Михайло Жаржайло. UKLON для жука-оленя, або Вечори на хуторі поблизу Домініканського

З травня по вересень 2024 року в Кам’янці-Подільському тривала друга едиція BAZHAN residency. Її учасники, поети та перекладачі, мали змогу місяць досліджувати Кам’янець, себе й Бажана у ньому, а також працювати над власними поетичними проєктами. Ця серія есеїв — спроба резидентів побачити місто з перспективи літератури, відрефлексувати себе в ньому та зафіксувати свої знахідки в тексті.

Я прибув до міста, відтак поруч з моєю тутешньою квартирою відкрили лунапарк. Щойно прибув, відкрили. Я опинився в цій авантюрі, не втікаючи від реальності, а радше вхопивши її за руку. Я прибув на резиденцію імені Миколи Платоновича Бажана, читай: прибув у рай. Я замовляю флет-вайт у кіоску місцевої партнерської кав’ярні Coffee-Bike, а бариста хитро підморгує: «Ну, кажіть вже, хто вона така: бáжана чи бажáна?».

Кам’янець – потаємна батьківщина гедонізму. І справді, тут збуваються всі бажання, фрустровані життям у запилюженому й метушливому мегаполісі. Кам’янець, схоже, оминула доба постправди. Це воістину неприступна фортеця, заслана від нечисті фаєрволом віри, на кілометри навкруг.

Поділля – заповідник істини й щирості. Усе філософське каміння світу — тут. І отой камінець, що скрупульозою (скрупул — від лат. scrupulus — маленький гострий камінчик — прим. ред.) застрибнув мені в мокасин біля костелу Петра і Павла, і ота каменюка з червоного граніту (в мільярди разів більша за ту першу, маленьку), велетенська скрупульоза, немовби витрушена з черевика якогось велетня, навпроти входу в апартаменти. Кожна людина, з якою я тут взаємодію, діє приязно, а в мені фонтанує синергія творити… навколишню реальність. Тут я вітаю себе з поверненням у стан, де я чую, що мене чують. Вперше за багато років.

Багатоповерховий ландшафт; спостерігаємо з місцевим художником Дмитром Добрянським, як духи ворушать крони дерев, наче митці роблять заміси барв сонця, вітру і неба по інший бік Смотрича. «Кожен стан по-своєму чарівний», — каже Дмитро, надпиваючи бакотський чай. Це я прийшов у «Базник» – художню майстерню, з якої можна спуститися на приховану від туристів-фленерів, терасу. Всюдисуща магія (!) — читай: змога, вміння, спроможність — оголений портал, наче дріт, місце, що його безпосередньо зарезервував Всевишній для комунікації зі стихіями. Ноосфера відшкодовує все, на що може не стати грошей: і в сонячні дні, і коли раптом дощитиме чи хмаритиметься — мені світять дерев’яні й металеві сонечка з брам, парканів, карнизів — герби Кам’янця. І навіть бедрики, наче сонечка, мені теж світять, виповзши на розкриту долоню. Це коли до щасливого випадку на гральних кубиках забракло крапочок, а вони, цяточки, допасовуються зі спини жука, з’ява якого завжди на щастя. Я роблю хід, виконавши примітивну математичну дію — додавання.

Початок червня — ще й пора жуків-оленів. Одного з них доводиться евакуювати з темної бруківки поблизу фортеці у коробці з-під піци, немовби сервісом Uklon, туди, де потемки його ніхто не розчавить — у затишний зелений оазис поруч з домівкою, у вечір на хуторі поблизу Домініканського.

Відкриваю дверцята коробки і виймаю жука-роззяву на стовбур берéки (не плутайте з березою) — один червонокнижний вид символічно примандрував до іншого, не менш червонокнижного. Днями, було, комунальники отій береці ненароком зламали чималу гілку, напролом їдучи з піднятою драбиною. А вони ще у мене спитали перед тим, поки я курив на ґанку: «це ваші автомобілі?».

Я роззирнувся, не маючи за душею жодного авта, констатував: «на щастя, ні, не мої». Привласнити їх мені не захотілося. Навіщо? Це ж доведеться кудись їздити, когось возити, метушитися. Майже всі ті авта були білого кольору. Напередодні якраз у кінотеатрі «Дружба» ми з Олею, локальною координаторкою резиденції, подивилися «Будинок “Слово”. Нескінченний роман». Привіт, Семенко. Автомобілі! Білі! На резиденції так прекрасно, що аж часами підозріло: а раптом це така само пастка, як і будинок «Слово»?

