Наталя Іваничук: Якщо хочу поділитися враженнями з кимось про книжку, то я її перекладаю

Її переклади пізнають за розмаїтою мовою і стилем, але Наталя Іваничук, що переклала понад 100 книжок із німецької, норвезької і шведської, впевнена, що має бути в тіні автора й пристосовуватися до його лексики й стилю. Задля роботи вона читає «надто багато», але для себе, для насолоди вже менше. Разом із тим у розмові нам вдалося пригадати той час, коли ще зовсім дитиною вона читала «дорослу» класику й пригодницьку літературу запоями, і не лише українською, а й польською. 

Про спалену дідусеву бібліотеку заборонених у совєцький час видань, про те, як вламати видавця видати той чи інший роман, якщо його автор ще не відомий в Україні, і про найприскіпливішого критика, який читав усі її переклади. А ще про скандинавістику, бо це любов, яку міняти вже пізно. 

Розмова з перекладачкою і викладачкою Наталею Іваничук вийшла у межах проєкту «Портрет читача замолоду», що є спробою поглянути на відомих людей саме як на досвідчених читачів, дослідити їхню читацьку біографію та вплив книжок на певні життєві рішення, позицію, світогляд.

Про дім, у якому читали всі, і «доросла» класика в дитинстві

— Ви народилися в родині, у якій книжка — досить важлива річ, Розкажіть, як це — зростати у такому контексті?

— Ми жили раніше на вулиці Пекарській, там величезна квартира, у якій був кабінет тата — одна з найбільших кімнат із високими стелями, заставлена стелажами з літературою. Тато за своє життя назбирав, напевно, тисячі книжок. Були книжки й у багатьох інших кімнатах. У нас удома читали всі, тому я теж почала дуже рано, і це заохочувалося. Так я від народження й жила серед літератури ― це було перше, що я побачила в цьому житті. Іншого світу собі навіть не уявляла.

Та бібліотека залишилася на Пекарській, де зараз живе мій брат із родиною. Частину літератури тато передав у фонди, у Львівську наукову бібліотеку ім. Василя Стефаника та Наукову бібліотеку Львівського національного університету ім. Івана Франка. Деякі книжки та особисті речі ми вже потім передали у фонд Дому Франка — Богданові Тихолозу. Але більшість бібліотеки збереглася саме на Пекарській.  

— З чого починалася ваша читацька біографія? Які тексти вам радили батьки і яку роль вони відігравали у виборі ваших книжок?

— З самого малечку моїм читацьким вибором керував тато. Він увесь час спішив, казав, що мені треба читати й те, й інше, і не дуже рахувався з моїм віком. Йому здавалося, у нього настільки геніальна дитина, що зможе прочитати в 7 класі «Декамерона» Джованні Боккаччо. 

Він постійно підсовував мені класику. Наприклад, Івана Франка, якого я не дуже сприймала, бо він досить специфічний та важкий письменник — за винятком «Лиса Микити», хоча це також філософський твір. Також у 7 років, у процесі читання Генріка Сенкевича, тато навчив мене читати польською.

У тата було дуже близьке товариство, три Романи: Роман Кудлик — поет, Роман Безпалий —  художник і сам тато — Роман Іванчук, прозаїк. У їхній компанії була єдина жінка — Ніна Бічуя, яка писала прозу. Вона мала величезну бібліотеку підліткової пригодницької літератури. Ніна весь час сперечалася з моїми батьками, адже тато вважав, що треба читати серйозну класику, а вона наполягала на пригодницькій літературі. Так вона мені спочатку крадькома, а потім уже й відкрито, підкидала книжки, на кшталт «П’ятнадцятирічного капітана» Жуля Верна, Майна Ріда.

Тоді в основному все було в російських перекладах. Джеральда Даррелла і його «Перевантажений ковчег», по-моєму, я також читала російською. Але це все було так захопливо, що все, що було в бібліотеці Ніни Бічуї, я повністю перечитала. Тому в мене двобоке формування: з одного боку, серйозна класика, а з іншого — пригодницька література. 

