Михайлина Коцюбинська

Не зганьбити славетного прізвища — ким була шістдесятниця Михайлина Коцюбинська

20.11.2026

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Про кого ми думаємо, коли згадуємо шістдесятників? Василь Стус, Алла Горська, Василь Симоненко — імена відомі. Натомість про Михайлину Коцюбинську говорять рідше. Вона впорядкувала перше видання Стуса в Україні, єдиною бачила повністю готовий вітраж Горської «Шевченко. Мати» й передала щоденник Симоненка його матері. Була науковицею, перекладачкою та підтримувала друзів-правозахисників.

У 2026 році, коли минає п’ятнадцять років від смерті Коцюбинської, в серії «Недочитані тексти» видавництва «Віхола» вийшла книжка її вибраних текстів «Вітраж пам’яти». Упорядковане нею «Повне зібрання творів» Василя Стуса потрапило до списку «Знакових видань Незалежності». А з 26 до 29 листопада в Українському Домі під час фестивалю нонфікшну про культуру «Фундамент» відбудеться виставка «Михайлина Коцюбинська. Слово після слова».

Михайлина Хомівна Коцюбинська народилася 18 грудня 1931 року у Вінниці, у тій самій кімнаті, що й її дядько, письменник Михайло Коцюбинський. Її мати Катерина Бедризова, кримська вірменка за походженням, закінчила Вищі жіночі Бестужевські курси — одну з небагатьох можливостей для жінки того часу здобути вищу освіту.

Батько, Хома Коцюбинський, молодший брат письменника, не мав ґрунтовної освіти, але був працьовитою та чесною людиною. Доньці він запам’ятався передусім квітами, які вирощував, доглядав і ніс крізь життя як символ краси. Вона називала його «геніальним садівничим».

 

За його ініціативою 1927 року відкрили літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського. У 1935-му подружжя усунули від керівництва музеєм через нібито «некомпетентність», а Хому відрядили до Чернігова створювати музей у будинку старшого брата.

 

Чернігівський музей став справжнім культурним осередком, куди приїздили митці з усієї України. Тут читали вірші Володимир Сосюра й Максим Рильський, гостював художник Василь Касіян, режисер Марк Донськой збирав матеріал для екранізації «Дорогою ціною». Михайлина зростала серед книжок і людей мистецтва, а відвідувачі музею ставали частиною її дитячого світу.

 

Особливо вплинув на неї Павло Тичина, у ранню поезію якого вона закохалася ще в дитинстві.

Він грав із Михайлиною на фортепіано в чотири руки й товаришував із її матір’ю. Коли постало питання про навчання, Катерина вагалася між українською філологією та іншими відділами, що, як їй здавалося, відкривали ширші можливості. Тичина наполіг: «Михайлина Коцюбинська має навчатися тільки на українській філології». Серед людей, які оточували її змалку, вимогливість до слова й до власних учинків здавалася природною.

Під час війни сім’я евакуювалася до Уфи, де Михайлина пішла до школи. Перші роки навчання вона згадувала без захвату: «Холодні класи, радість від шматка чорнющого хліба, який нам давали на сніданок». Щоб урятуватися від холоду, діти по черзі вчилися вдома одне в одного й писали на колінах. Музейні рукописи Коцюбинського батьки везли із собою — цей спогад вона згодом опише в «Книзі Споминів».

Дисидентка?

Після школи Михайлина навчалася в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, захистила кандидатську дисертацію й почала працювати в Інституті літератури АН УРСР. Там відбулися зустрічі, що змінили її життя: з Василем Стусом, роботі над спадщиною якого вона присвятить десятиліття, Євгеном Сверстюком, котрий відіграв важливу роль у її світоглядному становленні, а також Іваном Світличним, Юрієм Бадзьом та Іваном Дзюбою.

