Малі радості, великі тривоги: як письменники проживали й переживали цей карантин

Нова реальність застала зненацька: вірус Covid-19 швидко поширився світом і забарикадував усіх по домівках на довготривалий карантин. Житлова площа кільканадцяти метрів квадратних стала фортецею, сховком і в’язницею водночас, а прогулянка в парку без пса ― нечуваним актом непокори. Найсумніше ж те, що ворог невидимий, тому й ще небезпечніший. Однак життя триває, карантин потроху послаблюють, і вже зараз потрібно віднаходити інші ритми і сенси, які допоможуть рухатися далі. Читомо розпитало українських письменників і письменниць про досвід ізоляції, а також про те, що їх радувало та що тривожило під час перебування на карантині.

Юрій Андрухович

Автор романів «Перверзія», «Лексикон інтимних міст», «Коханці Юстиції».

«Радує те, що нічого не тривожить, тривожить те, що нічого не радує, — так у загальних рисах можна описати цей стан. Але якщо серйозно, то: радує новий програвач для вінілових платівок, який мені дуже своєчасно, перед самим карантином, подарували друзі. Завдяки його появі в моїй робітні, я здійснив дещо неймовірне: захищений спецодягом, у масці й рукавицях, я пробився на горище і, розгрібаючи жахливі завали з цілих десятиріч, таки віднайшов більшу частину своєї давньої колекції грамофонних платівок! Їх тепер у мене близько двох сотень. Вони, як виявилося, зуміли чудово зберегтися. Тепер, очищені від пилюки, вони знову звучать. І як! Востаннє я слухав їх років із 30 тому. А взагалі я провів із ними свою молодість, роки студентства у Львові. Тому це не що інше, як повернення втраченого часу. Виявляється, буває й таке.

Тривожить передусім те, чи з огляду на це, дуже розтягнуте в часі, домосидіння я не втрачу смак до подорожей. Для мене їздити ― як релігія, тож я боюся, що під впливом теперішнього способу життя можу стати атеїстом.

70 днів без подорожей? Не знаю, коли ще таке зі мною бувало. Крім того, тривожить міжнародне поштове сполучення. Тобто книжки, які не доходять із-за кордону. Наприклад, хорватські примірники «Лексикону інтимних міст» і німецькі «Коханців Юстиції». Ну і, що найприкріше, ― оригінал шекспірівського «Короля Ліра», три місяці тому придбаний на Amazon. Без нього я досі не можу почати роботу над перекладом. А люди чекають, і це тривожить».

Галина Крук

Авторка поетичних збірок «Співіснування», «Доросла».

«Скажу страшну річ, але карантин трохи вніс ясність у звичний сумбур мого життя. Принаймні, до карантину я не могла вранці прокинутися і на свіжу голову сісти щось писати художнього або не могла писати допізна, якщо пишеться, бо вранці ж треба було вставати і бігти на лекції до студентів. Останні два місяці лекції перемістилися в онлайн і в той час, коли я не зайнята письмом. З’явилося більше часу на читання і переклад, бо всі інші активності можна собі подивитися-послухати, коли буде зручно. Починаю думати, чи не змінити після карантину свого життя за таким принципом, бо навіщо постійно стресувати.

Ну і ще ― я нарешті перестала відчувати себе відірваною від світу і що культурне життя проходить повз (в іншому місті, у незручний час, у віддаленій локації) ― бо більшість подій можна відвідати онлайн і бути в курсі. Здається навіть, що ніколи раніше в мене не було такого змістовного й насиченого культурного життя, як на карантині. Кайфувала від стрімів і онлайн-читань, згадала собі, як приємно займатися наукою, на яку мені завжди не вистачає часу. Доброю ідеєю було почати записувати смішні враження та спостереження за родиною на карантині, які я викладала в себе на Facebook під хештеґом #ламантин_на_карантині і який читало багато людей.

Із негативних моментів ― це брак живого спілкування, відсутність спонтанного життєвого матеріалу для аналізу головою (я люблю спілкуватися з людьми в магазинах і на вулиці, мені цікаві різні мовні комунікативні ситуації, я з них отримую велику поживу для роздумів і творчості).

Хвилювалася за батьків ― бо в цій ситуації навіть інші хвороби чи травми ставали надважким квестом, щоб полікуватися чи обстежитися. Співчувала тим маленьким бізнесам, яких карантин загнав у фінансову безвихідь. І постійно в фоновому режимі був страх, що ситуація в країні насправді є гіршою, ніж виглядає, що за той час, доки ми всі замкнені на карантині, відбуваються жахливі речі й повертатися з карантину доведеться до умовного «розбитого корита». Але це теж матеріал для роздумів ― що робить нас людьми, які права і свободи ми недооцінюємо, чим не готові жертвувати. Я не вірю в те, що світ після Covid-19 якось радикально зміниться, але дуже сподіваюся, що багато людей хоча б замислиться над тим, що для них важливе, а без чого можна обійтися».

