизно там де зараз бізнес-центр «Леонардо». Якраз у кафе «Кривий Джиммі» відбулася знаменита подія, коли Лесь Курбас приніс пляшку дорогого, ще довоєнного вина, виставив її на стіл і сказав, що пляшка дістанеться тому, хто вигадає найкращу назву для театру, який засновував у Києві Курбас. Зрештою прийняли одну з пропозицій, з якою Курбас і прийшов – театр назвали «Березіль», а вино випили всі разом. 

Найголовніше місце, де пропивалися всі Шевченківські премії, було кафе «Еней» на Банковій. Закон такий:

А як премію отримав він за неї, до копієчки проциндрив у «Енеї.

І від цього правила ніхто не відступав. Там було найбільше випито, найбільше проговорено, там виникло найбільше чудових мистецьких задумів, і все це під знаком Енея і «Енеїди». 

Це якщо говорити про Київ. Але є не менш знаменитий простір в Харкові. У 1920-ті роки все, що відбувалося у тодішній столиці Раднянської України – харківське літературне відродження, літературна дискусія, Микола Хвильовий, Марк Йогансен, Михайло Семенко – все це пов’язане з кафе «Пок». 

Якщо ж брати Львів, то з ним пов’язана історія про пляцки, що врятували кілька життів. У 1946-47  роках Львівську спілку письменників очолювала Ірина Вільде. Вона балансувала між радянською владою і загальнолюдськими цінностями, вберігала людей від арештів. В якийсь момент до Львова приїжджає високе керівництво з Києва й хоче зняти з посади Вільде. Делегація влаштувала дуже довгу доповідь зі звинуваченнями місцевої спілки у всіх можливих гріхах. Ірина Вільде чемно сиділа поруч і час від часу казала: «Як же мудро ви все кажете», киваючи головою. Коли ж керівництво трохи притомилось, Ірина сказала: «Ми вже так довго працюємо… Я тут пляцки з дому принесла, давайте чай поп’ємо». Можемо собі тільки уявити, які пляцки для неї спекли у Львові, за якими віденськими рецептами найстаранніше готували, бо йшлося не про пригощання, йшлося про чиєсь життя. Чаювання було настільки вдалим, що Ірину Вільде з посади не зняли, а Львівська спілка була врятована. 

Традиції «Енеїди» у нас і зараз не зникли. Вже навіть на Нетфліксі є «Фелікс Австрія», знятий за однойменною книгою Софії Андрухович, де все пахне корицею і тістом, і спеціями, і вишукані рецепти… 

А якщо вірити Юрію Винничуку, то у Львові ще й всі чоловіки вміють готувати. Він сам так старанно і довго описував груші в тісті, що й скептик повірить, що це страва яка варта уваги.

Читайте також: Софія Андрухович: Назву книжки «Фелікс Австрія» мені «підказав» батько