Між розкопками й підпіллям — ким був Олег Ольжич

Нещодавно ухвала Львівської обласної ради про офіційне пошанування у 2027 році ювілеїв Української повстанської армії (з нагоди її 85-ліття), Романа Шухевича та його ровесника Олега Ольжича (120-ліття від дня народження) набула вкрай негативного розголосу по обидва боки українського кордону – що у рф, що в Польщі. І якщо пропагандистські випади на адресу УПА та генерала Чупринки, який очолював її у 1943–1950 роках, уже давно не здаються чимось новим, то агресивна реакція на Ольжичеву постать – поета, археолога, інтелектуала – аж ніяк не вписується у звичний для українофобів шаблон.

Зміст псевдоніма «Ольжич» відсилає до часів середньовічної Руси, а саме до княжих імен – Олега й Ольги. Таким робом через прибране літературне прізвище поет був заманіфестував свою вкоріненість у прадавню історію батьківщини. А історія життя цього літератора може стати чудовим кінематографічним матеріалом – про вибір між особистим успіхом і горінням заради того, у що та в кого віриш.

Син визнаного українського поета Олександра Олеся (Кандиби) у власній творчості обрав відмінну від батькової естетику. Він жартівливо називав татові тексти «віршами для гімназисток» – за надмірну ніжність і сентиментальність. Натомість, на думку Олега, епоха вимагала іншого тону, потребувала могутнього й суворого поетичного голосу із відзвуком криці:

«О, вір у одваги ясне багаття

І скинеш, як порвану лаху,

І слабість, і сумнів, і марність життя,

Коли ти не відаєш страху».

Житомир – Київ – Прага

Народився майбутній оунівець 21 липня 1907 року в Житомирі. Є версії про шляхетське походження його роду. Невдовзі після появи первістка родина Кандиб замешкала у Києві, а тоді – у Пущі-Водиці. У 1910-х роках жили вони доволі заможно. У час УНР, 1919 року, Олегів батько став до дипломатичної роботи – був культурним аташе у Будапешті. Подальша більшовицька окупація унеможливила його повернення додому. Лише 1923 року поетові вдалося домогтися переїзду дружини Віри Свадковської та сина за кордон, до Берліна. На жаль, платою за це стала вимушена пропагандистська публікація, у якій Олесь критикував «петлюрівців». Урешті Кандиби оселилися в Чехословаччині – спершу у Празі, тоді у Ржевницях та Горних Черношинцях.

Попервах у вигнанні родині було скрутно, особливо з погляду фінансів. Попри це саме «в чехах» формувалося потужне середовище українських політичних емігрантів. Це відбувалося завдяки прихильному ставленню тамтешньої влади. Президент Чехословаччини Томаш Масарик, хоч і був виразником москвофільських настроїв, під час перебування в Україні у 1917–1918 роках організував легіон із полонених чехів і словаків. Ті вояки потім відіграли ключову роль у здобутті незалежности Чехословаччини. Українська влада сприяла Томашеві в цій діяльності, зокрема уклавши угоду про екстериторіальний статус згаданого легіону. Отож, пам’ятаючи про допомогу українців, Масарик у такий спосіб віддячував їм можливістю утворювати свої освітні, культурні та інші установи на території Чехословаччини.

Тріада поезії, науки та боротьби

Молодий Олег Ольжич здобув блискучу освіту. Він слухав лекції у щонайменше трьох вишах, розташованих у Празі: Українському високому педагогічному інституті імени Михайла Драгоманова, Українському вільному університеті та старовинному Карловому університеті. Відтак Ольжич у віці 23 років успішно захистив дисертацію з археології. Його наукова кар’єра розвивалася стрімко – у 1930-х роках він, зокрема, плідно співпрацював із Гарвардським університетом, був учасником багатьох археологічних експедицій. Окрім основного фаху, вчений мав ґрунтовні знання з історії мистецтва, етнографії, літератури тощо.

Зацікавлення праминувшиною України та різнобічний інтелектуалізм визначили характер Ольжичевої поезії. Усі три збірки – «Вежі», «Рінь», «Підзамча» (видана посмертно) – насичені глибоким історичним контекстом, а герой цих творів усвідомлює нерозривність своєї долі з долею пращурів, ба навіть утілюється в них:

«Ми жали хліб. Ми вигадали млин.