Тарас Прохасько

Автор роману «НепрОсті», збірки есеїв «Так, але…»

«Останні кілька років я вів такий спосіб життя, який у певному сенсі нагадує карантин. Я не ходжу ні на яку роботу, не відвідую кафе чи ресторанів, хіба десь випадково. Просто немає такої потреби. Та й у мене трирічна дитина, з якою я проводжу більшість свого часу. Крім того, два роки тому моя мама перетворилася на лежачу хвору, тож і через це останні два роки я майже нікуди не виїжджав довше, ніж на одну добу. Ці умови життя були дуже аскетичними, у порівнянні з тим усім, що вирувало у світі, тому я мало відчув якусь зміну. Навіть більше, на жаль, це правда, хоч вона й не дуже гуманна, я отримав страшенну насолоду від безлюдного і тихого міста.

Ми живемо в самому центрі Франківська, біля головної пішохідної вулиці, тож основною проблемою є оцей шум, гамір, натовпи. Це вулиця, якою всі ходять зранку й до вечора. Я жодного дня не переставав по кілька годин гуляти з дитиною, викликаючи часом невдоволені погляди. І бували такі періоди, коли місто було дивовижно гарним. Теперішня кількість машин у надцять разів більша, ніж у моєму дитинстві, і це є головним артефактом, який перешкоджає мені бачити ту красу.

Я навіть написав колонку про спостереження за птахами, адже ця весна була страшенно добра для них.

Їх дуже багато виявило себе, тому що всюди було порожньо й тихо, і вони бідолашні думали, що так тепер буде й гніздилися всюди, де тільки можна. А зараз вони, напевне, шоковані, що те місце, яке вони вибрали, виявилося зовсім не тихим куточком. Такий от дивовижний контраст між тим, що було й тим, що є тепер.

Зрозуміло, що тривожився я в тому сенсі, щоб не принести чогось мамі, бо вона якраз у категорії ризику. Однак не робив собі з того якоїсь параної, бо мусив ходити за продуктами і гуляти з дитиною. Уже тепер я трохи шкодую за тим, що так скоро закінчилися ці канікули в місті. А рух у нас розпочався ще за тижнів два до офіційного послаблення карантину. Дивно сталося, що всі ті люди, які так боялися, остерігалися й дотримувалися карантину, раптом усі, як шалені, вирвалися, і тепер усе заповнено — всі лавочки, всі вуличні кафе, вечорами знов молодь гуртується. Напевне, у якийсь момент щось урвалося всередині, якось змінився тип стресу. Єдині фрагменти, — що в магазини більшість людей все ж заходить у масках».

Читайте також: Залишайтеся вдома, наказали нам. Щоденник італійської видавчині

Любов Якимчук

Авторка поетичної збірки «Абрикоси Донбасу».

«Після тижня без громадського транспорту та без спортзалу, я купила велосипед і почала потрохи виїздити в місто. Раніше мене стримував би бурхливий трафік, а під час карантину машин стало трохи менше, тож мені вдалося навчитися їздити проїжджою частиною у безпечніших умовах. Коли я вперше доїхала до Подолу, це була неабияка подія — радість, вражень на цілий тиждень. Також позитивною несподіванкою для мене стали онлайн-зустрічі з читачами. Перше онлайн-читання в мене відбулося на запрошення Book Forum та Софії Челяк.

Я не уявляла, як буду розмовляти з екраном свого ноутбука, якого я вже нічим не здивую, як читатиму йому вірші… Але виявилося, що коментарі слухачів, їхні сердечка і смайлики — це величезна підтримка. Це для мене був потужний заряд енергією, такий неймовірний досвід, майже як реальна зустріч, тільки не треба їхати з додому.

Дуже хотілося піти в кіно і досі хочеться, сумую за цим. Попри те, що з’явилося багато можливостей дивитися кіно онлайн, зрештою, була підписка на Netflix, а також відкритий доступ до вистав (я дивилася вистави Лондонського театру), але мені хотілося сидіти в залі «Жовтня», а після фільму прогулятися Подолом і поїхати додому на трамваї. Загалом бракувало бути поряд. Зустрітися з кимось у кафе, потеревенити ні про що, хоч я це, насправді, робила досить рідко. Дуже хотілося поїхати до батьків і перевірити, як там вони, як Кибинці, але поїзди вже не ходили. З розпачу замовляла туди доставку фруктових і декоративних дерев, лози та ягідних кущів, які сама не могла посадити. Абрикоса, персики, інжир, магнолія, виноград, ожина на мене вже чекають — ми вже купили квитки і їдемо всією сім’єю».