Соромно зізнатися, але зараз я так багато не читаю. Тобто читаю для читання мало, а так-то страшенно багато: навіть так багато, що забагато. Намагаюся якось дозувати літературу, бо пропозицій перекладів безліч, і треба спершу прочитати, щоб сказати свою думку: хотіла б я це перекладати чи ні.

— Яким було культурне життя у часи вашого дорослішання? Чи були читання, літературні вечори, виставки?

— Цього всього було дуже мало, якщо не було зовсім. Мій пік ранньої юності припав на 80-ті — найтяжчі часи застою. Тоді майже не було ні виставок, ні презентацій. Художні виставки ще траплялися, а щодо книжкових презентацій, то на своєму віку я такого не пам’ятаю. Правда, були виступи, на які їздив мій тато по будинках культури по селах чи містечках, але то не презентації,

Тож в нас такого бурхливого культурного життя не було, а коли все-таки воно сталося на початку 90-х, то я була страшенно жадібна до того: всюди ходила й майже нічого не пропускала.

— Що читали в Радянському Союзі? Чи правда, що це була держава, в якій найбільше читають? Роман «Мальви» Романа Іваничука, вашого тата, виходив стотисячним накладом. Зараз уявити таку книжку сучасного українського письменника просто неможливо, таких немає. Можливо, Василь Шкляр зі скількома перевиданнями «Чорного ворона». 

— «Мальви» були чимось новим у ті часи, коли все трималося під забороною. Ні про що не можна було розмовляти відкрито, особливо про історію, тому історичний роман вважався своєрідним камуфляжем. 70-80-ті роки — пік захоплення історичними романами: Павло Загребельний, Валерій Шевчук, Роман Іваничук. Всі вони тоді були шалено популярними. «Мальви» вийшли 1968 року, і це була справжня сенсація для читацької публіки. Був навіть один такий випадок: наклад цього роману привезли в книгарню, утворилася величезна черга, до якої також приєднався мій тато, бо йому було мало авторських книжок, але без черги його не пропустили. Проте, коли дійшла його черга, і він попросив 10 примірників, то народ просто вибухнув обуренням: як так можна? Однак, тільки він сказав «люди, та то ж моя книжка» — одразу всі почали кидатися з автографами, і черга вибудувалася вже зовсім в інший бік: не до прилавка, а до тата. 

Історичний роман дозволяв висловити те, чого не можна було сказати відкритим текстом про тодішню владу або сам Радянський Союз. Цей жанр приховував вільнодумство.

Я певна, що в ті часи, до 90-х, коли люди почали переставати боятися, найпопулярнішою була, власне, пригодницька література для дітей (перекладна в тому числі), а також історична романістика.

Читайте також: Галина Кирпа: Машинку, на якій друкувала заборонені твори, довелося знищити

— Я впевнена, що у вашій сім’ї була і заборонена література. 

— Заборонена література була. Це публікації Української Народної Республіки та видання, датовані періодом до 1939 року. Таких книжок у нас трохи було, і вони, звичайно, не виставлялися на показ, а лежали в шафках. Якби хтось прийшов з обшуком, а такі ситуації траплялися кілька разів (просто до обшуків не дійшло), то їх би обов’язково знайшли. Слава Богу, що нас все це оминуло і книжки збереглися.

Коли тато жив у Коломиї, його батько мав величезну бібліотеку стародруків. Як закінчилася війна, і радянська влада знову прийшла на Покуття, він зі страху, що це може закінчитися висилкою до Сибіру (найреальніше), спалив майже всю бібліотеку, щоб урятувати сім’ю від можливої загрози. З вогню тато повихоплював пару книжок — от вони, власне, і збереглися. Це «Історія України» Михайла Грушевського, а також пісенники січових стрільців. Також там було щось із перекладної пригодницької літератури. Вона потрапила під заборону тільки тому, що видавалася не в той час.

— Якщо говорити про кількість читачів тоді й тепер, то чи змінилася вона за вашими власними спостереженнями?

