Марік, глибоко не копай. Рецензія на роман Бориса Артемова

Одне з тогорічних літературних відкриттів — Борис Артемов та книжка «Марік». Трохи раніше, восени 202З-го, журі конкурсу воєнної короткої прози від видавництва «Білка» відзначило його оповідання «Жіночий день», а трохи згодом «Білка» видала збірку Артемова «Марік», яка за підсумками рейтингу «Книжка Року» визнана однією з семи найкращих опублікованих того року книжок сучасного українського письменства. Про те, чим саме привертає до себе увагу це видання, і варто поміркувати.

Ця стаття підготовлена за підтримки Клубу Читомо. Доєднатися до Клубу можна на Патреоні або Buy me a coffee.

Борис Артемов. Марік. – Білка, 2024. – 192 с.

відтінки темряви

Перше, що хочеться відзначити в цій книжці, — реалістичність зображення екстремальних подій воєнного часу. Війна перетворює життя на простір смерти, і ця книжка саме про це. Про тонку межу між життям і смертю, про приреченість і стійкість, про вибухи, руїни, фізичні й психічні наслідки війни росії проти України. Борис Артемов пише про це натуралістично, не випинаючи емоцій.

Книжка складається з повісти «Марік» і п’яти оповідань. Написана 2022 року, повість вже самою своєю назвою натякає читачеві на Маріуполь, що того року стало одним із найбільш постраждалих від російської агресії українських міст.

Водночас Марік у цій повісті — то ім’я головного героя, а тому цей твір не лише про Маріуполь, а й про інші знищені росіянами міста. Зрештою, ця близькість імені з назвою міста може вказувати на те, що ідентичність і доля значною мірою визначаються контекстом та що людині доводиться розділити долю інших мешканців населеного пункту.

Така тотожність особливо гостро проявляється в період окупації, а повість Бориса Артемова — про розбомблене й спустошене місто, у якому вже не вмикають сигналів тривоги, тут не працюють ні пожежна служба, ні поліція, ні швидка медична допомога. Донедавна хтось привозив воду, але настає день, коли й такого забезпечення вже нема. Людський простір звужується: хтось вмирає у своїй квартирі чи в укритті, хтось гине від поранень на вулиці, а хтось — ще намагається виїхати з міста, що опинилося в облозі. Борис Артемов не заглиблюється в переживання персонажів, але вправно описує зовнішню подієвість. Описує так, щоб читач бачив перед собою зорові образи, чув звуки й запахи, шкірою відчував температуру.

«Темрява подвір’я не менш густа, ніж темрява підвалу. Але зараз вона зовсім інша. У підвалі — волога та слизька, як і пліснява на його бетонних стінах; там темрява сповнена людським страхом і тривогою, але й, на диво, надією, непереборною жагою до життя. А на подвір’ї вона наче вже мертва. Просякнута отрутою, від якої немає порятунку: трупним смородом і солодкувато-нудотним запахом горілого людського м’яса […] Десь удалині, мабуть, у самому центрі, хрипко бухкали танкові гармати й розривалися міни. Ледь чутно, зовсім не страшно, навіть трохи схоже на звуки яскравих китайських петард, що їх іще два місяці тому вистрілювали у святкове новорічне небо під сум’ятливий жіночий вереск веселі й не дуже тверезі молодики, які гуртувалися майже в кожному дворі». 

Пейзаж переходить у спогад, а спогад про дітей викликає свіжу згадку, уже з періоду активних обстрілів міста, коли дітей у місті майже не залишилося. Епізод, який глибоко закарбовується в пам’яті. Дитячий майданчик, чути звуки недалеких прильотів, молода жінка енергійно гойдає гойдалку. Посміхається, примовляє, на ній — дорогий пуховик, на її волоссі — цементний пил, а на гойдалці — порожньо…

голос у темряві

Письменник не намагається передати внутрішній стан жінки, але доводить епізод до логічного завершення. Поруч з оповідачем і тою, про кого йдеться, перебуває хтось третій, хто розкриває, що саме довелося пережити тій, про кого мова. Травму жінки біля гойдалки висвітлює Роза — двірничка взагалі надається для такої ролі, вона ж про всіх довколишніх щось та й знає. Вона також розповідає, чому хворий з важкою онкологією більше не живе в госпісі. А трагедію самої Рози розповідає Вовчик — той добре знав її сина. Та коли коло звужується, люди гинуть не лише поодинці, а й цілими сім’ями, то хто оповідатиме в кінці? Чи у творі, написаному від першої особи, оповідач зможе довести свою історію до кінця?

Завершення повісти несподіване, може видатися штучним, та все ж воно виправдане.

Коли все навколо вказує на те, що кінець близько, треба не фокусуватися на цьому, а навпаки — відпружитися.

«Запам’ятайте, дівчата! Життєвий досвід доводить, що головним є не сума набутих знань, а вміння вдало вийти заміж!», – озивається з минулого учителька, напарниця головного героя, життя якої скінчилося в п’ятому розділі, без поховань і ритуалів.

Читайте також: Дива рукотворні у романі Тамари Горіха Зерня «Шептуха»

безвихідь і вихід

В епілозі, тематично і сюжетно цілком відірваному від основної частини повісти, натрапляємо на знайомі імена дійових осіб. Назва епілогу підкреслює художній характер цієї частини «Маріка». Отже, ми не ставимо знака рівности між персонажами головної частини повісти й однойменними персонажами епілогу. Але тотожність імен щось та й означає. На мій погляд, це вказівка на зв’язок між реальною постаттю і художнім образом. Між тим, що діється у світі, і тим, що в голові. Реалізм — не копія дійсности, а творчість. І навіть у цілковитій безвиході й темряві, що настала в останньому розділі основної частини «Маріка», є місце для творчости. У цьому випадку це єдина надія на порятунок. «Згаданий заблокований у підвалі Марік рятується тим, що пише щасливу історію про різдвяник», – зазначає Роксана Харчук. 

