Маркіян Прохасько: ми влаштовували в Антарктиді літературні вечори  

Подорожі можуть приваблювати знайомством із незвіданим, література може перетворювати знайомство із незвіданим у художню дійсність. Коли творчий потенціал зустрічається із неангажованою свідомістю та різнобічно розвиненим інтелектом, виникають непересічні акції, як от подорож із наплічником за 15 513 кілометрів, із зими в літо, у пошуках матеріалу для твору про Антарктиду. Про те, якою буде ця книжка та як виглядає Україна на клаптику найпівденнішого континенту, ми говорили з літературним магеланом Маркіяном Прохаськом. І доки ви читаєте цей текст, десь у Львові автор нарешті сідає за написання книжки.

– Ти влаштував безпрецедентну акцію для української літератури – зібрав кошти на подорож для написання книжки. Мобілізував ресурси, зацікавив НАНЦ, видавця і вже реалізував дослідницький етап. Розкажи, як тобі все це вдалося?

– Дякую, я сприйму це за комплімент. Частково це фарт, так склалися зорі. Кілька разів у житті було таке, що я хотів би щось зробити, а воно не складалося, а тут раптом: мрія, світ, Антарктида.

Я дізнався, що змінився керівник Національного антарктичного наукового центру (з іншим, мабуть, не вийшло б). Запропонував ідею Євгену Дикому, він мене підтримав і погодився прийняти на станції. Я звернувся з готовою концепцією книжки до «Видавництва Старого Лева», вони зробили великий внесок у реалізацію цього проєкту. Книжка вийде не дешевою для видавництва, але вони вірять, що такі речі треба робити. Потім великі спонсори, на яких мені вдалося натрапити. Наприклад, УКУ – це моя alma mater, між нами є довіра: я запропонував, вони зацікавилися.

Важливі також поради, які мені давали колеги. Зокрема мій викладач Отар Довженко переконав задекларувати майбутній проєкт медійно. З одного боку, це привертає увагу і дозволяє зацікавити інших людей. З іншого боку, ти ніби вже сам не відступишся. Поїздка мала на меті популяризувати Антарктиду, а це означає, що вже якась аудиторія буде очікувати виходу матеріалу. Також допоміг відповідний досвід – у мене вже була книжка (Нестримна сила води – ред), а також я працював журналістом. 

Читайте також: «Х’юстоне, у нас дебют!», або рятування від «Нестримної сили води»

– Як ти здійснюєш промоцію? У мережі є доволі багато повідомлень та історій про твій майбутній твір. Ти сам «просуваєш» книжку про Антарктиду чи хтось тобі допомагає?

– Напевне, ті журналісти, які цікавляться моєю історією, мені допомагають. Багато я роблю сам, розповідаючи короткі історії у Facebook. Про саму книгу, очевидно, розповідатиме «Видавництво Старого Лева». Але і про мандрівку воно згадувало не раз. Також про всю цю історію розповідають і ті, хто підтримав мене фінансово, або ж просто радіє, що у мене все вдалося – той же УКУ.

– Окрім того, що тобі вдалося отримати фінансування і здійснити поїздку, ти отримав великий кредит довіри від видавця і майбутніх читачів. Чи не боїшся не виправдати сподівань?

– Звісно, що боюся. Маю ще ускладнення в тому, що я – перфекціоніст. Дуже ретельно до всього ставлюся, і на певні речі витрачаю багато часу, щоб це виглядало перфектно.

– Окрім браку часу, не відчуваєш браку досвіду?

– Цього немає, я знаю, що книжка вийде хороша. Я просто це відчуваю, тому, що це моя пристрасть, мені це подобається. Вона не сподобається всім, бо це неможливо. У книзі буде застосований різний досвід – і академічний, і журналістський, і художній. Це має бути цікавий сплав і для мене (як автора), і для читача.

– За умовною віковою диференціацією ти належиш до покоління Z. Серед психологів та соціологів побутує думка, що молоді люди відмовляються від «осілого» стилю життя і вкладають свої ресурси у подорожі. Для тебе подорожі – це життєва філософія чи певний період у житті?   

