Людські проблеми кіберпанку: світи Пет Кедіґен і Ричарда К. Морґана

«Ти знаєш, що ти — людина. Ти знаєш про це чи ні?» Відповідь далеко не така очевидна, як думав автор цих рядків. Наш вид перебуває в постійних інтелектуальних пошуках, прагне осягнути себе – збагнути, що ми таке. Коли людина перестане бути людиною? Коли людина стане чимось більшим за саму себе? Здається, ці питання хвилювали всіх, від великих філософів минулого до сучасних фантастів. Зараз подібні роздуми найчастіше вбираються в шати кіберпанку. Сьогодні пропонуємо поглянути на питання постгуманізму крізь призму романів Пет Кедіґен і Ричарда К. Морґана та їхніх проявів у інших медіа.

Кіберпанк – одна із найяскравіших систем координат, які запропонувала фантастика у ХХ столітті. За близько 50 років свого існування цей жанр встиг народитися, померти та воскреснути, щоб жити в образі ностальгійного кадавра. У розмові про нього завжди зринають імена Вільяма Ґібсона та Брюса Стерлінґа, а також Японія, мегакорпорації, що замінили собою уряди держав, суперпрокачані комп’ютери, віртуальна реальність, штучний інтелект і заяложена максима, відома як критерій Дозуа – high tech, low life. Її повторювали так часто, що вона, здається, вже втратила будь-яке ідейне навантаження – частина сетингу, не більше. Хоча саме в ній елегантно запаковано і політичні початки жанру, і гуманістичне. Стрімкий розвиток технологій другої половини ХХ століття будив зачаєні страхи людей про їхнє місце в новій реальності. 

Шлях зброї

Протокіберпанки та кіберпанки провістили глобальні зміни, які чекали на людство у світі, де саме поняття людини розмивається. Фантастика, рефлексуючи щодо свого часу, породила кіборга – напівлюдину й напівмашину, що насправді не є ні першим, ні другим. Ним може стати як людина, що змінює частини свого тіла на різноманітні протези (як-от Робокоп), так і штучний інтелект, що обростає плоттю (найвідоміший приклад – Т-800, він же Термінатор). Різноманітні медіа рясніють повстаннями машин проти людей. І тут зринають старі оповіді про допельгангерів  – темних двійників, які лише частково нагадують людей, хоча ними не є. Ідеї та образи романтиків ХІХ століття постають знову, з часом природно трансформуючись та переосмислюючись. Чи справді двійники завжди є лихими? Можливо, такими їх бачать лише люди, піддаючись банальній ксенофобії, чи, якщо хочете, ефекту зловісної долини? Але що відчувають ті, інші? І чи відчувають щось узагалі? Інтерес біологічних людей до своїх механічних двійників зрозумілий: використовуючи прийом очуження, ми вивчаємо самих себе. Проблема самоідентифікації машин є однією з панівних у фантастиці – згадати хоча б реплікантів із «Того, хто біжить по лезу», андроїда Дейту із «Зоряного шляху», майора Кусанаґі із «Привида в обладунках» – і Ґаллі зі «Снів Зброї».

Манґа Кішіо Юкіото вперше з’явилася у 1990 році. Вона увібрала в себе усі найважливіші риси та ідеї кіберпанку. Навіть критерій Дозуа оприявився тут буквально. Світ, що оточує персонажів історії, розділений на дві половини: небесне місто Залем, де живе вище – у всіх сенсах – суспільство, та Залізне Місто – величезне сміттєзвалище, де мешкають люди, які живляться тим, що Залем викинув. Саме тут кіберлікар Ідо знаходить серед металобрухту старого понівеченого кіборга, якого називає на честь свого померлого кота.

Власне, знайшов він головну героїню манґи. Вона не пам’ятає нічого про себе колишню, тому вивчаючи світ навколо, насамперед намагається збагнути свою сутність. Після перекладу манґи на англійську Ґаллі стає Алітою, а Залем – Тифаресом. Косметичні зміни не впливають на основну ідею історії. По факту, перед нами кривавіша та сучасніша версія Піноккіо Карло Коллоді. Навіть названий батько Аліти Ідо в чомусь дуже схожий на Джузеппе. 

Через терни до адаптацій

Великим фанатом манґи на заході став Джеймс Кемерон, який багато років марив екранізацією історії про бойового янгола. На жаль, спершу йому не давали грошей, а коли гроші з’явилися, сам Кемерон загруз в «Аватарах», тому режисуру фільму довірив Роберту Родріґесу, а вже за мотивами фільму Родріґеса написала новелізацію Пет Кедіґен – письменниця, яка багато років тому стояла біля витоків кіберпанку. На відміну від багатьох новелізацій, роман Кедіґен не є банальним переказом подій фільму. Авторка змогла передати глибину та неоднозначність героїв та фактурно прописати світ навколо них. Найкраще їй вдалася сама Аліта. Її героїня, як і в Кішіо Юкіото, є водночас і дитиною-лялькою, і потужною зброєю із самосвідомістю. Тріо авторів  – Юкіото, Родріґес і Кедіґен – працюють з контрастами. Дитяча наївність сполучається в Аліті з цілковитою смертоносністю, а штучність – з непідробною справжністю. 

