Максим Рильський: балансування над прірвою тоталітаризму

Він був поетом гріха, модерністом, київським денді, що епатує буржуазну публіку історіями про власне людожерство. Пізніше він став одним з центральних поетів радянського канону й автором «Пісні про Сталіна». Історія Максима Рильського — це майстерне балансування на линві 20 століття. Поет зумів вижити в час сталінських чисток, пристосуватись і створювати вірші на догоду добі, але не втратив себе і свого унікального поетичного голосу. А це чи не поодинокий випадок в українській радянській літературі.

Батьківський спадок

Мій батько запальний і тихий Антонович,

Що дружба з юних літ лучила їх міцна.

Ненавиділи їх Піхно та Юзефович,

 А Лисенко любив, Старицький шанував,

 І Діоскурами Іван Франко назвав.

Максим Рильський завжди був своїм у колі київської інтелігенції. Він жив у помешканні Олександра Русова та Миколи Лисенка. А його перша поетична книжка «На білих островах» отримала чимало схвальних відгуків, зокрема від Людмили Старицької-Черняхівської, Миколи Євшана, Сріблянського. Ні, це не був геніальний дебют молодого 15-річного поета. Увага та теплі слова дістались Максиму Рильському авансом. Річ у тім, що він був дитиною цього середовища, яке уважно стежило за юним поетом і підтримувало його творчі спроби. І сталось це завдяки батьку Рильського, Тадею.

Тадей Рильський походив зі шляхетської польської родини, однак обрав бути українцем. Цікавість до народництва і захоплення українством було в тренді в часи юності Тадея, в 1860-ті. Схожі настрої ми бачимо в спогадах Михайла Старицького про Миколу Лисенка. Вони, як і Рильський, приїхавши навчатись до Університету Святого Володимира, стали українофілами.

Тадей був членом Старої Громади, автором етнографічних розвідок і хлопоманом. Цікавість до українства і народного життя була для нього не лише науковою, а й практичною. Зі своєю майбутньою дружиною Меланією Чуприною він познайомився під час етнографічної експедиції по селах. Не бракувало цьому чоловіку і письменницького хисту. Іван Франко, відгукуючись про статті Тадея Рильського, відзначав його белетристичний талант («з нього був би коли не повістяр, то добрий мемуарист»).

Тадей помер, коли його молодшому сину Максиму було лише 7 років, залишивши хлопцю в спадок своє культурне середовище й цікавість до польської літератури.

Поет гріха

У свої юні роки, себто з 16, Рильський був зухвалим, оригінальним і вигадливим підлітком. Він писав не лише поезію, а й пробував себе в прозі. Прозові тексти юного Рильського романтично-декадентські. 

Напевно, найяскравіший з-поміж них — «Веселі брати» (1925), де Рильський описує життя заможних гультяїв, які нудьгують і віддаються вигадливим насолодам. Розваги героїв Рильського специфічні і нагадують знудьгованих героїв Гюїсманса і денді 19 століття. Тих самих денді, які годинами зав’язували свої краватки, щоб ті виглядали підкреслено недбало, сипали афоризмами й гуляли з черепахою на повідці. У «Веселих братах» один з героїв читає своєму служці Євангеліє по-французьки. Служка, звісно, нічого не розуміє, а герой насолоджується власною дотепністю. В іншій сцені герой фантазує про чорну труну, біля якої читають «Божественну комедію», «а ми всі лежимо на канапах і вдихаємо ефір, і тіла наші здаються нам позбавленими всякої  ваги,  ніби плавають у гіркому, блаженному морі…».

Як писав Віктор Домонтович, Рильський того часу вірив у вроду отрути. Він ставав у модну позу байронічного героя, чужого й не зрозумілого цим соціумом, і сідав у віршах пити разом з сатаною:

Блідий диявол із червоним ротом

Своє лице до мене нахиляє,

 І ввічливо — мов льокай за табльдотом

Мені отрути в кубок наливає.

(«Біле й червоне»)

Як і всі декаденти й денді, юний Рильський любив химерні витівки. Просто займатися мистецтвом йому не цікаво, хочеться епатажу. Тож Рильський з гімназійними приятелями (зокрема Михайлом Алексєєвим) засновує напівжартівливе Товариство антропофагів. Відгомони цього епізоду ми знаходимо у відомому вірші Рильського «Бодлер»:

Лякати буржуа, назватись людоїдом,

Що хтів би скуштувать малесеньких дітей; 

Впиватися гірким, самотним, тонким медом 

Нездійснених бажань і неживих ідей.

