Магія Круглого Столу: чому Артуріана стала класикою і як вона оживає у попкультурі

Томас Мелорі. Смерть Артура. пер. зі середньоанглійської М. Стріха – Х.: НК Богдан, 2021 – с. 800

Кретьє де Труа. Ланселот або Лицар Воза. пер. зі старофранцузької П. Таращук – Х.: НК Богдан, 2021 – с. 208

Артур, Мерлін, Ґвіневера, Ланселот, Ґавейн, Морґана, Мордред… Майже всім відомі імена з давніх переказів, що захоплюють і дітей, і дорослих, пробуджують жагу до давніх подвигів і мрії про рівність, шляхетність та ідеали. Пригоди та поривання усіх цих героїв стали невід’ємною частиною сучасної культури, але першоджерела губляться в туманах часу, наче той острів Авалон, куди відплив на схилі життя смертельно поранений король Артур.

Але ж у міфах ніхто не помирає по-справжньому – і король повертається! Цьогоріч завдяки видавництву «Навчальна книга – Богдан» українською вперше заговорили на повен голос Кретьєн де Труа і сер Томас Мелорі.

З чого все почалося

Ніхто не знає напевне, чи існував славнозвісний Артур насправді. В історії він постає і римським легіонером, і кельтським вождем, і королем усіх бритів, що боровся супроти саксів.

В оповідях про короля Артура вчувається відгомін давніх кельтських міфів: дослідники знаходять у долі Артура чимало паралелей із героєм Ольстерського циклу Кухуліном (чи то племінником, чи то сином короля Конхобара), неминуче зринає тема пророцтв і долі, якої не уникнути і яку не обійти, простежується залежність між успішністю короля й родючістю землі, якою він править.

Острів Авалон також бере свій початок у кельтських міфах, як і Святий Ґрааль, що спершу не мав жодного стосунку до християнства. Та цілісним образ видатного короля як оборонця Британії ставав поступово, кристалізуючись у куртуазній культурі високого середньовіччя під потужним впливом зокрема й політичної ситуації, що панувала в ті часи.

Протягом довгих століть Артур був символом бритського опору проти англосаксонських завойовників, справедливим захисником пригнобленого народу, що жив у V-VI століттях. Зрештою, як ми знаємо з історії, сакси таки перемогли, що надало легендам про короля Артура відтінку скорботи й туги за втраченим славетним минулим. А коли у 1066 році нормани під проводом Вільгельма Завойовника почали захоплювати Британські острови, легенда про видатного борця із саксами заграла новими барвами, тому в праці Джеффрі (Ґальфріда) Монмутського «Історія королів Британії» Артур уже постає цілком норманізованим мудрим правителем. А з початком хрестових походів за ним остаточно закріпилися християнські атрибути.

Читати також: «Небо сингулярності» Чарльза Стросса: нездійснена революція і зброя з чистого повітря

Саме в той час легенди про короля Артура та його лицарів набули особливої популярності й лягли в основу низки цікавих творів як у себе на батьківщині, так і у Франції, де впали на благодатний ґрунт куртуазної естетики. Тому переосмислення Артуріани мало відчутні регіональні відмінності: в Англії зберігалися псевдоісторичне тло та елементи епосу, тоді як у Франції на перший план виходили особисті пошуки героя та витончена куртуазна любов.

Любовний шал Ланселота

Французький поет ХІІ століття Кретьєн де Труа славиться як один із засновників жанру класичного лицарського роману. Якщо раніше слухачів захоплювали chansons de gestes (жести, пісні про діяння) – жанр французького героїчного епосу, що уславлював патріотичні переживання героїв та описував їхній героїзм в ім’я короля (як «Пісня про Роланда») – то тепер значно більшою популярністю користувалися любовні історії. Трубадури, а за ними й трувери оспівували концепцію fin’amor (істинного кохання).

Саме вони практично розробили культ поклоніння прекрасній дамі, заради якої лицар має вершити подвиги і через яку він має повсякчас страждати, адже сама прекрасна дама – це жінка вищого соціального стану, ніж закоханий у неї бідака, а часто іще й заміжня. Кретьєн де Труа одним із перших зробив куртуазне кохання темою свого роману, хоча, можливо, і не зовсім з власної волі. Його перу належать п’ять лицарських романів, заснованих на легендах про лицарів Круглого Столу. Найвідоміший із них – «Ланселот, або Лицар Воза», перекладений українською Петром Таращуком.

Іронічно, що сам поет ставився до куртуазного кохання дуже обережно: наприклад, він не схвалював стосунки поза шлюбом (тому, якщо міг, одружував своїх героїв), а також засуджував любовний шал, який засліплює розум. Власне, «Ланселот» – єдиний роман Кретьєна де Труа, який позитивно зображує адюльтер.