Читайте також: «Я ненавиджу свого персонажа» — Дмитро Олійник про роль у «Будинок “Слово”. Нескінчений роман»

Разом із жуком-оленем у коробці, в моєму животі, тепло гріючи, прибула пляшка бакотського білого вина «Ла Креснт». От-от я переступлю поріг квартири з килимком WELCOME, на якому найвиразніше, наче мантра, проступають літери «OM»… Уп’яте за три тижні порушую комендантську годину, чого ніколи не дозволяю собі у столиці. Кам’янець випробовує антидисциплінарними властивостями — спокусою розчинитися в ландшафті — стати каменем, совою, лелекою, соловейком, шовковицею. Поблизу дому, на Польському ринку, я в цілковитій безпеці, можна вийти на ґанок і курити собі, бо балкона нема. Ніхто мене не вкраде — мені належить цілий світ. 

А чого порушую комендантську? Бо вертаюся додому хащами каньйону після репетиції в Міші Якимчука (місцевий музикант, разом з яким Жаржайло створив на резиденції перформанс — прим. ред.) у легковажно-світлих, забрьоханих глиною, конопляних кросівках. Не розрахував сили на сходах Фаренгольца, став перепочити, щоб серце не втекло. Майже там само, трохи далі по вулиці Ковальській, поблизу собору Петра і Павла, дизельний генератор відригнув із темряви газами мені просто в лице. Химерний знак: імовірно, я заступаю на територію забороненого. У своїй збірці, у своєму перформансі (і в цьому есеї) я збираюся сказати щось таке, що нівелює поняття «гра» чи пак «життєвий досвід», адже у пошуках ментального здоров’я, несподівано пізнав зовсім інакшу, ніж мав дотепер, оптику сприйняття світу.

Трохи перескочу в найближче майбутнє: на сходах Фаренгольца напередодні виступу я ще й підверну ногу, і вона, витримавши усі вечірні випробування, до ночі все ж переможе мою силу волі й почне пекельно боліти. Мені б не завадила «аптечка». Наприклад, запис «Тибетської флейти», але через блекаут не було інтернету, тож музику потрібно вмикати з пам’яті, всередині тіла. Хвилювання перед подією дається взнаки: недарма Вільгельм Фаренгольц за збігом виявився лікарем, та ще й фахівцем із внутрішніх і нервових хвороб.

Заплющую очі — і на 15-му «Отче наш» біль у нозі починає попускати, я вмиротворено засинаю. Прокидаюся із відчуттям, наче в нозі присутнє щось чуже, проте болю як такого більше немає. Розходив суглоби дорогою по флет-вайт, і дискомфорт узагалі десь подівся. Ех, якби все так було просто. На виступі мені доведеться співати на публіці (сам це вигадав — сам і страждаю) вперше, мабуть, за 16 чи 18 років. Наздоганяти себе справжнього, наздоганяти свої мрії, які тривалий час, з моєї волі, перебували на ревізії, були мною ж знецінені й майже викинуті на смітник. Що ж, я зостався цілий, але до виступу – лічені години. А в мене ще не зняте відео, а потім — його ще й рендерити на старенькому компі. 

За три ночі після виступу, у «Базнику» в гостях у Дмитра, стоїмо й дивимось, як хмаряться-клубочаться дерева по інший бік каньйону, як вітер обирає, чиїм листям пошарудіти, а чиїм нехтує. Моя пам’ять вражень переповнена: Дмитро розповідає про видатних митців Кам’янця — художника Олександра Грена і фотографа Михайла Грейма. Я невіглас. Навіть про Бажана не встигну вивчити як слід. Нічогісінько — пуста голова. Перш ніж піти, я намагаюся зняти відеоскетч про те, як Дмитро стартує стареньку норовливу газонокосарку, бо вже час покосити траву на терасі. Але газонокосарка засоромилася мене: я тепер маю кілька скетчів про те, як художник смикає за ланець газонокосарки — вона диринчить, фруструє наші очікування, але нічого не відбувається (як у третьому сезоні «Твін Піксу»).

А ще, спустився, було, у каньйон, знайшов тихенький куточок на березі Смотрича. Біля води принишкла величенька брунатна пташка з ряду горобцеподібних. Підійшов упритул — не ворухнулася. Лиш руку здійняв — неохоче спурхнула. Сів на краєчку берега медитувати, бо моє горло знову хтось хоче придушити: тут можна вставити який-небудь пасаж із Сартрівської «Нудоти» — я відчуваю стороннє зовнішнє втручання, щось зайве в собі, неначе персонаж Джеффа Ґолдблюма, схрещений з мухою. У відображенні річки переді мною ніби виростає плазменний екран, на якому рядками біжить  Бажанова поема «Число»:

Коли межа, як парость, проросла,

Коли вже інша грань нову межу затисла,

Тоді числом не зміряти числа

Й стоять пусті, розкриті навстіж числа.

Стоять, мов згарища. І куриться труха,

На них, як фіміам руїни і розору, —

Жертовники німотні Піфагору,

Порожніх капищ стоптана пиха.