— Мені здається, зараз читають більше попри те, що читають мало. Усі скаржаться: «книжки не купують», «народ не читає», але в мене чисто суб’єктивне враження щодо цього, бо я не можу сказати, що сьогодні читають менше, ніж це робили за часів моєї ранньої молодості. Тоді теж читали, однак то була більше мода на якісь знакові видання, наприклад, на макулатуру. Половина людей, які збирала книжки, навіть не заглядала в них, то був просто інтер’єр. Я знаю масу таких людей.

Єдине, що можу сказати: мої однолітки, тобто діти й підлітки моєї ранньої юності, читали набагато більше, ніж читають зараз. Вони захоплювалися, ночами читали з ліхтариком під ковдрою. Зараз ті самі люди або зовсім не читають, або читають, але дуже мало. Тато зумів мене виростити «читалкою», такою собі любителькою книжки, далі це затягнулося до перекладу. А мої два сини читати не люблять і ніколи цим особливо не захоплювалися.

Про скандинавістику як любов і відповідальність перекладача

— Як загалом ви зацікавилися іншими мовами й зокрема скандинавістикою?

— Десь у 9-му класі на скандинавську літературу мене підсадив батько. Йому дуже подобалися скандинавські автори. Але те, що почала перекладати з норвезької, — доля випадку. Я закінчила спеціалізовану німецьку школу й на момент її закінчення дуже добре володіла німецькою. Вступила потім на німецьку філологію і перші два курси просто шалено нудилася, бо мені там вже нічого було робити.

Мій викладач порадив: «Дитино, вчи якусь іншу мову, просто, щоб не знудилась». У моєї репетиторки, з якою я вступала, у бібліотеці випадково надибала підручник «Самовчитель норвезької мови». Але ідея перекладати скандинавськими мовами у мене була вже давно, бо це ніша, як мені підказали. Тоді тільки Ольга Сенюк перекладала зі скандинавських і, власне, починала Галина Кирпа — дві перекладачки на цілу країну. І коли цей підручник так випадково потрапив мені до рук, я вчила його самотужки два роки, не маючи можливості наживо почути мову.

Мої перші проби пера — німецькі новели Генріха Белля, проте вони пішли в шухляду. Спочатку нічого не публікувалося, а потім потрошки, поступово почало — у «Всесвіті», «Вітчизні», київських літературних журналах.

Скандинавістика — моє, і воно мені подобається. Не зовсім можу пояснити, чим вона відрізняється від інших літератур, але на рівні підсвідомого, такого підшкірного сприйняття — вона інакше. Може, іноді ця література похмуріша, але глибокочуттєва. Скандинавія — моя любов, і це міняти вже пізно.

— Книжки, які вам пропонують перекласти, ви завжди читаєте, чи бувають випадки, коли обмежуєтесь анотацією?

— Ні, повністю читаю, бо з анотації не складається враження. От недавно трапилося мені під руки повідомлення норвезького автора-детективіста Гейра Тангена, анотація мене дуже заінтригувала. Я попросила видавчиню Елеонору Сімонову з «Нори-друк» надіслати PDF-файл, щоб я почитала весь текст. Здолала 50 сторінок і зрозуміла, що це не моє і воно абсолютно не відповідає заманливій анотації. Я на таке не буду витрачати ні час, ні мозкові ресурси.

— Хто вам постачає літературу? Це зазвичай видавці чи, можливо, ваші колеги з інших країн?

— У кожній скандинавській країні є своя грантова фундація. Наприклад, у Норвегії — «NORLA»: з усіма представниками цього фонду я добре знайома. Крім того, я підписана на їхню сторінку, де постійно з’являються якісь новинки: усі вони публікуються та анонсуються. До того ж є багато інших ресурсів, часто шукаю сама. Переважно мені потрапляє у руки якась новинка, і якщо вона справді зацікавила, то тоді я вибираю, кому її можна запропонувати.

Мені загалом дуже пощастило, бо здебільшого сама комусь щось пропоную. Звичайно, бувають і замовлення від видавців, але їх також треба читати, до того ж кожне. Чи я погоджуюся на нього, чи ні — залежить уже від віку, досвіду та величезного наробітку. У випадку, коли замовлення не подобається, можу сказати, що це не лягає, і перекладати його не хочу.