Ми знали мідь. Ми завжди воювали».

Утім, неспокійний час міжвоєння та пам’ять про злочини більшовизму, бачені в дитинстві, не могли залишити Олега Ольжича осторонь політичного життя. До речі, один із його перших, іще підліткових, віршів стосувався оборони Києва від червоноармійців:

«Не зірвеш сонця, кат, з небес,

Не зірвеш України стяга!

На нашім боці сам Зевес,

На нашім боці перевага».

Вісниківець

На формування українських літераторів-націоналістів у період між Першою та Другою світовими війнами значний вплив справив Дмитро Донцов. Він від 1922 року був головним редактором журналу «Літературно-науковий вісник» (від 1933 року – «Вісник»), що друкувався у Львові.

Тож у «Віснику» передовсім публікувалися твори, пронизані темою героїзму. Проте аж ніяк не «бравурно-урапатріотичного», а заглибленого в осмислення історії. Недарма стиль цієї літератури дослідники визначають як «неоромантизм», або «новоромантизм». Зі «старим» романтизмом ХІХ століття його поєднує тяга до ідеалу та винятковости. Водночас «неоромантики» надавали перевагу не раціональній, а чуттєвій, емоційно-інтуїтивній природі людини. Між іншим, ідентичним терміном характеризувала свою творчість Леся Українка. Цей факт, до слова, є ознакою тяглости культурної традиції в українському письменстві.

Серед найвагоміших дописувачів львівського часопису Дмитро Донцов виокремив Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Олену Телігу та Леоніда Мосендза. Усі вони волею обставин вимушено перебували в еміграції – у Чехословаччині та Польщі. Саме їх очільник львівського видання первинно прозвав «трагічними оптимістами». У тривожну добу вони зберігали й ширили віру в перемогу українського державницького проєкту. Доречними для розуміння тієї міжвоєнної атмосфери є, зокрема, рядки Олега Ольжича:

«Так солодко в передчуванні бою,

Не знаючи вагання і квилінь,

Покірну землю чути під ногою

І пити зором синю далечінь».

Невдовзі за вищезгаданою четвіркою закріпилася назва «Вісниківська квадрига». Її запропонував «неокласик» Юрій Клен (справжнє ім’я – Освальд Бурґгардт), світоглядно споріднений поет, який і сам незабаром долучився до них. Власне, у Давньому Римі словом «квадрига» називали колісницю, яку тягли четверо запряжених водноряд коней.

Маланюк і Мосендз були ветеранами Армії УНР, їхній поетичний стиль безпосередньо викшталтувався в горнилі Першої світової та російсько-української війн. Натомість Ольжич і Теліга представляли молодь, і обоє були діячами ОУН.

Читайте також: 10 історій про неокласиків, після яких вам захочеться їх почитати

В ОУН

У юності Ольжич був, як і багато тодішньої емігрантської та західноукраїнської молоді, пластуном. Ключовою ж стала його зустріч у 1929 році з полковником Армії УНР, головою нещодавно утвореної ОУН Євгеном Коновальцем. Лідер був для Олега незаперечним авторитетом. Ольжич стрімко долучився до діяльності організації, став членом проводу. Особливо корисними оунівцям були зв’язки поета в науковій спільноті. Невдовзі Коновалець доручив Ольжичеві керувати Культурною референтурою ОУН – органом, спеціально створеним для роботи на культурній ниві.

Розкол ОУН на дві гілки, що стався 1940 року, Олег Ольжич пережив болісно. Під впливом цієї події, а також ліквідації у 1939 році незалежности Карпатської України, на територію якої за підтримки німців вдерлися вторглися угорські фашисти, він написав розвідку «Дух руїни».

У ній мислитель намагався збагнути причини українських поразок упродовж історії. Основною з них, на його переконання, був брак національної єдности. Йшлося, з-поміж іншого, про набуту неспроможність українців до конструктивного діалогу, небажання поставити інтерес нації над особистими амбіціями.

Ольжич зостався соратником Андрія Мельника, другого голови ОУН. Той, власне, очолив Організацію після вбивства Коновальця й був бойовим побратимом останнього в лавах корпусу Українських січових стрільців у 1917–1920 роках. Під час Другої світової поет став заступником голови Проводу українських націоналістів, а після ув’язнення Мельника в 1944 році виконував керівні функції.

