Музей у редакції. Де працював Василь Симоненко

Я належу до того покоління, яке вивчало творчість Василя Симоненка в шкільній програмі. «Лебеді материнства», «Ти знаєш, що ти — людина?», «Гей, нові Колумби й Магеллани», «Перехожий». Здається, навіть зараз зможу продекламувати деякі з цих віршів напам’ять, або процитувати окремі рядки. Все ж якщо бути відвертою, то чи багато насправді я дізналась у дитинстві про людину, яка стояла за цими визначеннями: поет-шістдесятник, дисидент та журналіст. Для мене поїздка в Черкаси — місто, де Василь вкорінився та встиг трішки розправити крила, але й де його вбила радянська система, видалась спробою познайомитись знову. 

Кабінет Василя Симоненка 

Життя поета тісно пов’язане з трьома регіонами — Полтавщиною, де він народився, Київщиною, де він навчався та знайшов однодумців, друзів із дисидентських кіл, і Черкащиною, де по-справжньому розпочалось і трагічно обірвалося його життя. Приїхавши в Черкаси, розумію, чому він осів саме в цьому місті. Маленьке і затишне, не таке гамірне, як Київ, але також огорнуте великими водами Дніпра. Не зовсім як його рідне селище на Полтавщині, але якщо виїхати на околиці, то дуже подібне ландшафтно. В селі Біївці також є музей Василя Симоненка, який розташований в хаті, де народився поет. 

Залізничне сполучення із Черкасами дуже зручне. Можна дібратись прямим потягом із Києва та Львова, зі столиці також їздять автобуси. Із залізничного вокзалу в центр, де фактично розташований музей, доїжджаю громадським транспортом, усього кілька зупинок. Пройшовшись за адресою, одразу помічаю дуже гарну двоповерхову будівлю в модерному стилі. А над вхідними дверима напис «Черкаський край». Заходжу всередину і відразу бачу на стіні вірш Василя Симоненка «Лебеді материнства». На другому поверсі, де розташована редакція газети, — засклені стенди з фотографіями з редакції, журналістське посвідчення Симоненка, його профсоюзний квиток, вирізки з газети «Черкаська правда» (радянська назва «Черкаського краю» — авт.) Трохи далі біля вікна — бюст Василя Симоненка, а ліворуч — вхід у його кабінет. Саме тут із 1957 року поет працював журналістом. 

Молодша наукова співробітниця музею Ніна Іванівна Романенко (прізвище змінене — ред.) працює в музеї із 2021 року. Розповідає, що з Василем Симоненком, як виявилось пізніше, жили в сусідніх дворах, а з його сином навчались в одному класі: 

«Ми заздрили навіть, що частенько зі школи його сина забирала бабуся. Бо раніше як було? Батьки в школу відвели дітей зранку та й все. Ну, так, як і зараз навіть».

Згадує, що в її дитинстві про Василя Симоненка в Черкасах нічого не розповідали: «До речі, першу книгу Симоненка “Подорож в країну Навпаки” мені подарувала бабуся, коли я приїхала до неї в гості. Вона виміняла ту казку. Ну, уяви собі, це 1964 рік! Хтозна-коли. Та книжечка була яскрава така, пам’ятаю».

Ніна Іванівна

Музей створили 1998 року. Багато експонатів передала мама Василя Симоненка з особистого архіву. Мою увагу Ніна Іванівна звертає на дві особливі речі. Перша — це підкова, яку Василь колись знайшов, за півтора року до своєї смерті. А друга — елегантний плащ і капелюх, які невимушено висять на вішачку біля робочого столу поета. Виникає відчуття, ніби Василь Андрійович десь у редакції, але відійшов в інший кабінет у справах. 

Біля вхідних дверей на мольберті в рамочці стоїть видрукований рукопис відомої жартівливої автобіографії Симоненка «Апеляція до споживача», яку поет присвятив другу Анатолію Перепаді: 

Я не бажав бути Василем, а хотів бути Тарасом і носити прізвище — Шевченко. А якби я був Шевченком, то мав би «Кобзар» і не морочив би зараз голову над віршами…

Найбільше, звісно, захоплюють особисті речі поета. Робочий стіл, за яким можна посидіти, друкарська машинка, за допомогою якої можна написати й свій вірш. Ніна Іванівна розповідає, що саме під час черкаського періоду Василь почав друкувати перші поезії. Писати вірші він почав ще під час навчання в Києві, але ніде не публікував. Переважно допомагав іншим талановитим авторам із пошуком періодики, свої ж твори не вважав важливими. Точніше радянська цензура змусила його так думати. 

Складно не помітити у кабінеті й маркери нашого часу в експозиції — збірка «Йшов солдат», шеврон Азову, маленький папірчик із написом «Слава Україні». 

