Леонід Фінберг: Ми шукаємо різні форми, щоб показати людей, важливих для української культури

До 75-річчя видавця, соціолога, дослідника культури Леоніда Фінберга у просторі PEN Ukraine відбулася розмова «Пам’ять і культура», яку модерувала журналістка, виконавча директорка Українського ПЕН Тетяна Терен. 

Під час зустрічі говорили про знакові життєві етапи та вчителів Леоніда Фінберга, діяльність видавництва «Дух і Літера», книжкові проєкти у світлі сучасних тенденцій і викликів, роботу з цінними архівами відомих українських культурних діячів, лідерство і менеджмент у культурі, а також місію служіння, якою її бачить пан Леонід.

– Що для вас означає лідерство?

– У сучасному світі, зокрема в Україні, є багато людей, які вміють працювати як професіонали. Це  блискучі літератори, історики, філософи, кінематографісти. З іншого боку, небагато людей, які розуміють: щоб мати серйозний вплив, щоб розвивалася культура і громадянське суспільство, повинні працювати менеджери. Менеджери, які всупереч своїм бажанням часто відмовляються, аби зробити власну монографію чи фільм, натомість сприяють появі цілої школифахівців. Прикладом лідера для мене є історикиня Наталя Яковенко, котра створила школу істориків – одну з найблискучіших не тільки в Україні, а й у світі. Вона писала і свої тексти, але завдяки зусиллям Наталі сьогодні працюють десятки її учнів та учениць. 

Ми часто говоримо про силу громадянського суспільства. У нашій країні на якихось етапах громадянське суспільство могло конкурувати з владою і в деяких моментах перемагати її. Але в нас іде етап формування громадянського суспільства, дуже важливою частиною його я бачу філософські, історичні, літературознавчі спільноти, які вміють відстоювати свої права і формувати мету, напрямки діяльності, об’єднують зусилля. Коли нападають на Довженко-Центр,  в обороні – не тільки Спілка кінематографістів: проти цього постають гуманітарні спільноти України. І це не тільки творчі спілки, а й волонтерські структури. Отак я бачу лідерство і дуже сподіваюся, що ми йдемо цим шляхом.

– В Українському ПЕН відсотків сорок – це ті автори, яких ви порекомендували. Це ніби обов’язок – написати рекомендацію для автора чи авторки, які мають підсилити організацію.

– Це не обов’язок, а радість. Я недавно прочитав слова колишнього президента Ізраїлю і лауреата Нобелівської премії Шимона Переса, який свого часу виступав з доповіддю в Україні. Він казав: «Ми в Ізраїлі починали з того, що в нас не було землі, не було води, і нам треба було віднайти цю воду і створити сільське господарство всупереч всім традиціям людства, і ми це створили. Найбільша цінність – це творчість людини, яка кидає виклик природі, історії. Сільське господарство Ізраїлю – одне з найкращих у світі».

В Ізраїлі є програма для найталановитіших дітей. Відбирають приблизно один відсоток тих, які вирізняються в перші шкільні роки. Для них створюють спеціальні програми, щоб саме вони ставали лідерами, були авторами стартапів. Цьому всьому нам треба вчитися. 

– Владика Ґудзяк говорив, що лідером не може стати людина, яка «не пройшла школу послідовників». Розкажіть про ваших вчителів.

– Один із моїх вчителів – Мирон Петровський, один із найкращих літературознавців на теренах колишнього Радянського Союзу. Аналізуючи тексти дитячої радянської літератури, він був одним із найкращих соціологів того часу, хоча соціології тоді не існувало – був науковий комунізм. Квартира Мирона Петровського і Світлани Петровської в Києві була для мене і моєї дружини впродовж багатьох десятиліть школою мислення. Майже щотижня ми приходили туди і слухали діалоги Мирона Петровського з мистецтвознавцем Вадимом Скуратівським. Мирон Петровський дуже точно формулював думки, важливо сьогодні перевидати його тексти. 

Я мав щастя спілкуватися з літературознавцем і громадським діячем Іваном Дзюбою – на мою думку, найкращим інтелектуалом кінця ХХ – початку ХХІ століття. Я написав спогади про нього, які незабаром видрукую. За кілька років до смерті він показував мені ящики з листами і казав: «А це ще треба опрацювати, але, на жаль, я вже не зможу». І зараз ми почали працювати з ними. Тільки за 60-ті роки там сотні листів. Є також його рукописи. 

Можу розповідати ще про історика Мирослава Поповича, соціолога Володимира Жмира. У міру сил у своїх мемуарах напишу і про них. 

Читайте також: Леонід Фінберг: Що інтелектуальніша книга, то краще вона продається

– На певному етапі свого шляху ви перейшли  від інженерної справи до гуманітаристики і видавничої галузі. Чому відбувся цей перехід і в який момент ви відчули, що хочете рухатися в цьому напрямку? Як би ви означили свою місію на цій ділянці роботи?