Книжку написано на прохання його меценатки, графині Марії Шампанської, при дворі якої він і творив. Автор не зміг відмовити покровительці, і в перших же рядках роману говорить про «замовність» роботи.

Хоча Кретьєн де Труа й надихався артурівськими легендами, у центрі його роману не сам король Артур, а лицар Ланселот і королева Ґвіневера. Ланселот кохає Ґвіневеру за всіма канонами fin’amor: безтямно й пристрасно. Немає такого божевілля, на яке Ланселот не пішов би заради своєї прекрасної дами. Коли Ґвіневеру викрадає підступний Малеаґант, Ланселот вирушає на її порятунок. Він витримує низку складних випробувань й навіть іде на жертви: у пригоді, що дала назву всьому роману, Ланселот заради порятунку Ґвіневери жертвує лицарською честю. Його вчинок порушує кодекс лицаря, проте цілком суголосний правилам куртуазного кохання.

«Ланселот, або Лицар Воза» став взірцем для всіх наступних лицарських романів, які ще кілька століть потому гуляли Європою, проте ставлення самого Кретьєна де Труа до власного витвору було неоднозначним. Очевидно, що спершу він був дуже зацікавленим історією, але з часом трохи втомився від описів Ланселотових шаленств: вряди-годи він навіть висміював свого персонажа, доводячи до абсурду його служіння дамі (чого варта тільки сцена, де Ланселот, б’ючись із Малеаґантом, стоїть до суперника спиною, аби не втрачати з поля зору Ґвіневеру).

Зрештою, поет так і не дописав свій роман, передоручивши фінал Ґодфруа де Ланьї, але закладені ним принципи індивідуальних пригод та особистісного зростання героя визначили майбутнє європейської літератури.

Життя Артура

Якщо Джеффрі Монмутський започаткував артурівську традицію, то сер Томас Мелорі її підсумував у своїй монументальній праці «Смерть Артура». Сер Томас Мелорі жив у XV столітті, на світанку Ренесансу. Лицарство у своєму первісному сенсі уже відходило в легенди, але пам’ять про нього ще жила. Нестабільна політична ситуація і лиха вдача привели Томаса Мелорі до в’язниці, де він і зайнявся літературною творчістю.

 «Смерть Артура» можна вважати не тільки збірником легенд про славнозвісного героя англійських земель, а й апологетикою лицарства. Маючи доступ до великої книгозбірні францисканського монастиря, Мелорі опрацьовував різноманітні французькі та британські джерела і скомпілював їх, десь скорочуючи, десь доповнюючи, а десь сумлінно переповідаючи, у двадцять одну книгу, які умовно розділяють на вісім частин. Серед дослідників досі точаться дебати про те, чи задумувалися ці тексти Мелорі як єдиний цілісний твір. Власне, певна непослідовність, суперечність і повторюваність деяких елементів тексту дають поживу й аргументи для обох сторін.

З перших сторінок «Смерті Артура» читач занурюється в епічну атмосферу древнього міфу. Він стає свідком по-справжньому значущих та яскравих подій, проживає цілі життя героїв та лиходіїв цього циклу. Знайомі імена та образи увиразнюються та набувають нових сенсів. Праця Мелорі належить до тієї епохи, коли французька та англійська традиції зображення артурівського епосу остаточно переплелися, нівелюючи слабкі свої сторони та покращуючи сильні. Хоч уся книга й не присвячена винятково обставинам смерті легендарного короля (на це відведено останню частину роману), вона сповнена світлої туги за минулою епохою. У цьому проявляються й відголоски смутку кельтів за програною війною, і жаль самого Мелорі, який народився занадто пізно, щоб приєднатися до лицарів Круглого Столу.

Усе, що ви коли-небудь чули про короля Артура та його свиту, імовірно, є на сторінках цього роману. Сер Томас Мелорі здійснив колосальну роботу по збору, аналізу, та організації розрізнених джерел попередньої Артуріани. Він наповнив «Смерть Артура» яскравими персонажами та характерами. Попри великий обсяг саги та її значну тривалість у часі, лицарі, що є її дійовими персонажами, не перетворюються на суцільну сіру масу. Кожен з них зберігає власну самобутність, і хвилювання сера Ґавейна цілком відмінні від душевних мук Ланселота, Артура чи Мордреда. «Смерті Артура» притаманний унікальний поетичний стиль, який дуже вдало відтворив Максим Стріха.

Принагідно згадаємо й про цікаву передмову й коментарі, які є окрасою видання. Шкода, що Кретьєну де Труа передмови не дісталося, як і детальних приміток.

