Девід Ніколлз. Ми

Одруження і переїзд у новий, збудований братом будинок мали стати для нього початком нового життя. Однак щось пішло не так, і вчорашні сподівання розсипались разом із підвалинами сімейного щастя.
Чому вікна будинку завжди запнуті шторами? Що стало причи¬ною божевілля дружини й відчуженості синів? І хто несе за це відпо¬відальність? У спробах втекти від похмурих буднів, герой опиняється у сюрреалістичних ситуаціях, рефлексує над своїм життям, шукаючи відповідей і виправдань. А тим часом у підвалі його химерного бу¬динку нуртують і рвуться назовні містичні сили.

«У мене також колись був батько. Здається, він був лісником. За державні кошти у його розпо-рядженні були віз і кінь. Одного разу він взяв мене з собою, у моїй голові досі звучить свист батога, короткий пронизливий звук. Дорога була ямкуватою, нас підкидало, батько цмокав, час від часу спльовував, раптом показав на ліс біля річ¬ки і сказав: «Усе це я посадив сам». Віз звернув із дороги, проскочив униз на край лісу. Я стриб¬нув у траву, подивився звідти на батька. Він не був старим. Я завжди дуже боявся старіння. І це я ще не міг собі уявити, якою буде його старість: поступова ампутація ніг, цукровий діабет, без¬силля. Потім вже моя мама мала над ним повну владу».
“