Між любов’ю і ненавистю ходимо навпростець: 14 нових віршів про війну

Триває війна і триває проговорення війни у поезіях різних авторів і авторок: дебютантів і професіоналів, ветеранів і цивільних, волонтерів і переселенців, очевидців і тих, хто на відстані. Зібрали для вас нову добірку таких досвідів-віршів.

Попередні добірки можна переглянути тут. Ці вірші будуть невдовзі доступні у перекладі англійською.

***

Отче наш!

Боже України суверенної!

Піднімаю тапик во ім’я Твоє,

називаю у слухавку псевдо Твоє,

кажу: Здрастуйте!

Викликають вас хлопчик Смурфик і дівчинка Гера.

Це точно Той, що єси на небеси?

Боюсь переплутати в космосі позивні

і потрапити в царство Аллаха чи іудеїв.

Отче наш!

Боже України суверенної!

У нас повалені вишки, не знаю, чи ти прослухав

мої попередні дзвінки, але чорт із ними.

Отче наш!

Якась хуйня із вхідними.

Падає небо, люди летять донизу,

прийми їх до себе, вони перекажуть зміст.

Отче наш!

Нехай буде царство, і сила, і воля твоя,

лише б не стріляли по нас.

Дай нам часу, шприців та джгутів,

гемостатичних бинтів,

декомпресійну голку, 

пов’язку на вибите око,

соляру,  мішків для смертників, 

броню водіям-парамедикам,

щоб довезли живі і здорові

усіх живих і здорових.

Отче наш!

Боже України суверенної!

Дзвонять тобі хлопчик Смурфик і дівчинка Гера.

Ми згодні на будь-яку волю Твою,

тільки дай нам сил пережити її.

Ми згодні на будь-яке царство Твоє,

аби не було воно царством наших диктаторів,

а з іншого прорвемось,

ми вже стріляні.

Хай буде як на небі, так і на землі, 

але не так, як під Іловайськом, коли кров і земля змішались, 

не дай так, як під Веселою Горою,  коли душі не могли вилізти з-під трупів на Суд Страшний,

якби не Малиш, Валькірія та їхня лопата, були б спізнились до тебе.

Спізнились би Коля, Паша, і навіть Вітя, який вчасно приходив на перші нудні уроки старої школи у селі Голосковичі.

Тому даруй Малишу, Валькірії та їхнім лопатам

щастя, благодаті да здравія на віки вічні.

Отче наш!

Це хлопчик Смурфик і дівчинка Гера.

Коли це до Тебе долетить – ми вже постаріємо,

війна закінчиться, інша почнеться, ми помремо,

але, як бачиш, не втрачаємо надії.

Наш час летить, мов трос за вагою:

схопити – пів біди,

а спинити захочеш – долоні у кров зітреш.

Я зайняла нашу єдину лінію,

тоненьку чорну ниточку між світом і окопом,

викликаю Бога свого по полівці.

Поки росіяни не перебили.

Поки ніхто не підслухав.

Отче наш! 

Не присилай нам хліба насущного,

бо він псується без морозильника, 

краще дай нам сигарет з капсулою, механіка толкового і наказ від Генштабу,

бо сидимо тут без наказу.

Отче наш!

Прости нам борги наші!

Ми знайшли тут карти і грали,

а не було чим віддавати,

бо добровольці – миші церковні,

у контрактників карточка, тому

ніхто не програв і ніхто не виграв.

Тільки Саші-зесеушнику на погони шістки накидали ради сміху.

А ворогам нашим не прощай –

вони перші вбили.

Як нам простити, Господи, як нам простити?

Кожен снаряд, кожен набій їх підписаний

нашими іменами:

“это тебе укроп от народа донбасса”

Який ти нахуй Донбас із Владикавказу?

Там від часів таборів не бувало наших!

Отче наш!

Ти же єси, яка тут пизда?

Отче наш, дай наказ і робочі БеКа!

Хай же збудеться воля Твоя на нашій землі.

Даруй нам втрати на обхідні листи,

і у смутні дні,

і у темні дні,

а від нечистого ми вбережемось самі.

І у спокусу застрелитись не введи

ні на цивілці, ні на передовій,

бо деякі з нас поперлись саме за цим.

Отче наш!

Дзвонять тобі хлопчик Смурфик і дівчинка Гера.

