Літа і міт Миколи Зерова

Кролевець. Великдень.

Перед святковим богослужінням віряни по черзі читають Апостола. Справа йде повільно: кролевецьким чоловікам важко розбирати церковнослов’янські літери, й кожен ледь-ледь посувається в тексті. Врешті черга доходить до студента, який без жодних труднощів виголошує свій уривок і йде до іншої церкви, бо хоче читати в кожній.

Цього студента звати Микола Зеров. Він той, кого називають живим сріблом і хто стане чільним поетом серед неокласиків. Це його усмішку згадуватиме кожен біограф, а приміщення, де він проводитиме лекції, завжди будуть переповнені. Після арешту він сперечатиметься з чекістами про Пантелеймона Куліша, а на Соловках перекладатиме «Енеїду». «Тугий бібліофаг», він прагнутиме розмов із класиками — і зрештою сам опиниться в каноні.

Від брами Заборовського до «Родини»: київська традиція

«Античність, українське барокко і французький парнасизм Леконт де Ліля й Ередія» — ці три речі В. Домонтович виокремлює як ті, що в них Микола Зеров був «однаково закоханий». До цього списку мав би потрапити й Київ — місто, яке не раз виринало у текстах Миколи Костевича і яке є простором, де традиція формується і стає видимою. У Києві Зеров віднаходив стежки Шеделя й Заборовського — а ми сьогодні пригадуємо, якими дорогами ходив він сам.

Зеров був помітною постаттю для літературного Києва — помітною настільки, що Валер’ян Підмогильний у своєму «Місті» спародіював його в образі критика Світозарова, чия майстерна доповідь на літературній вечірці захоплює всіх присутніх. Утім, Київ Миколи Костевича починається не з літературних вечорів, а з Університету й околиць: 1903 року, коли Зерову було 13, він вступив до Першої київської гімназії, що була розташована в будівлі, де сьогодні навчаються студенти-філологи КНУ. Тут Зеров разом із друзями створює рукописний журнал «Скучающий осьмоклассник», вмістивши туди віршовані пародії на гімназистів та їхніх учителів. За цю «крамолу» гімназійна адміністрація завдала удару у відповідь: на випускних іспитах відміннику Зерову зумисне занизили оцінки, аби той не отримав медаль за успіхи у навчанні. 

Утім, це не завадило йому вступити на історико-філологічний факультет Київського університету святого Володимира. Після закінчення навчання Зеров три роки вчителюватиме у Златополі, недовго побуде в Києві, а відтак три роки проведе в Баришівці — втім, 1923 року він повернеться в стіни університету (який стане Київським інститутом народної освіти) вже як викладач. Того ж року Зеров напише сонет «Київ з лівого берега» — текст-пейзаж, сповнений трепетної любові до міста. Тут на Дніпрових кручах виблискує лаврська дзвіниця — «Шеделя білоколонне диво» — й вирує зачаєна міць, яку відчуває ліричний герой Зерова. Передаючи свій захват від Києва, він водночас захоплюється й національною ідеєю: «ця золотом цвяхована блакить», в якій дрімає таємна сила, — це не лише небо, на тлі якого видно золоті монастирські бані, але й кольори українського прапора.

Вітай, замріяний, золотоглавий
На синіх горах… Загадався, спить,
І не тобі, молодшому, горить
Червлених наших днів ясна заграва.

 

Давно в минулім дні твоєї слави,
І плаче дзвонів стоголоса мідь,
Що вже не вернеться щаслива мить
Твого буяння, цвіту і держави.

 

Але, мандрівче, тут на пісках стань,
Глянь на химери бароккових бань,
На Шеделя білоколонне диво:

 

Живе життя, і силу ще таїть
Оця гора зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить.

Інша барокова пам’ятка, про яку згадує Микола Зеров — брама Заборовського. Починаючи з 1918 року, Микола Костевич часто бував тут: у будинку навпроти брами ділили помешкання художник Георгій Нарбут й історик Вадим Модзалевський. Вони збирали в себе «бенкети товариські», й під час однієї з таких зустрічей народився Лупа Грабуздов — вигаданий газетний персонаж, від чийого імені писали памфлети, епіграми, статті тощо. Нарбут виготовляв сильветки Грабуздова, а для потвердження древнього родоводу Лупи Микола Зеров пише «Елегію Грабуздовську на умолчаніє мелниці фамілної». У цій бароковій стилізації звучить іронічний голос Зерова — той, що був призначений для близьких людей і часто виринав у його віршах, писаних «для хатнього вжитку». Авторська дотепність у тексті поєднується з блискучою ерудицією, характерною для поета-неокласика — не дивно, що «Елегія Грабуздовська» є одним із найбільш репрезентативних творів у доробку Миколи Костевича.  

