«Ми не можемо спати, у нас проблеми з режимом»: поезія білоруських протестів

Ось уже майже три місяці в Білорусі тривають протести, переломивши час, як спорохнілий сірник, на «до» та «після». Адже що б там не було далі, коли все завершиться, білоруси вже змінилися, а це означає, що разом із ними змінився і світ. Принаймні, дуже хочеться на це сподіватися. Але зараз олімпійський вогонь свободи й прагнення інакшого майбутнього саме в них, і та гідність, з якою білоруси несуть його, день по дню виходячи на вулиці, запалює червоні й білі вогники солідарності та підтримки в серцях багатьох людей за межами Білорусі.

Читомо вже знайомило читачів із віршами білоруських поетів різних поколінь і творчих методів, написаних як під час протестів, так і набагато раніше. Сьогодні ж ми представляємо вірші, які з’являлися саме протягом останніх трьох місяців. Як свідоцтва, молитви, сповнені відчаєм і вірою голоси, як живе серце вільної Білорусі, пульс якого б’ється червоною смужкою на білоруському прапорі.

Ольга Злотникова (нар. 1987 р.) — білоруська поетка і перекладачка. Навчалася в Білоруському державному університеті культури та мистецтв. Вірші друкувалися в паперових й мережевих виданнях: «Арион», «Дружба народов», «Homo Legens», «Минская школа», «Новый журнал», «Вестник РХД», «Literratura», «Этажи» та ін. Авторка книжок віршів «Паства» (2016) и «Радогощенский дневник» (2018). Пише російською та білоруською мовами. Живе в Мінську.

***

це влада-тюрма, влада-труна,

влада-війна,

це брехлива, з бридкою посмішкою потвора,

це в горлянку забитий дубинками голос,

це стоїть в очах розчавлений сором дівочий,

це жива країна моя

виє від болю,

виє від жаху в катівнях Окрестіна.

що ти вчиниш зі мною, владо,

кілки ментівських кийків заб’єш

мені в горло, в промежину,

в людську гідність?

запам’ятай мій погляд — погляд жінки,

матері і дружини, якій страшно настільки,

що і не встати, свідомість не втративши,

але мовчати нестерпно,

нестерпно дивитись

на брудні твої пальці, владо,

на шиях моїх дітей.

а я буду дивитись на тебе з огидою й жахом

навіть якщо ти випалиш мені очі,

навіть якщо ти повісиш мене на гіллі, як собаку,

або заб’єш, як худобу свою,

як людське м’ясо

в темному закуті підворіття,

поки ти не сконаєш —

я буду дивитись на тебе.

серпень 2020 року.

З білоруської переклала Ія Ківа.

Дмитро Строцев (нар. 1963 р.) — російськомовний білоруський поет і культуртрегер. Відомий яскравою декламацією своїх текстів, яку він називає «поетичними танцями». Автор одинадцяти поетичних збірок, остання за часом — «Отец и сын» (2020). Цього року у видавництві «Дух і літера» має вийти друком його книжка віршів «Пил, що танцює». Видавець поетичного альманаху й поетичної серії «Минская школа». Лауреат «Русской премии» (2007). В одному з інтерв’ю він сказав про себе так: «Бути поетом в Білорусі — це, по-перше, бути людиною Білорусі й, по-друге, відповідати на виклики часу і ставити питання, відповіді на які, можливо, з’являться не відразу».

ТАК ПЕРЕМАГАЄМО

перемога

складається

з ледь помітних

гомеопатичних жестів

як-от збираються

мінські стотисячні марші

з крапель подвір’їв

вуличних струмків

у людський океан

10 вересня 2020 року.

З російської переклав Остап Сливинський.

НЕМІГА ПАРТИЗАНСЬКА

непросто розбудити

білоруського партизана

непросто

після Гітлера 

нікому не вдавалося

нема на нього

ніяких заклять

і ось вдалося одному

аб’юзеру з Дроздів

*

як непросто

розбудити партизана

непросто 

а назад вколисати

просто неможливо

як неможливо джина

заштовхати назад

у пляшку

нема на нього

ніяких заклять

12 вересня 2020 року.

Переклала з російської Ксенія Чикунова.

Ольга Гронська (біл. Вольга Гронская; нар. 1978 р.) — білоруська поетка, перекладачка, літературознавиця. Авторка збірки віршів «АдВольная міфалогія» (2013). Переклала з німецької вибрані поезії Ґеорґа Гайма (разом із колективом інших перекладачів; книжка вийшла 2020 р. у серії «Паэты планеты»), роман Даніеля Кельмана «Тіль». Лауреатка премії «Залаты апостраф» часопису «Дзеяслоў» у номінації «Поезія» (2019). Того самого року нагороджена стипендією імені Магдалени Радзивілл опозиційної Спілки білоруських письменників.

