Місця втрат і місця сили: ще 11 нових збірок поезії

«Читомо» продовжує серію оглядів книжок поезії. Представляємо другу частину грандіозного (але все одно неповного) травневого огляду книжкових новинок сучасної української поезії. Впевнені, вам буде з чого вибрати. Досліджував Олег Коцарев.

Ця стаття є частиною спецпроєкту «Вітрина новинок 2024» до Книжкового Арсеналу, створеного за підтримки Фундації ЗМІН у партнерстві з Міжнародним фестивалем «Книжковий Арсенал».

«Підзамче mon amour»

Любомир Серняк. — Львів: Видавництво Старого Лева, художнє оформлення — Назар Яремчук, 2024. — 208 с.

Від харківського тексту до львівського. Книжка «Підзамче mon amour» центрована — в текстах і візуалці — образами львівського району Підзамче, а також знаменитим колоритом трамваїв цього міста. Що, втім, не означає, буцімто всі вірші тут мають розповідати про відповідні вулиці та вагони, географія і транспорт постають радше поштовхом чи контекстом.

 

надворі сьогодні достатньо

тепло

будинок на вулиці Донецькій

стоїть пусткою

трохи розквітло дерев

трохи розрито доріг

трохи нічних примар

гріють на сонці свої

піднебіння

трохи всього довкола

трохи менше ніж вчора

та мені цього навіть більше

ніж треба

будинок на вулиці Донецькій

розповідає мені про нічних

примар

залазили через вікна

не змогли винести збитих

комунальниками дверей

мали на всіх одне джерело

розмов

одне джерело тепла

не знали ніяких інших мов

окрім найзрозуміліших

і ще однієї

яка неперекладна

залишили всередині трохи

лахміття

з бірками джек волскін

та барбур

ніби кинули монетку

у порожній фонтан

ніби хотіли зігріти будинок

від наскрізних ран

та забули що рана на всіх

одна

…

на вулиці Донецькій

сьогодні

тепло

тоне пусткою

прекрасна руїна —

людська

 

Емоції, прогулянки рухомими фотографіями краєвидів, спогади, асоціації, потічки свідомості — ось із якого матеріалу зроблено вірші Любомира Серняка, які задумливо витягаються короткими рядками. А читачі й читачки опиняються то в дзвінкій тиші екзистенційної спеки, то в раптових трагічних грозових спалахах:

 

в суботу о 21:59 я вийшов гуляти

з собакою

назустріч мені рухалась колона

трамваїв

у напрямку до депо

я подумав яке щастя бачити саме

таку колону

яке щастя бачити

о 22:55 рівно за п’ять хвилин до

початку комендантської години

я їв свою вечерю та складав

список рутинних справ на тиждень

серед іншого там було

змінити шини на літні

заїхати на СТО

в неділю в обід я вирішив

вперше вдягти сорочку

з початку цієї війни

та вирушити до центру

пішки

посеред прогулянки пішов сніг

я змерз

повернувся додому о восьмій

я пив теплий чай

я подумав

що літні шини поки не на часі

я з’їв свою вечерю

я заснув

о 8:30 по місту вдарили чотири

крилаті ракети

одна з них по шиномонтажу

семеро людей загинули

також відомо про одинадцять

поранених

серед них — одна дитина.

Купити книжку

«Наприкінці світла»

Ростислав Кузик. — Видавництво «Сумна вівця», робота на обкладинці — Тарас Гойда, 2023. — 127с.

Ще одна книжка, зосереджена на деталях і подробицях — «Наприкінці світла». Поет (а з ним і прихильні читачі-читачки) насолоджується неквапливим «розгортанням» метафор, рефренними конструкціями, образними медитаціями, що інтерпретують часопростір.

 

на вулиці сліди

вчора хтось залишив

а потім повернувся і

забрав

 

мову хтось із себе

вчора зняв

як пальто

старе й затерте

 

вчора хтось прийшов до мене

і вивів подихом

на шибі ока

 

про день завтрашній

не забувай

 

а сьогодні

у черевики слів

я взутися не зміг

 

а сьогодні

я

не

я

 

а

 

завтра

буде

завтра

буде

завтра

буде

завтра

 

Такі «розгортання» межують із текстами, в яких Кузик акцентує стислість, образну насиченість, навіть редукцію мови (аж до вірша, повністю «зафарбованого», за технікою «блек-ауту») — остання перегукується з тим, що частина віршів послідовно присвячена старінню, смерті, «посмерті», війні. Тут автор взаємодіє — як на рівні мотивів, так і на рівні прямих посилань — з одним з актуальних канонів української поезії другої половини XX та початку XXI століття: Нью-Йоркська група, «Витіснене покоління» тощо.