Конфлікт із «бандерівцями»

Олег Ольжич очолював Революційний трибунал ОУН. Коли в серпні 1941-го на вулицях Житомира застрелили відразу двох знакових «мельниківців» – Миколу Сціборського й Омеляна Сеника, – підозра впала на «бандерівців». 

Революційний трибунал ОУН під керівництвом Андрія Мельника присудив кару смерти очільникам опозиційної організації – Степанові Бандері та Ярославові Стецьку. Сам Ольжич голосував проти тієї ухвали, та за правилами мусив би виконати наказ і курувати операцію з усунення опонентів.

Урешті у ситуацію втрутився безпосередньо полковник Мельник, скасувавши вирок. До слова, згодом дослідники висунули правдоподібну версію участи в атентаті агента НКВС, причетного й до ліквідації Євгена Коновальця, – Кіндрата Полуведька.

Повернення додому

Олег Ольжич прибув в Україну у складі похідних груп ОУН. Ті мали намір організувати українські національні інституції, які б перебрали владу після завершення німецької окупації. З цією метою у 1941 році Ольжич очолив процес створення у Києві Української національної ради – прототипу майбутнього українського парламенту. Тим планам не судилося зреалізуватися повною мірою, адже гітлерівці почали масові репресії проти українських націоналістів.

Під час німецьких переслідувань Олег Ольжич просив творчу та революційну посестру Олену Телігу виїхати з Києва, щоб порятувати життя. Утім, рішення Теліги було непохитним: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу». Разом із сотнями інших діячів ОУН поетку арештувало гестапо. На стіні камери, в якій ув’язнили українку, вона видряпала меч-тризуб і напис: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Її разом із 620 іншими оунівцями німці розстріляли в Бабиному Яру.

Відтак «мельниківська» частина ОУН слідом за «бандерівською» перейшла в глибоке підпілля. Невдовзі Ольжич нелегально переїхав до Львова, де й виконував свої обов’язки.

Незважаючи на божевільну веремію війни, у серпні 1943 року Олег Кандиба потай одружився з Катериною Білецькою. Шлюб вони уклали в селі Яблінці Вижній у Карпатах. У тогочасних умовах провадити спокійне сімейне життя парі було неможливо. Олег подбав, аби вагітна дружина переїхала до його батьків у Прагу, де було дещо безпечніше. А сам продовжив опікуватися справами ОУН. Тоді назріла потреба налагодити міцніші зв’язки із західними країнами, що входили до антигітлерівської коаліції. Гестапо дізналося про контакти «мельниківців» із Заходом, і під час одного з візитів Ольжича на конспіративну квартиру у Львові 25 травня 1944 року схопило його.

Читайте також: Тарас Бульба-Боровець і його ідея свободи, що підіймала українців до боротьби навіть без держави

Загибель і народження сина

Олега Ольжича доправили до концтабору в Заксенгаузені. На той час там уже були ув’язнені практично всі керівники обох гілок ОУН – і Андрій Мельник, і Степан Бандера. Після тривалих тортур 9 червня 1944 року Ольжич загинув.

«… Ми подолаєм знов. Ще не одні

Нам скоряться. Над все є вірна криця.

Та нам також судилося розбиться

Колись і десь об гори кам’яні».

Почувши звістку про загибель сина, трохи більш ніж за місяць помер і згорьований утратою Олександр Олесь. Одначе, за містичним збігом обставин, приблизно в той самий час Ольжичева дружина Катерина народила первістка. Вона назвала його на честь чоловіка – Олегом. Той до кінця свого життя ревно працював задля увічнення доброго імени батька.

Література та джерела

• Данчишин Назар. Трагічні оптимісти: поети з ОУН та УПА. Локальна історія. 
• Діаспора. Культура. Епізод 7.
• Націоналісти проти нацистів. Олена Теліга, Олег Ольжич, Улас Самчук. Історія для дорослих
• Ольжич Олег. Вибрані твори. Київ : Смолоскип, 2009. 664 с.
• Ольжич Олег. Дух руїни. Київ : Смолоскип, 2008. 52 с.