Як згадує Віктор Петров, про це товариство ходили пікантні історії, мовляв, «в цьому гуртку антропофагів молоді гурмани, купуючи в Анатомічному Театрі людське м’ясо, заказують із нього котлети для своїх вечерь». А той факт, що Рильський навчався на медика і мав реальний доступ до анатомічного театру, тільки посилював цю легенду. Зрештою, поет і сам іронічно згадує у вірші «Сіно» свої навчально-некрофільські епізоди:

Я ж був пак медиком, на диво світу всьому,

І хоч «граніт» отой не конче пильно гриз,

Та іноді кістки носив-таки додому,

Свою хазяйку тим лякаючи до сліз.

Синій — найромантичніший колір

Ти випив самогону з кварти 

І біля діжки в бруді спиш,

А там десь — голуби, мансарди, 

Поети, сонце і Париж!

«Синя далечінь», яка стала назвою збірки Рильського 1922 року, пов’язує його з європейським романтизмом і раннім модернізмом. Європейській літературі не бракувало цікавих образів синього кольору — передовсім це «Синій птах» Метерлінка і блакитна квітка Новаліса. Не бракувало поривів ins Blau і українській літературі: у Гната Михайличенка є «Блакитний роман», а в Лесі Українки — «Блакитна троянда». Ці образи вживаються на позначення чогось небуденного, неземного, особливого, за чим людина вічно тужить і чого шукає. Це як божественне одкровення чи екстаз, тільки за відсутності божественної постаті. Отакими химерними матеріями марили європейські романтики.

Усі ці блакитні марення не були абсолютно безневинними. Порив у блакить пов’язаний з алкогольними й опіумними мареннями. Ми говоримо про час, коли юний Рильський зі своїми друзями зачитувався працею Томаса де Квінсі «Сповідь англійського пожирача опіуму», а штучний рай Бодлера був більш ніж на часі. Тож алкоголь і наркотики були тим туманом, в якому можна було доторкнутись небуденного.

Химерні пориви до блакиті є і в прозових текстах юного Рильського. «Чарівний город» 1911 року описує ідеальне місто незнаної краси, яке аж надто нагадує сон чи наркотичне марення і контрастує з реальністю, у якій опиняється герой цього тексту наприкінці. 

Не менш дивною є «Казка про щастя» 1912 року, що розповідає про ситого хазяїна, який сміявся з усіх поривів до небуденного і «спокійненько їв собі вареники». Так триває, допоки в житті цього типового буржуа не з’являється юнак, який пропонує йому кинутись зі скелі й розбитись, але на мить відчути красу польоту. Віра Агеєва вбачає в цьому тексті відсилання до біографії Рильського. Мати поета була саме такою приземленою людиною, що цінувала добробут і ситість та бажала своєму сину практичної професії. Зокрема через неї Рильський іде вивчати медицину. І з її приземленими ситими ідеалами він час від часу конфліктує у своїх творах.

Проте у синьої далечіні є й інша сторона. Поезії Рильського 1920-х років про Париж та інші високі матерії дивовижно контрастують з часом, у який ці вірші створювались. «1920 рік. Місто вмирало!..» — пише про Київ у своїй мемуарній «Болотяній Лукрозі» Віктор Домонтович. Це час неймовірного голоду й нестачі, від якого неокласики намагались сховатись у провінції. Тож бачити у своїх снах синю далечінь, а в реальності спати в бруді біля діжки — той світ, з яким насправді зіштовхувались поети в 1920-ті роки.

Як епатувати (нео)класикою?

Сьогодні може здатися дивним, що неокласицизм Рильського, його антична образність і форма сонета могли бути проривними. Проте в часи Рильського неокласицизм був протилежністю до консерватизму і до традиції. А «бути сучасним це й є не бути сучасним» — пише про Рильського Домонтович.