 

що є життя,

як не будинок,

повний пустих кімнат

Юрій Тарнавський

 

збудував дім для серця свого

що було повне любові

але коли любов покинула його

воно наповнилось іншою

темною рідиною

і дім йому могилою став

так і лежить там

холодне

зупинене

пусте

Купити книжку

«Сили безплотні, людські й безпілотні»

Ганна Яновська. — Харків: Жорж, художнє оформлення — Євген Спіжовий, 2024. — 80 с.

«Сили безплотні, людські й безпілотні» — начебто досить невеличка книжка, проте до неї ввійшли поезії дуже різних років, тем і настроїв. Об’єднує їх, я б сказав, епічний дух та міфологізм. Кожен вірш Яновської несе в собі трохи загадкову і багатозначну історію, чарівну і безпосередню. Заходячи в ці тексти, ніби у подвір’я чи у вулиці (а то й набережні), мимоволі замислюєшся: ти зараз дивуєшся світові чи намагаєшся його пояснити?

 

Білий каптар

 

Каптар — так на Кавказі називають істоту, відому нам

як снігова людина. Чомусь його, в темряві майже

невидимого, традиційно йменують білим.

 

Білий каптар ходить навколо будинку,

чорною шерстю всипаний його слід,

слід, що завдовжки не менш як шістнадцять дюймів.

Білий каптар стукає пальцями в стінку.

Сонце допіру сіло, рано дивитись на схід.

У таборах солдатських не скоро гратимуть сурми.

Білий каптар чорною шерстю вкритий.

Не зазирай, господине, йому в лице.

Куля його не бере, господарю, тож не лаштуй рушницю.

Кажуть, що він з подорожніх збирає мито,

тільки не кажуть яке. І, напевне, за це

білі солдати бояться його і генерал боїться.

Білий каптар губами торкається шибки.

Подих його туманить тоненьке скло.

Вікна малі, крізь них лиш рука пролізе.

У господині з руки випадає скибка.

Чути стає, як сухо дихає зло —

зброя і вибухівка в ящиках і валізах.

Сонний господар бгає до люльки листя.

Лиш сірники сирі, та й рука тремтить.

Завтра прийдуть зелені по сіль та гранати, —

думає він і ловить люлькою іскру.

Білий каптар піде, як вогонь догорить.

Просто він дуже любить вогонь споглядати.

 

До речі, цей вірш — аж 2001 року, коли ми з Ганною Яновською, ще юні-зелені, були учасниками харківського літературного конгломерату «Весло Слова». Ностальжі? Справа не в ній, а в тому, що більшість текстів «Сил безплотних» мають певну часову, подієву та географічну прив’язку, зберігаючи при цьому універсальність та самобутність.

 

Годинник Григорія Сковороди

 

Возлети в небеса, у Версальський ліс, в Єлисей-поля!

Милуватись час тим, що там росте, і співа, й гуля.

Ні води, ні хліба, ані книжок не береш туди,

навіть лишиш десь срібний свій дзиґар для земних годин.

 

Жодна річ не має сили —

від колиски до могили

ми вкладаєм дух:

як гармату хтось наводить,

інший так дзиґар заводить

на невпинний рух.

 

Говорив тобі про систему сфер рухом коліщат,

що одне із них все біжить вперед, а друге — назад.

Час думок і снів, літа і зими він тобі казав

і останню мить передбачив теж, серця не терзав.

 

Чути і у вишніх сферах,

і у сховищах-печерах

в селах і містах,

як пішов годинник рівно,

а в кінці співати півню,

бо то віщий птах.

7.05.2022,

музей Сковороди зруйновано обстрілом

Замовити книжку

«Каміння і цвяхи»

Юлія Мусаковська. — Львів: Видавництво Старого Лева, художнє оформлення — Олекса Манн, 2024. — 112 с.

