Лідер українства — (не)стертий з історії Борис Грінченко

Борис Грінченко (1863–1910 рр.) — український письменник, етнограф, педагог, публіцист, лексикограф, журналіст, політик та громадський діяч. Він залишив багатотомну різножанрову писемну спадщину, створив фундаментальний словник української мови, спровокував суспільство до важливих наукових та політичних дискусій та фактично очолив українську еліту, яка увійшла до Київського товариства «Просвіта». Його родину називали «творчою лабораторією», що підсилювала й урізноманітнювала здобутки самого Грінченка. 

Він став найяскравішим представником покоління, яке боролося проти московського імперіалізму, зробивши ставку на розвиток власної науки та культури. Тож усі напрями його діяльності сприяли доведенню самостійності і самобутності українців та забезпечення їх усім необхідним, аби звільнитися від колоніального статусу. Певною мірою він став національним антиколоніальним лідером, адже причетний до більшості акцій проти заборон і цензури та спонукав до таких же дій багатьох однодумців. 

Основоположник національної освіти

Борис Грінченко народився у рік чергового удару Москви по українській культурі — Валуєвського циркуляра – таємного указу, підписаного міністром внутрішніх справ, що забороняв книгодрукування освітніх та релігійних книг українською мовою. Борис Грінченко зростав, навчався та вперше був ув’язнений московською владою на Харківщині за зберігання забороненої літератури. Там вперше прочитав «Кобзаря» Тараса Шевченка – однієї з перших книг, написаних народною українською мовою та зрозумів, за що саме йому варто боротися. Якоюсь мірою — саме проти того ж «циркуляру», тобто за свободу українців. Почав писати й публікувати власні твори, зокрема першу науково-популярну книгу «Про грім і блискавку» видав, коли йому самому було 20 років. На Харківщині, у Змієві він опанував свій фах, з допомогою якого почав втілювати власні ідеали — педагогіку і став «народнім», але насправді національним вчителем.

До Бориса Грінченка більшість вчителів виконували розпорядження імперської адміністрації й калічили національну свідомість учнів, не маючи сумнівів, що варто працювати інакше. Грінченко закладає основи української педагогіки, його спадщина, вперше для України, суто національно-орієнтована, адже він стверджував: «хоч і складно нам освічувати своїх дітей по-вкраїнському, мусимо дбати з усієї сили, щоб змалку виростали українцями, а не москальчатами», писав він. Він спонукав українців уже тоді учити дітей спочатку вдома «свого», а вже потім віддавати, щоб «вчилися чужому», адже «якою мовою говоримо й думаємо, такі й думки наші будуть». 

У селі Олексіївка  (нині окуповане росією село на Луганщині, до останнього часу мало музей-школу Грінченка), куди його запросила відома педагогиня та меценатка Христина Алчевська разом із дружиною Марією та донькою Анастасією, він учителював і сформувався як найвидатніший український педагог зрізу ХІХ–ХХ століть. Його учні, ще в умовах повного заперечення московитами українського народу і культури, за спогадами дружини, знали:

…єсть Україна і Московщина, що єсть мови українська та московська, а не панська й мужицька … Отже, хоч і не вкраїнська була школа в Олексіївці, та все ж, вивчившися школярі в їй, знали, що вони українці, знали історію і географію України, знали про всіх видатних письменників і про їх писання, знали про тяжке, безправне становище України, знали про Галичину запевне більше, ніж тодішній пересічний українець-інтелігент. І свої знання уміли висловити путящою українською мовою…. 

Інший великий здобуток Бориса Грінченка — українськомовні підручники. Саме завдяки «Українській  граматці» та «Рідному Слову» – підручникам для початкової освіти, що закладали вміння читати та усвідомлювати себе українцем і витримали декілька перевидань, молодь так добре знала видатного вчителя.