На річці Чумгачку, без служби дворянин,

Бездійствуя стоїш отечественний млин,

На славнім місці сем през предків заложонний

І слави нашої свидітель незелжонний.

Умалилась вода, не грають лотоки

І – насажденіє дідівської руки –

Тополі і дуби схиляють токмо чола

На праздниї твої, немелющиї кола.

 

Колись, во времена тяжких і горких бід,

Од глада рятував ти Грабуздовський рід,

В широкі лантухи точа одмінні брашна,

Тим часом, як крупа гречана, пшінна й яшна

В приправах розних наш приоздобляла стіл,

А Грабуздовський кінь і Грабуздовський віл,

В самім Пирятині нотовані хвалою,

Во гладкості своїй сіяли красотою.

 

Достатку і богацтв пройшли златі літа.

Млин став, не йде вода, – все в світі суєта,

І владарка світів, Недоля непоборна

Наш знакомитий рід взяла на люті жорна.

Забвенний пам”ятник прешедших поколінь,

Мій млине! я, як ти, єсьмо обидва тлінь,

І навіть повесні, з прибулими водами

Не бачить нам підвод, вантажених мішками.

В українських гуртках Зеров «бував і обертався» ще з останніх класів гімназії: тоді він захоплювався українською літературою й вишуковував свіжі номери «Української хати» — найпомітнішого наддніпрянського видання літературної періодики. Тож природним є те, що коли 1908 року виник Український клуб «Родина», Зеров відвідував його заходи. «Родина», що складалася головно з Косачів, Старицьких, Лисенків і людей їхнього кола, збиралася в будинку на розі Володимирської й Золотоворітської вулиць (сьогодні це Володимирська, 42). 

Саме тут Зеров познайомився із Сергієм Єфремовим, який 1910 року спричинився до його літературного дебюту: 20-річний Зеров від імені студентства промовляв на похороні Бориса Грінченка, й незадовго потому Єфремов оприлюднив збірник «Над могилою Б. Грінченка», вмістивши в нього і промову Зерова. Пізніше Єфремов співпрацюватиме із часописом «Книгар», редакція якого розташовувалася неподалік від «Родини» — «коло Золотоворотського скверу в будинкові на розі Великої Володимирської й В. Підвальної». Саме тут із 1919 по 1920 р. Зеров обійматиме посаду головного редактора — поки наступ більшовиків не змусить його виїхати з Києва. 

Болотяна лукроза: «сільські музи» й посполите бароко

1920 рік. Українська революція зазнала поразки, і в Києві закріплюється більшовицька влада. Місто стоїть на межі голоду, «без палива, води й електрики». З київської мапи зникає більша частина Кадетського гаю, який містяни змушені вирубувати на дрова.

В такий час у місті з’являється Михайло Сімашкевич, директор баришівської трудової школи. Саме на його запрошення Микола Зеров, натоді літературний критик і редактор часопису «Книгар», їде в Баришівку, де викладатиме історію, українську мову й латину. Умови тут значно кращі, ніж у Києві: вчителів забезпечують борошном, пшоном, салом та дровами — усім, про що «столиця й мріяти не могла».

Зеров називає село Лукрозою: бариш по-латинському буде lucrum. Тут уже вчителює Юрій Клен, а за деякий час по приїзді Зерова в Баришівці оселяється Віктор Петров. У гості навідуються Павло Филипович та Максим Рильський. Так починається «болотяна лукроза», що стала періодом викшталтовування неокласиків. Пізніше, вже після повернення в Київ, до них долучиться Михайло Драй-Хмара, і «ґроно п’ятірне» стане остаточно сформованим. 

