На якому пароплаві шукати Валер’яна Підмогильного?

Валер’ян Підмогильний «вистрілив» у літературі двічі — у двадцятих роках ХХ століття та майже через сто років, у 2022, після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Обидва рази читацька спільнота шукала шляхів самоопису завдяки текстам, що репрезентували б нову ідентичність, відірвану чи то від народницького, чи то від колоніального дискурсів. Модернізм ХХ століття став відповіддю на кризу, що виникла у літературі: старе письмо, що тяжіло до етнографічного опису села та його внутрішніх колізій, більше не могло задовольнити публіку, яка ринула до міст. 

У 2020-х українці перепрочитують себе заново саме через модерністичні тексти, що не мають часової дистанції й терміну придатності, їх не треба читати зі словниками й примітками. Епохи змінюються, та контекст залишається сталим. Так «Місто» Валер’яна Підмогильного отримує нове життя й нову авдиторію. Розповідаємо про постать письменника.

Біографія з допитів НКВС

Валер’ян Підмогильний, на відміну від інших письменників-модерністів, не має життєпису, на основі якого можна було б видати друком белетризовану біографію чи зняти шпигунський фільм. Він не писав доносів і не брав безпосередньої участі в літературній дискусії (хоча фактично «Місто» є і відповіддю, і завершенням не так літературної, як ідеологічної дискусії 20-х років), що аж ніяк не означає його непомітності в тогочасному письменницькому процесі. Лаконічну й вичерпну інформацію про себе письменник викладає на допитах в НКВС наприкінці 1934 року. Але де шукати його альтернативної, тобто, по суті, справжньої, біографії, якщо нічого, крім матеріалів допитів і кількох передмов сучасників із характеристикою творчості, не залишилося, а листування майже знищене? 

З усієї дуже скупої біографії письменника можна визбирати не так вже й багато: народився на Катеринославщині у 1901 році в не надто заможній родині, яка все ж мала можливість оплачувати уроки французької для майбутнього перекладача Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана й Дені Дідро. Підмогильний із підліткового віку мислить себе виключно в межах літератури: спочатку пише пригодницькі оповідання, а згодом переходить до серйозніших текстів. Тому перша збірка з амбітною назвою «Твори. Том 1» виходить у Катеринославі, коли йому самому заледве виповнилося 19.

Ранні тексти Підмогильного буквально дихають степом. Це той простір, куди майбутнім героям ще хотітиметься повернутися, але місто вже не відпустить. Зрештою, усе письмо Підмогильного можна назвати дорослішанням автора через дорослішання письменника. 

Ідеться не так про автофікційність текстів і героїв, як про досвіди, актуальні для самого автора у певний віковий проміжок часу: про дитячу провину і юнацьку зрілість пасує писати тоді, коли проживаєш це тут і тепер, а про страх одруження і його згубний вплив на творчість можна написати й постфактум, тільки б не перегнати свій час. Юність, як виявляється, не завжди означає легкість: протагоністи оповідань Підмогильного повсякчас винаходять Бога, поки не дорослішають і не відчувають на собі смерті старорежимного Бога. А нового треба витворювати знову і знову. Тож чи потрібен він тоді взагалі? 

Читайте також: У вільний доступ виклали 41 документ зі справи Валер’яна Підмогильного 

Література чотирьох стін

Попри свою спрямованість на творення літератури нового ґатунку, інтелектуальної прози, Підмогильний із самих початків і аж до останніх текстів не розриває зв’язків із реалізмом (тут має значення і його перекладацька діяльність: перекладені тексти стають основою для власних, сюди ж нашаровується також Іван Нечуй-Левицький, з яким Підмогильний працює як літературознавець через новочасний психоаналіз): чи не кожен його герой та героїня уважно досліджують нові простори через опис, майже завжди це опис кімнати як життєвого простору. Герої Підмогильного наче живуть із думкою: «Покажи мені свою кімнату, і я скажу, хто ти». 

