Нотатки на берегах українських вод: про збірку Катерини Калитко «Відкритий перелом голосу»

Пізньої осені у видавництві Vivat вийшла друком поетична збірка Катерини Калитко «Відкритий перелом голосу». Проілюстрована Славою Шульц, одинадцята в доробку поетки, довгоочікувана, зроблена з солі й любові, з вод і чумацької печалі, з голосу й голосів. Книжка поділена на чотири розділи: «Історія літератури», «Історія любові», «Просто історія» та Ukrainian fatigue. В анотації йдеться про те, що «це вірші, написані в темряві», але також це й вірші, «що рухаються до світла». Я дозволю собі означити їх нотатками на берегах українських вод, бо тут оселився «річковий бог», а імена (не назви) українських річок, густо проступивши один раз, лишають відблиск на всій збірці, так само як і великий образ «української води», моря зокрема. Авторка у своєму Facebook засвідчує, що тепер, на віддалі часу, збірка стала від неї сьогоднішньої «нескінченно далекою». Я ж спробувала до збірки наблизитись, зайнялася відшукуванням і (про)читанням, а тепер хочу про все це написати.

Катерина Калитко. Відкритий перелом голосу. – Харків: Віват, 2024. – 128 с. 

Ті, хто стоять за спиною

«Відкритий перелом голосу» починається поезією, в якій Катерина Калитко згадує рядки короля футуропрерій, представника буремних і трагічних «наших двадцятих» Ґео Шкурупія:

І буде ранок. Простягнеш руку,

Торкнеш повітря, живе й туге.

«Війна — костопалка і м’ясорубка», —

зронив був Ґео.

«Війна — костопалка і м’ясорубка» — рядки з поезії «Стяг землі», якою завершується збірка Шкурупія «Для друзів поетів сучасників вічності». Його поезії справді втрапили до рук друзів поетів сучасників вічності, як і йдеться в назві, яку поет зумисне позбавив пунктуації. І дарма, що в іншій своїй поезії він риторично запитував: «Я маленька соринка історії, що розповім я людям?». От, власне, розповість історію, з якої інша поетка в іншому сторіччі почне розповідати свою. Історія її прозвучить також і за тих, хто стоїть за нашими спинами, чи то пак продовжить їхнє звучання. 

Поети у землі, за ними нам

землі немає, ось і множина.

І воздається, хай не так, як ждеш —

але щоразу.

Мертві вмерли не на жарт, за Хосе Ортеґа-і-Гассетом, але що робити нам, живим? «Просто не відвертатись, лишатись», «пам’ятати, свідчити й стояти», нарешті — ставати дорослими, а значить і відповідальними, за Катериною Калитко. «Ми шукали дорослих — знайшли лиш себе самі», — пише поетка. Ці дорослі — ще вчора діти, які не мали вибору не подорослішати через виклики часу, що сталися з ними й з нами всіма, а також ті дорослі, які не втомлюються, коли захищають себе. 

Це поезії відповідальності й відданості тим, хто стоїть за спиною. Із почуттям обов’язку, але обов’язку не як догми, а як цільності й цілі, без яких неможливо бути відповідальними дорослими тут-і-зараз.

Так «Реконкіста» Катерини Калитко завершується обіцянкою:

Я відшукаю ті кості святі,

прочитаю всі гранітні портрети.

Я знайду тут живу червону калину

для голодних птахів.

В поезії «Приходьте до нас…» рефреном звучить гірке й глибоке почуття провини, провини вцілілого зокрема. І знову ж таки ця поезія — звертання до тих, хто стоїть за спиною: мертвих, ненароджених, невинно вбитих.

Прикметно, що лірична героїня вдається саме до запрошення на вечерю: ця поезія стане (уже стає) важливою частиною корпусу текстів про геноцид-Голодомор українського народу.

Але інші її образи, як-от, обгорілий піксель чи жовто-синій браслетик, свідчать ще й про те, що трагедія триває.

Приходьте до нас, приходьте до нас,

не стійте біля порогу.

Нам одним

цієї вечері 

не впорати.

І вони прийдуть, ми ж на стіл лаштуємо й для них тарілки.

Читайте також: Катерина Калитко про право на голосне говоріння і прокляття сполучника

Мова війни, мова любові

Поезіям, написаним у час трагічних соціальних зрушень, катаклізмів й аж надто воєн, властиво ставити під сумнів своє існування, мовляв, як може статися поезія під час геноциду, навіщо тоді вона? Втім природа поезії така, що вона на все реагує найпершою, а також здатна віднайти мову, щоб ословити больовий шок від відкритого перелому голосу.

