Модерніст, ідеаліст і неспокійний харизматик Микола Хвильовий

Микола Хвильовий — ключова постать міжвоєнної України 1920–1930-х років. Один із лідерів українського літературного модернізму та покоління Розстріляного відродження. Трагічний, патетичний символ політичного й культурного руху націонал-комуністів, які намагалися прив’язати ліво-радикальну політику до питань національної ідентичності, національного визволення, антиколоніалізму. Харизматичний самогубець тридцятих років.

У Радянському Союзі й у Радянській Україні цього письменника намагалися заборонити й забути аж до кінця 1980-х років. Книжки вилучали з бібліотек, прізвище викреслювали з книжок. Тому ім’я Хвильового було загадковим і одіозним, лякало й надило. І коли величний «паноптикон» радянської цензури став обвалюватися цілими секторами та зрештою зовсім упав, інтерес українців до Миколи Хвильового виявився величезним. Вийшовши з тіні, письменник увійшов до чільних постатей строкатого пантеону української культури першої половини двадцятого століття. Став тим, без кого не зрозуміти такого особливого й суперечливого явища, як література Радянської України експериментального в усіх сенсах періоду від закінчення революційних і воєнних подій у 1920–1921 роках і до розгортання масового сталінського терору в 1930-х.

Бунтівний учительський син

Майбутній письменник народився 13 грудня 1893 року в містечку Тростянець тодішньої Харківської губернії на північному сході України, під іменем Микола Фітільов.

Його батьки були вчителями. Батько, Григорій Фітільов, був одночасно збіднілим нащадком дворян і вічним бунтівником-вільнодумцем, революційним мрійником, провінційним інтелігентом-оригіналом. Від нього Микола дістав симпатії до російського народництва та до революційних ідей, любов до літератури, російське прізвище та, ймовірно, запальний темперамент. Мати, Єлизавета (дівоче прізвище — Тарасенко), теж була вчителькою, але, схоже, політично значно стриманішою. Зате після розлучення батьків саме в її родині юний Микола отримав базові знання з української культури й літератури та загалом український національний сентимент.

Дитинство і юність Миколи Фітільова минали в різних селах і містечках неподалік Тростянця. Він то мандрував із матір’ю, яка шукала роботу, то жив у родичів. А під час навчання швидко виявив непокірну вдачу та революційну спадковість. Що природно закінчилося вигнанням із гімназії в Охтирці. Як пізніше сформулює сам Хвильовий, «за участь у так званому українському революційному гуртку». У спогадах земляка й сучасника письменника, Павла Петренка, згадується зв’язок юнака з есерами. Тут треба відзначити, що хоч Хвильовий, наскільки відомо, ніколи не вступав до їхньої партії, він постійно був інтегрований у це середовище.

Молодий Фітільов рушив блукати містами імперії, занурившись у пролетарське життя. Ось він вантажник у порту міста Таганрог на Азовському морі, а ось уже працює в котельному цеху в Дружківці на Донбасі. Від цього «фестивалю» відволікла Перша світова війна. Вона далася майбутньому письменнику тяжко та запам’яталася як «голгофа у квадраті».

Для України Перша світова війна 1917 року перетекла у революцію, в боротьбу за незалежність новопосталої Української Народної Республіки та кілька років хаотичних боїв за участю різних військ. Кипучий характер Миколи Фітільова потребував участі в подіях. 

Повернувшись із занепалого війська зруйнованої імперії на батьківщину, він став активістом: займався просвітою, розбудовою організації «Селянська спілка», працював у місцевій владі. Коли Україну окупували Німеччина й Австро-Угорщина і встановили режим гетьмана Скоропадського, що багато в чому протистояв революційним настроям мас, Фітільов поступово долучився до селянського повстанського руху. Мабуть, десь тоді його і дотепер ліві погляди зазнають ще більшої радикалізації: він дедалі ближчий до лівих есерів («боротьбистів») і більшовиків.

1918 року консервативну владу гетьмана Скоропадського повалило всеукраїнське повстання під гаслом відновлення УНР, а німецькі окупаційні війська залишили країну. Оновлена республіка виявилася не надто ефективною, швидко навести в країні лад не виходило, а часу на тривалу роботу не було — більшовицька Росія вирушила в похід, оголосивши його виправою для визволення українських пролетарів і селян. Починався черговий раунд війни, українським лівим треба було робити вибір: або своя, проте хаотична й політично неоднозначна УНР, або більшовики, які поводяться як загарбники, але вони чіткі й цілеспрямовані у своїй ліворадикальній ідеології. 