— Ви людина, що обирає літературу, яку читатиме більшість українців. Чи відчуваєте ви за це відповідальність?

— Звичайно, відчуваю страшенну відповідальність. Іноді аж трохи ніяково, що в принципі це мій вибір. Нерідко ставлю собі питання: а якщо іншим не сподобається, а якщо книжку не будуть купувати, а якщо я, наприклад, вламала видавця (так було кілька разів) взяти цю книжку, бо вона справді того варта, щоб її видати, але нею ніхто не зацікавиться?

У мене був випадок з Видавництвом Старого Лева, коли я запропонувала перекласти трилогію Кетіля Бйорнстада про музикантів: перша книжка — «До музики», друга — «Ріка» і третя, от, щойно вийшла — «Дама з долини». Ця трилогія — історія про життя молодого піаніста. Кетіль Бйорнстад — сам піаніст, композитор, письменник і драматург, але його проза не життєрадісна: вона складна і досить глибока. Не кожен потягне таке читати, та й видавництво не дуже хотіло за неї братися. Оце й був, власне, той випадок, коли я вламувала. 

Ця трилогія видавалася по одному тому на рік. Як виявилося, вона має страшенно великий резонанс. Самі видавці, Мар’яна Савка і Микола Шейко, теж захоплені нею, особливо Мар’яна. Загалом всі, хто читає, кажуть, що це «просто бомба», тож страх відповідальності зрештою мене трохи відпустив.

Про перекладачів, які мають бути в душі трохи літераторами

— Чи кожен може стати перекладачем?

— Перекладачем може стати тільки та людина, яка має до цього схильність, якісь літературні задатки. Якщо це навіть не виходить спочатку, то ним можна навчитися бути. Треба багато перекладати, викидати в смітник, правити, вчитися, як це робиться, знову перекладати. 

Якщо я бачу, що дитина не тільки іноземні мови добре хапає, а й має якесь літературне чуття, то питаю її: «Хочеш спробувати себе в перекладі?». Були такі, що казали «ні, це не моє», але були й ті одиниці, які не відмовлялися. Тоді вони роблять мені кілька таких пробних перекладів із різних сфер: нон-фікшн, художня література (складніша, легша). Переважно всі, хто пробував, пішли далі в переклад. Зараз вони вже самостійні. Я вже не перечитую їхні переклади, не допомагаю їм і не проштовхую. Коли мені видавництва щось пропонують, а я не маю можливості взяти, то даю цим хлопцям і дівчатам. 

Перший мій перекладацький проєкт у цьому значенні — Іра Сабор. Зараз вона живе у Норвегії й продовжує перекладати. Софія Волковецька також зараз дуже відома, досить наполегливо вчилася. 

Безліч перекладачів-початківців грішать буквалізмом, тримаються того тексту, як вуж кожуха, бо «це ж треба перекласти так, як у книжці». Але не в тому справа.

Перекладаючи книжку, треба перекладати сенси: не слова, а суть сказаного. Якщо перекладаєш буквально, то вийде каша-малаша, особливо синтаксис буде кострубатий, і його ніхто не читатиме. Тому що є свої правила українського синтаксису, який відрізняється від іноземних мов, не обов’язково скандинавських, будь-яких. Це треба не так враховувати головою, як відчувати. Але для цього треба багато перекласти, щоб набити руку. Тобто переклад — це набивання руки. Я ніколи не читала й не вивчала теорію перекладу. Один раз спробувала, і наступну свою книжку перекласти не змогла.

— Літературне чуття та чуття мови — це обов’язково для перекладача? Ти маєш бути трохи літератором?