– Покоління Z здебільшого досліджене на Заході, ми в цьому питанні ніби певний «хвостик», адже наздоганяємо цей процес. Українцям меншою мірою притаманні ті властивості, які сформовані на Заході. Персонально, маю певну динаміку: від «укорінення», що було раніше, до мобільности, до якої я тяжію все більше. Довший час я живу у Львові, люблю це місто, але думаю про те, що світ такий величезний, і було б непогано побачити не лише цю маленьку крапочку на мапі, а побачити його весь. 

– Як тобі ведеться у сучасному літературному процесі як нещодавньому дебютантові? Ще й із таким прізвищем.

– Я не вважаю, що у сучасній українській літературі я дуже помітний. Хоча це жодним чином не стосується якості моїх книжок – це варто розглядати окремо. Cтосовно спадковості. Тут річ у тім, що письменництво публічне. Спадковість, напевне, присутнє в кожній великій сім’ї. Наприклад, у моїй родині є династії лікарів, інженерів та письменників. Все те саме, тільки один момент змінюється – письменники публічні. 

Ти не можеш бути письменником, якщо хоча б трохи не публічний. 

Зважаючи на те, що родина велика, письменників не аж так багато, але достатньо, щоб привернути увагу до того, що є якась тяглість.

– Батько «благословив» на літературну творчість?

– Ні, такого ритуалу не було. Він мене ніколи не схиляв до того, щоб я був письменником. І я ніколи не хотів писати, бо тато пише. Мені просто це подобалось із дитинства. Плюс письменницька аура в родині. Спочатку перші спроби – всяка макулатура, потім щось серйозніше. І освіта, хороша історична освіта, спонукає до розмірковування, сюжетування, аналізу, пошуку причинно-наслідкових зв’язків. Потім журналістика – необхідність шукати теми або писати на задану тему цікаво, тобто виписування. 

Читайте також: Тарас Прохасько: Пишучи, уникайте «не своїх» форм, хай вони і привабливіші

– Яким ти бачиш персональний поступ у літературі? Твоя перша книжка теж про подорожі, своєрідний магічний реалізм у відомих нам локаціях, але за враженнями для другої ти відправився на найпівденніший континент світу.

– У мене є багато ідей, я сподіваюся хоча б частину із них встигнути реалізувати. Мені хотілося б опосередковано використовувати мандрівки світом для того, щоб писати свої книжки.

Перша книжка дуже східноєвропейська. Хтось її сприймає як «галицьку», і я навіть бачив в одній з рецензій, що це книжка «про Львів». Але його там майже немає. Про Львів лише одне оповідання і елементи в інших. Але ці елементи – мікс із різних східноєвропейських міст, їхньої культури, яка може видаватися «галицькою» звідси (з центру країни). У культурній спадщині є різниця. У цьому немає нічого ні позитивного, ні негативного, це просто історична механіка – існування у різних імперіях, культурних нашаруваннях. Різноманіття взагалі дуже класне й хороше, і мені б хотілося досягати універсальності у наступних книжках, але поки що власний досвід не дозволяв багато подорожувати світом, лише Європою.

Читайте також: Пізнавати, подорожувати, смакувати: три книжки для знайомства з сучасною Україною

Багато схожого на Львів, Франківськ та Ужгород, Чернівці бачив в Австрії, Польщі, Словенії та Італії. Мені б хотілося виходити далі за межі. Розширити географію, щоб кожен наступний текст ставав все більш універсальним, і щоб ще важче було сказати: звідки автор, з якого він часу і з якого він континенту. Прагну колекціонувати різні речі: сюжети, потенційні можливості, персонажів, явища, історичні прецеденти, різні архітектурні об’єкти. Допомагає досвід у журналістиці та робота у рекламному бізнесі, в якому ти розумієш, що ніхто не має бути зацікавленим у твоєму тексті. Ти маєш зробити так, щоб текст був цікавим, а для цього потрібно знати, чим зацікавити людину.

Про що не говорять – того не існує, і тому потрібно писати про Антарктиду, щоб вона існувала в нашому просторі. 

Раніше інформації було досить мало, всі романи були перечитані, всі чекали, коли вийде наступний роман хоч когось, зараз навпаки. Усього є так багато, що потрібно змагатись за увагу читача. 