У 1960 році почав діяти Клуб творчої молоді «Сучасник», що об’єднав літераторів, художників, театралів і музикантів. Там Коцюбинська зблизилася з Аллою Горською, Віктором Зарецьким і Лесем Танюком, познайомилася з поетами Іваном Драчем, Василем Симоненком, Миколою Вінграновським. Вона побачила, якою силою може бути їхня спільнота.

 

У 1965 році Юрія Бадзя звільнили з Інституту літератури за підготовку несанкціонованого вечора поезії, а Івана Світличного, братів Горинів і художника Опанаса Заливаху заарештували. У вересні на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» Іван Дзюба повідомив про арешти української інтелігенції. За закликом В’ячеслава Чорновола, який підтримав Стус, на знак протесту підвелися глядачі. Серед них була й Михайлина.

 

Саме вона хотіла виголосити протест, але її відмовили: того року Коцюбинська удочерила п’ятирічну Таню.

 

Після акції Коцюбинську виключили з партії, а 1968 року вона «не пройшла конкурс» до Інституту літератури. Знайома Марія Скрипник допомогла їй влаштуватися до видавництва «Вища школа», де Михайлина працювала над термінологією, а згодом редагувала книжки.

 

Тривали допити в КДБ. Коцюбинська згадувала, як під час них їла яблука й читала польські детективи. Їй погрожували відібрати доньку, проте вона не видавала друзів: відповідала, що нічого не пам’ятає, або говорила лише те, що не могло їм зашкодити.

 

Михайлина сама сумнівалася, чи можна називати її дисиденткою. Водночас вона доглядала доньку ув’язненого Чорновола, допомагала родині Світличного, листувалася зі Стусом і підписувала колективні звернення. Не побувавши за ґратами, залишалася опорою для тих, хто був ув’язнений.

Її погляди змінювалися поступово: антирадянською з дитинства вона не була. Мати Михайлини залишалася переконаною комуністкою й могла не помічати чи виправдовувати радянські злочини. Навіть пісня «Священна війна» під час війни викликала в Коцюбинської щирі патріотичні почуття. Та близькість зі Сверстюком, Світличним і Стусом допомогла їй усвідомити: Шевченко, чию творчість вона досліджувала, в її час радше опинився б на лаві підсудних, ніж у чиновницькому кріслі.

Звільнення від баласту

Науковий шлях Коцюбинська почала з дослідження Шевченка. Її кандидатська дисертація мала назву «Поетика Шевченка і український романтизм». Любов до поета вона відкрила ще в школі: «пам’ятаю як я в екстазі ходила по кімнаті і декламувала вголос «Минають дні…», захоплена емоційною силою й інтонаційною безпосередністю цієї поезії». Цей особистий читацький досвід згодом став темою її наукової праці.

 

Науковим керівником Коцюбинської був академік Олександр Білецький. Він не завжди мав час на роботу з аспірантами, але, за словами Михайлини, давав їм «добрий художній смак і спонуки до незаанґажованого пізнання».

Із 1958 року вона працювала у відділі шевченкознавства Інституту літератури АН УРСР, досліджувала творчість Шевченка та Коцюбинського. Видала праці «Образне слово в літературному творі» (1959) і «Література як мистецтво слова» (1965).

 

Після звільнення з Інституту 1968 року її наукова робота майже зупинилася на два десятиліття. У 1990-му нарешті вийшли «Етюди про поетику Шевченка», підготовлені ще в 1960-х. Двома роками пізніше Коцюбинська повернулася до Інституту літератури, а в 1994–1997 роках працювала над академічним зібранням творів Василя Стуса.

 

У 2001 році вона опублікувала монографію «Зафіксоване і нетлінне» про епістолярну творчість. Згодом із цієї теми виросли «Листи і люди» — дослідження листування як літературного явища.

Писала й біографічні есеї та спогади про Павла Тичину, Івана Світличного, Надію Суровцову, Василя Стуса. У цих текстах Коцюбинська постає уважною спостерігачкою і співрозмовницею.