Читати також: Київський «Вік»: від студентського гуртка до впливового видавництва

Грінченко ще у 1880-х роках був переконаний, що український учитель має бути не наглядачем від імперії, а стверджував у своїй пізнішій брошурі „Народні вчителі і вкраїнська школа;, що «центром, осередком освіти для людности, мусить бути не вчителем-урядовцем, а справжнім педагогом і діячем народнім, для якого дорогі не тільки успіхи й освіта його безпосередніх учнів по школі, але й культурне зростання всієї людности, усього села чи міста».

Зіткнувшись із нестачею української літератури, Борис Грінченко активно включився у процес її розвитку. Дуже красномовним є приклад виховання власної доньки Анастасії. Прагнучи виховати українку, разом із дружиною Марією, Борис Грінченко робив, спеціально для доньки, рукописний журнал «Квітка». Рукописне «видання» дитині давали для прочитання щомісяця, тримаючи у таємниці, що саме там є, аж до моменту його «публікації».

Поет,  прозак і драматург

Як поет Грінченко написав близько 100 віршів, зокрема: поетична збірка «Під хмарним небом» (1893), «Байки» (1895). Для наймолодших читачів він створив «Книгу казок віршом» (1894). У періодичній пресі він часто виступав як літературознавець та літературний критик, належав до активних дописувачів критико-бібліографічного відділу журналу «Зоря», друкувався в альманахах «Нива», «Квітка», «Розвага», «Для всіх» та інших. 

Завдяки його перекладам українськомовні читачі змогли ознайомитися з творами світової літератури, як-от: «Робінзон. Оповідання про те, як один чоловік по чужих краях мандрував і як він на острові серед моря жив» (1894) та ще десятки перекладів. Художня проза Грінченка — зазвичай суто реалістична і демонструє життя вчителя, інтелігенції, суспільні та національні проблеми. Він змальовував колоніальні проблеми народу і трагічність дійсності тих, хто обирав шлях української національної справи ще в імперії Романових.

Зазвичай, його вірші — то заклик та провокація до дії:

Праця єдина з недолі нас вирве:
Hумо до працi, брати!
Годі лякатись! За діло святеє
Сміло ми будемо йти!

Праця єдина нам шлях уторує,
Довгий той шлях і важкий,
Що аж до щастя і долі прямує:
Нумо до праці мерщій!

Праця не згине між людьми даремне:
Сонце засвітить колись,-
Дякою нас тоді люди згадають —
Нум же! До праці берись!

Хоч у недолі й нещасті звікуєм —
Долю онукам дамо!
Ми на роботу на світ народились,
Ми для борні живемо!

Інший твір заклик «Землякам» — застережливе перефразування вже сучасного гімну України:

Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерти!
Не хваліться,
що живе ще
Наша воля й слава:
Зрада їх давно стоптала,
Продала, лукава.
Ваші предки торгували
Людськими правами,
Їх продавши, породили
Нас на світ рабами.
Не пишайтеся ж у співах
Ви козацьким родом:
Ви раби, хоча й пани ви
Над своїм народом.
Україна вам не мати,
Є вам інша пані,
Зрадних прадідів нікчемних
Правнуки погані!
Тільки той достойний щастя,
Хто боровсь за його…

Грінченко не жалував своїх соратників, якщо вони не допрацьовували. Бо сам працював надзвичайно самовіддано. Він, знаючи обʼєктивні та зовнішні обставини, нарікав насамперед на лінь та непослідовність самих українців. Через це так багато відомих на сьогодні постатей вважали його досить різким, а інші називали «диктатором».

Усвідомивши скупість українського театрального репертуару, Грінченко включився у драматургію. Його вистави “Степовий гість” та “Арсен Яворенко” ставилися на більшості українських сцен та аматорських майданчиках аж до більшовицької окупації.