Коло неокласиків існувало завдяки дружбі та спільним цінностям, зокрема любові до поезії часів античності й французького парнасизму. Про любов до науки й літератури, яка їх об’єднувала, напише Зеров у сонеті «Самоозначення»: «Я знаю: ми тугі бібліофаги / І мудрість наша — шафа книжкова». Усвідомлюючи, що пролетарське мистецтво перетворюється на дешеву агітку, неокласики протиставляють йому свої тексти, де чітка форма силабо-тонічного вірша поєднувалась із вишуканою мережею інтертекстуальних покликань. Поети-перекладачі й поети-ерудити, неокласики визнають своїм метром — а не ідеологом, як наголошує В. Домонтович — Миколу Зерова.

…ніколи ніяких «сходин» неокласиків не було. Не було «неокласичної організації». Не було статуту, зборів, засідань, протоколів, президіуму й секретаріату. Не можна було вступити до складу організації, як не можна одчинити одчинені двері: жадного складу не було. Була дружба, і поза цим не було нічого іншого.

— В. Домонтович, «Болотяна Лукроза»

1924 року, вже після повернення неокласиків до Києва, виходить друком «Камена» — збірка оригінальних віршів та перекладів Миколи Зерова. У її трьох частинах («Самотній мед», Media in barbaria та «Римляни») поет пригадує попередні життєві етапи: «землі волинської родюче лоно», що його бачив під час трирічного вчителювання у Златополі, чорні стріхи Баришівки й враження від танцю Саломеї, побаченого в київському театрі. Переклади з Ередіа й давньоримських авторів сусідують в Зерова з віршем про Іллю Турчиновського, а астрологічні мотиви поєднуються з християнськими. «Камена» важлива не лише як зразковий приклад неокласичної творчості, але і як можливість побачити, з яким трепетом Зеров і його товариші думали про поетів, на яких взорувалися. 

КЛАСИКИ

Ви вже давно ступили за поріг
Життя земного, лірники-півбоги,
І голос ваш — рапсодії й еклоги
Дзвенять вві тьмі Аїдових доріг.

 

І чорний сум, безмовний жаль наліг
На берег наш, на скитські перелоги…
Невже-ж повік не буде вам спромоги
Навідатись на наш північний сніг?

 

І ваше слово, смак, калагатія
Для нас лиш порив, недосяжна мрія
Та гострої розпуки гострий біль.

 

І лиш одна ще тішить дух поета,
Одна відроджує ваш строгий стиль —
Ясна, дзвінка закінченість сонета.

Неокласики не лише «кадили ладан Аполлону», але й відстоювали потребу читати європейських митців, навчатися в них і взаємодіяти з їхніми текстами, тим самим засвідчуючи, що Україна — невід’ємна частина літературного процесу Європи. 

Кожен із неокласиків знав по декілька мов, що сприяло активній перекладацькій діяльності, яка в колі Зерова була не менш важливою за оригінальну творчість. Неокласики доклали багато зусиль для того, аби європейська література стала доступною українському читачеві: Юрій Клен перекладав Шекспіра, зокрема «Гамлета» й «Бурю», а також тексти німецьких авторів — Рільке, Ґеорґе й Гайма; Максим Рильський, відомий завдяки блискучому перекладу «Пана Тадеуша», перекладав також вірші французьких, англійських та бельгійських авторів: Вольтера, Метерлінка, Малларме, Верлена та Стівенсона; французьку поезію, зокрема Бодлера, Верлена і Беранже, перекладав Павло Филипович; Михайло Драй-Хмара працював із текстами де Нерваля, Бодлера, Цвайґа, перекладав також із фінської, білоруської та італійської мов. Невідомою лишається доля його перекладу першої частини «Божественної комедії»: рукопис зник 1935 року під час арешту письменника. 

Микола Зеров, крім перекладів з античних та французьких авторів — Вергілія, Горація, Марціала, Ронсара, Ередіа, Ґотьє, — займався літературною критикою й писав наукові статті, сформувавши курс української літератури від Куліша до Винниченка. За його текстами можна простежити, як за 150 років українська література змінилася «від “Енеїди” до “Енеїди”»: від бурлескно-травестійного переспіву Котляревського 1798 року до перекладу, що над ним Зеров працював із 1920-х років до кінця життя. Тож коли Микола Хвильовий 1925 року розпочинає літературну дискусію, в якій проголошує, що українська література не повинна відмежовуватися від здобутків «психологічної Європи», Зеров підтримує його. Харків’янин і киянин, революціонер і професор, вони об’єднуються у своїх судженнях. Їх почують — але тільки для того, щоб запідозрити в контрреволюційній діяльності.