Передавай вітання Духу, Отцю і Сину

на віки вічні, плюс-плюс.

Кінець зв’язку.

Отче вишній!

У нас тут падають вишки.

Отче вишній!

Я знаю, залишилось трішки.

Покинь мене, коли схочеш

поговорити вживу.

* *

Легше, бо війна таки почалася…

Катерина Калитко, «Менше ніж за добу до початку війни…»

Колись між любов’ю й ненавистю 

були ліс і будівлі.

Тепер ліс поламано і будівлі спалено.

Між любов’ю й ненавистю ходимо навпростець.

Ясність така раптова, що не всі встигають замружитись

і лягають, осліплені, у садах на окраїнах.

А ті, що встояли, мають вуста, ніби медом заліплені

і повторюють лише слова любові й слова ненависті.

Так,

ми – посланці пласкої землі, наш єдиний словник – це

словник антонімів.

Вибачте всі, хто чекає від нас нюансів, хто приїхав сюди

робити кольорові фото.

Ваші зусилля підуть намарне, як намарне пішли

вінки наших надій, роки збирання каміння, розмови

за низькими столами на ясно освітлених сценах.

Вибачте. Ось наш рентгенівський знімок. На ньому –  

кості і плоть. Іншого нині з собою не маємо.

*

Повітряна тривога по всій країні

Так наче щоразу ведуть на розстріл

Усіх

А цілять лише в одного

Переважно в того, хто скраю

Сьогодні не ти, відбій

05.04.2022, Львів

*

як пережити те що вже відбулося

те яке щомиті непереборно

тягне до себе –

підійди

доторкнись

але ти відхиляєшся

ховаєш руки за спину

відвертаєш обличчя вбік

нібито не впізнаєш

однак тільки-но воно даленіє

щось підтягує тебе

наче за пуповину

у цю сіро-руду течію

яка кожною бульбашкою

ще пам’ятає спокійні безбарвні води

і ти позбавлений сили відштовхуватися

млієш від болю

бо тобі знов нарешті добре

так добре всіх їх видно

що лише прозора межа

відокремлює два благання

твоє – ненародження

їхнє – несмерті

*

Спи то грім

Просто грім

Спи

Я прийду

У твої сни

Прикладу

До вогню лід

Принесу

В рюкзаку 

Хліб

Потушу

Загашу жар

Насмішу

Розповім жарт

Розкажу

Про гірських лам

Заживлю

Сто твої ран

Гойда-гой

Гойда-гой

Гой

*

світ обертається довкола зв’язаних рук 

як пробачити снігу його білість 

яку він забрав у тканини закрученої на зап’ястях

час твердий суцільний 

випечений як пиріг 

вріж його – і потече кров 

тиша – пісня закатованих 

яку неможливо розчути 

світ обертається як подряпана платівка 

з коловими траншеями повними тіл 

і вирвами на яких спотикається голка уваги 

обвуглені рештки поезії 

чекають на поховання 

ворона 

зчорніла матір 

аж згинається від крику

+++

Летіла пташка зеленим коридором

несла у дзьобику кілька слів іноземних

кілька гілочок на нове гніздо

Дівчинка-семилітка заспокоювала кота:

Сиди, коте, тихо, їж мало,

ми за тиждень повернемось

…У торбині з цибулею прогризена дірка

страшне котяче мовчання

Східна сирена спитала західну: Чому ти ниєш?

У вас там кава і вулична музика

і діти сплять у піжамах

А у відповідь –

вибух. Вибух. (І третій – пізніше)

Їх було троє і ні в кого не вийшло –

від злості вирвали з вух сережки –

Мадонна з перев‘язаною головою

годує сина із пляшечки

Молоко пропало

зате живі

На пожарищі привид собаки винюхує

рідні кістки

собаку звали Анубіс

перевізник його не взяв

Я одягаю колючу сукню з чужого тіла

закриваю очі обрубками рук

аби не бачити

як зелений коридор

стає червоним

ШКОЛА

розбомблена школа –

тріумф російської зброї

добре що учнів вивезли

ще до початку обстрілів

інакше б

не вижив ніхто

у кабінеті географії

звисає шматками

розірвана мапа світу

підручники безпорадно

розкидані на підлозі:

антична література з обгорілими корінцями

новітня історія з вирваною серцевиною

L #47

Ось тихі міста, до кліток яких тебе переносять,

разом із пам’яттю та боргами,

відірвавши від натовпів друзів і від книжок стосів,

і заспокоюючи словами

такими банальними, аж огидно.