Один із найуспішніших видавців у час найбільших утисків

Значних результатів Грінченко досяг і на видавничій ниві, організувавши видавництво популярних книжок українською мовою. Тоді, коли це було заборонено імперією. За період з 1894 по 1900 р. у Чернігові було видано 46 назв українських книжок для народу загальним накладом понад 170 тисяч примірників. За фасадом факту про таку кількість книги ховається неймовірна історія успіху по-українськи. Тоді маловідомий український письменник Іван Череватенко, який жив у Воронежі (місто, яке нині розташоване на території сучасної рф), заповів Грінченкові тисячу рублів та видання українських книг. Просвітник надрукував майже пів сотні окремих книг, але ту тисячу рублів передав далі — у Львів до Наукового товариства ім. Шевченка теж на друк книжок.

Читати також: За межами ситуативних вимог та чинних стандартів суспільства країни Рад

Видавець Грінченко знайомив українців з творами Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Юрія Федьковича, Євгена Гребінки, Павла Грабовського, власними, порівняно великими прозовими текстами, а також багатьма іншими авторами, зібравши власноруч кілька альманахів. Ставши  таким чином найуспішнішим борцем проти колоніальної асиміляційної політики Московії в Україні. Але він не зупинився лише на українській аудиторії і випустив у 1895 році свою відому працю «Нарід в неволі», де висвітлив колоніальні утиски українців московитами. Цю книгу було перекладено на московську, німецьку та французьку мови і поширено Європою.

У період його головування Видавничою комісією Київського товариства «Просвіта» – основної громадської організації духовної столиці України, яке він очолював упродовж 1906–1910 років, було видано 36 назв книжок накладом близько 164 тисячі примірників. Письменник Володимир Самійленко свідчив про ретельність підготовки книжок видавцем в умовах цензури: «Він міг по 5–6 разів переробляти кожну недозволену цензурою книжку, переміняти заголовок і таки добитися її друку».

Перетворити минувщину на цінність для сучасності

Робота у земствах та чимало поїздок Україною дозволили  Борисові Грінченку долучитися до збирання скарбів усної народної творчості. Самі ті казки, легенди, приказки та пісні, звісно, є цінними для нашої культури, проте, вони відіграли і стратегічне значення. Вони стали підтвердженням глибини, самобутності і масштабу української культури й основою для вироблення вже сучасної літературної мови. Грінченко видав кілька класичних етнографічних збірок, а також — дуже успішний проєкт народних усмішок «Веселий оповідач» — збірку народних анекдотів, які було перевидано кілька разів за життя і після смерті самого упорядника. Це джерело і сьогодні є гарним свідченням того, з чого сміялися українці майже півтора століття тому.

Грінченкові завдячуємо і становленням української музейної справи. Уявіть, як важко було б довести самобутність українців без речових доказів – артефактів. Однією з найцінніших музейних колекцій з історії козацтва та шевченкіани була колекція Василя Тарновського. Йому вдалося роздобути не лише гетьманські булави, шаблі та грамоти, а й найбільше на той час зібрання художніх творів Тараса Шевченка. 

 Після самого Василя Тарновського, каталогізувати і впорядкувати колекцію для музею взявся саме Грінченко із дружиною. Грінченківській родинній «лабораторії» вдалося опублікувати цілий том каталогу цієї колекції, яка і нині є основою наших національних музейних скарбів, адже є основою Національного музею історії України та  Національного музею Тараса Шевченка у Києві.

Проте й внесок Бориса Грінченка у наші знання про минувшину на тому не скінчилися, адже велетенська рукописна спадщина Грінченка, найповніше зберігається в Інституті рукопису НБУВ становить понад 16 000 одиниць збору і є одним з основних джерел для дослідження українського руху зрізу ХІХ–ХХ століть. 