Очікувана новинка від Юлії Мусаковської. З цієї книжки видно зміни в поетиці авторки — відточеніша форма, точніші вирази, відчуття рівноваги навіть у найемоційніших віршах. А емоцій тут, звісно, вистачає, бо величезна частина текстів має безпосередній стосунок до актуальних трагічних подій. Найбільшою мірою в другому розділі «A POSTERIORI». Де зустрічаємо, зокрема, вірші, присвячені Вікторії Амеліній та Максиму Кривцову, поезії, пов’язані з іншими втратами і бідами та, зрештою, твори, де звучать найсакраментальніші запитання (що знову-таки є ознакою певного ступеня рівноваги, узагальнення, рефлексії):

 

Боже, скажи, що ти

тримав його за руку

до самого кінця,

стояв біля нього навколішках,

коли розжареним ковадлом

його втискало в землю

пекуче літнє сонце,

коли навколо кружляли

бродячі пси,

зачувши кров,

забувши від голоду, хто вони

 

Скажи, що ти

крутив йому

найкрасивішу кінострічку

з яскравими кадрами дитинства та юності:

ось він летить із пагорба

на ровері з надто високою рамою,

летить і падає сторчака у траву,

боляче забившись,

але сміється голосно — як грім,

як більше ніколи;

 

ось він стискає долонями

тендітне жіноче обличчя,

плечі й стегна,

з’єднує тіло з тілом,

рухається аж до солодкого вибуху;

 

ось бачить у приціл

озброєних чужинців на своїй землі,

стискається в грудку —

і з першої спроби

влучає.

 

А більше він і не встиг,

бо ти відміряв йому

гранованою горілчаною стопкою

цього життя

так скупо, Господи,

 

що пов’язали його рушниками

не на шлюб,

а на муку,

на довгу, як нічна дорóга лісом

для першокласника,

смерть

 

…І що з того,

що ти був поряд, Господи?

 

Поміж цікавих моментів книжки, мабуть, очевидніших у першому розділі «A PRIORI», згадаю наскрізний мотив екзистенційних змін, точніше тієї точки часу і простору, де ці зміни розпочинаються, хоча поки ще може здаватися, ніби нічого не відбувається.

 

* * *

Озеро пульсує —

розколотий смарагд

із родинної скриньки з коштовностями,

яку дивом зберегли в погромах.

 

Сапфірові бабки тремтять

краплями у повітрі,

наче сережки бабині,

надто гарні, щоб їх носити.

 

Надто багато гострої, пронизливої краси,

надто багато справжності.

Таку завжди доводиться ховати

від сторонніх очей,

аби не позаздрили

всмерть.

 

Ступаєш обережно,

слизьке каміння — підступне,

а люди чим кращі?

Крутяться жорна, працює небесний млин.

Усі будемо там, ламати хліб за спільним столом,

змушені дивитись одне одному в очі.

 

Поки йдемо, постійно роззираючись: що це —

гілля, поросле мохом, чи ноги

волохатого фавна?

Усе, що ми здатні уявити,

коли-небудь із кимось трапляється.

 

Щука зачаїлась під плесом — як рушниця,

що скоро вистрілить.

Риби зібралися зграєю біля кладки й вичікують,

срібні кинджали.

Може, прагнуть помститися.

Тим, хто бездумно і з насолодою

винищував їхніх родичів.

 

Або різноманітні виміри тілесності. Чи, наприклад, вірш «Осінь — лабіринт, в якому рік…», який може викликати роздуми про своєрідну «архаїзацію» відчуття часу в нинішню добу, складання його в коло: «(…) Восени, як повелять боги, / множаться чудовиська і вірші, / ми б’ємося з ними, безутішні, / наче повертаємо борги. / Чи то гілка, чи то ріг бика / золотом виблискує за рогом; / так по колу ходять рік за роком, / в кожного кайданки на руках. / Меч важкий, і важчий день у день. / Залишайся на зв’язку, не зникни, / і розмова, як сріблиста нитка, / з осені до виходу веде». Інтелектуальність образних і сюжетних побудов — важлива риса «Каміння і цвяхів», ще одне нагадування про масштаб цієї книжки, її чутливості в поєднанні з активною рефлексією.

Купити книжку

«Нічний ефір»

Олена Гусейнова. — Львів: Видавництво Старого Лева, фотографії — Михайла Палінчака, 2024. — 160 с.