Пет Кедіґен, Аліта бойовий ангел / переклад Бурштини Терещенко – Вид. група КМ-БУКС, 2019 – 320 с.

Аліта протягом свого життя неодноразово змінювала тіла, а історія про неї – формати. Спершу манґа, потім – неоднозначно прийняте двосерійне аніме (OVA), далі – голлівудський блокбастер, який також отримав змішані відгуки, та новелізація. До українського читача Аліта йшла шалено довго і, якщо чесно, свій шлях не завершила й досі: манґа, наприклад, все ще відсутня. Інакше можна було б сказати, що аудиторія вільна вибирати, яка саме Аліта їм більше до вподоби: класична, чорно-біла, вкрай активна, та все ж статична, брутально анімована чи глянцево голлівудська.  Усіх цих Аліт об’єднує одне: вони багато в чому як ті репліканти моделі Nexus-6: більш людяні за самих людей.

Зав’язаний навколо взаємодії людей та їхніх штучних «дітей» гордіїв вузол виник зокрема й через те, що людство шалено сакралізує свої стосунки зі смертю та життям. Практично все крутиться навколо цієї дихотомії. Приведення у світ людини як виду з міфологічних часів вважалося священним дійством, на яке здатні лише боги. Наші ж спроби створити щось за власним образом і подобою розцінювалися як жахне блюзнірство, хоча насправді мова завжди йшла про пиху і абсолютну віру у власну унікальність. Можливість існування кіборга як філософської концепції неабияк підважує цю доктрину. Виявляється, можна бути людиною за суттю, а не за формою. Отже, життя – не головне? 

Ціна безсмертя

Якщо «Аліта» говорить про життя людини, то трилогія Ричарда К. Морґана досліджує іншу її невід’ємну частину – смерть. Чимало творів мистецтва, обмірковуючи смертність, постулювали думку, що саме кінечність буття і робить людину людиною – carpe diem та все інше. А що б сталося з людьми, якби цифрове безсмертя таки існувало? Якби можна було вивантажити свідомість на умовну флешку і завантажити її в нове тіло, щоб жити далі? Британський фантаст Ричард К. Морґан, власне, і описує світ, де така мрія втілилася в реальність.Двадцять п’яте століття. Апокаліпсис так і не настав. Людство, не без допомоги іншопланетних технологій, освоїло космос, розселилося по різних планетах під пильним оком грізного ООН (гиги, фантастика ж!) і таки навчилося безсмертю.

Тепер свідомість можна записати в кортикальну пам’ять біля основи мозку та завантажувати в нове тіло. Процес цей став таким буденним, що самі тіла втратили священний статус і тепер звуться чохлами. Чи наступив після цього рай у всьому світі? Авжеж, ні: далеко не всім по кишені вічне життя. Більшість доживає віку, а тоді просто йде собі «на лід», звідки виходить раз чи два на рік в орендованому чохлі на родинні свята.

Головний герой циклу – колишній посланець ООН Такеші Ковач, уродженець однієї з колонізованих планет, тренована машина для вбивств, яка облишила військову кар’єру і зайнялася темними справами. Ковача і його подругу впіймали на гарячому і надовго кинули на лід (стандартне для цього світу покарання) задовго до початку подій першого роману, який називається «Видозмінений вуглець». Сто вісімдесят років по тому Такеші Ковача зачохлюють у нове тіло в Бей-Сіті – колишньому занепалому Сан-Франциско – для розслідування вбивства одного із земних багатіїв. 

Ричард К. Морґан, Видозмінений вуглець / переклад Марії Пухлій – Вид. група КМ-БУКС, 2019 – 600 с.

Як завжди буває в таких книжках, звичайне розслідування обертається на дещо більше: герой потрапляє в тенета масштабної змови, яка здатна похитнути підвалини всього суспільства. Усі ми таке бачили, усі ми про таке читали. Власне, Морґан не соромиться запозичень та гри з класичними штампами та образами. Його «Видозмінений вуглець» просочений нуарною естетикою: занепалий, наскрізь урбаністичний світ, таємничий антигерой – детектив-нігіліст з не дуже приємним минулим, фатальні жінки… Хоча за формальними ознаками роман можна віднести до так званого посткіберпанку, він все ж пашіє любов’ю до кіберпанку класичного. Ричарду К. Морґану взагалі притаманне здорове таке фанбойство: основним джерелом натхнення для «Видозміненого вуглеця» стала екранізація роману Філіпа Діка «Чи мріють андроїди про електричних овець?» – «Той, хто біжить по лезу» Рідлі Скотта. Звідси й похмура атмосфера міста, і проблеми героїв.