Після низки смертельно небезпечних пригод Фітільов опинився на боці більшовиків. З якими й пробув до кінця війни. Є дані письменника Івана Сенченка, що більшовики теж хотіли розстріляти Фітільова, але його нібито врятувало втручання комуністки Юлії Уманцевої, яка мала в тих обставинах якийсь вплив. У 1919 році Фітільов вступив до більшовицької партії.

Із комунарів — у літературну богему

Ще у воєнні роки Микола Фітільов пише й публікує літературні твори, переважно агітаційного характеру. 1920 року під псевдонімом «Стефан Кароль» з’являється друком його перша «серйозна» публікація — вірш «Я тепер покохав город»: патетичний текст із романтичним духом та розхристаною формою і ритмом, яка пізніше з учнівської незграбності перетвориться на індивідуальний елемент стилю. Таке собі прощання зі степами й лісами юності та зворушлива урбаністична декларація:

(…) А тепер я кохаю город,

цей сторожкий трамвайний дзвін.

Він в мені неможливо скоро

дорогим димком зацвів.

Отже, вибачте, сизі далі,

я свій вік доживу й тут…

І співають мені тротуари

про далеку прекрасну мету.

Уродженець затишної провінції справді мав привід із нею прощатися — після років блукань і воєнної центрифуги, побувши якийсь час у містечку з контрреволюційною назвою Богодухів, у 1921-му він таки переїхав до Харкова, нової столиці Радянської України. Тут почалося його нове життя, в якому він став письменником із романтичним псевдонімом Хвильовий. І помітним представником нової літературної богеми, яка утворилась після революції. Активний, харизматичний, товариський, цікавий, розумний співрозмовник — навколо нього центрувалося середовище. Невисокий, міцний, чорнявий чоловік приваблював та інтригував і менш очевидними рисами. Так, чи не в усіх спогадах про Хвильового згадується його скажена інтуїція. Наприклад, письменнику Аркадію Любченку він, як вважається, точно напророчив вік, у якому той помре. Згадують і випадок, коли на початку циркової вистави Хвильовий сказав, що відчуває: може загинути акробат. Так нібито й сталося.

Частиною нового життя Миколи Хвильового стало розлучення з Катериною Гащенко, з якою він одружився ще 1918 року (у них народилася дочка Іраїда), та новий шлюб із тією самою Юлією Уманцевою, яка, можливо, врятувала його від розстрілу.

Поезія і проза. Хвильовий не вбивав маму

Отже, на початку 1920-х Микола Хвильовий дебютував як поет. Його рвучкі вірші гойдалися поміж полюсами неоромантичної чуттєвості та експериментів на межі футуризму. А замилування сентиментальними краєвидами чи міражами утопічного майбуття чергується з також не позбавленою ажитації «соціалкою» через оптику інших — наприклад, проституток:

Я дивлюсь на вас —

на вас, проститутки

без формальної проституції.

І мені робиться так зимно,

як на розі льодової ночі.

Я іду тоді до брами заводу,

бо підсніжники нашої весни

запахнуть

в ранковім диму праці.

Чуєте заліза лязг?

Виковують нашу подвійну волю,

скидають з нас подвійну вагу

Поезія Хвильового привернула певну увагу і, як то кажуть, «засвідчила появу талановитого автора». Проте справжньою подією стали не вірші Хвильового, а дві книжки його малої прози: «Сині етюди» (1923) та «Осінь» (1924).

У цих двох книжках є майже всі головні прозові тексти Миколи Хвильового. Їх одразу назвали новим етапом у розвитку української прози, вони помітно вплинули на багатьох інших тодішніх авторів. Передусім це: «Редактор Карк», «Я (Романтика)», «Лілюлі», «Арабески», «Санаторійна зона», «Кіт у чоботях», «Кімната ч. 2».

Чим так вразили сучасників ці оповідання, новели та етюди, як визначав їх сам автор? Може, тим, що Хвильовий хвацько взявся до теми революції та війни. А це тоді цікавило всіх, потребувало осмислення. Пишучи про нещодавні буремні події, він уникав пропаганди. Зате поєднав майже непоєднуване: гострий, часто критичний і скептичний погляд, увагу до деталей, психологізм, не розбавлений агітаційним фальшем, зі щирим пафосом фанатичного ідеалізму, тяжіння до утопії. 

Втім, ідеалізм був не без курйозів. Коли друком вийшла новела «Я (Романтика)», герой-оповідач якої, революціонер і чекіст, розстрілює свою матір-монашку, деякі читачі вирішили, що історія автобіографічна. Так виникла байка про Хвильового як убивцю власної матері та чекіста. Легенда була живуча, чимало «наївних читачів» у неї вірили — аж поки емігрантське видавництво «Смолоскип», що опублікувало в Америці п’ятитомник творів Хвильового (а тепер, уже в Україні, видало повне зібрання його текстів), не оприлюднило фото, що показувало живу матір на похороні власного сина.