Ідеолог самостійності українців

Борис Грінченко долучився до організації «Братерство тарасівців», яка першою у підросійській Україні оголосила самостійницькі гасла, а його учасники називали себе «націоналами», тобто націоналістами. Учасники організації опублікували програмний документ «Proffession de foi молодих українців», який був критикований «старою громадою»  – консервативною частиною національної інтелігенції, зокрема Михайлом Драгомановим за радикалізм. Саме Борис Грінченко з території сучасної вступив у полеміку з Михайлом Драгомановим, відомими «Листами з України Наддніпрянської» довівши, що українці мають право і повинні боротися за власну, самостійну освіту й культуру і надалі — державу. Таким чином він став одним з основних ідеологів «Братерства тарасівців» — молодих українців, які прагнули свободи для своєї нації, а не прислуговувати московитам політично чи культурно. Тому Бориса Грінченка не буде помилкою вважати одним із перших у підросійській Україні мислителів, які цілковито обґрунтовували ідею самобутності і самостійності України.

Борис Грінченко ще за кілька років до визнаного “батька” українського націоналізму –  Миколи Міхновського, в антиколоніальному дусі спростував усі «позитивні» сторони перебування українців в Російській імперії і співжиття з Москвою вважав — не спільнотою рівних, а «пожиранням» одного народу іншим. Він також обґрунтовував антиколоніальні завдання українців і стверджував, що єдиною правильною політичною позицією на кінець ХІХ ст. були націонали-народолюбці (націоналісти).

Читати також: Література другої категорії. Як створювалась і працювала система маргіналізації української словесності

Схожі ідеї Борис Грінченко відстоював і в очолюваній ним Українській Радикальній партії, створеній разом із Сергієм Єфремовим, Модестом Левицьким та Федором Матушевським  у 1904 році. Партія дотримувалася автономістських гасел, але Борис Грінченко не виключав,  що «…неминуче доведеться одокремитися від Росії і завести свою Українську Демократичну (народну) Республіку…». В основі програми партій був розвиток освіти і заможності українців. Сприяти розвиткові національної економіки мали б сільськогосподарські школи та позичкові каси, що пожвавлювали б національну економіку. На жаль, Борисові Грінченкові, через ранню смерть, не судилося вступити у реальну політику, але він мав усі шанси стати одним із політичних лідерів.

Лідер українців у Києві

Перебравшись до Києва, Борис Дмитрович отримав вже і гласне визнання лідера, очоливши у 1906 році товариство «Просвіта». Воно об’єднало більшість інтелігенції і стало єдинною і основною культурною та політичною організацією українців. Київська «Просвіта» стала основою і для кількох наступних великих політичних обʼєднань українців, що зрештою втілилися в Українську Центральну Раду, фактично перший український парламент у 1917 році. Тож дуже прикметно, що першим очільником товариства, на базі якого виросли основні державні інституції був Грінченко.

У цьому товаристві він керував також видавничою секцією і додав до свого видавничого доробку ще десятки видань. Окрім нових та класичних українських творів, чималу увагу присвячував діяч перекладам світової класики. Також він стає одним із засновників та головних редакторів перших українськомовних газет у Києві: «Громадська думка» та «Рада» не оминули його уваги та праці. 

Стаття Грінченка, що розпочинала першу щоденну україномовну газету “Рада”, 1906 р.

Закриття «Просвіти» у 1910 році, разом з дещо ранішими трагедіями родини — смертю єдиної дочки й онука — фактично доконало діяча і він покинув світ майже у тому ж віці, що і його основний «вчитель» — Тарас Шевченко.

Творець словника української мови

Відомий мовознавець Юрій Шевельов визначав Бориса Грінченка як другого, після Шевченка, хто вплинув на становлення української літературної мови. Максим Рильський, хоч і не обійшов увагою відомого упорядковувача московського наріччя, але додав і про нашого словникаря:

 «Не бійтесь заглядати у словник: 

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля».