– Більшість наших кроків радше інтуїтивні, ніж осмислені, це вже потім ми шукаємо означення, пояснення, чому так відбулося. Так і в мене було. Я намагався піти в гуманітаристику. 

Свого часу я був знайомий із Вікторією Чаліковою, соратницею Андрія Сахарова, яка працювала в Інституті наукової інформації із суспільних наук у Москві. Цей інститут випускав книжки для членів політбюро й академіків. Вони в ті часи друкували Макса Вебера, ґрунтовні огляди проблем утопії, а ми вже розуміли що радянська ідеологія – це утопія. У них була бібліотека, яку неможливо було з чимось порівняти. Я приїздив до пані Вікторії і привозив ці книжки в Україну,  ділився ними з друзями. Це було одне із джерел мого формування як гуманітарія. 

А згодом український філософ Костянтин Сігов, з яким товаришую багато років, приїхав із Франції з ідеєю створення невеличкого видавництва на базі українсько-французької лабораторії Києво-Могилянської академії. Це був кінець 80-х – початок 90-х.  Я тоді був активним у політичних процесах, був довіреною особою Юрія Щербака, працював у «Філософській і соціологічній думці». Коли я прийшов у видавництво, там було п’ять маленьких книжок, ніхто не вмів перекладати філософську літературу. Але відчувався колапс: і видати не можна, і не видавати не можна. Ми допрацювали ті книжки – і вони пішли. Згодом вирішили також видавати журнал «Дух і літера». Я почав робити експертні опитування, на які відповідали найкращі філософи і політичні діячі того часу. Це було ноу-хау не тільки в Україні. Багато з тих текстів, які були тоді написані, актуальні й сьогодні. 

– Ви почали говорити про створення видавництва «Дух і літера». На сьогодні видано понад тисячу назв книжок.

– Якщо не рахувати перевидання, то ми наближаємося до тисячі. Якщо рахувати з перевиданнями – то більше тисячі. 

– Ми не зможемо перелічити назви цих книжок, не зможемо згадати всіх авторів і авторок, тому я запитаю загальніше: як на ваш погляд, книжки змінюють країну? Тисяча книжок – це не просто кілька десятків полиць, це зміни в суспільстві. Чи ви їх помічаєте, чи відчуваєте?

– Я не перебільшую нашої ролі. Суспільство змінюється, і на це впливають тисячі факторів. У нас немає методів це оцінити. Хоча, звісно, наш внесок у сфері гуманітаристики точно відчутний. 

Усі ми шукаємо відповіді на варварську навалу, яка нас оточує і намагається вбити. Перший тиждень, коли почалася повномасштабна війна, я був у розпачі. Потім зрозумів, що можу робити тільки те, що навчився за ці роки. І моїм надзавданням є збереження і продовження роботи видавництва «Дух і літера» та Центру юдаїки НаУКМА. Попри все, ми продовжуємо працювати. Кілька наших людей – на фронтах, кілька – в різних країнах Європи, більшість і нові люди – тут, і ми робимо свою справу.  

Ми видали книгу українського історика, професора Олександра Потєхіна про те, як у світлі ХХ століття економічні і політичні інтереси перемогли проблему безпеки. І тому ми з вами опинилися в ситуації, де не маємо захисту. Також ми видали книжку Мюррея Вільямсона та  Еллаа Р. Міллета «Війна, яку необхідно було виграти. Друга світова: стратегії, битви, рішення». У нас на виході – книжка про план Маршалла в Німеччині, кілька книжок про те, як поводилися з колаборантами після війни. Ми шукаємо можливості видати книжку про психологічну травму в Польщі після Другої світової війни. Трагедія людей Радянського Союзу була не меншою, але в нас такої книжки немає, тому що боялися писати. Цей досвід нам важливий. Ми видали 5 тисяч примірників кишенькового «Кобзаря». І близько 3 тисяч – передали на фронт і в лікарні військовим. Ведемо перемовини з німецьким психологом, який узагальнював трагедії у 20 країнах, що відбувалися в другій половині ХХ століття, і це його посібник із психології травм, роботи з людьми, які пройшли ці трагедії. Я певен, що це буде одна з найбільших проблем нашого суспільства. 

Ми відкриті до інших пропозицій. У моєму діловому щоденнику в списку книжок, які ми хочемо видати, 78 найменувань. І думаю, що ми їх видамо. 

– Не можу не згадати про серію «Постаті культури», вважаю, що це золотий фонд нашої літератури і книжкової галузі. Можливо, розкажете ще про кілька знакових серій видавництва?

– Знаковою є серія «Бібліотека спротиву, бібліотека надії». Вона формувалася з 2014 року, коли почалася війна. Захотілося дати суспільству книжки, які показують закономірності, що повинні знати освічені люди, щоб розуміти історію і сьогодення. У ній вийшло близько 20 книжок. Там є спогади про Іловайськ, двотомник Єфремова – публіцистика початку ХХ століття, книжка Світлани Алексієвич, за яку вона отримала Нобелівську премію. Ми продовжуємо цю серію.