За рік після дебюту Підмогильний переїжджає на Київщину, у Ворзель, де вчителює і перекладає, що дає змогу письменникові заробити на життя, адже раптово виникають труднощі з публікацією текстів. Тоді плече підставляє діаспорний часопис «Нова Україна» за редакцією Микити Шаповала й Володимира Винниченка. Це, очевидно, ще стане проблемою для Підмогильного згодом, адже його оповідання друкують постаті, яких у Радянській Україні визнали антипролетарськими й контрреволюційними. Ці ж Шаповал із Винниченком допомагатимуть продовольством, коли Підмогильний переживатиме особливо скрутні часи. 

«Підмогильний — найкращий прозаїк “Нової України”. Принаймні він дає привід для розмов. Але Підмогильному треба вчитися, вчитися, вчитися» — з листів Миколи Хвильового. 

Шість найкращих років до зламу

У 1924 Підмогильний стає лідером літературного угруповання «Ланка» (згодом «МАРС» — Майстерня революційного слова), де разом із Григорієм Косинкою, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем і Дмитром Фальківським займається перекладами у власному друкованому органі «Життя й революція», відстоює позиції літературності, потреби нових виражальних засобів для нової доби на противагу ранньорадянській графоманії, яку заохочувала офіційна критика. Графоманією був ще не ословлений і не сформований як доктрина соцреалізм, що поволі насувався на всі літератури, які перебували під гегемонією радянського союзу: літературність мала поступитися партії. У доносах МАРС описують як організацію, що ігнорує пролетарську літературу. Чи варто казати, що майже всіх членів угруповання зрештою репресували? 

Період 1924–1930 років стає для Підмогильного часом вписування себе в контекст. Він займається редакторською роботою, досліджує тексти Івана Нечуя-Левицького й Максима Рильського, перекладає. А що найважливіше, відчувши силу спільноти, з новою силою береться за написання нових текстів. Так у 1927 році з’являється збірка «Проблема хліба». 

У цій збірці Підмогильний, за словами Максима Тарнавського, випрацьовує структуру сюжетності. На відміну від героїв ранніх текстів, персонажі тут не обтяжені муками провини чи совісті. Існуючи в тривожних ландшафтах, вони усвідомлюють важливість власного вибору, радше навіть правильного вибору. Але що в таких координатах означає бути людиною? Людськість — це близькість, але не тоді, коли твій ближній є твоїм ворогом. Не існує більше застарілої дилеми між почуттям і обов’язком, тепер важить питання виживання, екзистенційне виходить на перший план: за кого ти у цій революції сьогодні, якщо влада зміниться вже завтра, якщо сьогодні — голод. 

«Бачивши страви, що варилися, я ще дужче захотів їсти. Голод опанував мене, і я затремтів, як закоханий напередодні обіймів. Знічев’я й з нудьги я пішов просто в степ» — В. Підмогильний, «Проблема хліба».

У цю рамку вписується кілька оповідань. Зокрема іронічне оповідання «Історія пані Ївги», де стара жінка-буржуйка сповідує нову ідеологію як релігію і зрештою помирає, відмолюючи гріхи своїх предків. А другий приклад — оповідання «Третя революція», де чи не вперше (і, либонь, востаннє) з’являється психологічний портрет Нестора Махна і сам Махно як персонаж в художній літературі (що заслуговує окремого рядка в кримінальній справі Підмогильного), де виявляється, що кожна революція вимагає надлюдського. 

«Та, Альошо, життя тепер скинуло всі одежі, приліплені цивілізацією, і ствердило геть усе, що свідчили босяки, а філософи заперечували. У мене, наприклад, за два роки чисто змінився погляд на дерева. Бачу дерево й думаю — добре було-б тебе зрубати! Колись любив дерева зелені, живі, а тепер укохав присохлі, бо краще горять» — В. Підмогильний, «Третя революція» 

До речі, про надлюдське. У «Проблемі хліба» Підмогильний цитує Ніцше, посилаючись на слова філософа про те, що не кожна прописана історія й позиція персонажів дорівнює позиції автора. Однак це не врятує Підмогильного. 