«Нічний ефір» Олени Гусейнової і в назві, й в анотації заявлено як книжку, пов’язану з радіо. Цю книжку Олена Гусейнова почала писати в перші дні повномасштабного вторгнення, в першій нічній зміні цілодобового інформаційного мовлення на Українському радіо». Проте у віршах цієї збірки немає чіткого «радійного» колориту чи чогось подібного — натомість є відгуки на події, їхній словесний портрет. З-поміж книжок цього огляду, недвозначно і задекларовано пов’язаних із війною, «Нічний ефір» належить до тих, де воєнні образи та мотиви активно пов’язуються зі світом символів, архетипів старожитніх образів, що, звичайно, додає об’ємності.

 

***

край землі — це площа

галицького містечка

в яке в’їжджаєш вночі

повільно на жовтому

верблюді

у цім каравані

всі верблюди жовті

сором у їхніх горбах —

жовтий

хочеш умитися

і побачити зірки на небі

хочеш одужати

але виразка на твоїх губах

висить мов птах

піднімається пил

верблюди повзуть

площею галицького містечка

повзуть верблюди

з київськими номерами

птах кружляє над ними

птах не бачить їх

край світу — це міст

над річкою назву якої

зафарбовано білим

річка тече туди

де ти заплачеш

так само як плачуть усі інші —

прісною водою

твій план не спрацював

план простої втечі

план маленького відступу

край світу — це валізи твоїх дітей

вони тягнуть їх за собою

а потім лишають

з найдорожчими камінцями

і висушеними жуками всередині

у світу немає краю

ти шукаєш на карті пустелю

через яку поведеш жовтих верблюдів

із жовтим соромом

у горбах

із лазурним бажанням вижити

на номерах

 

Зрештою, простір краєвидів, ланів, тварин, землеробства, повільного часу та інших чи то «архаїчних», чи «вічних» об’єктів працює й поза суто воєнним фокусом:

 

ось їх двоє

він і біла корова

корова лиже білий камінь

м’яким як земля язиком

солона як море слина

робить камінь гладким і зеленим

він не п’є її молока

молоко йому не належить

він лягає на землю

і засинає

уві сні під його лівою рукою

виростають чоловік і жінка

молоко належить їм

 

Увага до архетипів урівноважується в Олени Гусейнової увагою до дрібниць і подробиць різного характеру, від побутового до мистецького («потім / ми зробимо з цього життя»), які утворюють певні культурні шари:

 

суха мова твоїх замовлянь

схожа на список продуктів

на п’ятий том

української радянської енциклопедії

від Є до Італіки

суха мова моїх замовлянь

підіймає твої повіки

не дякуй — це єдиний мій дар

найменший з усіх

мов укус комара

роздряпаний до крові

мов ковток води нагрітої на сонці

бери його

замість довгого життя і тихої смерті

замість влади над звірами птахами й рибами

замість усіх інших щедрот

надто простих

надто неупереджених

Купити книжку

«Різниця поміж життям та смертю»

Максим Бородін. — Київ: Антивидавництво, ілюстрації — Adam Taha, Dean Moriarty, 2024. — 128 с.

Експериментально-формалістичний блок нашого огляду продовжує книжка Максима Бородіна «Різниця поміж життям та смертю» з підзаголовком «На прикладі кількох людей, пов’язаних один з одним лише певним набором речей, зібраних у кишенях». Це доволі різноманітна збірка (чи й найрізноманітніша в нинішньому огляді) з досить нестандартними акцентами: наприклад, іронічне, деконструкційне перенесення (у)ваги з вірша на заголовок у деяких текстах може поєднуватись зі своєрідною пародією на сентиментальність — 

 

Роздуми про край твоєї панчохи, що можна побачити з-під сукні, та про форму листя на дереві, що заглядає у вікно. Ти думаєш, що лише тобі можна дивитися в небо

стукіт бійся лише теж красти

 

Втім, у формалістичному стьобі Бородіна з романтичних стереотипів, здається, є не лише стьоб:

 

Кохання

Я побачив тебе в маршрутці в годину пік

В твоєму волоссі плавали дельфіни мого бажання

и я подумав який на хрен Кортасар

якщо така дівчина навіть не знає про його існування Тоді ти повернулася до мене і сказала