– Книга про Антарктиду буде написана у стилі нон-фікшн. Де в ній закінчуватиметься література як художня дійсність, де починатимуться журналістські дослідження, і чи превалюватиме науково-популярний дискурс?

– Я думав, що буде більше науки в книзі, але, як на мене, це не буде аж так цікаво, адже більшості цікаві інші люди в Антарктиді, тварини, природа, подорожі. Але я все одно намагатимусь зберегти баланс із якомога цікавіших, лаконічно переплетених фактів.

Художніми там будуть тільки засоби. Засоби для того, щоб передати те, що найкраще передавати художньо. Суть буде науковою й академічною в тому сенсі, що у книжці будуть факти, а не вигадки, про які я говоритиму. Щоб говорити про факти цікаво, я використовуватиму художній інструментарій та журналістський. Книжка дозволить художньому репортажу всмоктати в себе багато інших відгалужень, які не пасують коротким формам. Також власні рефлексії, які теж потрібні – деякі речі неможливо передати, не описавши власні відчуття. Але все це буде синтез. 

Коли ти у процесі пошуку, то знаєш, що шукаєш, але не знаєш, що знайдеш.   

– За освітою ти гуманітарій, у майбутній книзі буде багато термінологічної бази з географії, біології, фізики, математики – для цього потрібно апелювати доволі серйозним теоретичним підґрунтям.

– Я маю щастя бути дотичним до академічних сфер і постійно говорити про наукові речі, вони є частиною життя для мене. Шкода, що в школі відмежовують – окремо світ, окремо математика, окремо фізика – це все насправді переплетено. Все довкола – це математика, все довкола – це фізика, і все довкола – історія і література, одне з одним пов’язано. Поки що наша школа подає це все сухо, але наука має бути корисною, і тому відбувається певний зсув акцентів і обмеження. Часто наука – це розуміння світу, яке призводить до певних відкриттів, а не так, що сів – і зробив відкриття. 

Буває, що гуманітарній науці закидають, що вона неточна, але це радянські штампи. Коли я відвідував курси програмування, почалося з того, що лектор показав картинку, де двоє людей сиділи біля багаття і один іншому сказав фразу: «підкиньте дров». Адресат підкинув дрова вгору. Функція була виконана правильно, але у повідомленні йшлося про інше. Проблема штучного інтелекту полягає в тому, що йому потрібно ставити дуже конкретні завдання. А людський мозок може інтерпретувати інформацію залежно від ситуації. Наразі є багато успіхів у таких розробках, коли філологічні напрацювання допомагають комп‘ютеру зрозуміти контекст слова, його значення краще, але воно все одно працює десь на 70%.

Людина теж деколи помиляється, але людині, людському мозку притаманніше розуміти контексти. І якщо «підкинь дров» скажуть людині, вона підкине їх у багаття. Коли хтось вживає слово у некоректному значенні, живий адресат зрозуміє його із контексту, робот ні. Через те, що людський мозок здатен розуміти мову навіть із помилками, ми думаємо, що мова неточна. Але вона дуже точна, кожне слово має конкретне значення, і наша легковажність до мови дозволена (хоч і невиправдана) тільки тому, що наш мозок заповнює ці прогалини, виправляє помилки, здійснює автокорекцію.

– Розкажи про бібліотеку на станції, і які ти брав книжки з собою.

– Через обмеження на вагу, я взяв лише одну свою книжку. І там її навіть кілька людей прочитали за цей час. У мене були літературні вечори в Антарктиді. Значною мірою це відбулося завдяки Вікторії Іванець, біологині, яка ініціювала організацію вечора. Декілька дослідників прочитали мою попередню книжку, тож ми влаштували її обговорення, але пізніше обговорювали й інші тексти. Як на таку станцію, де мешкає здебільшого 12 осіб, бібліотека «Академіка Вернадського» доволі велика, окрім книжок там є величезна добірка «National Geographic», багато наукової та художньої літератури на широкий смак. Люди приїжджають на станцію зі своїми книжками: там є Іван Франко із Тарасом Шевченком, здається, Сергій Жадан, брати Капранови, література 90-х. Є що почитати. 

Читайте також: «НепрОсті» Тараса Прохаська: 16 років потому