Про зуби й котлети

1912 рік, студентська їдальня. Микола Зеров знайомиться із сестрами Лободами — Євгенією, Ганною та Софією, студенткою Вищих жіночих курсів. Опісля Софія згадуватиме, що Зерова «гарним на вроду назвати не можна було, але й не помітити його серед натовпу студентів теж було неможливо». Сестри бачать, що Софія подобається Миколі — втім, поки не надають цьому великого значення.

Одного разу в Зерова зламався зуб — аби перетворити недолік на перевагу, Микола пише цикл сонетів «Зламався зуб». Кожен із текстів циклу іскриться іронією та дотепністю, що її Зеров досягав завдяки поєднуванню різних стилів письма — тим самим займатимуться постмодерністи через декілька десятків років.

Прощай, навік прощай, моє кохання!

Позбувся зуба я… Щербатий і сумний,

Я понесу в могилу сподівання

На усміх твій, рожево-золотий.

Проклятий сир. І добрий, і твердий,

Зламав без жалю зуб пломбірований мій,

І я шепчу, шепчу без розставання:

Прощай навік, кохана, – до свідання,

Зламався зуб. Широкі і знадні

Дороги в рай заказано мені –

Ото Сергієві і радість, і привілля.

Твоя рука – і сонце, і весілля.

Тобі – щасливі і безжурні дні;

Мені духовна смерть – одчай і божевілля…

Зеров виявився успішнішим за Сергія: 1920 р., за вісім років після знайомства, Микола й Софія одружаться. У своїх спогадах Софія Зерова оповідає, що перед тим захворіла на тиф і потрапила до лікарні. Незважаючи на те що Київ перебував на межі голоду, Микола Костевич спромігся купувати котлети для ослабленої хворобою Софії. Дівчина розуміла, що має компенсувати Зерову витрачені гроші — втім, невдовзі пара одружилася. Опісля Зеров жартував, що «всю справу вирішили котлети» і що Софія — «далекоглядна й хитра: не схотіла сплачувати боргів, а воліла вийти заміж, щоб ліквідувати їх у такий спосіб». 

Відтак пара майже на три роки переїде в Баришівку, де Софія познайомиться з Віктором Петровим. Так утвориться один із найвідоміших любовних трикутників в історії українського письменства: Зеров знатиме про невірність дружини, але збереже приязні стосунки з Петровим; однаково важливими у спадщині Петрова стануть його листи до Софії та спогади про Миколу Костевича; Софія однаково ревно берегтиме архіви обох своїх чоловіків: розстріляного Зерова й працівника спецслужб Петрова. 

1924 року в подружжя Зерових народиться син Костик, якого всі кликатимуть Котиком. Хлопчик був як дві краплі води схожий на батька — його навіть називатимуть «маленьким Миколою Костьовичем». Зеров гратиме з нами у шашки й настільний більярд, підніматиме на плечі й показуватиме вміст своєї бібліотеки — це призведе до того, що коли до Зерових зайде Григорій Майфет, Костик скаже, що Май і Фет у тата стоять на різних полицях. 

Зеров бував іронічним у своїй любові: знайомлячи сина зі своїм студентом Григорієм Кочуром, Микола Костевич відрекомендує Котика жартівливим «А це — малий Голопузенко!». Іншою студенткою Зерова, з якою він познайомив Котика, була Алла Цівчинська, яка була закохана в Миколу Костевича. Пізніше, в еміграції, вона напише роман-спогад про Зерова «Незабутнє… Немеркнуче» — оповідь студентки, яка закохалась у свого викладача. Вона ходить на всі його лекції, обмінюється з ним фотографіями, а випадок, коли Зеров усміхнувся їй під час загальних зборів у актовій залі університету, описує так:

«Напоєна мріями, Ляля в думках усе повторювала собі те місце із «Знедолених» Віктора Гюго, що його як мотто взяв Чарлз Діккенс до свого роману «Крихітка Дорріт»: «Одна усмішка з-під гарненького капелюшка вводить душу до світу мрій». Ефект від усмішки Миколи Зерова був не менший!!!»