Я його внучка Таня Кортасар

З тих пір пройшло десять хвилин

Ціле життя яке ми провели разом

на нижній сходинці автобуса

з якої можна глибоко нахилившись

годувати гостроносих дельфінів

які співають пі-і-і пі-і-і пі-і-і пі-і-і пі-і-і

пісню нашого кохання

 

А в циклі «Коментарі до танців» навіть навпаки бачимо милу романтизацію:

 

* Навесні, коли дерева розпускають

свої руки в надії отримати в свої

обійми більш-менш пристойний

шматок неба, цей танець дуже доречний. Короткими перебіжками я

перетинаю площу, що поступово

вислизає з-під ударів першої цього

року зливи. Я намагаюся встигнути

на маршрутку, щоб хвилин двадцять пересидіти в тісноті та задусі її всесвіту, що коливається, а

потім знову продовжити свій веселий танець мокрої людини, який неодмінно завершиться словами:

«Вибач, але я знову забув купити

хліба».

 

Тексти «Різниці» часто є грою навколо розумінь літератури, як-от у повністю складеній з цитат «Поемі про поета Семена Барабанщика, його дівчину Мурисю та постмодернізм, який об’єднав їх міцними узами духовної близькості» або у вірші «Поет»:

 

Він видумує нову мову пиц-пиц

чутливо слухаючи війну пиц-пиц

сонце а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а

земля а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а

дерево а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а

жінка а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а

я починаю розуміти пиц-пиц

що він хотів сказати а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а 

 

Ще один цікавий елемент книжки Максима Бородіна — візуальні вірші. Те, що в сьогоднішній українській поезії трапляється вкрай рідко.

«Різниця поміж життям та смертю» переконливо показує перспективи таких пошуків, як і загалом текстів з акцентованою формою.

Зрозуміло, нинішні обставини не найсприятливіші для грайливого і герметичного, експериментального письма, проте, мабуть, не варто забувати сентенцію Віктора Петрова про те, що на руїнах Європи 1940-х чи не найрелевантнішою та парадоксально «реалістичною» виявилася творчість тодішніх авангардистів і авангардисток.

Замовити книжку можна в автора

«Любов беззахисна як ніж»

Олеся Мамчич. — Видавництво «Крок», обкладинка — Софія Салецька, 2023. — 96 с.

Біль, екзистенційний трагізм людського існування — то в конкретних виявах, зокрема відчуттів, принесених нинішньою війною, виразно персоніфікованою в окремих текстах, то в узагальненому вигляді — очевидні домінанти цієї поезії, те, від чого все вибудовується, те, від чого, власне, любов стає «беззахисною як ніж». Важливо, що втілюється це все в різних техніках і підходах: від верлібрів, позначених методичністю, повторами й дещо «магічним» духом —

 

я бачила дві мертві оси,

обидві мертві

 

це моя перевага: відділяти

живе від мертвого

так, ніби смерть існує

 

мій привілей знати:

що відкласти праворуч

що загребти в траву

а що буде лежати тут

накрите сонцем

як простирадлом

 

до стрімкої та стрункої силабо-тоніки:

цей Вісли золотий рукав

і ти, який мене стискав

але ніколи був не поруч

 

і дощ, що сипався згори

такий холодний, хоч умри

такий, який не проговориш

 

годинник бив

хрестом у брук

і вибивав нам час із рук

навкруг лишаючи безчасся

щоб той хто є таки почався

 

щоб Краків Краковом не став

щоб Вісли золотий рукав

здригнувся і перевернувся

 

щоб дощ, який згори летів

лишаючи життя і пів

не повернувся

 

Другий вірш ілюструє ще одну варту уваги особливість книжки Олесі Мамчич, а саме постійну присутність у ній польських реалій та культурних контекстів. Чи то краєвидів-назв, чи то віддзвонів «Пісні про порцеляну» Чеслава Мілоша, чи ще чого-небудь. «Любов беззахисна як ніж» свідчить: нинішній, хай і стримуваний, exodus значної частини українських поеток і поетів матиме наслідком аж ніяк не тільки «віршовану ностальгію», але й неодмінне врізноманітнення тематики, впливів та колоритів, що лише збагатить українську літературу.

Купити книжку

«Танець Мамая»

Ігор Павлюк. — Видавництво «Саміт», художниця — Олена Завітайло, 2023. — 288 с.