У Катерини Калитко це «уперта хатинка мови», містку метафору якої так хочеться порівняти з відомим висловом Мартіна Гайдеґера «Мова — це дім буття». Але що йому знати про нашу хатинку мови, що йому знати про українське саудаде, себто чумацьку печаль?

І жодного вишнього голосу, жодної відповіді,

А тільки вибухи зліва, спалахи справа.

Уперта хатинка мови, ще й дах над нею дірявий,

І пес утік до сусідів.

— То їжте тепер книжки свої, правду їхню пророчу, —

Бряжчав ключами сусід наш при воротях в саду.

Але як же це:

Стільки любові в мені, — сиджу і думаю, —

Що й не перемóвчати.

Коли говорити про мову любові цієї збірки, незле зауважити, що типове звертання «золото» авторка неодноразово замінює на «срібло». Мова любові «Відкритого перелому голосу» така виструнчена, така чиста й стихійна, така, яка може бути лише під час війни. А звертання «мале моє срібло» — одне з підтверджень цьому, адже срібло — це чистота й холод, це також і дзвін води, це прозоре й відверте,  почуття без зайвих прикрас. 

Бути поруч, бути всередині, не віддати.

Ця любов — міцна й гірка українська вода.

Українська вода

Вода в поетиці Катерини Калитко загалом уже стала одним із ключових символів. Це багатий архетипний образ, що завжди розширює поле для інтерпретацій. Втім є поезії, які роблять тебе безвладною й інтерпретувати їх не стає снаги. Як-от, ця пекуча поезія-імпульс на підрив росіянами Каховської ГЕС.

І доми відрощують зябра, щоби жити в ріці. 

Там все буде так само: церковця, площа і вулиці.

І на Трійцю люди так само у церкві туляться,

і священник стоїть перед ними із хрестом у руці.

Наша вічна ріка – вона заховає нас

від орди та пожежі, від прокляття пекучого.

Забере із собою пташині гнізда на кручах,

теплі лігва звірині,

намиста прадавніх назв.

Як м’язиста долоня, нас накриває вода.

З цього буде пісня – хтось нині плаче її.

І кривава повня над чорним нуртом стоїть.

І реве при дні налякана череда.

Оскіл, Айдар, Донець, Збруч, Дніпро, Дунай, Буг — ці назви річок згадує Катерина Калитко вже в іншій своїй поезії. «Бути поруч, бути всередині…» — освідчення в любові українській гідрографії. Майстерно вплетені в поезію такі дорогі й близькі серцю потамоніми роблять цю збірку цілісною, вони, на мою думку, її осердя. Ріка у збірці — це також і межа, часто між життям і смертю, що дозволяє говорити про неї в контексті лімінальної просторовості:

І тече ріка, і врешті роз’єднує вас.

Світиться з того берега тепла незнана нав.

Будеш чекати й собі 

переправи, як перемоги.

Берег теж є частиною лімінального простору: як у наведеному уривкові, так і в тексті «Отже, “стояти до смерті”» та в «Якщо зможеш — поплач». Втім берег — це і частина «плоті країни», наша земля, яку Катерина Калитко дуже тонко відчуває. Це Поділля, горби з половецьким сонцем, солоний український південь, звісно, з морем. Значенню останнього в поетиці авторки можна присвятити окрему розвідку. Зазначу єдине, що море тут тісно пов’язане з домом.

Місто складається з дихання та присутності,

із людей, що на плечах його несуть, 

мов аргонавти, по піску і до моря.

Український рай

У поезії «Мале моє срібло» авторка пише:

То побажай, не шкодуючи, українського раю,

Розхристані, перелітні, ми і там упізнаємось.

В тексті «Так багато сонця над ними всіма..» Катерина Калитко, власне, цей рай деталізує.

Український рай — це сонце, бездонна Україна, помережана шляхами любові, яких так багато, що й «немає такого числа». Найголовніше, це хронотоп, у якому «..усі, кого ми втратили, повернули собі імена / і стоять поміж нами».

І хай не видається це читачеві як fata morgana, радше йдеться про світло, згадане в анотації. Світло надії ще й на те, що одного разу це буде історія не про опір. Щоб так сталося, треба вбити майстра з росії — повертаючись до першої поезії, яка, до слова, дещо перегукується з «Фугою смерті» Пауля Целана, одним із найважливіших поетичних текстів про Голокост. 

Тож нехай «Відкритий перелом голосу» буде нам свідченням цього великого страшного часу. Часу, у якому стало місця людськості й чистій, мов срібло, любові:

Нехай буде на небі і на землі 

тісно від нашого мовчазного крику,

видно на три покоління вперед

у чесному світлі ненависті.

Купити книжку

Читайте також: Як не скам’яніти від «Погляду Медузи»: рецензія на роман Любка Дереша