Микола Мірошниченко — перекладач, який відкрив Україні Азербайджан

Миколу Мірошниченка в українському літературному процесі передусім як талановитого поета-паліндроміста, неповторного майстра візуальних віршів. Проте, він був і тим, хто відкривав для українців тюркські літератури, зокрема, азербайджанську. Микола Мірошниченко народився «під знаком Азербайджану», що і визначило місію його життя.  

Розвиваючи українсько-азербайджанський літературний діалог, Мірошниченко продовжував справу Миколи Гулака, Олександра Навроцького, Агатангела Кримського – не лише відкривав нам незабутніх класиків й талановитих сучасників азербайджанської літератури, а й глибоко опанував образну стихію східної поезії, поєднуючи її з українською літературною традицією. Як писав його близький друг, кримськотатарський поет Юнус Кандим, Мірошниченко немов якусь екзотичну рослину пересаджує на рідний ґрунт зразки чужомовної поезії. Мірошниченко відроджував призабуті поетичні фігури, приносив в український літературний простір рідкісні форми східної поезії (рубаї, туюг, газель, пантун, мухтамілат, мурабба), експериментував із різними поетичними формами та жанрами. Однк, це відбувалося настільки винятково природно і тонко, що в українськоюі органічно зазвучали середньовічний азербайджанський поет-філософ Нізамі Ґянджеві, містик-суфій-«шукач Істини» Імадеддін Несімі та десятки інших представників народу «країни вогнів».

Колаж Ірини Татаренко

Від турецької до азербайджанської

«…Де ще розводять, на диво, й донині породистих коней, що звикли споконвіку залюбки нестися табунцями над сивою ковилою та полином, як половецькі стріли…», — так пише у 2010 році Віктор Ткаченко про місце народження свого земляка Миколи Мірошниченка — село Третяківка Біловодського району Луганської області, де майбутній видатний перекладач з’явився в 1947 році на світ у великій родині, а з десяти дітей був найстаршим. У старших класах навчався в інтернаті. Там він і почав писати свої перші вірші. 1968 року закінчив відділення української філології Луганського педагогічного інституту імені Т. Г. Шевченка. Згодом працював учителем на Запоріжжі та Київщині, займався журналістикою. У його авторських поезіях, з яких сформовані та опубліковані нині лише дві книги — «Рік-Осокір» та «Око», він часто звертається до малої батьківщини:

БАХМУТСЬКИЙ ШЛЯХ

Десь налигані на Лугані,
упередсвіта йдуть бики-чумаки
і підносять у небо рогами
палахливі лякливі свічки.

Світять степом, у балках безхатніх,
ой, не риб’ячим душам із Дону й Дінця,
а…
…хай будуть шляхи ці — шляхетні:
не помітять прасола-мерця.

Щойно в хмарах душа його чезла —
як ізвідти прорвалась, мов з ятера,
Яр-рибина,
сяйна, величезна…
На лусці її —
образ святий Богоматері.

(Поезія з ще не виданої книги Миколи Мірошниченка «Узір зрізу»)

Як і багатьох українських поетів, за радянських часів його безпідставно звинувачували у націоналізмі. Тому, попри поетичний талант, якісні паліндроми і візуальні вірші, публікуватися не дозволяли. Один із друзів порадив Миколі стати перекладачем, і тоді його вибір зупинився на тюркських мовах. Адже ще у студентські роки він захоплювався творчістю турецького поета Орхана Велі, але за радянських часів виїхати до Туреччини на навчання було неможливо. Тому він обрав найближчу до турецької мову — азербайджанську. За словами рідних Миколи, вивчав тюркські мови (опанував азербайджанську, турецьку, старотурецьку, кримськотатарську) він gthtdf;yj самостійно, мав неймовірний талант і пам’ять.

Мірошниченко на могилі Орхана Велі

Мінарети бурильних веж

Обравши перекладацький шлях, у 1976-1978 роках Мірошниченко стажувався у Бакинському університеті, удосконалював знання азербайджанської мови та водночас працював у бібліотеці університету. Він був захоплений чарівливою красою Баку, древньою культурою та літературою Азербайджану, яка слугувала нескінченним джерелом натхнення для себе як поета, перекладача та літературознавця.

Перебуваючи в Баку, він також написав цикл поезій «Рукопис із Міста Вітрів». У ньому можна побачити, як Мірошниченко тонко розумів і відчував азербайджанські смисли та коди, які відкривалися йому з вивченням історії, традицій та звичаїв цього народу. Ці дещо складні сенси, знаки, якими перенасичений східний світ, він осягав та опановував, «перекладаючи» їх, «розкодовуючи» для українського читача, щоб той зумів між рядків прочитати автентичні підтексти.