Збірка Ігоря Павлюка «Танець Мамая» належить до, узагальнено кажучи, консервативної поезії, міцно пов’язаної з поетичною традицією, зокрема «шістдесятницькою». Тож книжка, поміж іншим, ще й пізнавальний матеріал для спостереження, як саме розвивається таке письмо в нинішніх умовах:

 

На мінному полі кривава тінь.

Маки.

Волошки.

Вітер.

По мінного полечка животі

Лазить щось, шерстю світить.

 

Поранені світлом летять пташки,

Летять, як пливуть, їй-Богу.

І братик мій Ліс в сестриці Ріки

Рости питає дорогу.

 

Забуваю пластмасове, Інтернет.

Забиваю на всі суєти.

Я — маленький-маленький серед планет —

Що наче човни на Леті.

 

З бомбосховища тіла метелик мрій

Полетить на зорю й розтане.

Квіти мінного поля старі-старі

І різкі —

Мов душевні рани.

 

І собаки, як люди,

Блукають сумні.

Розміновують даль солдати.

 

Ми на мінному полі тепер не одні.

Але добре, що ми крилаті…

 

Вірші Ігоря Павлюка найчастіше — роздуми над часом, психологією, почуттями. Проте в книжці також з’являються досить контрастні тексти, прив’язані до давньої літературної класики:

 

ЗА ОВІДІЄМ

Сосновий цвіт зорі.

Сніжинка перша в небі.

Вона не долетить до сивої землі.

Бо доля у предтеч така…

Така, як треба…

Молитва на устах.

Вечеря на столі.

 

Фантомний біль душі.

Хтось лайкає.

Хтось лає.

Лампадніє звізда.

Сніжинка —

Вже сльоза…

Сніжинка вже — туман.

Здалось — її немає.

Сніжинка — як душа:

Хмаринка, лід, вода…

 

Та, звісно, не можна не згадати геть несподівані міні-«гуморески» під назвою «Фейсбучики»:

 

Вже слів нема, а Логосу іще…

Вертаються в печеру гомо-ґаджети.

В сльозі хова Отець Небесний щем,

Мовчить до біса: «Ну і гад же ти…»

Купити книжку

«Літо, діти, осінь, зима, війна і весна»

Богдан Куценко. — Львів: Видавництво Старого Лева, художнє оформлення — Олеся Медвідь, 2023. — 224 с.

«Літо, діти, осінь, зима, війна і весна» — збірка, що її одним із головних акцентів є музична ритмічність у поєднанні з образною динамікою. Ось яскравий приклад цього виру з реповим присмаком:

 

стоїш на ґанку цілодобового магазину і питаєш де ті

часи коли тебе все влаштовувало коли і справи були не

складніше за другу школу коли ти йшов кудись від стов-

бура від дубового до наступного нічним кварталом коли

собаки тобі не гавкали а вітали а решта світу мовчазно

зорями миготіла коли спина ще відчувала могутні крила

а не боліла фантомним болем на місті зрізу коли життя

усе вкладалося у валізу де дві сорочки лежали чисті і ще

кросівки і замість друзів ще не лишилися їхні ксиви чи то

ментівські а чи не дай господь прокурорські коли їх інша

чверть ще на пагорби на дніпровські не відвалила і там не

зникла за видноколом коли їх третя чверть десь не поді-

лась кудись спроквола чи за кордоном коли відчула своє

чужинство чи в підворіттях а чи в батьківстві і материнстві

коли нутром іще відчував оцих неприсутніх і кругле небо

у вікнах билося прямокутних де було серце і било серце

і так співало і нас від легкості не відрізало не відтяло а нині

мовчки ідеш додому у світлі млявім тут мотогонщик жив

і його звали усі Малява отут жив Саня якого звали усі

дебілом отут Антона малого зовсім машина вбила отут

ножем прохромили шини усім автівкам отут ти виклацав

свою першу чб фотоплівку і все те саме в порожнім кадрі

в четвер у червні і ті півонії як приречені наречені і ці три

речення повертають тебе до тями

усе те саме

усе те саме

усе те саме

 

Сентиментальна задума, сцени з життя людей і краєвидів, образи-фотокадри в книжці Богдана Куценка на одних сторінках можуть втілюватись у майже ідилічних обставинах —

 