В експозиції музею також зберігаються рукописи Симоненка, фотографії з приватного архіву та редакційних буднів, документи та листи, які зберегла його дружина Люся. Ніна Іванівна каже, що в редакції до Василя Андрійовича ставились з повагою. Жінка показує фото його маленького сина, а поруч із ним випуск газети «Черкаської правди».

«Вочевидь, на роботі він проводив багато часу», — каже Ніна Іванівна та усміхається.

Жінка також звертає мою увагу на картину Алли Горської, яку художниця-шістдесятниця присвятила поетові. До речі, ця картина стала обкладинкою перевиданих творів Симоненка, які були доповнені також оцифрованими рукописами щоденника.

Поета і художницю пов’язує не лише тепла дружба та творчість, а й спільна детективна справа. У 1962 році Василь Симоненко разом з Аллою Горською та Лесем Танюком виявили місця поховань розстріляних органами НКВС у Биківні, на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях. Опісля вони подали Меморандум до Київської міської ради з вимогою оприлюднити місця масових поховань. Це звернення радянська влада сприйняла вороже, а Василь Симоненко опинився під наглядом КДБ. Влітку 1962 року  на залізничному вокзалі у Смілі поета жорстоко побили двоє чергових міліціонерів, що спричинило постійні болі внутрішніх органів. Після цього поетові поставили діагноз — рак нирок. 

«Творчий спадок Симоненка можна перепрочитувати нескінченно. Якщо взяти з пророчих речей, то це вже його 20-річчя, коли він говорить в одному вірші: «Що в двадцять літ в моєму серці втома, що в тридцять — смерті в очі подивлюсь». Але ж однаково: «Краще в тридцять повністю згоріти, ніж до півсотні помаленьку тліть…» 

Минулого року Черкаський літературно-меморіальний музей Василя Симоненка за фінансової підтримки Благодійного фонду «МХП-Громаді» видав нову збірку Симоненка — «Молитва». До неї увійшли найкращі твори письменника, а також 80 сторінок рукописів автора, які не публікувалися раніше, наданих родиною літератора. Збірку презентували 15 грудня 2023 року в Черкасах у культурному просторі Morris space. Заклад символічно розташований на вул. Симоненка 1, а біля нього розвісили планшети про життя поета. 

На презентації звучали аудіозаписи митця, там виставили його фото та картину Алли Горської, яка стала обкладинкою видання. До речі, три тисячі примірників передали у бібліотеки та навчальні заклади у різні регіони України.

Нове знайомство з відомим поетом

Раніше під час канікул у музей часто приходили мами з дітьми, а наприкінці навчального року — школярі. Найменшим зазвичай вмикають мультик, аби зацікавити творчістю Симоненка. Часто гості спеціально приїжджали з інших міст, а бували й ті, що випадково дізнавались про музей та заходили в будівлю редакції. Таких відвідувачів цікавить про поета абсолютно все. Іноді приходять люди, що особисто пам’ятають Симоненка. Але таких стає все менше.

Найбільше увагу гостей привертає можливість переглянути фільм про Симоненка, почути його голос. Фактично це єдиний запис виступу поета на радіо, куди Василя запросили з нагоди виходу книги «Тиша і грім». 

З лютого по листопад 2022 року музей був зачинений. Жінка не впевнена чи це повномасштабна війна вплинула на кількість відвідувачів, але тепер проходять лише ті, що точно зацікавлені. Часто просять провести екскурсії групи з ВПО, які знайшли свій тимчасовий прихисток у Черкасах. Одна з таких якраз прийшла в музей прийшла під час мого візиту. Це жінки з «Затишно space» — простору, який допомагає жінкам і дітям, що постраждали внаслідок війни чи опинилися у складних життєвих обставинах. 

Під час екскурсії Ніна Іванівна хронологічно розповідає про життя Василя Симоненка, показує цінні матеріали, фотографії. Потім, як зазвичай, вмикає запис голосу поета. Вірш «На цвинтарі розстріляних ілюзій». І я відразу відчула як звичайна розповідь про життя шістдесятника перетворилась на мовчазний діалог. Здавалося, що в той момент усе в кабінеті завмерло. Ми всі разом у тиші слухали голос Василя Симоненка, який ніби промовляв до нас про тут і зараз:

«…Уже народ – одна суцільна рана,

Уже від крові хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля…»

Ольга

Ольга із Харкова. Жінка відвідує клуб «Об’єднані мовою» у просторі «Затишно space». Розповідає, що знала про музей-кабінет Симоненка раніше, але ніколи не заходила в цю будівлю. Ольга згадує, що в шкільній програмі тоді не вивчали творчість Симоненка, тож знала про нього лише окремі факти:

«Тут саме та аура, де він працював. Приємно було доторкнутися до речей, подихати, скажімо так, одним повітрям і почути голос. Я от не знала, що є такий запис. Мене вражає, що коли подивишся на фото, де Симоненку 29 років, а виглядає набагато старшим, десь під 40».