***

Тут,

де пісню одвічну веде Біловежа,

де і небо, й земля навкруги із розширенням *by,
ми виходим на вулиці
у червоній і білій одежі
та щодня відчуваємо вкотре:
це уже, справді, —
край.

Нас
познайомив цей рік із собою й сусідом.
Ми гострити взялись не сокири — свої рядки.
Небезпека? — Глибини врятують. Уже очевидно:
жахливо не на глибинах.
Тому що дно — не в ріки.

Тут
люди без зброї навпроти людей без погонів.
І літери SOS уривчастим «Жы…» навзамін
вилітають в етер із відімкнених телефонів
у нашій
найбільш моторошній із країн.
У нашій найомріянішій із країн.

7 вересня 2020 року.

Читайте також: Як «живє Білорусь» – Ірванець про українські переклади Морт, Бикова й альбом Хадановіча

***

Промокле,

стомлене,

розчавлене,

і розлютоване, 

моє місто

запарило чай,

і гріє змерзлі долоні

чашка овогнена.

Кров,

що витікала з подряпин,

лишилася на білому носовику,

якою витиралося.

Тепер це можна вважати

його прапором.

Може, і зауважать

наступного разу,

наступивши на горло.

Навряд чи воно спатиме нині вночі,

завтра, одначе, — прокинеться.

І йтиме далі та уперед

помаранчевими плямами,

що зоставила осінь.

Які нікóли не кортить

відмивати.

12 жовтня 2020 року.

З білоруської переклав В’ячеслав Левицький.

Артур Комаровський (біл. Артур Камароўскі; нар. 1991 р.) — білоруський поет, перформер, митець. Автор поетичної збірки «Вада пачынае жыць» (2020). Вірші друкувалися часописах «Дзеяслоў», «Маладосць» та ін. Учасник ВІА «Красный Борщевик», яка займається перформансами й працює з темами дискримінації, гендеру, сексуальності, насилля та ін.

***

Ганні Комар

ми почалися з однакових літер

вони випхали нас у світ із ротами

повними слів

тобі потрібно було впасти

щоб припинити боятись

мені потрібно було втонути

щоб полюбити воду

ми почали розмовляти одне з одним

через велику пуповину життя

ще до появи звуків і літер —

лише на дотик і смак

ніби шорстка мова —

пухнаста кішка

лизала носи нам

і коли на тому кінці пуповини

мовчали —

це тому що слова не знали

хто з них почне говорити

це потім ми відкрили в собі

інтернат

де директор-язик

лускав наші слова як горіхи

а спочатку було:

ковзанка, гойдалка, ровер,

колір і запах солі на щоках і колінах

плескіт холодних хвиль

об береги наших тіл

а потім:

кохання з іншими словами

міста з бетону й висоти

словники

переклади з іншими кішками

а нині:

ми слухаємо як б’ється

невмируще серце нашої бабці

ти там

я тут

якби ми були поруч:

вона пригостила б нас сливами чи кавуном

ми сиділи б під її дахом

звісивши ноги у вікна її очей

поки ми мовчимо по обидва кінці пуповини —

народжуються слова.

12 вересня 2020 року.

***

хвилина мовчання

перервана на десятій секунді

нагадуванням про сорок перший

просто в нас під ногами була незалежність

яку жахали фізичною розправою

якщо ми станемо розтуляти рота

(ми вже знали, що вони роблять з нашими ротами)

проте відкривали їх

бо наша мовчанка давно затяглася

бо в наших ротах уже народились інші слова

бо корабель впав у неміч і тоне

і хоч щурі ще не тікають

це невідворотно

бо наші тіла —

достиглі яблука й груші безмежного саду —

прагнули волі і лету

і великої землі

хвилина мовчання

за тілами

розчавленими наче яблука

за тілами

які стали грушами для биття

за садом

який був молодим

нові дерева нам обіцяли квітнути

ми тримали в руках квітки зомлілі

як нагадування про наші тіла

які марніли в неволі

(поки вони жерли листя й кору

поки пили солоний як сльози сік)

ми обіцяли приходити

день по дню

поки незалежність тримає на спині

наші дерева

поки великий язик океану

не злиже старий корабель

поки серпень гоїтиме шрами

поки яблука й груші падатимуть

щоб жити

26 серпня 2020 року

З білоруської переклала Ія Ківа.