кінцева у місті зустріне дощем

ховайся мерщій у свій шарф величезний

автобус з тобою за обрієм щезне

автобус з тобою за обрієм щез

ховайся ніхто там не знайде крім мене

засни і ніхто там не знайде тебе

в строкату ряднину квітчасто-зелену

у ранішнє небо як ЛАЗ голубе

 

А на інших у значно суворіших:

 

потяг розстібає батьківщину

ніби змійку розстібають в куртці

в темряві шлагбауми машини

вартовий перед мостом у будці

вантажівки їдуть під брезентом

по пів дня стоять уздовж перону

вартові випрошують газету

ходять на вітру немов ворони

холод пробирає через одяг

ти сидиш німий немов у фільмі

де військова форма

знову в моді

Купити книжку

«Перекопане»

Ярослав Гадзінський. — Видавництво «Крок», обкладинка — Роман Гаврюш, 2023. — 128 с.

Довгоочікуваність цієї збірки посприяла тому, що до неї ввійшли вельми відмінні тексти різних періодів. Та й загалом «Перекопане» демонструє зміни у творчості поета Гадзінського (більше сюжетів, трохи прозоріші образи), хоча й підкреслює його константи на зразок метафоричності чи любові до всіляких виявів техніки, віртуальних просторів. Значна частина віршів «Перекопаного» — медитації з «образними дослідженнями»:

 

25 тонн марокканських мандаринів

 

Січневий сутінковий сувій

затулив очі випадковим перехожим,

і яка тепер різниця у часі між зупиненими годинниками

та воронячими гніздами між крон,

тоді коли весь прийдешній світ

стає суцільною поліцейською мигалкою віхоли,

що перемелює вечірні новини, голоси й вулиці на неоновий сон.

 

І тільки глибоке світло ліхтарів

рівномірно скрапує

мандариновим соком

на щойно випалі шматки паперу

зі старими підписами та секретними даними.

 

Ліхтарне світло окреслює коло.

 

Він чекає на неї, раз по раз

перевтілюючись у вібродзвінок.

 

Ось вона незримо простує до нього.

 

І тепер вони стоять у центрі мандарина,

відчуваючи вібро у долонях крізь замерзлі лінії долі.

І внутрішні таймери відбивають у серці

безкінечними рівними дольками.

Вони обнімаються під вуличними ліхтарями,

а їхні тіні розмножуються — мандариновими кісточками

на цілий театр бродячих акторів.

 

Сік і далі продовжує стікати по змерзлих пальцях.

 

Насправді вони ще не здогадуються,

що їдуть всередині картонних коробок

під темними тентами фур,

переїжджаючи з одного прикордонного поля на інше,

перекочуючись із далекого заходу на близький схід.

 

У зимовому нічному повітрі

шурхотять крила різдвяних янголів,

і розбиваються поодинці об затупілі леза снігопадів

на жмакані поліетиленові пакети,

оберігаючи водіїв від смерті.

 

Через декілька днів продаватимуть мандарини

по змерзлих овочевих ринках біля метро.

Він і вона ще й досі цілуються на тій нічній вулиці

під ліхтарями.

Сподіваюся, що їм там двом добре,

під змащеною консервантами та воском

мандариновою шкіркою.

 

Чимало віршів у збірці присвячено пам’яті (один із просторів для розуміння назви книжки), війні. З-поміж текстів війни, окремо позначених тут, до речі, датуванням, вирізняються поезії, пов’язані з волонтерським досвідом — поет бере участь у розчищені, розбиранні руїн, залишених на Київщині після трагічного «Києва за три дні». Такі практики не назвеш найбільше відрефлексованими в нашій поезії.

 

Я і не знав, що оселя буття може так виглядати,

просто переходив з кімнати в кімнату із зимовим небом замість стелі,

із м’яким ковроліном грудневого снігу без підлоги.

 

Ми виносили обгорілі рештки цеглин

і давно зотлілі обереги

 

обережно, сказала нам власниця дому — з гіркотою у голосі,

можливо, там скалки битого скла під руїнами моєї кухні — не пораньтеся,

можливо, там все моє життя, де колись було велике свічадо — не травмуйтеся,

іще засипана криниця — не заглядайте,

 

ми розбирали підстінки, били киркою виморожену землю,

складали окремо вцілілі півники керамічні

та чайні сервізи, набиті золою.