В передмові до авторської антології перекладача «На Світловидноті» Миколи Мірошниченка поет, перекладач Сергій Борщевський пише:

Переклад (говоримо про справжніх майстрів) — це завжди вибір і завжди (знов-таки говоримо про справжніх майстрів) вияв любові: до іншого народу, іншої культури, іншої мови, іншої особистості — чи то сучасника, чи то письменника, який жив кілька століть тому.

Азербайджанські любов і вибір Мірошниченка не лише в перекладацькій справі, але і в його авторських поезіях:

АПШЕРОН

Тут цитрини –
взолочені цитри,
що бринять в попелястому вітрі,
і танцює легенька пері
на моєму пері.

Я ж пишу, як (уже апшеронцю)
мені пахне цитриною сонце –
аж зі світу забаглося зняти
баню неба…

Так легше пізнати,
звідки холод в цитринах: щоб спекавсь
я спокою млоїстої спеки.

Ах, цитрини, –
взолочені цитри,
що бринять в попелястому вітрі.

Мірошниченко разом з Григорієм Кочуром

Азербайджан Миколи Мірошниченка — це і любов до країни, яка стала частиною нього самого, і складні переживання за долю азербайджанців, котрому випало жити на стику імперій. У «Рукописі із Міста Вітрів» (цикл поезій, присвячений Азербайджану) можна прочитати як у поезії «Велетенський саз» автор співпереживає азербайджанцям через розділеність народу внаслідок Туркманчайського і Гюлістанського договорів між росіянами та персами, де перші окупували «Північний Азербайджан», а другі — «Південний Азербайджан», який і до сьогодні перебуває у складі Ірану. Там мешкає за різними підрахунками близько 30 мільйонів азербайджанців, які страждають від гніту та утисків іранського режиму.

ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ САЗ

Це склепіння яскраво-блакитне
мені стало одного разу
спідняком перекинутого
велетенського сазу.

Відтоді ця земля (ой, не деколи –
повсякчас), мов з чийогось підказу,
видавалася сизою декою
того самого сазу.

Років зо два прожив я в Баку,
та між клекоту міста, між клякоту лун
з-під землі учувалось мені, диваку,
пісня цілих і тиша обірваних струн.

Ах, розколений саз, і в розколині-рані
миє, миє Араз* оржавілі мечі.
Ніжно грає півсазу в Азербайджані,
і тужливо в Ірані півсазу мовчить.

*Араз – азербайджанська назва річки Араксу.

До української азербайджаністики

Микола Мірошниченко узявся до ремесла перекладу з азербайджанської вшановуючи пам’ять тих, хто розбудовував українсько-азербайджанський діалог раніше, досліджуючи та популяризуючи їх літературну спадщину.

«Це тут я дізнався про долю Шевченкового побратима, Миколи Івановича Гулака, що жив на засланні в Ґенджі, де вдочерив азербайджанську дівчинку-сироту, перекладав — щоправда, прозою — поезію великого ґенджинця Нізамі. Це тут я вперше прочитав роман-дилогію Юсифа Візира Чеменземенлі «Студенти», який оповідає про революційні заворушення початку нашого століття (автор пише у ХХ ст. — прим.) у Київському університеті святого Володимира, де Юсиф Візир навчався на юридичному факультеті, — роман, на жаль, досі чекає у нас свого перекладача й видання…», — писав Мірошниченко про своє перебування в Баку.

Переклади з азербайджанської літератури, які виконав Микола Мірошниченко, цінні тим, що їх автор цілковито присвятив себе азербайджаністиці, опанувавши мову, багато років досліджуючи його історію, культуру, традицію. Для Мірошниченка переклад був не самоціллю, а справою всього життя.

Його друзі згадували, як Микола Миколович перекладав вірш видатного азербайджанського поета Мамеда Араза і все шукав, як зберегти звукову систему тексту перекладаючи рядки «Dünya sənin, dünya mənim, dünya heç kimin…». Натхнення не було, тому вірш все доводилося відкладати. Аж ось, посеред ночі Микола телефонує своєму товаришу-азербайджанцю, і, не вітаючись, голосно сказав у слухавку: «Світ білий мій, світ білий твій, світ білий — геть нічий», сповіщаючи, що муза нарешті прийшла, і переклад вірша, який довго чекав свого часу в шухляді, завершений.

Микола Мірошниченко переклав українською мовою десятки азербайджанських поетів, серед яких видатний шемахинець, придворний поет ширваншаха Махучехра ІІІ Кесраніда Афзаладдін Хагані, автор відомої п’ятериці «Хамсе» Нізамі Гянджеві, перша азербайджанська поетеса Мехсеті, видатний філософ, містик, основоположник літературної азербайджанської мови Імадеддін Несімі, всесвітньовідомий поет жанру дивана, видатний представник азербайджанського роду Баят Мухаммед Фізулі, видатний мислитель, просвітитель, творчістю якого захоплювалися Іван Франко та Агатангел Кримський Мірза Шафі Вазех, поет-сатирик Мірза Алекпер Сабір, та сучасні автори ХХ-ХХІ ст. — Фікрет Годжа, Гусейн Джавид, Осман Саривеллі, Сулейман Рустам, Расул Рза, Раміз Ровшан та інші.