Проза Миколи Хвильового першої половини 1920-х — небанальний стилістичний мікс. Десь імпресіонізм, десь приголомшливо піднесена сентименталістська риторика, авангардні ігри з формою, метафорою, співзвуччями та розкладанням слів. Рвані фрази. Символізм кольорів (наприклад, усе мрійне, утопічне — неодмінно «голубе»). Купа алюзій і цитат (дослідники й дослідниці досі активно інтерпретують інтелектуальний простір Хвильового, шукаючи там то Гоголя, то Ніцше, то Штайнера, то Шпенглера, то Сведенборга). 

Дуже самобутній, темпераментний і насичений зразок модернізму.

Невдалий візит до великої радянської політики

«Вистріливши» малою прозою, письменник опинився в кризі. Що далі? У листі до поета, перекладача й дослідника літератури Миколи Зерова Хвильовий нарікає на цю непевність і каже, що хотів би писати по-новому. Там-таки, між іншим, згадує про бажання здійснити самогубство. Цей мотив регулярно виникає й у його творах. Із багатьох джерел знаємо про психологічні проблеми Миколи Хвильового, які з часом посилювались. Причини — і травми років війни та революції, і особисті проблеми, і зловживання алкоголем, і політичні розчарування. 

Активіст, ентузіаст революції («комунар», за власним визначенням), він бачив, як слабко втілено ідеалів, заради яких було пролито стільки крові. Помічав перетворення революційних романтиків на байдужих бюрократів і корупціонерів. Схоже, він, як і багато хто з лівої інтелігенції, критично сприйняв НЕП.

Творчу та психологічну кризу Хвильовий компенсував організаційною та публіцистичною активністю. Він входив до літературного об’єднання «Гарт», організованого «боротьбистом» Василем Елланом-Блакитним. Група абстрактно декларувала творення «української пролетарської літератури». 

А 1925 року Микола Хвильовий з однодумцями (Майк Йогансен, Павло Тичина, Микола Куліш та інші) створили «ВАПЛІТЕ» («Вільна академія пролетарської літератури»). Це об’єднання оголошувало своїм принципом акцент на якості творів, а не на ідеології, темі чи певному стилі. У художній практиці більшість яскравих представників групи була модерністами. А в політиці час від часу вони робили досить стримані, але помітні жести опозиційного, націонал-комуністичного характеру. «ВАПЛІТЕ» стала, мабуть, найвідомішою українською літературною організацією 1920-х років, як через концентрацію талановитих авторів, так і через їхню задерикуватість.

У 1925 році Микола Хвильовий запустив легендарну для історії України «літературну дискусію». Все почалося з не дуже цікавої, наївної статті письменника Григорія Яковенка на підтримку простої «пролетарської» літератури. Хвильовий відповів памфлетом «Про “Сатану в бочці”, або Про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”», у якому обстоював «складну» літературу та орієнтування на Європу в культурі. До дискусії долучилося багато авторів і невдовзі — за помахом чарівної палички — вона перетворилася на політичну. 

Хвильовий і його однодумці утверджували ідею рівноправності України і росії в межах СРСР, самостійного культурного розвитку України. Все це, звісно, добряче сколихнуло громадськість. Памфлети і статті Хвильового, розлогі й досить «закручені», антиколоніальні, з присмаком Шпенглера та з глибоким зануренням у революційні теорії — важливий документ епохи. З ними Хвильовий де-факто став політиком.

У той час у Москві тривала боротьба Сталіна з опозицією. Збоку могло здатися, що це шанс на демократизацію Радянського Союзу, шанс на більшу свободу думки і слова, мить, коли центральна влада вразлива. Саме тоді один із лідерів колишніх лівих есерів, «боротьбистів» (які свого часу погодилися саморозпуститись і ввійти до більшовицької партії та отримали чимало впливових посад), Олександр Шумський, виступив за розширення суверенітету України та приїхав з такою ідеєю (та з пропозицією, щоб українську комуністичну партію очолив місцевий діяч, а не присланий із Москви) до Сталіна. 

Але Сталін пропозицію відкинув. У сутичці з опозицією він почувався впевнено і не збирався йти на поступки перед українськими «боротьбистами». Сталін виступив із загрозливою статтею про «національний ухил» в Україні, де згадувався й Хвильовий. 