— Трохи так, хоча б у душі. Ну, і в голові теж. Без чуття мови ти можеш бути хіба що технічним перекладачем, але не художнім. Художній переклад вимагає значно більших потуг: розумових, мисленнєвих. Бо, наприклад, хлопчина останній, якого я штовхнула в переклад, переклав для видавництва «Ніка-центр» нон-фікшн у стилі сторітелінгу. То був неважкий нон-фікшн, але все-таки він, і в перекладі до нього інакші вимоги, не такі, як до художньої літератури. Коли Анетта Антоненко запропонувала спробувати його в художньому перекладі — я відразу ж таки прогнала його по кількох художніх текстах, тому що там зовсім інше чуття треба мати. 

Найбільше в українській мові перекладачі (не тільки початківці) грішать, як не дивно, присвійними та особовими займенниками. У скандинавському тексті може бути «він», «вона» та «вони», і знову «він» — і так безконечно. Але воно там не ріже вухо, то нормально. Натомість у нас навпаки — це буде просто якесь займенникове засилля, що утруднить читання і процес сприйняття самого тексту. Тобто невживання не пошкодить переклад, а от надмірне вживання може зробити текст абсолютно не читомим.

— З ким ви дружите з іноземних письменників? Хто настільки ваш, що він лишився вам другом?

— Якщо з іноземних, то це, по суті, всі, кого я нині перекладаю. Наприклад, Том Егеланн, ми з ним досить добре знайомі, і він — дуже плодовитий автор. Правда, я переклала тільки одну його книжку, більше мені не подобається. Він в основному історичний детективіст, але детективіст з елементами фантастики. «Брехня батьків», що вийшла в «Літописі» — це, напевно, єдина книжка в його доробку, яка не детектив, а родинна сага.

І вона настільки класно, неймовірно цікаво написана, що її 500 сторінок читаються на одному подихові. І це, мабуть, одна з небагатьох книжок, які я перекладала 5 місяців, і не тому, що не мала на неї часу (500 сторінок можна зробити за 3 місяці), а тому, що відтягувала задоволення й не хотіла ставити крапку, бо мені дуже подобалася книжка. Але відгуки різні, декому не пішло. Мій тато прочитав і сказав: «Я не знаю, нащо ти це переклала. З українських авторів є набагато цікавіші речі».

— Ваш тато перечитував усе, що ви перекладали?

— Так, але він був досить упереджений. Я кажу: «Мені книжка так сподобалася», а він: «Нащо ти її перекладала. Не бачу в цьому сенсу, воно не є чимось надзвичайним». Але я це перекладаю не тільки тому, що воно мені подобається, і в такий спосіб хочу надиктувати публіці свої смаки, а й тому, що на нього є попит. Мені було важко татові пояснити, чому ця книжка варта перекладу і крапка, бо такого аргументу він просто не сприймав: казав, що йому така література не подобається. Йому подобається щось рівня, наприклад, Валерія Шевчука, але ж не всі валерії шевчуки. Література буває різною.

Про зачитані книжки й читання словників задля розмаїтости мови

— Ви вирішили не повторювати долю свого батька щодо домашньої бібліотеки й зосередитися на меншій кількості книжок у своїй?

— Так, у мене не тисячі книжок, я їх не збираю, але маю не таку вже й маленьку бібліотеку. Зберігаю літературу, яку прочитала, або оригінали з усіх мов, які перекладаю чи перекладала. Я досить скрупульозно відбираю книжки й не скуповую все підряд, бо знаю, що не прочитаю. Коли книжка стоїть нечитана — вона мертва: книжки мусять бути зачитані, залистані, тож я не поділяю думку тих читачів, які вважають, що книжку треба читати ледь не в стерильних рукавичках. У неї може бути заяложена обкладинка, усякі там ослячі вушка. Останнім часом я вушка вже не загинаю, а на тому місці, де закінчила читати, кладу олівець.

— Але можна чи можна самореалізуватися і не читати багато книжок?

— Можна. Моїм синам нічого не бракує. Старший працює в науковій бібліотеці університету. Щось він трохи почитує, але це не те читання. У мене під руками була така книжка, яку я читала щодня. Я її закінчувала й у мене відразу з’являлася інша. Тобто жити й не читати — це було нереально. Мої хлопці таким не переймаються. Молодший читає спеціальну літературу, але це читання для потреби. 