«Я споглядаю сам себе. Там, на базарі, де моя подруга продає періжки, — сварка, лайка, заздрість, брехня, — а я виростаю з цього, як холодна хризантема на угноєній землі…Так де-не-де на ланах життя повстаємо ми, самотні, пишно-холодні квітки, і вдивляємось у самих себе, як у безодню світла і тіни» — В. Підмогильний, «Проблема хліба». 

Потягами і пароплавами до міста

Що більше Підмогильний пише, то ближче його герої віддаляються від степу у напрямку міського простору. Підмогильний завжди акцентує на шляхах сполучення між селом і містом. Якщо в ранньому оповіданні «Ваня» («Твори. Том 1») дитина використовує залізну дорогу як іграшку, то у «Проблемі хліба» і оповіданнях, які з’являться згодом, потяг — це щось більше за людину, персонаж виростає, водночас зменшуючись, щоб влізти у потяг, заскочити бодай на його дах, щоб потрапити до міста і вижити там. 

Степан Радченко потрапляє до Києва пароплавом, що дає йому можливість попрощатися з одним берегом (степом) дорогою до іншого (міста). Здавалося б, що під кінець повісті (чи то роману) головний герой зрештою вкорінюється в місті, винаймає не просто кімнату для існування, а кабінет для письменника, проте на буттєвому рівні він залишається на пароплаві, постійно вагаючись, на який бік пристати, ким бути, з якою жінкою залишитися, перебуваючи у постійному конфлікті зі собою. 

Сюжет «Міста» знайомий читачам «Любого друга» Гі де Мопассана, якого Підмогильний, до слова, також перекладав: юнак, який підкорює місто, паралельно, звісно, підкорює жінок, бере від їхнього життя все (зокрема все найкраще для своєї кар’єри й соціального статусу), розбиває їхні серця, ламає їхні долі і живе собі далі без жодних турбот. Ну чим не вічна тема у світовій літературі?

Максим Тарнавський, зіставляючи «Місто» з «Любим другом» через інтер’єр, деталі одягу, структуру оповіді, сюжетні повороти, доходить висновку, що Підмогильний не пропонує українській літературі нового письма. Навпаки: Валер’ян Підмогильний пише «Місто» в дусі реалістичних романів ХІХ століття: він їх перекладав, а тепер самотужки створює, бо такого в українській літературі ще не було. 

Навіть якщо пригадати, що український модернізм вкладається в рамки суто малої форми, то «Місто» виходить за ці рамки, не порушуючи традиційних наративних прийомів. Це не про експеримент із формою, а якраз про чітку побудову тексту і хронологію зростання героя. На виході читач отримує роман-виховання в умовах наповненого людьми, живого Києва, де жінки прописані повнокровно й чесно, без нав’язливих питань моралі чи обов’язку. 

Але, на відміну від французьких чи німецьких романів такого штибу, цей наснажений доброю порцією іронії та філософськими діалогами за кухлем пива. Тож коли читаєш про становлення ідентичності Степана Радченка як митця і містянина, не хочеться позіхнути і відкласти книжку подалі, як це могло статися з читанням походеньок Жоржа Дюруа у Парижі, про що йшлося у “Любому друзі”. «Місто» — це не переспів Мопассана чи «Хмар» Нечуя-Левицького, це оповідь про простір, який Підмогильний хоче вписати нарешті в дискурс. 

«Місто» одразу ж збурює читачів, тільки вийшовши друком у 1928 році і ставши справжньою сенсацією: перший тираж роману становить 2 тисячі примірників, другий — 5 тисяч. Його обговорюють всюди, зокрема і в Інституті Народної Освіти у Києві, і на Всеукраїнському з’їзді профспілок. Текст стає ілюстрацією стану тодішньої літератури і культури загалом. І цей стан не є втішним для радянського режиму. 

Читайте також: «Місто» Підмогильного: приїхати, побачити й підкорити Київ 

За «Містом»

У 1928 Підмогильний разом із делегацією українських письменників потрапляє до Парижа, Праги та Берліна, ну і, звісно, Москви. Про враження від цієї поїздки нічого невідомо. Від цього мистецького туру залишається хіба запитання від слідчого на допиті. У 1929 письменник продовжує займатися перекладами, його знімають із редакторської посади в «Житті й революції», після чого він заледве потрапляє до Київського письменницького комітету. Ні, не як письменник, редактор чи перекладач. А як співкерівник гуртка фізичних вправ у Міському будинку культури.