Микола Костевич був майстерним промовцем, і його публічні виступи нерідко зривали овації. Софія Зерова застерігала чоловіка, що оплески пробачають лише акторам — йому ж такого успіху не пробачать. Вона мала рацію: 1934 року хмари навколо Зерова починають згущуватися. Неокласиків звинувачують у прихильності до «буржуазної Європи» та бажанні повернути імперський устрій. Усі спроби Зерова пояснити свою позицію на університетських засіданнях — навіть ті, після яких йому аплодують — лише роблять становище Миколи Костевича ще більш хистким. Зрештою в Зерова забирають можливість викладати, а згодом і взагалі звільняють з університету. Відтепер він не має права публікуватися — через це Микола Костевич змушений видавати свої переклади під чужими іменами. В цей час стається подія, яка остаточно вибиває ґрунт з-під ніг Зерова: десятирічний Котик помирає від скарлатини.

Зеров ховав сина сам, без дружини, яка, доглядаючи за хворим Костиком, сама злягла зі скарлатиною. На похорон сина «неблагонадійного» «буржуазного націоналіста» Зерова прийшло всього кілька людей. Стоячи над могилою сина, Микола Костевич виголошує довгу промову латиною, й присутні не розуміють, навіщо Зеров говорить так багато й чому його мова пересипана цитатами з римських класиків. Повертаючись додому, Зеров звернеться до присутніх:

«Що, здався недоречним, театральним виступ на могилі сина, та ще з цитатами з латинських авторів? А хіба не можна було зрозуміти, що я ховаю не тільки Котика, але й самого себе? Що я звертаюся до мертвого сина, тому що перед живими мені вже виступати не доведеться? А що я цитував латинських класиків, що ж, адже латинська мова належить до числа мертвих».

Відтак він напише один із найболючіших сонетів, у якому оплакуватиме смерть Котика:

То був щасливий десятьлітній сон!
Так повно кров у серці пульсувала
І екстатичних сонць легкі кружала
Злітали в неба голубий плафон.

 

І кожен рік звучав на інший тон,
На кожнім дні своя печать лежала,
І доля, бачилось, така тривала,
Не знатиме кінця і перепон.

 

Та… розійшлося чарування щасне:
Осінній день, тепло і сонце ясне
Побачили мене сухим стеблом.

 

Стою німий і жити вже безсилий:
Вся думка – з білим і смутним горбом
Немилосердно ранньої могили.

Зеров планував написати ще один сонет про померлого сина — «Котик-Ганімед». Втім, життя самого Миколи Костевича обірветься до того, як він втілить цей задум.

В обителі Зосими і Савватія

Після смерті Котика Зеров їде в Росію, сподіваючись, що зможе безперешкодно там працювати. Пів року Микола Костевич безрезультатно намагається бути своїм у чужій країні, аж поки уночі 27 квітня — за день після його дня народження — його заарештують, звинувативши в керівництві контрреволюційною терористичною організацією. 

26 грудня 1934 року, коли Зеров зайшов на квартиру до Максима Рильського, аби узгодити зміст чергового збірника поетичних перекладів і разом із присутніми читав вірші — серед них і «Кобзо моя, непорочна утіхо» Куліша — радянські спецслужби зробили днем, коли було засноване угруповання, яке нібито готувало військовий переворот. Головою групи був Зеров — той, хто ніколи в житті не тримав у руках зброї й не вмів навіть рубати дрова. 

Після першого ж допиту Микола Костевич пише розлогу пояснювальну записку, частину якої присвячує аналізу поезії Куліша. Утім, виснажливі допити продовжуються. Особливою формою психологічного тиску було те, що оскільки допити стенографували від руки, Зерова змушували підписуватися під кожною своєю реплікою, щоб посвідчити правдивість записаного. За декілька місяців арешту Микола Костевич, який спершу оптимістично ставився до своєї справи й навіть розважав інших в’язнів епіграмами на них самих, відчуває свою приреченість. На допитах він більше не намагається довести свою невинуватість, плаче й підтверджує всі вигадки слідчих. Коли в лютому 1936 року відбувався суд над Зеровим, він радить іншим обвинуваченим бодай якось оббріхувати себе, інакше всіх їх розстріляють.

Миколу Костевича засудили до розстрілу, який замінили на десять років таборів і конфіскацію майна. В’язнів відправили на Соловки, і під час етапу до Зерова повертається почуття гумору. Микола Костевич допомагав іншим в’язням писати касаційні листи, а ті віддячували йому за допомогу їжею. Про цей епізод Зеров іронізує в листах до дружини: «як бачиш, я починаю заробляти юридичною практикою».