З відображення поеми поглядом дістаю «Матрицю» Вачовскі. Під наступним шаром — «Пі» Аронофскі, але це вже дуже особисте. Саме так. Зі мною розмовляють цифри номерних знаків, будинкових табличок, годинників, чеків, телефонних номерів. Я знаходжу числа будь-де, і попри неможливість знайти у цьому матеріальну вигоду, все ж, у наближений до божевілля спосіб, мені доступний певний шаблон, котрий слугує навігацією, мапою зі мною-маячком, на якій розсипані знаки, наче розклад Таро, мозаїчно інкрустований у реальність. Щоб я звертав на нього увагу, хтось ніби на ходу вводить мені в кров ін’єкцію кортизолу — настільки контрастним є цей потік відчуттів. Легкий холодок — і я вже знаю, що за мить у просторі, в якому міститься і моє тіло, відбудеться перешикування монад (за Ляйбніцом), сповіщаючи про раптову небезпеку, яка у більшості випадків таки стається. Якщо я не ввімкну силу волі й не почну медитувати на свій власний «імператив». 

«Порожніх капищ стоптана пиха» — якби Бажан жив у наш час, імовірно, найближчим відповідником цієї фрази міг би стати мем «стадіон так стадіон». Ідеться мені як про промислове відьомство — масовий газлайтинг інформаційних психологічних операцій в умовах повномасштабного вторгнення росії в Україну, так і про політичний популізм, і про особисті драми й трагедії, які мені доводилося спостерігати останніми роками: люди (з метою вигоди? або самозахисту?) не бажають чути інших людей.

Ніколи не варто недооцінювати суспільну тупість — перше правило ринкових зносин, про яке я завжди забуваю, адже я сліпо закоханий у прагнення індивіда до пізнання навколишнього світу. Залучайся в «гру», бо без тебе ми програємо. Залучайся в суспільство, Триніті, в тебе ж є чоловік і діти. Випий синю пігулку, Нео, це тобі кажу я, твій психоаналітик.

З 18 років я мислю себе мешканцем України, яка вже змогла стати правовою державою з рівнем життя як у Норвегії й індексом щастя як у Коста-Риці. Але мені весь час доводиться чути, що «в нашій країні це неможливо». Ті, хто так каже, надто захоплені «грою» в життя. А цей есей пише маленький несерйозний хлопчик з магічним мисленням. Так сталося, що я розпочав його ще у Кам’янці, а дописую майже пів року по тому як мобілізований до лав Національної гвардії. Як військовослужбовець, який хотів би щось покращити в системі, як громадянин, котрий вивчає способи знищення окупанта, навіть зараз, хоче сказати: гра таки несправжня. Але з неї неможливо  вийти.

— У чому полягає теперішній конфлікт? — підходить до мене після перформансу художник Богдан Макаренко, котрий був одним з гостей події.

 

— Між «свідомим» і «несвідомим», — ні на мить не вагаюся з формулюванням.

Цей коротенький діалог став певною мірою переломним моментом, після якого я більше не готовий розглядати будь-які проблеми суспільства інакше, ніж крізь призму психології. Повномасштабне вторгнення неусвідомленого, рептильного, загроженого еґо на територію усвідомленої, всеосяжної, автентичної душі. Душа перемагає. Душа змогла довести до кінця свій задум, хоч і воліла кинути все за мить до успіху, зректися всього намріяного, опустивши руки. Розум — все ще шукає схвалення серед глядачів і колег, забувши про те, що вони не є випускниками інституту критики. Тіло, як і дух, мерехтять — то добро, то зло; то 0, то 1 — маріонетки свідомості.

Натомість, зафіксував собі дивовижне перевтілення у щось зовсім не схоже на себе і своє оточення. І навіть не злякався цього. Спершу мені стало зле, і я боявся про це сказати. Потім мені стало гірше, і я став про це говорити, чим відлякав від себе оточення. Пізніше я зостався лише з тими, хто хотіли зі мною лишитися. Я говорив, бо я хотів, щоб мене почули. Я говорив, добирав слова, час, сили. Мене спершу не чули, але вже чують. Відтак я прибув до цього міста, і поруч з моєю квартирою відкрили лунапарк. І я заспівав про це. І я ще запишу про це музичний альбом.

Неначе в «Дюні», я тепер можу сказати людині: «Налий мені води». І мені наливають. У мене 5 років такого не було! Наче в серіалі «Проповідник», у мене вселився Genesis. Його хочуть вкрасти і час від часу таки крадуть. А я щодня виходжу з квартири біля Ратуші, прямую до вежі Стефана Баторія, знаходжу цю неприкаяну тваринку і повертаю її собі. 

Читайте також: Богдан Стороха. І це той сад, що я незрідка бачу

Фото: Олександр Маканик

Редагування: Таня Родіонова

BAZHAN residency — резиденція для поетів(ок) і перекладачів(ок) поезії у Кам’янці-Подільському, що заснована та реалізується ГО TRANSLATORIUM за підтримки Versopolis і фінансується програмою Європейського Союзу «Креативна Європа».