Олег Коцарев

Автор поетичних збірок «Котра година», «Цирк», роману «Люди в гніздах».

«На карантині радувало спілкування з родиною, прогулянки. Той вкрай скромний час, коли вдавалося щось написати, почитати, подивитися (мені карантин зовсім не приніс озер і морів вільного часу «на переосмислення життя» чи на «прочитання всього непрочитаного», як це обіцяли різні блогери з колумністами).

Хай там як, протягом карантину я написав майже два десятки віршів.

Тривожило, звісно, здоров’я близьких і своє, різні організаційні моменти, наслідки світової кризи, якою стала історія з вірусом і карантином, те, як це відіб’ється безпосередньо на нашій країні. Сам факт обмеження контактів з людьми мене, якщо чесно, не особливо травмував, але зрозуміло, що для суспільства загалом це специфічний досвід, який може бути, м’яко кажучи, не конструктивно використаний.

Гаська Шиян

Авторка романів «Hunt, doctor, hunt», «За спиною».

«Мене радувала можливість жити та працювати за власним біологічним годинником. У нас в сім’ї всі сови, тож відсутність потреби зриватися вранці в школу була великим щастям. Читали, дивилися фільми та грали в настолки до ночі, а тоді спали до обіду. Також дуже допомагали емоційній стабільності відсутність потреби примусової соціалізації з нецікавими й некомфортними людьми, якої не уникнеш, коли живеш у суспільстві офлайн. Ну і головне, зовсім знявся стрес від FOMO, зрозуміла, що страх щось пропустити — мій головний бич. А тут ні в кого нічого не відбувається, то й самій можна розслабитися і вештатися голяка по хаті.

Також дуже мотивувало те, що було багато цікавих культурних ініціатив онлайн: від читань, розмов та інтерв’ю до хакатону, на якому народжувалися нові круті креативні ідеї. І при цьому, якщо хочеться робити це все в зручному домашньому одязі, — будь ласка. Хочеш нанести космічний мейкап — теж не проблема. Як не дивно, мені сподобалося використовувати маску, як аксесуар, хоч із часом і трохи набридло, але оскільки я не люблю витрачати час на б’юті процедури, відсутність суспільного тиску, що #жіночціпід40 вони потрібні, дуже розслабляла. Не те, щоб я цим аж надто переймалася, але те, що люди побачили свою красу і без усього того — тішило.

А те, що тривожило і тривожить досі — неможливість подорожувати так легко, як раніше, розтягнеться на декілька років. Що вечірки, рейви, обійми і поцілунки скасовані надовго, а страх тактильного контакту з новими людьми вкоріниться так сильно, що стане рефлексом.

Що лібертарінажу і секс-позитивній культурі кінець, і обмеження індивідуальної свободи, якого не могли добитися релігії та ідеології, добився вірус (багато хто порівнював ситуацію з відкриттям ВІЛ у 80-их, тільки гірше, бо презерватив на все тіло не натягнеш).

Тривожить, що довіку доведеться готувати і доглядати за побутом без аутсорсингу і походів у ресторани. Що лахи з шафи нікуди вигулювати. Що міста не скоро повернуться до нормального урбаністичного ритму, коли можна спостерігати за незнайомими людьми на вулицях, працювати в кафе, їздити громадським транспортом — без цього всього місто втрачає сенс, а я людина міста на 100%. Відсутність часу на себе теж зумовлювала певне емоційне вигорання, попри всю радість сімейного спілкування».

Макс Кідрук

Автор романів «Бот», «Жорстоке небо», «Доки світло не згасне назавжди».

«Мене радувала можливість зосередитися винятково на роботі та читанні книжок. Загалом карантині будні не надто відрізняються від буднів письменницьких. Для людей не творчих професій це взагалі непогана можливість відчути на собі, яким є типовий робочий день письменника. Тож радує те, що завдяки карантину, зникли навіть ті незначні подразники, які могли відволікати від роботи, щось на кшталт пропозиції публічних виступів, «живих» інтерв’ю тощо. Також тішусь, що люди під час карантину стали більше читати художніх книжок.

А найбільше тривожить той факт, що хтось із рідних може підхопити вірус ― ймовірність незначна, та все ж не нульова.

Також переймаюся долею дотичних до культури й близьких мені людей ― інших авторів, менеджерів культури та музикантів, ― далеко не всім вдалося подолати карантин із найменшими втратами».

Читайте також: Хто кому в домі митець: 7 мистецьких тандемів, які творять разом і окремо