 

Сама Коцюбинська гостро оцінювала радянську університетську освіту: «університет радше приховував знання, ніж відкривав їх, стандартизував і пригашував розумові процеси замість стимулювати їх. Замовчування і фальсифікація фактів, приблизність і неприкрита тенденційність оцінок, невисокий загальнокультурний рівень. Доводилося згодом не так поглиблювати знання, як звільнятися від баласту». Уже кандидатом наук вона відкривала для себе Плужника, Зерова й Антонича.

 

Євгеній Стасіневич зауважував, що в 1990-х, коли чимало ровесників Коцюбинської пішли з науки та літератури в політику, вона спробувала надолужити втрачені можливості. Повернення до досліджень і книжок було способом відвоювати роки, які в неї відібрали після звільнення з Інституту.

Перекладачка

Менш помітною залишається перекладацька праця Коцюбинської. Вона сприймала переклад як «вікно у світову культуру, через яке вривалося свіже повітря». Уже в одному з перших номерів відновленого журналу світової літератури «Всесвіт» надрукували її переклади віршів канадської поетки Полін Джонсон. Із творчістю Джонсон Михайлину познайомила Марія Скрипник, що згодом допомогла їй знайти роботу після звільнення з Інституту. Поруч у номері з’явилися роботи Миколи Лукаша та Григорія Кочура.

 

У 1963 році у Львові вийшла книжка вибраних віршів Полін Джонсон; значну частину перекладів у ній виконала Коцюбинська.

 

Французької Михайлина навчалася ще в дитинстві. Замість починати з граматики викладачка давала їй учити вірші та пісні, читала Віктора Гюго, Ромена Роллана й дитячі книжки. Так у Михайлини виникло відчуття живої мови, яке згодом допомогло перекладати поета й драматурга Жака Превера. Разом з Олегом Жупанським Коцюбинська упорядкувала для видавництва «Основи» його вибрані твори, написала передмову. Більшість перекладів у цьому виданні також належить їй.

 

Переклад супроводжував її і поза власною роботою. У студентські роки вона виступила з доповіддю про тоді ще мало досліджені переклади Шевченка англійською. Пізніше, пишучи про Івана Світличного, наголошувала, що його поетичний дар проявився насамперед у перекладах. А після її виключення з партії Василь Стус читав їй на лавці біля Дніпра свої переклади Лорки. У цій зустрічі сплелися дружба, вірші й досвід переслідувань.

«В Карпати! В Карпати!! В Карпати!!!»

Відкритість до світу проявлялася не лише в перекладах, а й у подорожах. Коцюбинська шукала в побаченому відгомін прочитаного. У Карпатах упізнавала місця з «Тіней забутих предків» свого дядька й ловила себе на думці, що вже бачила ці краєвиди на сторінках повісті.

 

Вона побувала в Буркуті, де колись жила Леся Українка, подорожувала «шевченківськими землями» — Чигирином, Суботовом, Моринцями та Звенигородкою. Гостювала в Умані у Надії Суровцової й в Ірпені у Григорія Кочура. Так поїздки продовжували розмови з людьми та книжками, важливими для неї.

 

У 1960–1970-х роках із поїздок вона надсилала листівки ув’язненим друзям — Стусу, Чорноволу, Світличному.

Збирала їх у кожному новому місці, на звороті описувала побачене й пережите, а тоді відправляла друзям. Стус переповідав зміст деяких листів. Отже, це були не просто сувеніри: для адресатів вони ставали звісткою про світ за межами тюрми й можливістю бодай уявою вийти на волю.

«Поле добра»

У «Книзі Споминів» Коцюбинська часто пише про гумор — свій і чужий. Сміятися її навчив батько, який «не тільки переповідав відомі анекдоти, а й сам творив їх».

 

Гумор допомагав витримувати тиск і тривогу. Після аварії на ЧАЕС, згадувала науковиця, у заявах на відпустку жартували: «прошу надати мені профвідпустку на час напіврозпаду стронцію».