Прибувши на Соловки, де колись процвітало чернецтво, Зеров лишався спокійним та оптимістичним. Семен Підгайний згадує, що вʼязні мали виробляти денну норму, й Миколу Костевича поставили копати землю. В обід Підгайний обходив усі ділянки — хтось зробив більше, хтось менше, а Зеров сидів на пеньку і читав античну поезію. Йому бракло сил копати мерзлу землю, і у відповідь на подив Підгайного Микола Костевич цитує латинське прислів’я: «Хай не квапиться бути героєм той, хто не родився ним». Підгайний заопікувався Зеровим, і згодом його влаштували працювати в табірній бібліотеці, де він продовжував роботу над літературними перекладами, зокрема «Енеїдою» Вергілія. 

Микола Костевич не встигне скінчити своєї праці: 3 листопада 1937 року його разом із іншими видатними діячами української культури розстріляють в урочищі Сандармох.

Життя після життя

На київській мапі Миколи Зерова є ще одна точка: Лук’янівський цвинтар. На цьому кладовищі похований його син, а друг і дружина лежать тут в одній могилі. Уже за часів незалежності дисидент Євген Сверстюк привіз із Сандармоху жменьку землі для символічного поховання Миколи Зерова поряд із сином Котиком.

Зеров чекав, що найбільшу славу принесе йому майбутній переклад Вергілія: 

Під час однієї розмови про свою працю над перекладом «Енеїди» Вергілія М. Зеров несподівано прорік: «Я здобуду собі безсмертя в українській літературі!».
Ця репліка, а дещо і тон, з яким вона була проказана, викликали замішання у співрозмовника: для М. Зерова було невластивим так висловлюватися про свою особу і свою творчість.
Після короткої павзи, розрахованої, очевидно, на те, щоб у співрозмовника зароїлося ще більше сумнівів щодо його, Миколи Зерова, скромности, він пояснив: «Бо до кінця віків у кожнім підручнику української літератури, в розділі про І. Котляревського та його «Енеїду» буде стояти — як примітка під зіркою і найдрібнішим петитом: «Точний (нетравестований) український переклад цього твору Вергілія належить Миколі Зерову». І додав щиро сміючись: «Або в кращім разі — курсивом!».

Утім, у цьому судженні Микола Костевич помилився: він не зміг скінчити своєї праці, але все одно увійшов у канон українського письменства — і як вишуканий поет, і як теоретик українського перекладу, і як вдумливий літературознавець. За життя відомий насамперед як лектор і науковець, Зеров розумів, що його вірші знайдуть свого поціновувача вже по його смерті: тексти Миколи Костевича змогли вмістити в себе константи української та європейської культури й окреслити традицію та спадкоємність. У віршах Зерова «літа минають — не минає міт», і за це, а також за нестерпну легкість, із якою поет оперує численними алюзіями, ми й любимо його тексти. 

Спадщиною Зерова заопікується його брат Михайло Орест, видавши на еміграції кілька збірок поета: Sonnetarium, Corollarium i Catalepton. Аби пам’ять про Зерова не загинула, його близькі нотували свої спогади про репресованого професора — завдяки цьому до нас дійшов корпус текстів про Миколу Костевича, зокрема есеї Софії Зерової, Юрія Клена, Абрама Гозенпуда, Людмили Курилової та інших. Зеров тут постає таким, яким був за життя: іронічним, мудрим, безпосереднім, частіше усміхненим, ніж стурбованим. Власник розкішної бібліотеки й невтомний перекладач, професор і ерудит, редактор і критик, він, проте, завжди нагадував того студента, який на Великдень читає Апостола в кожній церкві.

Читайте також: Максим Рильський: балансування над прірвою тоталітаризму

Використана література

1. В. Домонтович. Болотяна Лукроза // Спрага музики. Київ : Комора, 2017. 448 с.
2. Родинне вогнище Зерових. Київ : Гелікон, 2004. 432 с.
3. Панченко В. Повість про Миколу Зерова. Київ : Дух і Літера, 2018. 624 с.
4. Клен Ю. Спогади про неокласиків. Мюнхен: Накладом Укр. вид. спілки в Мюнхені, 1947. 48 с.