Мовляв, перезимуєш — і буде видно,

може і перевеснуєш,

може літо якось перетриваєш,

а там уже й осінь,

сам не захочеш нікуди їхати,

залишишся тут, із нами,

примірятимеш вулиці й площі

під свою ходу розбовтану,

ніби одяг святковий,

йтимеш до праці — невиспаний і неоговтаний,

озиратимешся сполошено

на кожен голос і рух нетутешній.

Так і станеться. Без варіантів, обов’язково.

Можна подумати, ти перший.

Ось тихі жінки, до чиїх ніжних рук ти трапляєш, немов

нагорода або здобич, якої завжди мало,

вони на тебе просаджують тисячі колискових

і сотні пристрасних молитов,

але коли і під їхнім шквалом

ти не змінюєшся анітрохи,

обростаєш болем і досвідом, ніби дерева мохом,

стаєш чутливим, немов антена,

вкриваєшся тріщинами, як скло від ударів — страшно торкнутись,

тоді вони починають любити тебе приречено і смиренно, —

просто за тишу твого сну і твою присутність.

Ось чоловіки. Вони із малечку закривають тебе грудьми,

вчать кохати й відстоювати своє,

ведуть тебе, розтинаючи буревії,

ведуть крізь тернії та дими,

дякуючи за тебе високим і втомленим небесам.

Скільки себе пам’ятаєш — вони неодмінно є.

Всьому найгіршому вчишся у них сам.

Ось тихі цвинтарі — все, що залишається по невгамовності нашій.

Висока трава, просілі погруддя та імена стерті,

і чути ледь чутно — живі оповідають про своє життя мертвим,

такі дурниці оповідають, аж мертвим стає страшно.

*

там де гойдався ти в небо у зоряні вихри і води

де найдревніший твій родич тебе народитись умовив

там де ти встанеш над серцем і сам даси йому ходу

і буде ядро твоєї любови

там де стоятимеш рівно до білого зціпивши зуби 

і стелю що пада як душить підхопиш плечем як покровом 

над тим хто до тебе з тобою і після тебе тут буде

нарешті побачиш ядро своєї любови

і скресне плита з-під якої ти вийдеш у  полум’ї гніву 

коли твоїм ротом земля у стугоні звіра промовить

запалений світе незгасний 

лишається взяти на віру

усе що зосталось в ядрі од твоєї любови

для тіла під сонцем є руки —

посічені пальці у ранках

для спраги є талі озера із мулом і тріснутим льодом

і ти посередині болю себе процідив до останку 

укотре розбивши орду

народився укотре

*

Мене замінували

І я замінований

Усі навколо заміновані

Небо і земля заміновані

Життя заміноване

Десь угорі на холодному дереві

Захрускотіла велика чорна гілка

І зі скреготом відвалилася

Зірвалася хижим птахом

І настав планетарний гул

Обережно щоби не вибухнути

Вдихаю на повні груди

І перетворююся на камінь

Або на крихітний камінець

Чуєш, як кора лопає?

Заскрипіла ще одна гілка

Спалахнули золоті чари

І раптом усе зникло

Тільки вершники у сторонці

Шепочуть щось перелякано

ДІМ

дерево розтинає світло ліхтаря навпіл

прокладаючи променисту колію до ніг

поїзд прибуває за кілька хвилин

та я все ще не знаю куди їхати

на прощання з життям мама сказала

дім там де чекають

тож я їду в іграшковому поїзді

по світлових рейках до неї

ОГОЛОШЕННЯ

«Szukam pokoju», –

пише дівчина в групі

з оренди нерухомості в Польщі.

А соцмережа перекладає:

«Шукаю миру».

молитва любові і ненависті:

боже 

дай нашим воїнам 

око сокола — кожному  

крила яструба — кожному 

силу лева 

і швидкість тигра 

щоб кулі, уламки, ракети і бомби їх оминали

щоб жоден не був поранений 

щоб вони ішли, ішли, ішли 

шаткували ворога 

і вимітали ту нечисть із нашої землі 

так поетично і щиро щодня молиться моя бабуся. 

і я тепер з нею, цими ж словами.