Майбутній роман і мода на містику: Махно, Чупа й Кононенко про резиденцію Бучача

Літературний центр імені Аґнона організовує резиденцію для письменників, есеїстів та перекладачів, що уже двічі відбувалася в Бучачі. Упродовж тижня учасникам пропонують жити в місті, де народився і провів свою юність Нобелівський лауреат із літератури Шмуель Йосеф Аґнон. Резиденти знайомляться з місцями, які письменник описував у своїх текстах, а також безпосередньо із самими текстами, спостерігають за сучасною культурою міста, діляться власними міркуваннями в есеях, які потім перекладають івритом та англійською мовою, і публікують окремою збіркою організатори літературного центру.

Для Читомо Олексій Чупа, Євгенія Кононенко і Василь Махно розповіли про резиденцію як галицький курорт, моду на єврейську містику та майбутній український роман з епізодами про Бучач та Аґнона – через карантинний рік після перебування на літературній резиденції в Бучачі та презентації збірки «Світло на пагорбі».

Василь Махно, прозаїк, поет, лавреат українсько-єврейської літературної премії «Зустрічі» 2020

Резиденція у Бучачі уможливлює і письменникам, і читачам подивитися іншими очима на місто: умовно кажучи, на його культурний пейзаж. Для автора – це нагода відчути чи зрозуміти інший простір, а для його аудиторії – відчитати глибший сенс, аніж те, що мешканці кожен день там бачать. Відбувається своєрідний контакт поміж містом та словом, і резиденція сприяє такому зближенню.

Акценти, зосереджені на багатокультурність малого міста, у нашому випадку –  Бучача, та письменницьких здобутках Шмуеля Аґнона –  розкривають надзвичайно цікавий простір: до кінця не описаний, як і не розгаданий. Традиція, що її заклав Шмуель Аґнон, зображаючи це місце у своїх романах або оповіданнях, на мій погляд, повинна розвинутися і в українській літературі. Резиденція слугує стимулом до роботи. 

Можу сказати, що в новому романі, над яким я зараз працюю, епізоди з Бучачем і Аґноном будуть суттєві. Переважно сучасні люди не сприймають Шмуеля Аґнона у його часі, як і Тараса Шевченка, наприклад. Але саме його час є мотивацією до його поведінки. Дії роману будуть розгортатися у чотирьох містах: Бучачі, Єрусалимі, Бад-Гомбурзі та Тернополі, у минулій і теперішній проєкціях. Розділи про Аґнона та три Біблійні глави слугуватимуть своєрідним доповненням, іншими словами – аплікацією.

Резиденція стала імпульсом, але роман не про Шмуеля Аґнона і не про Бучач. Мені йдеться про осмислення протистояння, в нормальному значенні, й непорозумінь поміж християнством та юдаїзмом, а також про клубок етнічних і культурних нюансів на прикладі головного героя». 

Читайте також: Василь Махно: Чому варто повертатися в Бучач

Олексій Чупа, прозаїк, поет, засновник Донецького слему

Від мене годі чекати відповіді, що ні, не треба резиденції. Формування культурного ландшафту важливе для формування візії держави. Бучач як мале місто – один із небагатьох прикладів, у якому вдало поєднуються багато етнічних та культурних компонентів. А що головне – у Бучачі є певна чистота. 

У Харкові, у Львові та Франику жило чимало людей, які творили цей ландшафт, і залишилися відомими для широкого загалу. Тоді як резиденція у Бучачі – це фактично експеримент. Література тут представлена Аґноном, архітектура –  Пінзелем. Два імені, на яких побудований надійний кістяк до комунікації з резидентами, читачами та спонсорами. Це крута інформація, а не розмазана. Резидент отримує чітку візію замість умовного: «Упродовж другої половини XIX століття на цих теренах творило безліч митців, які належали до польської, єврейської, німецької громади та української. Їх імен ми не знаємо, але вони були, і ми тим тішимося». 

Як це зараз модно казати – включаєшся – не на довго у роль резидента. Ти знаєш, що виконуєш конкретну проєктну роботу, і це тобі дозволяє оптимально розрахувати внутрішні, часові та інші ресурси. В цьому полягає унікальність літературної резиденції в Бучачі: занурюєшся, але не на стільки, щоби потім заважало братися за щось інше. Для мене це класна відпустка для мозку. Приїжджаєш на галицький курорт, морально та інтелектуально відпочиваєш і ще якийсь час живеш спогадами. Зараз, якщо мене спитати, а вже півтора року пройшли відтоді, коли я жив у Бучачі, то мої враження затерті. Залишилися враження про враження. 

Пам’ятаю, що перший текст давався реально важко, тому що я дуже довго налаштовуюся на міста, на їх середовища. Впіймав ноту на третій-четвертий день, а далі вже на цьому настрої прожив з півтора місяця. Тоді якраз були написані есеї, що потім увійшли до збірки «Світло на пагорбах». 

Коли я цю книжку побачив, як тримав її у руках, мені здалося, що там бракує польської мови. Не те щоби без неї проєкт не цілісний, але в такому контексті англійська здається більш зайвою, ніж польська. Тому що я маю на увазі й мислю контекстом тієї епохи, на якому заснована тематика резиденції. Українську та іврит сприймаю належно, але незле би було додати ще й польську мову. Не знаю, наскільки це збігається з візією авторів та організаторів резиденції».

Читайте також: Олексій Чупа про таємниці темних під’їздів Бучача

Євгенія Кононенко, письменниця, перекладачка з англійської та французької

Після презентації проєкту літературної резиденції, зокрема збірки, в Ізраїльському культурному центрі «Натів» у Києві, мені запропонували вивчати мову іврит. Звичайно, це вагомо розширило обрії. Можу читати навіть щось зі Святого писання, а це зовсім інші смисли й неймовірний досвід. Думаю, ті, хто знають іврит, із цікавістю почитають есеї українських авторів про місто, яке колись було єврейським, а тепер українське – історія досить часто перекроює кордони.

Щодо концепції збірки, то доводилося читати враження різних авторів про одне й те саме місто, наприклад, про Єреван, і було цікаво. А Бучач – це місто, яке завжди з тобою, вибачте за таке банальне кліше. 

Тривале занурення до творчості Шмуеля Аґнона – глибокого письменника, хоча й герметичного – стало для мене найвагомішим результатом резиденції в Бучачі. Було дуже цікаво знаходити тему Бучача в його текстах. 

Майже два роки минуло від участі в резиденції, але я ще остаточно не з’ясувала для себе, чи був Аґнон хасидом. На поверхні цієї інформації нема, а виглядає, коли й був, то принаймні не ортодоксальним. Він ніколи ніде не зображений у хасидській шапці, хоча багато років жив у Ізраїлі, де візуально видно, що йде хасид. Може, змінив свої погляди.

Найперший текст Шмуеля Аґнона, який я читала раніше, був складний та інтригуючий – роман «Сретение невесты» у російському перекладі. При тому, що мене з юдаїзмом практично нічого не пов’язує, цей текст викликав інтригу. Зараз серед людей, які євреями не є, багато зацікавлених єврейською містикою, є мода. Наприклад, у «Книгах Якова» Ольги Токарчук теж ці питання підіймаються. Шмуель Аґнон був переконаним юдеєм, але переріс обмеження хасидизму, як я відчула – особистість, яка перебувала у традиції, і разом із тим була ширша за традицію».    

Читайте також: Євгенія Кононенко про місто, що генерує таємниці

Фото: Юрій Остапа