Ольгерд Бахаревич (біл. Альгерд Бахарэвіч; нар. 1975 р.) — білоруський поет, прозаїк, перекладач. Автор пʼяти романів і численних збірок есеїв. У 2017 р. вийшов 900-сторінковий роман «Сабакі Эўропы», у 2018 р. — автобіографічна книга «Мае дзевяностыя», а 2020 р. — роман «Апошняя кніга пана А.», побудований як цикл казок. Проза перекладалася німецькою, французькою, польською, російською та ін. Двічі лауреат премії «Кніга году», постійний призер премії Єжи Ґедройця, учасник літературних фестивалів у Білорусі, Україні, Німеччині, Чехії, Польщі, Литві, Словенії. Українською тексти Бахаревича друкувались у часописах «Критика», «Всесвіт», «Київська Русь», «Потяг 76» та ін. Перекладає з німецької мови.

***

Анатомія міста — стрімкий перерíз,

Та бридливо очей не відводиш. 

На рожен і у жорна давно ти не ліз,

І лишився за спиною затхлий підʼїзд,

По завулках найліпшого з тисячі міст

Ти рушаєш з останнім походом.

Пʼяний спальник в околицях,

тягнуться дамби-доми.

І сусіди на лавці

в буденних обіймах чуми.

Ось вони, а ось ми.

Ось вони, а ось ми,

І ковток осоруги збігає грудьми,

Грудомаха незгоди уже стугонить,

І з оголених горл вилітають вогні

Й передмістя охоплять…

Білорусь, отже, Парки — 

із льоном у білих тонах.

Порожнітимуть парки,

хіба лиш за деревом осінь, а може, війна.

Коліщата залізну тюрму понесуть на роботу (це денна пора!).

І здається нам часом: насправді усе тільки гра.

Похоронені в рідній країні живцем

І спаплюжені вщент щонайвищим жерцем,

Ми — це сотня чи, певне, дві сотні.

Хоч і крові своєї боятися звик,

Залунає «Жыве» — почувайся живим.

Збережімо це «ми», несподіване «ми»

до Нового Приходу.

Перемоги Пандора, беззбройний Ахілл…

Найдешевший смартфон — історичний архів.

Що сьогодні ти вдієш у смертній любові?

Я прокинутись хочу без жодних новин,

Ну, а нині — туди, до напружених спин.

Ще не відані лики злилися в один,

Насторожений, напоготові.

Йдім до центру! Торкнуся твоєї руки,

Щоб рушати у ритмі людської ріки,

Щоб пірнути в її повноводдя.

І зривається

вулиця

напереріз

коліщатку тюрми.

Ось вони, а ось ми.

Ось вони, а ось ми.

І затято очей не відводиш.

серпень 2020 року

З білоруської переклав В’ячеслав Левицький.

Сергій Прилуцький (біл. Сяргей Прылуцкі; нар. 1980 р.) — білоруський поет, письменник і перекладач. Народився в Бресті, у 2008 році переїхав в Україну, «бо знайшов тут дівчину і роботу» (дівчина, до речі, — українська поетка і перекладачка Олена Степаненко). Нині живе в Бучі. Автор поетичних збірок «Дзевяностыя forever» (2008), «Герой эпохі стабільнасьці» (2014), «Патрыятызм для чайнікаў» (2016) і «Далоў дарослых»” (2017). Під псевдонімом Пістончик видав прозові книжки «Йопыты двух маладых нелюдзяў» (2009, у співавторстві з Уласіком Смаркачем) і «Дэгенератыўны слоўнік» (2014). Постійний учасник поетичних фестивалів в Україні та Білорусі. Людина, завдяки якій українська поетична спільнота якщо не говорить білоруською, то принаймні непогано її розуміє.

ТИХЕ ПОЛЮВАННЯ

наші грибниці розрослися настільки

що вже не кожен мисливець 

насмілиться самотньо блукати лісом

хіба що відчайдухи ходять

зі страхом в очах 

і двома ножами напоготові

ріжуть наших братів

а ми розростаємось

захоплюючи міста

зазираємо у вікна 

тихих мисливців

нині у них популярна байка

що гриби їх ненавидять

і готують переворот

і мають рацію

напевне вперше в житті

тепер вони пересуваються групами

нападають нізвідки

і гадають що туди ж і зникають

але ми вже пробили їхні адреси

родинні світлини

відчинили їхні шафи

завалені кістяками

це було нескладно

бо наші шафи стоять поруч

цікаво чи в курсі вони

що їхні мертві

якось ляжуть у наші грибниці

що смерть так само 

ходить під їхніми вікнами

з ножами в кишенях

31 жовтня 2020 року

ГУРМАНИ СВОБОДИ

із наших крамниць геть зник мир

спочатку найвищого ґатунку

а потім і той найгірший

яким перебивались десятиріччями

лікарні переповнені

є вже і перші жертви

дехто ще доживає

на старих запасах

але і вони скоро закінчаться

більшість перейшла на гнів

ще вчора екзотична страва

він тепер безкоштовний і на кожному кроці —

люди частують одне одного

щедро заправляючи надією

тим часом замість миру 

із військових складів

завезли страх

у широкому асортименті

смердючий слизький

навіть продавчині 

бридяться брати його в руки

та й кому він тепер треба

маємо розкішні смаколики любові

варення адреналіну

самогон злості

і великий торт перемоги

що достигає неспішно

ў мільйонах сердець

17 жовтня 2020 року

З білоруської переклала Олена Степаненко.