Словник мови — це не просто перелік слів, це документ, що доводить існування мови. Оскільки мова є вирішальним фактором ідентичності, то словник є і «паспортом» самої нації. Українці ще з часу журналу «Основа» намагалися створити такий документ, проте задовольнялися «напівмірами» і через субʼєктивні та обʼєктивні обставини ніяк не могли довершити цей «довгобуд». Що не вдалося іншим, зміг реалізувати Грінченко. Хоч його дружина Марія і згадувала, що вони «у кріпацтві від словника» і ніколи вгору глянути, але вже за майже пʼять років вдалося впорядкувати і підготувати до друку понад 60 тисяч слів із прикладами. До зібраного попередньо матеріалу, понад 20 тисяч слів додав сам Грінченко.

Проте, ще за десятиліття до того, як інтелігенція довірила справу словника Грінченкові, він сам статтею “Галицькі вірші спровокував велику полеміку між українцями, що входили до різних імперій. Його теза, стосовно необхідності уніфікувати мову і правопис, аби створити літературну українську, спочатку викликала сплеск обурення та образ, а згодом більшість антагоністів визнали, що Грінченко мав рацію і лексикографічний процес пішов за визначеним ним напрямком.

Цікаво, що навіть московська імперська наука висловилася схвально про словник і Петербурзька Академія наук навіть дала Грінченкові другу премію імені Костомарова.  Словник витримав близько десятка перевидань та досі є основним джерелом для всіх, хто хоче відрізнити наше слово, від чужого. Окрім того, редактор словника впровадив власний правопис — «грінченківку», що дещо доповнила «кулішівку». «Грінченківку» використовували як основний правопис близько двадцяти років.

Борис Грінченко заклав чимало підвалин розвитку сучасної української гуманітаристики, літератури та політичної думки. Він сформував коло однодумців, які вирішували долю України під час Національної Революції 1917-1921 років та спровокував наукову й культурну полеміку, яка великою мірою сформувала культурні особливості сучасності. Більшість його творів і досі надихають та примушують замислитися про проблеми, які українцям не вдалося розв’язати за понад сто років після Грінченка. Це приклад того, як багато може зробити одна людина для цілої нації, як можна методично підходити до прогалин у науці та літературі й власними зусиллями їх перекривати.

Література

1. Яременко В. Людина без копії — Борис Грінченко: архівні документи, раритети, матеріали до біографії Б. Д. Грінченка, виявлені у 2013-2016 роках. — Київ, 2017. — 258 с.
2. Єсипенко, Д. Повісті Бориса Гринченка “Серед темної ночі” та “Під тихими вербами”: історія текстів і тексти в історії [Текст] : [дослідження] / Дмитро Єсипенко ; НАН України, Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка. Київ : Наукова думка, 2015. – 157, [18] с.
3. Грінченко М. Про перебування Бориса Грінченка у харківській в’язниці 1879 р. ІР НБУВ.  Ф. І.  Спр. 32 294. Доступно на сайті Музею Грінченка Київського університету імені Бориса Грінченка. URL: http://surl.li/njbyd 
4. Грінченко Б. Веселий оповідач. Вінніпег, Накладом Руської Книгарні, 1918. 105 с. URL: https://diasporiana.org.ua/proza/1933-grinchenko-b-veseliy-opovidach-z-dodatkami/
5. Грінченко М. Школи, де вчителював Борис Грінченко // ІР НБУВ. 1 арк. 161. 
6. Яворенко Л. [Борис Грінченко] Чого нам треба. Львів.  1905.  
7. [Борис Грінченко] Нарід у неволі. Львів, 1895.
8. Зубкова Н.М. Архів і бібліотека видатного діяча українського просвітництва Б.Д. Грінченка (з фондів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського). Київ: Друкарня ІР НБУВ, 2008. 177 с.
9. Вірченко Т., Козлов Р. Непокірний. Грані долі Бориса Грінченка : монографія / Тетяна Вірченко, Роман Козлов; Київський університет імені Бориса Грінченка. — Київ: Київ. ун-т ім. Б. Грінченка, 2023. — 372 с.