Зрештою Підмогильний разом із родиною переїжджає до Харкова, де живе в чужій квартирі в будинку для митців «Слово». Відсутність власного помешкання гнітила його найбільше.

Однак навіть у складних умовах облаштовує повсякдення, як може: у тісній оселі гості повсюдно наштовхувалися на книжки і на велосипед, з яким Валер’ян не хотів нізащо розлучатися за жодних обставин. Так під час перереєстрації у військкоматі Підмогильний навіть записується до складу зв’язківців-велосипедистів. 

«Але я вже близько двох років не мав змоги нічого писати. Не маючи заробітку від письменницької роботи, я мусив цілком віддатися роботі перекладацькій та редакторській, яку я теж уважаю за дуже важливу, щоб забезпечити прожитковий мінімум для себе й своєї родини. Крім того, переїхавши до Харкова, я мусив оселитися, як Ви знаєте в одній маленькій квартирі у тов. Варавви, що погодився тимчасово дати мені притулок. Ви можете зрозуміти, що в таких обставинах, уже досить виснаження іншою напруженою працею, я не міг писати ще й щось своє, до речі без великої надії побачити його в друкові, тим більш що в мене є хиба — не можу писати припадково уривками, маючи коло себе такого активіста, як трьохлітній хлопець» — з листа В. Підмогильного до А. Любченка.

У своїх мемуарах Юрій Смолич (письменник, який активно співпрацював із радянськими спецслужбами) згадує, як Підмогильний разом з Василем Вражливим якось вирішив «підтягнути» свою розмовну французьку і знайшов репетитора. Заняття тривали недовго, адже виявилося, що Підмогильний знає мову краще, ніж учитель, який був власне французом. Тож у харківський період Підмогильний встигає перекласти своїх улюблених французьких письменників, перекладає як класику, так і сучасну французьку літературу, що виходить українською швидше, ніж російською, підкреслює Смолич, а водночас ще й пише кілька текстів, серед яких — повість про кохання й українізацію «Невеличка драма». 

Марта працює в Махортресті статисткою, короткострижена, відчуває дивну відразу до шлюбів і роздратовано реагує на зітхання Льови, що безнадійно за нею впадає і пропонує їй бодай у когось закохатися. Льова все ж не опускає рук і приводить свататись свого друга-біохіміка Славенка. І, попри перше неприязне враження, той закохується в дівчину: вони розмовляють про білок, життя і «нову людину». 

Київ тут функціонує номінативно, як зовнішній світ, у який виходити зовсім необов’язково, інколи навіть шкідливо. Місто, як і заповідали екзистенціалісти (хіба ж випадково Льова обожнює К’єркеґора? Хіба ж випадково він так страдницьки живе?) — це загроза. 

Персонажі «Невеличкої драми» настільки одержимі створенням нового, що зрештою приходять до усвідомлення того, що усе вже було витворено й сотворено до них. Соломія Павличко назвала Марту жертвою літератури: сюжети нав’язливо повторюються знову і знову в тих книжках, які героїня ковтає щовечора у своєму бідному помешканні. А Підмогильний тим часом масштабує ці переживання і любовну лихоманку до розмірів іронічної невеличкої драми. 

Читайте також: Інтелектуали, шпигуни й страдники, або літературний портрет Дніпра 

Очні ставки, листи синові й читання Плутарха на Соловках

Прізвище Підмогильного після 1930-го року фігурує не на шпальтах мистецьких часописів і вітринах книгарень, а у протоколах допитів українських письменників. Певний час про нього згадують лише з-поміж інших, та й то як про прибічника старих позицій, але у грудні 1934 року НКВС після обшуків у квартирі №57 знаходить книжки й листи, що стають підставою для арешту Валер’яна Підмогильного. 