Ганна Отчик (біл. Ганна Отчык; нар. 1992 р.) — білоруська фем-поетка. Авторка поетичної збірки «До 28» (2020). Екс-учасниця нойз-колаборації white balance (Санкт-Петербург). Пише вірші російською та білоруською мовами. Живе в Мінську.

***

Я курю, сидячи на підвіконні п’ятого поверху

Я курю, адже зараз курять усі,

Я курю, адже директора Волковиського музею,

який відмовився

підписувати протокол комісії

знайшли мертвим

він був старший за мене на рік

Я курю, і мій дим відносить до Меморіального скверу,

гетто за часів Великої Вітчизняної

Я курю, адже літня жінка на Окрестіна

розплакалася і сказала: пускайте газ

невже це ціна за букети

синіх газових квіток

невже це мирне небо над головою

вибухонебезпечне

Я курю, адже робочим страйкувати страшно

Я курю, адже я не можу працювати

Я курю, адже я працюю там, де не працювати було б гірше:

не на держпідприємстві, а в ІТ, і якщо

я працюватиму, я зможу хоч щось кудись переказувати

але я не можу

Я курю, адже я не можу писати

Я курю, адже у Білорусі курить

кожен другий чоловік і кожна п’ята жінка

Я курю, адже на Окрестіна

чоловік і жінка

кожен другий чи кожна п’ята

ми точно не знаємо

Я курю, адже ми не знаємо точно

де вісімдесят одна жінка, чоловік, людина

Я курю, адже сьогодні десятий день

після дев’ятого

Я курю, адже зганяють провладні мітинги

я курю, адже запах гівна передається мені через фото з Могильова

Я курю кент, адже скінчилися самокрутки, які залишила Оля,

вони тиждень шукали хлопця подруги, спали по дві години

оцифровували списки й возили воду у черги

а він був то в обох списках, то зникав в усіх

Я курю, адже навколо черги

Я курю, адже усе навколо двоїться

Я курю, адже нас 97, нас більше ніж 5 відсотків,

але цей, я навіть не знаю, що тут спрацює, дегуманізувати його — чи навпаки

угледіти в ньому маленьку здоланну людину

Він каже про якісь руки, а в самого — лапи

вчепився, чоло пітніє, але улюблену

дійну кізочку

не віддає

Я курю, адже змогла

дійти до магазина і купити цигарок

і мене не схопили, хоч було страшно, і я знімаю

після шостої білу стрічку

в центрі столиці нашої Батьківщині

Я курю, адже на столі стоїть чай

м’ятний, ніби це щось здатне змінити,

треба якось заспокоїтися, треба лягти,

Я курю, адже різниці немає

«ми не можемо спати,

у нас проблеми з режимом»

Я курю, щоб викурити з себе провину,

від якої кисло у роті й бракує повітря,

цю провину, що когось, а не я змогла зупинити

що я навіть не можу читати історії

умить тягне курити

Я курю

З російської переклала Ія Ківа.

Віктор Жибуль (біл. Віктар Жыбуль; нар. 1978 р.) — письменник, літературознавець. Автор семи поетичних книжок, остання за часом — «Дзяцел і дупло» (2016), а також 150 літературознавчих статей. Активний учасник постмодерністського мистецького руху «Бум-Бам-Літ» (з 1996 р.), низки літературних, театральних, музичних та ін. проєктів, зокрема перформер-груп «Тэатар псыхічнае неўраўнаважанасьці» (1998–2001) і «Спэцбрыгада афрыканскіх братоў» (1999–2001, 2015), нойз-гурту «Бусьлік супраць Кадука» (2000–2001), арт-панк-гурту «Засралі казарму» (2001–2006), театру «Ц.У.Д.» (2008–2009), «Кабарэ Матыльды Штор» (2009–2010). Неодноразовий переможець поетичних слемів, лауреат літературних премій «Залаты апостраф» (2011), «Международная отметина имени Давида Бурлюка» (2013), «Празрысты Эол» (2019).

***

Ох, цей невгамовний закон!

Завше не вимоги — краса!

Взяв цигарку — і на балкон?

Ліпше не вертайся назад.

Загвинтив гайки криводух,

Тільки ключ дощенту розбив.

Буде нам голубити слух

Музика зривання різьби.

31 жовтня 2020 року

З білоруської переклав В’ячеслав Левицький.

Читайте також: «Ти дихатимеш іншим повітрям»: вірші білоруських поетів