Ще одна серія – «Юдаїка». Історик Ярослав Грицак попросив якось надіслати бібліографію юдаїки в Україні, я відповів, що не маю такої, але можу прислати бібліографію видань юдаїки «Духа і літери», на що Грицак відповів, що це 95 відсотків з того, що видається з юдаїки в країні. Це, на жаль, так. У цьому сегменті ми видали більш ніж 120 книжок.

Одна з найважливіших серій – «Постаті культури». Ми починали її, коли були живі кілька метрів української культури, які погодилися написати книжки: Володимир Панченко – про Миколу Зерова, Леонід Ушкалов – про Григорія Сковороду, про Михайла Драгоманова. Мені здалося, що так буде й далі. Та людей, які готові писати такі монографії про відомих постатей української культури, небагато. І ми почали думати про різні форми книжок. У деяких випадках це спогади про певних людей, про того ж Леоніда Ушкалова, про Романа Корогодського. Почали формувати книжки, у яких є кілька героїв. Це, наприклад, книжки культуролога Андрія Пучкова про мистецтвознавців. Ми шукаємо різні форми, щоб показати людей, важливих для української культури. 

– Ви працювали з архівами великих людей у нашій культурі – Євгена Сверстюка, Івана Дзюби, Богдана Жолдака. Неможливо уявити, скільки це роботи, коли ви отримуєте спадщину за все життя людини. Як ви вибудовуєте цю роботу? Чи вдалося Україні за понад 30 років незалежності навчитися працювати з архівами і своєю пам’яттю?

– Є чимала частина творчих людей, чиї архіви – нічиї, нікому не належать. Немає механізму обов’язкового збирання архівів. Добре, що є колекціонери, і вони часто збирають архіви митців. Це якщо людина стала відомою при житті. Бо якщо ні, то буває по-різному. 

Нам вдалося свого часу зберегти архів скульпторки Ольги Рапай-Маркіш. Відкрили дошку її пам’яті, видали спогади про неї. Її життя продовжується завдяки тому, що збереглися ці архіви. Відреставровано частину її знищеної кераміки тільки завдяки тому, що в нас є фотографії її тисяч робіт. 

У видавництві «Веселка» вийшло 280 книжок з малюнками мого друга – художника Вадима Ігнатова. Проте збереглися архіви чи ні, ніхто у видавництві не відповів. І це ті архіви, які офіційно повинні зберігатися.

У 90-ті роки ми здогадалися зібрати архіви єврейських письменників, які писали іїдишем і пройшли Другу світову війну, ГУЛАГ. Це часто унікальні матеріали. Наприклад, спогади про ГУЛАГ, написані їдишем. Думаю, що ніде у світі такого немає. А в нас є, і ми переклали ці матеріали українською. Сьогодні це зібрання – одне з найбільших, думаю, не тільки в Україні, а й у Європі.

Ми збираємо також архіви дисидентів радянського періоду. Це категорія тих людей, які дуже важливі для нашого сьогодення. Їхня спадщина буде потрібна наступним поколінням для осмислення. Найголовніше – зібрати цю спадщину. 

Важливих архівів чимало, їх треба зберегти. Ми відразу не можемо їх описати, але наш обов’язок – зібрати і зберегти. 

– Після тридцяти років у видавництві скажіть, чим менеджмент у культурі відрізняється від менеджменту в інших галузях? І про які важливі правила ви могли б сказати людям, котрі працюють у культурі і прагнуть до «тихого лідерства»?

– Менеджмент культури – це послідовність у постановці цілей діяльності і реалізація цих цілей. Інколи, щоб видати книжку, йде п’ять-сім років, але набираюся терпіння, і вона виходить. Це стосується, наприклад, книги про Псалми Давидові і коментарів до них. Так само це і про книги серії «Постаті культури». 

Мої найпростіші рекомендації – збирати сильну команду. У мене ніколи не було такої сильної команди, як зараз. Треба збирати талановитих людей, шукати креативні рішення. 

Сьогоднішній країні потрібне створення інституцій, які б допомагали культурі. Упродовж багатьох десятиліть, крім фонду «Відродження», таких структур не було. Треба шукати можливостей. Сьогоднішній світ, коли ми в контактах з країнами Європи й Америки, це дозволяє. Але мало хто готовий взяти на себе ризик створювати такі структури і працювати в них. Хочеться створити потужне українське громадянське суспільство. Хочеться створити асоціацію українських гуманітаріїв в Україні.

Ми робимо свою справу, допомагаємо становленню людини розумної, людини моральної, утвердженню юдео-християнської етики з її заповідями. Це те, що залежить від нас, і в чому я бачу свою місію і місію нашого видавництва.

Читайте також: Леонід Фінберг про юдаїку в Україні та майбутнє єврейської громади