Розслідування, яке веде Такеші Ковач, стає приводом для розмови про новітню технологію, а також про те, як безсмертя впливає на всі аспекти людського життя. По-перше, справжня смерть у романі все ж таки існує: якщо людині прострелити стек, де зберігається її особистість, то вона помре навіки (якщо звісно, не має всіх грошей світу і не може собі дозволити синхронізацію стеку з віддаленим сервером і купу клонів-чохлів для комфортного повторного завантаження). По-друге, на Землі активно діє старосвітська релігійна секта католиків, яка виступає проти повторного завантаження людини. По-третє, все знову впирається в гроші. Письменник демонструє, що технологічний прорив не є джерелом вселенської справедливості, і соціальна нерівність нікуди не подінеться, перетворивши смерть на ще один предмет торгу. Разом із читачем герой потрапляє в низку юридичних та політичних колізій, вкотре трохи песимістично відзначаючи, що люди завжди лишаються людьми.

Ричард К. Морґан, Зламані янголи / переклад Марії Пухлій – Вид. група КМ-БУКС, 2020 – 576 с.

У наступних томах трилогії змінюється сетинг – і з’являються нові теми для дискусій. Незмінним лишається тільки Такеші Ковач, який де б не опинявся, завжди веде власну гру, та люди, які скільки б не перечохлялися, не можуть змінити своєї суті. У «Зламаних янголах» герой потрапляє на іншу планету в ролі вояка-найманця, проте поринає у потенційно прибуткову археологічну авантюру і привідкриває завісу над таємницями давно зниклої марсіанської цивілізації, а в «Пробуджених фуріях» повертається до рідного світу, де мимоволі опиняється у центрі чергового планетарного конфлікту. Уся трилогія пронизана міркуваннями про роль і місце людини у світі, про таємниці минулого і про зміни, які несе технологічний прогрес (ні, не обов’язково погані).

Нові пригоди, нові тіла, нові медіуми

У 2018 році «Видозмінений вуглець» «перечохлився» із книжки у серіал. Як і в романах, процес зміни «тіла» не пройшов бездоганно. Кіношники щиро хотіли відтворити жорстокий світ, який описав Ричард К. Морґан. Спершу навіть здавалося, що у них все вийде: картинка, хоча й була стандартно нетфліксівською, чіпляла увагу та змушувала дивитися далі. Актори також видавали пристойну гру, а Юель Кіннеман, що став Такеші Ковачем у першому сезоні, взагалі був ідеальним втіленням головного героя романів. Це визнавав і автор трилогії. Проблеми почалися тоді, коли стримінговий сервіс вирішив додати історії зайвого мелодраматизму та сильно змінити моральні орієнтири нуарного детектива. Цинічний найманець, що багато років був вірним псом ООН, раптом став колишнім неолудитом, що мріяв повернути людям смерть. Творці серіалу вирішили повернути дискусію в площину смертності як мірила людяності, і це настільки суперечить ідеї, яку закладав у свій твір Ричард К. Морґан, що на дрібніші огріхи вже й не звертаєш уваги. А в другому сезоні проблем так багато, що вже неолудизм Ковача відходить на другий план. Низькі рейтинги першого сезону змусили Netflix прискоритися та перекроїти канву історії. Другий сезон став вінегретом сюжетів «Зламаних янголів» та «Пробуджених фурій», а постала ще в першому сезоні хибна мотивація Ковача суттєво збаналізувала конфлікт. 

 Ричард К. Морґан, Пробуджені фурії / переклад Віталія Ракуленка – Вид. група КМ-БУКС, 2020 – 672 с.

«Це не мій Ковач», – каже Ричард Морґан про другий сезон серіалу, і справа не в Роберті Макі, який цього разу зіграв Такеші: перший, ближчий до першоджерела сезон, видався частині глядачів Netflix надто жорстоким, тому стримінговий сервіс пішов на згладжування гострих кутів, позбавивши історію первісного шарму. А ось окрасою серіалу несподівано став штучний інтелект готелю, який приміряв на себе образ Едґара Алана По. Харизматичний ШтІнт так усім сподобався, що потрапив навіть у другий сезон, хоча в романах він фігурує тільки у «Видозміненому вуглеці». 

Ситуацію з екранізаціями Морґана мінімально поліпшує аніме, над яким працювала японська студія для того ж таки Netflix. «Видозмінений вуглець: Перечохлений» – це абсолютно нова історія, яка не спирається на жодну з частин трилогії. Масштаб пригод відчутно змалів, але додалося більше динаміки та логіки.

Такеші Ковач знову наймають як детектива розбиратися в інтригах якудзи. Аніме не претендує на нове слово в жанрі – це не «Привид в обладунках» чи «Акіра» – але здатне стати приємною розвагою на вечір і розповісти ще трохи цікавинок про світ, де «існування» можна купувати й продавати. Звісно, якщо вам подобається естетика серії комп’ютерних ігор Yakuza і ви не відчуваєте антипатії до 3D-аніме.

В Україні оповіді про пригоди Аліти й Такеші Ковача вийшли у «КМБУКС»: роман Пет Кедіґен переклала Бурштина Терещенко, а над трилогією Ричарда К. Морґана працювали Марія Пухлій та Віталій Ракуленко. Самобутня жанрова література досі здатна захоплювати та піднімати неоднозначні теми. То що ж таке людина? Питання лишається відкритим, але схоже, справа не в житті та смерті. 

Читайте також: Що таке етеропанк на прикладі творчості Кшиштофа Піскорського