Переклади Мірошниченка з азербайджанської публікувалися в українських літературних газетах та журналах. Зокрема, 1984 року у видавництві «Дніпро» вийшла збірка «Азербайджанське радянське оповідання», де одним із перекладачів виступив Микола Мірошниченко. 1986 року у Києві було видано збірку поезій видатного азербайджанського україніста, найближчого Мірошниченкового друга й однодумця серед азербайджанців Аббаса Абдулли «Не сказане мною», де Микола Миколович виступив перекладачем та укладачем. А наступного року у видавництві «Веселка» вийшла збірка віршів для дітей Тофіка Махмуда «Горішина», яку Мірошниченко не лише переклав, а й уклав. Того ж року у видавництві «Молодь» видали ще одну книжку в його перекладі — зібрання творів сценариста та прозаїка Юсіфа Самедоглу «День страти. Роман. Оповідання».

Мірошниченко з Аббасом Абдуллою

Зійшло сонце у Ширвані

Але головним внеском Миколи Мирошниченка в українсько-азербайджанський літературний процес стало видання двотомної «Антології азербайджанської поезії», що вийшло у 2006 році у київському видавництві «Етнос». Починаючи з 1976, коли Мірошниченко вперше ступив на азербайджанську землю, і до виходу «Антології» пройшло 30 років, які були присвячені перекладу та дослідженню азербайджанської літератури й увінчалися історично важливою подією в українсько-азербайджанських літературних відносинах. Перший том охоплює період ХІІ – початку ХХ століття, а другий том ХХ – початок ХХІ століття. Мірошниченко довго виношував ідею цього проєкту, виступив ініціатором, упорядником та провідним перекладачем двотомної антології. А у 2007 році рішенням Президії Національної спілки письменників України за переклад та упорядкування «Антології азербайджанської поезії» Миколі Мірошниченку було присуджено Національну літературну премію імені Максима Рильського.

«У горах субтропічної Ленкорані мені пощастило побачити демір-агач, залізне дерево, яке більше аніде на світі не росте — лише на цій добрій, ласкавій землі. Воно й справді залізне у своїй живучості, його дуже нелегко зрубати, спиляти, і, кажуть, його деревина йде на виготовлення окремих, особливо міцних і непіддатних для корозії деталей деяких двигунів, навіть використовується у космічній техніці… Але не це мене вразило. А захопило мене в демір-агачі те, що на ньому гілки, зустрівшись з іншими, злютовуються, мовби сплавлюються одна з одною. Так само зростаються гілки сусідніх дерев. І течуть соки землі з дерева в дерево. Тим-то демір-агачу не страшно, коли з якоїсь причини загине його корінь, — все одно зеленітиме, буятиме, броститиметься, бо цілий гай залізних побратимів поїтиме живлющою вологою, не дасть усохнути, впасти, перетворитися на порох. Саме гаєм демір-агачів убачається мені сучасна азербайджанська поезія в особі її творців», — пише у передньому слові «Антології азербайджанської поезії» Микола Мірошниченко.

Фото з вечору пам’яті Миколи Мірошниченка

Mıkola Mıkolovıç Miroşnıçenko

Поховали людину,
а з нею –
оте все світло,
що бачила вона
(потемнішало світло світу),

оті всі слова,
щебетання і шелест,
що чула вона
(поглухішали звуки світу),

оті всі зливи,
річки, моря,
що вона їх дотиком відчувала
(посухішали води світу),

оті всі далечі, висоти, глибини,
куди вона йшла, і летіла, і падала
(потіснішали обшири світу).

Цей вірш Мірошниченко написав у 1976 році, після того, як вперше приїхав до Баку. І коли у 2009-му його земний шлях завершився, то він залишив нам свій Азербайджан. Азербайджан який він обрав, який він любив, «храм правослів’я»* якому він будував в українському літературному процесі. Мірошниченка з нами вже немає, але є його світло, його слова та переклади залишаться назавжди.

«храм правослів’я»* — образ з авторських поезій Мірошниченка.

Стаття присвячується пам’яті найвидатнішого українського перекладача азербайджанської літератури Миколи Мірошниченка (1947-2009) та його дружини, філологині Лариси Григорівни Мірошниченко (1962-2022), яка опікувалася популяризацією літературної спадщини Миколи Миколовича.

Фото з особистого архіву Лариси Мірошниченко

Редагування: Олександр Мимрук

Коректура: Анастасію Литвин