Валер’яна Підмогильного звинувачували у приналежності до контрреволюційної організації боротьбистів, що планувала скоїти замах на керівництво комуністичної партії. За цією справою «проходили» також ще 17 інших письменників, зокрема Григорій Епік, який свідчив про те, що Підмогильний ледь не самотужки планував убити Павла Постишева, одного з організаторів Голодомору 1932–1933 років в Україні. Між Епіком і Підмогильним влаштували очну ставку, де один свідчив проти іншого. Підмогильний усі звинувачення заперечував. 

Зрештою, уже в січні 1935 письменник зізнається у тих звинуваченнях, які відкидав ще тиждень тому. У протоколі допиту Підмогильний зазначає, що з ним поводяться ввічливо. Але цілком очевидно, що зізнання з Підмогильного, як і з інших арештованих письменників, вибивали через тортури. Письменника засудили до 10 років таборів. На Соловках, попри тяжкі умови життя, Підмогильний читає Плутарха, згадуючи про своє дитинство в степах, продовжує перекладати та листується з дружиною. Він просить її упорядкувати чернетку другої частини «Повісті без назви», але цей текст так і не вийшов друком у повному обсязі. 

Катерина Червінська, дружина Валер’яна Підмогильного, у 1956 році звернулася до КДБ із запитом повідомити про те, чи живий її чоловік, з яким вона востаннє листувалась у 1937 році. У відповідь отримує свідоцтво про смерть Валер’яна Підмогильного, де вказана причина й дата смерті — рак печінки у 1941 році. Насправді письменника у 1937 році розстріляли за повторним вироком НКВС. 

Письменник був реабілітований у 1956 році. До 90-х про Валер’яна Підмогильного говорили й досліджували діаспорні літературознавці, а вже у ХХІ столітті роман «Місто» знайшов сучасного міського читача, спраглого до створення нового літературного канону, у якому Підмогильний наразі посідає центральне місце. Його тексти перевидають, досліджують, обговорюють не лише в академічних колах, а й в межах культурних проєктів, подкастів, стендапів і навіть гумористичних шоу. 

Читайте також: Літа і міт Миколи Зерова 

Вам також можуть сподобатися такі твори:

1. «В епідемічному бараці» — якщо хочеться млосного лікарняного повітря, щоб Бог простив, виру революцій, уривчастого мовчання і степового вітру. 
2. «Остап Шаптала» — якщо любите «Стороннього» Альбера Камю. 
3. «Повість без назви» — якщо хочеться закохатися з першого погляду, а ще, якщо вам сподобалася повість В. Домонтовича «Без ґрунту», то це саме те, що треба. 
4. «Військовий літун» — якщо кожне возз’єднання з родиною обертається депресивним епізодом. 
5. «З життя будинку №29» — якщо хочеться дізнатися більше про будинок «Слово». 

Що можна подивитись і послухати про автора? 

1. Канон української літератури – із чого почати? Перечитуючи роман Валер’яна Підмогильного «Місто» 
2. ЧИТАЦЬКИЙ ЩОДЕННИК (2) | Щербина, Коротков, Соколов, Тимків, Перуз | «Місто» Валер’ян Підмогильний
3. Література по-бурлацьки: Стьопка, місто, «Місто» і кіт.
4. Місто як об’єкт пожадання: розмова про Валер’яна Підмогильного | Шалені авторки | Р.Семків, В.Агеєва
5. Перефарбований лис. #19 Місто. Валер’ян Підмогильний
6. Валер’ян Підмогильний. Українська література в іменах

Список літератури

1. Павличко С. Інтелектуальна проза Петрова й Підмогильного. 
2. Шерех Ю. Білок і його забурення. 
3. Мицик Ю., Тарасенко І. Незнаний лист Валер’яна Підмогильного.
4. Леонід Череватенко про Валер’яна Підмогильного: у Сандармоху убили засновника екзистенціалізму.
5. Скорина Л. «Проблема хліба»: проблеми інтерпретації (особливості літературознавчої рецепції оповідання Валер’яна Підмогильного).
6. Цимбал Я. 36 зі 120: парадокси Валер’яна Підмогильного.
7. Тарнавський М. Між розумом та ірраціональністю.
8. Смолич Ю. Розповіді про неспокій.