Лідерка гурту ONUKA: Через війну книжки Алексієвич я поставила на паузу

За що найбільше любить Ліну Костенко і чому поставила на паузу Світлану Алексієвич лідерка гурту ONUKA Ната Жижченко? Відома музикантка не лише активна читачка, але й одна з тих, хто долучився до соціального проєкту платформи LitCom, що розповідає про українські книжки голосами зірок.

Чи допомагають книжки для мам відволікатися від теми війни, як літературні захоплення корелюють із музичною творчістю та які книжки любить Ната — читайте у нашій розмові.

— З чого розпочалося  ваше захоплення читанням? Чому, що і для чого ви читаєте? 

— Я фанат книг навіть як речей — який вони мають вигляд. А запах щойно видрукуваного паперу — для мене найулюбленіший запах. Я з дитинства обожнювала книжкові магазини й завжди вела маму туди. В Чернігові, пам’ятаю, випрошувала купити книгу, а вона мені казала: «Ну ти ж не будеш її читати». А я казала: «Буду, буду». Я читала першу сторінку, а на другій все закінчувалося. В дитинстві не могла читати, мені це важко давалось. Хоч я і навчилася читати в три роки, все розуміла, але довгі романи — це була якась непосильна задача. Я дуже повільно читала. В школі розділяла по 10 сторінок на день, щоб все встигнути. Великі романи були для мене як тортури. Хоча потім, коли я їх завершувала, відчувала, ніби подвиг здійснила. Не вміла я ковтати книги, як мій батько: здавалось, він вночі лягав, а на ранок — прочитаний роман. Я сприймала це, як якусь суперздібність.

Почала багато читати я років у дев’ятнадцять, коли з’явився перший мобільний телефон. Тоді стало можливим завантажувати електронні книжки якимось хакерським способом.

Я зіпсувала собі зір майже повністю, тому що постійно читала в метро на цьому маленькому екранчику. Мій багаж знань — це отой екран телефону Nokia, там де реально по 5 рядків влазить.

Там я прочитала майже всю свою книжкову колекцію. Зараз прийшла до того, що мені все ж таки подобається читати паперові книжки. Я від них просто кайфую. За кермом я слухаю аудіокниги, але це не порівняти з тим, коли ти читаєш паперову, коли ти її перегортаєш. Маю такий ритуал: сісти, увімкнути світло і зануритися в історію. Ну і тим більш — це гарний приклад для дитини. Син бачить, що мама не сидить в телефоні, мама читає. Хочеться показати, що книги — це круто. Зараз я видивляюся собі книжки й радію тому, наскільки класні видання роблять в Україні. І читаю зараз теж в основному тільки українські книжки.

— За моїми спостереженнями, під час війни багато людей вдаються до читання як до терапії. Як, на ваш погляд, література допомагає нам краще зрозуміти себе в цей складний час?

— Це дійсно своєрідна медитація. Мені здається, через це люди зараз багато читають не про те, що відбувається в нас, а взагалі про якісь подорожі, тренінги. Я читаю дуже багато «мамської» літератури. Воно мені резонує. Аж ніколи не думала, що таке буду читати. Навіть фантастику почала читати, яку взагалі ніколи не читала. Тобто ти від цього контексту (війни — ред.) все далі відокремлюєшся. Мені здається, книга дає можливість відволіктись, поринути в іншу атмосферу.

— Які книжки надихають вас писати музику — якщо, звісно, такі є?

— Мене не книжки надихають, а, напевно, певні рядки. Я взагалі ніколи не любила поезію, так, щоб просто читати її збірками. Мені це було не зрозуміло. І от нещодавно я чомусь вирішила собі купити збірки Василя Стуса і Ліни Костенко. Побачила ці видання — вони такі красиві — і захотіла, щоб вони в мене були як артефакти.

От Ліна, така вона ніжна, така вона чутлива. Не соплі, а жіноча крута енергія, в найкращому феміністичному сенсі слова «жіноча».

Буває, деякі рядки, що мене зачепили, просто виписую, а потім із цього складається натхнення для пісні. Або досить часто цитую деякі словосполучення. Це помітити складно, але з мого боку це реверанс автору, авторці, або епосі. Приємно, що я цю грань в собі відкрила і, можливо, більше розумітиму в поезії, ніж було досі. 

Читайте також: Єдиний, хто не втомлюється, – час: Ліні Костенко – 93

— Коли йдеться про читання в Україні, зазирати у статистику — не найприємніша річ. За різними даними, в нашій країні щодня читає менше ніж 10% людей. Час від часу книжку до рук бере менше третини з нас. Я вважаю, що ті, хто не читають, ще не знайшли свій типаж книг. Як ви підходите до вибору книжок?

— Я підписана майже на всі українські видавництва. Вони анонсують нові тиражі, нові релізи. Інколи книга має такий крутий вигляд!

Часто звертаю увагу спочатку на візуал, а вже потім читаю анотацію книжки.

Ну або радять цю книжку. Як правило, книжки самі знаходять мене. Зараз не складно вибирати, тому що сучасна українська література — це велика прогалина в освіті людей, і тут неоране поле, треба просто цим займатись. Я, наприклад, і не підозрювала, що у нас настільки багато класних романів — від початку дев’яностих і до двотисячних. Особливо ті, що не на слуху. Їх просто прірва, і вони дійсно цікаві й круті, тому тут є чим зайнятись. 