 

Крізь сузір’я від отворів куль у паркані

хилиталися сосни напівпритомні,

мов нерви тих, хто пережив окупацію,

 

а вже наступного ранку на ділянку привезли

новенький модульний дім,

щоб якось розпочати все тут знову з нуля,

щоб дочекатися птахів, почути весняний грім,

І підслухати, як між собою на колишньому місці бою

перемовляються двоє паперових янголят.

Купити книжку

«Камені»

Світлана Богдан. — Видавництво «Смолоскип», оформлення — Михайло Федишак, 2024. — 88 с.

Я міркував, якою книжкою завершити цей огляд. І, зважаючи на нинішні обставини, вирішив, що це буде поезія життєствердна, впевнена і в якомусь розумінні цілюща. Збірка «Камені» Світлани Богдан (видавництво «Смолоскип», оформлення — Михайло Федишак) — книжка, в якій концептуальна добірка різних каменів та об’єктів, з каменями пов’язаних, нанизує на себе вірші багато в чому релігійні, наснажені, наповнені символікою (зокрема, біблійною, фольклорною тощо).

 

Викинь себе, як камінь,

Витри злежалий слід.

Відшліфовано грані

Неба твого — лазурит.

 

Гарно, що ти скінчився.

Гарно: тебе нема.

На обличчі у листя

Досконалість сама.

 

Гострокутний уламок,

Замкнений на собі,

Викинеш, і — на ранок —

Туркотять голуби,

 

Ходять дощі Господні

На Господні міста.

І — відкрита безодня,

Що ти нею вже став.

 

Стесано сіру шкіру,

Серце — чистий блакит.

Прийме тебе на віру

Небо твоє — лазурит.

 

Колекція каменів від Світлани Богдан поділяється на дві частини, два розділи — «Камені миру» і «Камені війни». Зрозуміло, що в другому містяться тексти написані під час та у зв’язку з війною. В них посилюється цілеспрямована сугестивна енергетична концентрація. Можливо, саме це варто було б назвати в прямому, містичному сенсі боротьбою словом, десь на межі з заклинанням. Коли попри смерті, руйнування й інші жахіття знаходиться внутрішня сила, впертість і певність того, що «і це мине» (адже й справді мине):

 

Я виживу. Я дерево. Мій корінь, повен силами,

В підземні надра вглибився, ввійшов в порід розламини

І там поміж опалами, топазами, берилами

Росте і міць усотує із жил барвистих каменів.

Йде вгору моїм стовбуром та міць густими соками:

Дощі його намочують і вітер сушить диханням.

Гілки вросли у небо за надхмарними висотами

І п’ють із сонця золото, промінням заколихані.

Вогонь ядра земного і вогонь світила денного

Вбираю знизу — коренем, з висот — своїми вітями.

Осердя мого стовбура — то жар стовпа вогненного,

Що навесні проявиться гілля мого суцвіттями.

Коли війна — залізний змій — прийшла й плює ракетами,

Гримить металом танків і скрегоче БТР-ами,

Скувати хоче страху зледенілими лабетами,

Обплести прагне кільцями, звиваючись маневрами,

Тоді вогонь мій внутрішній ще дужче розгоряється,

Тоді моя кора стає, мов камінь, непроникною.

Життя і гнів — це все, що у мені тоді лишається,

І я стою, а ти, війно, вже скоро станеш зниклою.

Дивись, війно: мої гілки, що ніжним квітом мовили,

Мечами стали гострими, на тебе наїжачені.

Ненависть — ти, а я — любов; ти — нищиш, я — відновлюю;

Ти — смерть, а я — життя, якому жити ще призначено.

Я виросло прямісінько під стопами у Господа,

Я листям лоскочу їх, і сміється Він вдоволено.

Я там росту, де маю буть, і тут чужа твоя хода,

Тому відходь: тобі мене чіпати не дозволено.

Глибокі вирви від ракет позаростають травами,

І рани всі, які зубами ти зробила хижими,

Земля зашиє коренями пирію жилавими.

Іди, війно, від мене, бо я — дерево. Я виживу.

Купити книжку

У просторі фестивалю Книжковий Арсенал Вітрину новинок формуватимуть видання про війну будь-якого жанру, теми чи вікової категорії представлені видавцями й книгарнями на ярмарку Фестивалю-2024.

 

Читайте також: «Бути й не бути у пуповині часу»: 10 нових українських збірок поезії