Сер Томас Мелорі зобразив у своєму романі ідеал лицаря – оборонця справедливості, закону та духовної чистоти. Лицарі Круглого Столу далеко не бездоганні, однак їхні чесноти й щире служіння Камелоту, на думку сера Мелорі, варті наслідування. Навіть прикро, що цій апологетиці лицарства судилося стати його ж епітафією. Як би Мелорі не хотів повернути старі часи, він, мабуть, чудово усвідомлював, що бажає неможливого, – і тому лишив на пам’ять про себе й свої мрії цей прекрасний і сумний витвір.

А що подивитися?

Король Артур знову й знову повертається до нас у нових іпостасях. Пишуться романи, знімаються фільми. Сучасна поп-культура пропонує безмір варіантів та інтерпретацій старої легенди. Процес осмислення артурівського спадку не спинився на книжці Томаса Мелорі, а триває й далі, і славнозвісний монарх продовжує мандрувати новими для себе медіумами. Пропонуємо кілька найцікавіших, на нашу думку, кіноверсій.

Спершу цикл романів Теренса Генбері Вайта «Король у минулому, король у майбутньому» (назва – алюзія на епітафію, яку, за Томасом Мелорі, викарбували латиною на могилі короля Артура) було адаптовано у форматі бродвейського мюзиклу. А вже його в 1967 році перенесли на кіноекран під назвою «Камелот» із Річардом Гаррісом, Ванессою Редґрейв і Франко Неро в ролях Артура, Ґіневери й Ланселота.

Історія, яку дуже любив Джон Кеннеді, спершу може видатися сучасному глядачеві трохи наївною, але її щирість та ідейна глибина зачаровують і розчулюють. «Камелот» зосереджено на постаті короля Артура, якого тут зображено як шляхетного ідеаліста, що понад усе прагне, щоби в його королівстві панували справедливість, добро та злагода. Він мріє створити суспільство, що керується засадами рівності й законності, проте з часом бачить: утопічна мрія розбивається, наче Круглий Стіл у його любому Камелоті. З усім тим, фільм має оптимістичний і світлий фінал, сповнений вірою у краще завтра.

А тим, хто хоче з головою зануритись у в’язку, моторошну атмосферу первісного міфу, варто ознайомитися з фільмом Джона Бурмана «Екскалібур». Стрічка, що вийшла у 1981 році, заслужено отримала на Каннському фестивалі премію за художній внесок у розвиток кінематографу. Ідеальний каст акторів, серед яких – Найджел Террі, Гелен Міррен і Нікол Вільямсон – розкішно розігрує епічну драму про природу влади, сенс буття правителем і ціну, яку людина згодна заплатити, аби стати легендою. Джону Бурману разом з оператором Алексом Томсоном вдалося відтворити ірреальну, химерну атмосферу давнини, де кельтський міф поєднався із пізнішими нашаруваннями в монументальну сюрреалістичну оповідь.

Наріжним сюжетом для артурівських легенд є любов Ланселота й Ґіневери. Майже в усіх кіноадаптаціях саме їхні почуття стоять у центрі історії. «Перший лицар» 1996 року з Річардом Ґіром, Джулією Ормонд і Шоном Коннері цікавий тим, що спирається не на «Смерть Артура», а на «Ланселота, або Лицаря Воза» (хоча й досить вільно). Але якщо увага до любовного трикутника вас трохи стомила, а залишати цей світ не хочеться, обов’язково ознайомтеся з «Мерліном». Мінісеріалу 1998 року вдалося запропонувати свіжий погляд на відому історію: чи не вперше ми бачимо її очима Мерліна.

Читати також: Війна старого Джона Перрі: Космос, колонізація й відсутність шляху назад

Придворний маг у виконанні Сема Ніла виходить на перший план і сам розповідає про своє буремне життя. Артур і його лицарі Круглого Столу – лише частина епічної боротьби старих богів з новими, у центрі якої опинився чаклун. Ця історія пригодницька й цікава, зворушлива, яскрава і захоплива. Вона сподобається як дітям, так і дорослим – і, можливо, навіть стане улюбленою версією легенди. А ми не можемо не відзначити невелику, але дуже виразну роль Рутґера Гауера.

А якщо ви вже прочитали і Кретьєна де Труа, і сера Томаса Мелорі, передивилися всі згадані (й не тільки) фільми й тепер, охоплені тугою не тільки за долю українського народу, а й за зруйнований Камелот, спіймали Кайдаша Мордреда, увімкніть «Монті Пайтон і Священний Ґрааль» 1975 року.

Це феєрично смішно. Легендарні британські коміки, які, по суті, визначили обличчя сучасного гумору, із неймовірним завзяттям висміюють кожен аспект Артуріани. Їхній фільм давно став невід’ємною частиною «канону». Повірте, якщо ви чули про сера Персіваля, але не чули про святу Антіохійську гранату чи лицарів, що кажуть «Ні», то ще не отримали від цієї історії все.

Купити книжки.