Це поставило крапку і в спробах «боротьбистів» переформатувати владу та політичний режим Радянської України, і в «літературній дискусії». За звичаями Радянського Союзу, Миколі Хвильовому довелося багато каятись і виправдовуватися, зрештою, розпустилась організація «ВАПЛІТЕ». Хвильового раніше вважали непокірним і буйним, тепер він здавався затаврованим і приреченим, адже проти нього — сам Сталін. У радянському реєстрі «ухилів» Микола Хвильовий мав свій «персональний» — «хвильовизм».

Стратегічний відступ

За час політичних перипетій середини й кінця 1920-х років Микола Хвильовий написав кілька знакових творів. Наприклад, роман «Вальдшнепи», який поміж українськими читачами і читачками став легендою, бо друга його частина була конфіскована радянською цензурою. 

У цьому тексті герой, Дмитрій Карамазов (ім’я, взяте з «Братів Карамазових» Достоєвського), комуніст, розчарований у результатах революції, шукає нового світогляду та нової ідеології. І під впливом нового кохання до жінки на ім’я Аглая він починає рухатися в бік націоналізму. Роман виглядав справжнім викликом радянській владі — й після знищення другого тому Хвильовий мусив писати покаянну статтю.

Гострі й актуальні «Вальдшнепи», проте в естетичному сенсі зовсім не були відкриттям. У другій половині двадцятих письменник дрейфував у напрямку реалістичного письма. Мабуть, це розв’язало внутрішню кризу, але нові тексти виявилися переважно художньо менш яскравими. Хвильового хилило в публіцистику, давалася взнаки політична цензура та блокада.

Зрештою, настали 1930-ті роки, час остаточного цементування сталінізму. Обмеження для літератури різко посилились. Художні твори Хвильового тридцятих — це вже імітація і замовлення, спроби не озлити владу й іноді сказати щось між рядками. А його статті — часом і взагалі доноси. Волелюбна й неспокійна людина опинилася зв’язаною по руках і ногах.

Посилювалися репресії, починалася колективізація та Голодомор. Микола Хвильовий, за деякими даними, спочатку не розумів катастрофічних наслідків усуспільнення землі — дикого голоду, вимирання мільйонів людей, виселень, руйнування сільських спільнот. Але потім поїздив селами і все усвідомив. 

Молодший приятель Хвильового, Аркадій Любченко, згадував, як його друг казав: «Голод — явище свідомо організоване». Все це лише посилювало відчай письменника. Пиятика не дуже допомагала забутись, але й напідпитку Хвильовий залишався оригіналом: є розповідь, як він, п’яний, бився головою об карту світу, наклеєну на стіну, в тій точці, де розташувався один з океанів — мовляв, так він символічно «топився».

У 1933 році заарештували одного з друзів Миколи Хвильового — письменника і революціонера Михайла Ялового. Хвильовий намагався скористатися своїми зв’язками у владних колах і втрутитись, але нічого не вийшло. Ймовірно, саме це стало останньою краплею. 

Хвильовий був у безвиході, скутий тоталітарними обмеженнями, розчарований у власному політичному шляху, що закінчився крахом. Він бачив початок нової потужної хвилі репресій і, вочевидь, очікував, що прийдуть і по нього. Зрештою, просто був психічно, нервово виснажений. 13 травня того ж 33-го Микола Хвильовий зібрав своїх приятелів, сказав, що зараз прочитає їм новий твір, вийшов до іншої кімнати — і пустив собі кулю в скроню.

Самогубство Хвильового стало гучним актом. Його розуміли як жест відчаю і протесту. Воно обростало міфами й легендами — наприклад, що насправді у Хвильового стріляли через вікно. Похорон письменника перетворився на мовчазну маніфестацію. Над Східною Європою починалася темна ніч Великого терору й тотальної цензури.

Читайте також: Микола Куліш: драматург, в’язень, теплохід 

Використана література

1. Микола Хвильовий. Повне зібрання творів у 5 томах. — Київ: Смолоскип, 2018–2023.
2. Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. — Нью-Йорк – Балтимор – Торонто: Смолоскип, 1978–1986.
3. Микола Хвильовий. Твори у двох томах. — Київ: Дніпро, 1990.
4. Ростислав Мельників. Микола Хвильовий: штрихи до портрета // Historians, 13.05.2013
5. Володимир Панченко. Дорога до Хвильового / Сонячний годинник. — Київ: Темпора, 2019. — С. 313–336.
6. Полювання на «Вальдшнепа»: Розсекречений Микола Хвильовий / упор. Ю.Шаповал. — Київ: Темпора, 2009.