Максим Тадейович народився, коли Лесі Українці було 24 роки, а ми добре знаємо, як поетка активно сварила українську хуторянську традицію і замилування народницькими мотивами. Іван Нечуй-Левицький і Борис Грінченко стають систематичними об’єктами її критики в листуванні саме за свою застарілість. Леся Українка марила європейською літературою, зрештою, у своїй творчості вона сама зверталась до образу Дон Жуана, античної Кассандри, лицарських мотивів (як от Трістан та Ізольда). Їй хотілось, щоб українською мовою говорили про справжніх античних богів, а не «хтивих алкашів» з «Енеїди» Котляревського. Тож Рильський, як і загалом неокласики, робить саме це: звертається до європейської традиції, до грецьких муз і богів, до класичних форм не з консерватизму, а навпаки, через бунт проти традиції.

Арешт

Коли доба нас дожене,

то й ми підемо в такт з добою.

Ми добре знаємо про арешти й розстріли інтелігенції у межах сталінських чисток. Не оминуло це і Рильського, хоча поет відбувся порівняно легко. Єжовський і беріївський тюремний режими були ще попереду, тож умови ув’язнення Максима Рильського були досить демократичними. 

У березні 1931 року поета помістили до загальної камери Лук’янівської в’язниці, звинувативши в участі у таємній українській організації як «керівника військового відділу». У камері вже було 7 в’язнів: усіх звинувачували в політичних злочинах. Їм дозволяли листуватись, мати побачення і отримувати передачі. Син поета, Богдан Рильський, розповідає, що в камері батька випускали стінгазету, де іронізували з власного побуту, а також проводили диспути, читали доповіді й влаштовували поетичні вечори.

Після арешту в поезії Рильського стається злам. У першій збірці після цього — «Знак терезів» — з’являється самозаперечення і самозганьблення. Рильський іронізує. Рильський ламає і трощить власні улюблені топоси. «Божественна ліра» іронічно береться в лапки, поет кпинить з власного вживання дешевої рими та розчищання шляху для нової тематики. Таким чином Рильський змушує себе прийняти радянську дійсність.

Поете!

Де ти?

В ряд ставай!

Перо й терпуг — два рідні брати.

Себе у пориві зламати?

Так треба?

Не питай!

Ламай!

Межа, де закінчується твердий ґрунт

Сьогодні нам складно уявити, що відчували й переживали митці 1930-х років, які обрали шлях пристосуватись до вимог режиму. Складно це й тому, що вони майже не залишили нам художньої чи мемуарної літератури на цю тему. Проте відгомони 1930-х років можна знайти в романі Домонтовича «Без ґрунту», під час глибшого прочитання якого видно, як герой книжки ходить по линві над прірвою. 

На засіданні, присвяченому обговоренню церкви Линника, Ростислав говорить красномовно й не говорить нічого: «Я висловлююсь дуже обережно. Я не кажу ні “так”, ні “ні”. Я обминаю гострі кути, я уникаю темряви — й тіней. Я йду ясною стороною вулиці. Я нападаю на несмак архітектури спотвореної буржуазією. Я говорю про капіталізм, що означає виродження. Він несе з собою спотворення стилю й розклад, розрив між змістом і формою. Я говорю і ногою намацую межу, де кінчається твердий ґрунт і починається провалля». 

У збірці 1935 року «Київ» Рильський поводиться достоту як герой Домонтовича. Скажімо, у вірші про будинок Городецького він нападає на смак буржуазної архітектури. Він пише, що ця пам’ятка «цікава, як  іхтіозавр», і коли її зводили, «не ходилося про смак», бо ж це панський дім. Чи відчував Рильський, як і герой Домонтовича, що він намацує межу твердого ґрунту? Цілком можливо. 

Читайте також: «Без ґрунту» Домонтовича: незавершений «собор» українського модернізму

До слова, отримання високих державних нагород, як-от нагородження у 1939-му Рильського орденом Трудового Червоного Прапора, були бажаними й давали змогу ненадовго полегшено зітхнути. Богдан Рильський писав, що батько переживав, коли не знайшов у списках до нагородження Сосюру. Це міг бути тривожний дзвіночок.

Ірпінська ідилія

Живу в сосновім Ірпені,

Як в тихому затоні,

Потроху пишеться мені

В ліро-епічнім тоні…

Приїжджати на відпочинок до Ірпеня Максим Рильський з родиною почав ще в 1929 році. Ці рядки про своє Ірпінське літування поет записав у листі до Павла Тичини. Заміський ритм життя і близькість до природи були важливими для Рильського. Зрештою, природа в його поезіях — це щось могутнє, прекрасне і пантеїстичне. 