 

Працюючи у видавництві, Коцюбинська відволікалася від редакторських буднів тим, що виписувала кумедні прізвища, які траплялися їй у рукописах: Махнорилов, Чорномордих, професор Щетина. Ділилася знахідками з перекладачем Миколою Лукашем, іншим великим цінителем гумору. Той так тішився, що переписав собі весь її список.

Попри втрати й переслідування, вона не вважала своє життя похмурим. У спогадах писала: «Оглядаючись на своє життя, мушу сказати, що воно аж ніяк не забарвлене в темні тони, радше — навпаки. Щасливе дитинство, з люблячими батьками, в розкішному садку, серед цікавих людей і книг, напоєне поезією і музикою. І далі: жадоба знань, яку не втомлювалася вдовольняти, уміння не зациклюватися на неґативах і творити навколо себе “поле добра”».

Не зганьбити імені

Ім’я Михайла Коцюбинського було для родини дорогоцінною спадщиною, а його прізвище — гербом, який не можна зганьбити.

 

Під час евакуації разом із музейними рукописами Михайлина пережила сцену, що назавжди залишилася в пам’яті: «Вночі, коли по дахові вагона зловісно барабанили осколки, а десь недалеко розривалися бомби, мене вкладали на куту залізом скриньку з рукописами Коцюбинського, а батько й мати обабіч накривали своїми тілами те найдорожче, що в них було…». Батьки берегли і дитину, і рукописи.

 

Євген Сверстюк згадував, що в середовищі шістдесятників «магія імені» Коцюбинських переросла в «честь імені». Дівчинка, яка читала вірші Максиму Рильському, згодом захищала Василя Стуса на суді.

 

На початку «Книги Споминів» Михайлина наводить телеграму Тичини її батькам: «Михайлина своє знає, кріпне і росте». І продовжує: «І все своє життя я була свідома цієї чести й відповідальности і намагалася — хоч би що робила, над чим би працювала, які б непрості моральні дилеми поставали переді мною, — імені цього не зганьбити…».

 

І вона не зганьбила.

 

Читайте також: Мистецтво споглядання: чим для нас важливий Михайло Коцюбинський

Згадуючи людину, що пам’ятала

У 2012 році подруга Коцюбинської, літературознавиця Елеонора Соловей, упорядкувала книжку спогадів про неї «У мерехтінні найдорожчих лиць» — назва відсилає до рядка Василя Стуса. Спогадами поділилися Василь Овсієнко, Євген Сверстюк, Віра Вовк та інші. У книжці також опублікували раніше невідомі тексти та листи Михайлини.

У 2026 році Євгеній Стасіневич упорядкував «Вітраж пам’яти» — вибрані тексти Коцюбинської для серії «Недочитані тексти» видавництва «Віхола». Вона стала першою жінкою, представленою в серії.

 

Книжку відкриває розлога передмова. Стасіневич пояснював: у ній треба було відтворити контекст, який сьогоднішні читачі вже не завжди зможуть упізнати.

 

До «Вітража пам’яти» ввійшли переважно біографічні есеї про Івана Світличного, Василя Стуса, Павла Тичину та інших близьких Коцюбинській людей. Вона не просто перелічувала події їхнього життя, а намагалася зрозуміти їхні вчинки і голоси. Два останні тексти — велике інтерв’ю й запис виступу «Моральний імператив і виклики часу» — дають почути і її власний голос, зокрема роздуми про відповідальність людини перед культурою та іншими людьми.

У цьому живому голосі трапляються й судження, з якими хочеться сперечатися: наприклад, про статтю Соломії Павличко, присвячену Михайлові Коцюбинському, про вулицю Джохара Дудаєва у Львові чи про «українськість» літератури. Цінність цих текстів не в тому, щоб надати Коцюбинській статус безпомилкового авторитету. Вони нагадують, що постать, яка допомагала зберігати пам’ять про інших, сама не вміщується в бездоганний портрет. Її тексти варто читати в контексті часу й водночас розмовляти з ними сьогодні.

Матеріал підготовлено для виставки «Михайлина Коцюбинська. Слово після слова» в Українському Домі.