— Дякую, що ділитеся таким позитивним читацьким зарядом. Це справді дуже цінно. До речі, для вас важливо, хто саме пише: чоловік чи жінка?  Загалом, чоловіки й жінки пишуть по-різному? 

— Думаю, так. Я нещодавно передивлялася топ романів, які мене зачепили. Вони всі були написані жінками. Вони всі про стосунки та про героїнь, про жіночий погляд. Там жінки настільки сильні, настільки круті… Мені здається, що чоловічими очима так не опишеш жінку. Знаєте, кажуть, тільки жінка здатна зрозуміти жінку, яка народила дитину. Це не можна розповісти. Жінку не можна так описати, як опише жінка. Мені дуже сподобався роман Тари Вестовер «Учениця». Це документальна історія дівчини, яка була в секті. Просто нереальний твір. Ще мені дуже сподобалась «Там де раки співають» Делії Оуенс, ну і, звісно, Саллі Руні «Нормальні люди». В цьому є своєрідний почерк.

— Війна щодня приносить нашій країні багато горя і страждань. Водночас відчайдушна боротьба за збереження власної країни спонукає до розвитку українськомовного контенту. Так чи інакше, все більше людей хоче українізуватися. Чи зацікавлені ви зараз у читанні української літератури? Як, на вашу думку, можна просувати український контент?

— Не обов’язково лише українську літературу читати. Зараз майже все перекладається на українську мову: наукові праці, світові бестселери. І самі переклади прекрасні. Я навіть зустрічала переклади з російської на українську, які мене здивували. На будь-якого любителя можна знайти українську книжку. Людям, які переймаються тим, щоб перейти на українську, і не можуть, наприклад, через брак знань і практики, раджу читання книг! Це найкраще, що можна придумати — особливо для того, щоб грамотно писати, і щоб мова була більш різнобарвна. Це корисно як для поглиблення знань з української літератури, так і для удосконалення своїх знань мови, орфографії, граматики.

— У літкасті для проєкту «UГолос: Книжкове укриття» мобільного додатка LitCom ви розповідали про те, як на вас вплинуло прочитання «Останніх свідків» Світлани Алексієвич. З’ясувалося, ви одна з її найвідданіших читачок, адже прочитали майже всі її твори. Уже минув певний час відтоді, як ви записували літкаст. Чи змінилися ваші враження від текстів під цією обкладинкою?

— Взагалі, моєю улюбленою письменницею була довгий час Світлана Алексієвич, але я от нещодавно дізналась про її якусь таку… не українську позицію. Це настільки мене обурило, от саме в контексті всіх подій, що я її творчість поставила на паузу, щоб розібратись із тим, як я до неї ставлюся. Це взагалі був останній твір про Другу світову війну, що я читала. Зараз мені часто трапляються про нашу сучасну війну саме дитячі книги, тому що мені дарують їх українські видавництва для дітей. В них дуже класно подано, як дітям пояснити, наприклад, що таке добро і зло, як дітям розповісти про Бучу, про Маріуполь, і все це у формі казок.

Ці видання навіть мають досить крутий вигляд. Звісно, я усвідомлюю, що мій син ще малий, щоб таке розуміти, але глобально є література, вже видана українськими авторами, які подають наші сьогоднішні події в художній формі. Щодо Алексієвич, звісно цю книгу було читати вкрай боляче. Ти проживаєш це. Навіть слово «проживаєш» не дуже підходить. Ти просто прозріваєш. Там короткі монологи — 2-3 читаєш і тобі вистачає, тому що в тебе реально закінчується кисень від усвідомлення, що ми от зараз проживаємо дуже схожий контекст подій. І від цього стає ще гірше.

Бліц:

— Чи любите читати під музику?

— Навіть не уявляю, як це. Я можу читати лише в тиші. Фоном музику я ніколи не слухаю, тому або в тиші, або в якомусь білому шумі. 

— Ваш улюблений автор/авторка?

— Я люблю з юності Франца Кафку і любила Еріха Марію Ремарка. Зараз Ремарк здається дещо наївним, а Кафка —  більше експериментатор і винахідник. Я прочитала всі його твори. 

— Любите екранізації художніх творів? Яка сподобалася більше, ніж книжка?

— Мені здається, що такого не буває. На мою думку, книжка завжди краща за екранізацію. Єдина вдала екранізація — це фільм (Гарта Дженнінгса за книжкою Дугласа Адамса — ред.) «Автостопом на по галактиці». Той випадок, коли дуже складна книга круто екранізована. А от книга, про яку я вже зазначала («Там де раки співають»),  яка мені дуже сподобалась, була екранізована невдало. Просто спаплюжили круту історію. 

— З яким книжковим персонажем асоціюєте себе зараз?

— Зараз асоціюю себе із персонажем із роману Кафки «Замок». Напевно, якесь своєрідне замкнене коло, і можливо, життєві перепони.

— Про яку книжку залюбки б послухали подкаст на LitCom?

— Я б з радістю послухала про творчість Іларіона Павлюка. От зараз  я підсіла на його книжки. Мені видавництво подарувало книгу «Я знаю, вас цікавить пітьма». Спочатку батьки її проковтнули, а тепер читаю я. Ніколи не читала містику, а зараз не можу відірватись.  

Читайте також: «Танець недоумка» Іларіона Павлюка: страх, що породжує чудовиськ

Фото: Михайло Федорак