Тож поет з родиною щоліта приїжджав до Ірпеня: винаймав дачу, а з 1936 проводив час у Будинку творчості письменників. І щойно з’явилась нагода подумати про власну нерухомість, незадовго до Другої світової, Рильський придбав власний будинок за адресою Центральна, 17. Це стало можливо завдяки гонорару за лібрето опери «Щорс». Богдан Рильський згадує це як щось неймовірне: це були «пачки грошей, які батько приніс додому».

В ірпінському будинку відбувалось чимало цікавих зустрічей. Тут гостювали Сосюра, Малишко й багато інших видатних українських діячів. Також цей дім ставав притулком для знайомих, які втрапляли в скрутне становище. А ще літератори грали в Ірпені у волейбол. Богдан Рильський згадує, що в жодному разі не можна було ставити в одну команду Сосюру й Малишка: темпераментний і запальний Малишко в такі моменти не дуже ладнав з вайлуватим і не дуже спортивним Сосюрою.

До наших днів будинок Рильського в Ірпені не зберігся.

Садівник пори третього цвітіння

Отож подивишся — і серце аж замре,

А надто як воно уже, на жаль, старе  —

Чи то підтоптане… Держімо у секреті,

Чому ми, друже мій, цвітіння любим третє!

Третє цвітіння Рильського починається зі збірки «Троянди й виноград» (1957). Ця книжка сповнена образів непідкореної природи, тож її кортить прочитати як письмо спротиву. Наприклад, Рильський описує волошку, чию дику натуру не може зламати людська культура. Квітка-шкідник, що така красива в вінку — чим не паралель до всіх людей-шкідників у неозорій радянській батьківщині. Або ж поет описує, як всупереч газетним прогнозам погоди приходили грози («Друзі»). Віра Агеєва називає це мотивом природного спротиву, протистояння цивілізаційному примусу.

У рядках цієї поезії з’являється химерна постать садівника. Це несподівана фігура з кривим ножем у руках, що здається моторошною («Перший грім») або ж це людина, що вивела троянди із запахом конвалій («Третє цвітіння»). Чи не ховається у цьому химерному образі троянд із запахом конвалій любов до штучного й неприродно юного Рильського? 

Образ саду тепер виринає в кожному другому вірші Рильського, і не можна не згадати, що сад був важливою бароковою темою — як територія гармонії, відображення райського саду. Тут можна простежити зв’язок із «Садом божественних пісень» Сковороди. Цікаво, що Рильський як поет, що в часи своєї юності вдивлявся в синю далечінь (яка є тугою за чимось далеким і трансцендентним, варіантом туги за Богом), врешті приходить до території гармонійного садівництва, у якому тихо й послідовно культивує високу культуру й прищеплює знання та естетичний смак.

Зв’язок поколінь. Рильський і шістдесятники

Попри сталінські репресії й еміграцію багатьох українських митців першої половини 20 століття, зв’язок між поколіннями зберігався. Рильський, Бажан, Довженко й Тичина стали вагомими постатями в житті шістдесятників. У статті «Батьки і діти» Рильський тепло відгукується про молодих авторів, з-поміж яких виокремлює Вінграновського, Драча і Коротича.

Треба сказати, що в цій своїй публіцистиці Рильський висловлюється дотепно, не оминає нагоди контекстуалізувати не зрозумілу для багатьох читачів поезію Драча і принагідно поговорити про французьких символістів і Маларме. Не оминає поет і нагоди зіронізувати з недолугості заголовка преси «Вірші лікаря Коротича». Рильський пропонує продовжити ряд: «“Твори статистика Коцюбинського”, “Поезії художника Шевченка”? Так можна було б дійти й до “Оповідань майстрового малярного цеху Олексія Пешкова”»!

Використана література

1. Віра Агеєва. Мистецтво рівноваги
2. Микола Зеров. Літературний шлях Максима Рильського
3. Юрій Клен. Спогади про неоклясиків
4. Радомир Мокрик. Бунт проти імперії
5. Віктор Петров. Болотяна Лукроза
6. Віктор Петров. Поетична творчість М.Рильського
7. Богдан Рильський. Мандрівка в молодість батька
8. Іван Франко. Пам’яті Тадея Рильського