Вікторія

Вікторія з Краматорська мешкає в Черкасах з батьками та дитиною вже другий рік. Вона також відвідує клуб «Об’єднані мовою». Жінка з того покоління, яке вже вивчало творчість Симоненка в школі. Але на екскурсії, каже, дізналась багато нового:

«Наприклад, про те, що у нього є діти, онуки, що його  мама померла в 1990-х роках — такі деталі ми не вивчали. Практично все, що я знала — його дату народження та смерті». 

Вікторія каже, що її дуже зворушив вірш на стіні біля входу в редакцію газети:  

У поезії Симоненка хороша енергетика, завжди в школі легко вчились. Але коли я побачила цей вірш, то в мене були мурашки по шкірі. Він викликає найбільшу ностальгію. За школою, за домом… Переносить одразу в гарні часи.

Тепер жінка планує прийти в музей зі своєю сім’єю. Особливо хоче привести батька, який є великим пошановувачем поета.

«Симоненко уважно ставився до мови. Він вважав, що слова повинні бути правдивими. Бо ти, як журналіст, маєш відповідати за те, що пишеш. Він вважав, що жити потрібно тут і зараз. І робити те, що можеш», — підсумовуючи, Ніна Іванівна завершує екскурсію.

Також Василь, також журналіст

Якщо вийти з музею Симоненка та повернути праворуч, то можна потрапити в кабінет до Василя Марченка. Ніна Іванівна радила обов’язково з ним поспілкуватись. «О, теж Василь, — подумала я». Чоловікові 76 років, і він досі працює в редакції. Заходжу до нього в кабінет. Одразу звертаю увагу на купу газет прямісінько на його столі та комп’ютер, накритий рушником.  

«Розказуйте, що вас цікавить?». Кажу: «Світ!». Василь Марченко посміхається так, ніби я відгадала його пароль на запрошення до розмови. Далі пригощає мене медом. Намагаюсь їсти обережно, щоб не крапнути на газети. Марченко розповідає, що він найстарший журналіст у Черкасах, але професійної освіти не має. «Читай, Аньцю», — і показує на стіну за собою.  

«Якщо у людини є творча жилка, певний склад розуму, комунікативні дані, то вона й без університету навчиться журналістиці. А якщо й цього немає, то й університет не допоможе».

Василь Марченко

Пригадує, що в дитинстві дуже любив читати, особливо гуморески. Коли Василь був у шостому класі, випадкова зустріч із Симоненком змінила його життя:

«Пас корову в полі, сидів читав. Їде машина і зупиняється неподалік мене, метрів за сто. Люди виходять і починають кукурудзу фотографувати. А до мене підходить один чоловік. «А що читаєш, хлопче?». «Миколу Джерю!» Івана Нечуя-Левицького». «Ага, добре. А що в тебе ще є в сумці?». «Ще, — кажу, — газети є». «О, а які?». «Шлях колективіста», — або «Шляшок», як ми називали її в народі». У нас багато вдома було газет, батьки передплачували. «А сам пишеш?». «Ні, не пишу. Я люблю читати. Гуморески та усмішки, вірші різні». «Зрозуміло. А кого ти там читав і запам’ятав із газет?». «Наприклад, Симоненко, Щербань… — трішки розгубився, але сказав перші прізвища, які зміг згадати». Але я ж тоді не знав, хто зі мною говорить! А Василь Андрійович посміхнувся і сказав: «А ти спробуй напиши щось. Не святі горшки ліплять». Оце мені так до сих пір запам’ятався той його вислів»

У дев’ятому класі Василь Марченко став позаштатним кореспондентом районної газети «Шполянські вісті» і вже 58 років працює в журналістиці. З 2014 року їздить за репортажами й на фронт. Раніше — до доньки, яка служила на сході, а тепер уже до знайомих земляків. Про кожного та кожну робить невеликі замітки в газеті та портрети. Статті пише спочатку на аркушах від руки, а секретарка в редакції передруковує в електронний формат. 

На прощання він дарує мені газету та каже: «Пиши від душі, Аньцю. І стеж за своєю мовою». Я усміхаюсь. Мабуть, так само як колись йому дав настанову Симоненко, яка змінила його життя. «Не святі горшки ліплять, Василю, не святі».

Цей матеріал створений у співпраці із Благодійним фондом «МХП-Громаді». У 2023-му фонд заснував і втілює у життя загальнонаціональний проєкт підтримки українських музеїв «Збереження культурної спадщини». У межах проєкту фінансову допомогу вже отримали 5 сільських музеїв, серед них музей Василя Стуса у Рахнівці, який Читомо відвідали у попередньому матеріалі.