Оповідання збірки теж стосуються подій війни. «Серцебиття» (перше з них) продовжує тему порятунку в межовій ситуації. У ньому порятунок матері походить від її плоду, ще не народженого дитяти. Дочитуючи книжку до кінця, на останньому в ній оповіданні «Жіночий день», читач, можливо, подумки повертатиметься до «Серцебиття», бо в завершальному оповіданні теж є мама й син, а його ім’я таке ж, як того, що має народитися в «Серцебитті» (Сашенька).

Але це не продовження історії з тими самими персонажами — то може бути хіба що їхня альтернативна історія.

Те, що могло би статися, якби батько хлопчика не пішов на фронт, а залишився вдома. Є також інша спільність між цими оповіданнями, вона проглядається в просторовому мотиві виходу із замкнутого приміщення: в «Серцебитті» це простір відчайдушного і нереалізованого бажання, натомість в «Жіночому дні» — простір того, що сталося, простір смерти.

заіржавілі цвяхи узкоязичної класики

А взагалі-то «Жіночий день» заповідався на оптимістичну історію. Бо ще в «Маріку» головний герой обіцяє своїм читачкам, що охоче написав би якесь оповідання з гепіендом, зокрема різдвяне чи «до Жіночого дня». Та Жіночий день в однойменному оповіданні виявився зовсім не таким, як його було заведено уявляти на пострадянському просторі ще на початку XXI століття. Лейтмотивом цього твору проходить тема культурної пам’яті. Інтелігентна родина шанувала свята, у яких нічого поганого начебто не було (як-от Восьме березня), і знала напам’ять важливі рядки узкоязичних класиків. Останніми насамперед опікувалася мама головної героїні (бабця Сашеньки), з ними вона не розлучалася до кінця. Її донька хоч і не мала вже сентименту до тих класиків, підсвідомо все ж зберігала колекцію цитат.

«Найближче до неї був той куток у передпокої, де до вибуху стояв мамин стільчик. Тепер там купою лежало будівельне сміття — піраміда в людський зріст, увінчана уламками шиферу та крокв. <…> Спираючись на цю піраміду всім тілом, ламаючи нігті й заганяючи скалки, вона розгойдувала та розсовувала крокви, відкидала биту цеглу та шматки дощок перекриття із заіржавілими цвяхами, які хижо стирчали з них, і бездумно раз у раз повторювала крізь сльози: “… и плачет дряхлый снег… и умирает лёд…” Голова матері була безсило опущена, заплутані, пересипані цегляною крихтою сиві пасма волосся, обличчя, одяг — усе залите кров’ю із рваної рани на шиї. Кров’ю були заляпані і сторінки антикварного томика віршів, який, з окулярами всередині замість закладки, мама так і не випустила з рук܏».

Переплітаючи наслідки вибуху російських ракет з рядками російських класиків, а з колишніми подарунками на Восьме березня — теперішні загибелі у цей день від російської авіації, Борис Артемов підводить читача до запитання, чого варта така культурна пам’ять — ті свята, якими нам замилювали очі, аби здавалося, що перебуваємо в одному з ними цивілізаційному просторі, зі спільними цінностями, та література, яку нам змалечку прищеплювали, аби їхній язик став для нас своїм…

Письменник (між іншим, колишній учитель історії в Запоріжжі) уникає публіцистичности, впливу на читача він досягає не лише виразними натуралістичними описами екстремальних умов людського існування, а й художньою оптикою, умінням побудувати сюжет, створити такий художній мікрокосм, який би не відпускав читача по прочитанні.

спалахи і темрява неглибоких могил

Оповідання «Кеш» і «Фалафель» поєднані не лише спільними персонажами й тим, що події — доволі негласні, треба сказати, — відбуваються на передовій. Це тексти про нелегальний бізнес на лінії протистояння (очевидно, у часи АТО). «Кеш» — надзвичайно динамічний сюжет зі стріляниною, вестерн. «Фалафель» — про скромний бізнес на передовій та про помсту. Майстерно сконструйовані сюжети, що мають сподобатися любителям гостросюжетного письма. Після кожного з них залишається відчуття, що інтригу не вичерпано.

І повість, і згадувані оповідання завершуються розв’язками, у яких видно почерк майстра-новеліста. У «Фалафелі» оповідач-вояк, якого кілька годин тому було послано по їжу для побратимів, натрапляє на все те, за чим йшов, і викидає ці наїдки псам. Але навіть пси цього не потребують, зазначає прозаїк, бо «віднедавна вони повернулися до первісних інстинктів — і вже звикли до смаку людської мертвечини, якої тут, у неглибоких могилах, удосталь».

Неглибоких могил удосталь навіть на сторінках цієї невеликої книжки, у якій загиблих зазвичай не ховають, а якщо ховають, то копають неглибоко, бо ці поховання тимчасові, у неналежних місцях і небезпечних умовах.

«Глибоко копати не будемо. Не треба це!» – каже двірничка Роза до Вовчика, який ховає свою маму. Вовчик згорить у машині, разом з дружиною, її приятелькою і дітьми, ховати їх ніхто не буде. А Розі пощастить більше — Марікові вдасться виконати її побажання, занести в мішку тіло на цвинтар, до могили сина, загиблого на цій-таки війні. Вона лежатиме зверху на синовій труні, присипана землею. Хоча й у мішку, але за таких обставин хіба може бути краще?

Купити книжку

Читайте також: Нотатки на берегах українських вод: про збірку Катерини Калитко «Відкритий перелом голосу»