Натомість читання художньої літератури — то вже трошки вищий щабель, то читання для душі й зрештою підвищення інтелекту. Я сама це дуже добре помічаю: люди, які читають, мають багатшу мову, яскравішу образність, мислення, лексику; вони легше висловлюють свої думки. 

Читайте також: Ігор Балинський: книжки з ідеологічним контекстом шкідливі для читача, що не здатен відчитати фальш

— Література може допомагати ухвалювати якісь правильні рішення в житті? Чи розвиває вона критичне мислення?

— Це, напевно, стосується трохи молодшого віку, коли вона може формувати характер, але то необов’язково. Тобто я думаю, що література могла би виховувати доброту, наприклад, але це теж залежить від того, що читати. Якщо брати тільки детективи, то реакція може бути протилежною, але й заборонити дітям їх читати також не можна, бо мусить бути вільний доступ до будь-якої книжки. Я не думаю, що література може навчити сприймати людей, екологію, навколишній світ, але не виховати замість живого оточення, батьків, середовища чи друзів.

Люди, які читають, однозначно мудріші від тих, хто цього не робить: вони освіченіші навіть без вищої освіти, емоційніші. Читання обов’язково потрібне. Можна прожити без читання, але ліпше ні.

— Мені дуже цікаво те, що ви прочитали цілий «Словник української мови» Бориса Грінченка: усі чотири томи. Навіщо ви це зробили, і що це за таке читання?

— Якби я сказала, що то було цікаве читання, то згрішила би, звичайно, скривила душею. Але, оскільки я відчувала, що хочу бути перекладачем, а я вже тоді хотіла ним бути, то мусила за це сісти. Мені бракує, власне, розмаїтости мови, і я читала словники для того, щоб збагатитися лексикою. І то було усвідомлене бажання, а не тупе штудіювання, виписування чи запам’ятовування слів. У процесі тривалого (рік чи два) гортання словника воно мені відкладалося-відкладалося, і мушу сказати, що відклалося багато. Це корисне чтиво для розмаїтости мови.

Я вчуся весь час: тобто це такий безперервний процес, якому немає ні початку, ні кінця. Словники я вже не читаю, але якщо мені трапляється добрий переклад або добрий оригінальний твір, то дуже радо запозичую ту розмаїту лексику, яка мене чимось захопила: «Ось це слово мені згодиться» — тоді записую.

— Тобто, у вас є якийсь блокнот, там де ви записуєте слова?

— Це дуже хаотичний блокнот. У мене перед комп’ютером таких ціла купа: і там щось записане, і там на папірці, і там ще десь. А потім «ой, я десь записувала», починаєш шукати, але вже не можеш знайти. Такий собі хаос.

Я страшенно багато вже переклала, понад 100 книжок, і люди кажуть, що пізнають мої переклади по мові. Це добре, але разом з тим і не дуже, бо означає, що я перекладаю однаково. Цього я реально боюся — стати собою в перекладах, бо все-таки повинна перебувати в тіні автора, коли перекладаю: треба пристосовуватися до його лексики та стилю — не бути Наталею Іваничук, а бути все-таки автором.

— Що формує вашу бібліотеку? Які книжки можуть тут залишитися?

— Насамперед мої професійні зацікавлення, скандинавістика. Тут також трапляється австрійська та німецька літератури, оскільки я їх теж перекладаю. Українських чужих перекладів зі скандинавістики у мене майже немає.

Є окрема полиця для моїх колишніх студентів. У мене їх десь вісім, які пішли в переклад із мого легкого копняка. 

— Чому країнам Скандинавії вдається бути тими країнами, де читають найбільше? Що там для цього роблять?

— Я думаю, що це довгі темні зимові ночі, які спонукають до читання. Там популярні автори мають такі наклади, які в нас нікому й не снилися. Перекладачі читають дуже багато й захоплюються такими книжками, які я як перекладач, наприклад, відкинула б, а там вони популярні. 

Щодо дітей, то є дуже багато читацьких клубів: і в школах, і поза школами (читацькі клуби для дорослих теж є). Ціла купа підліткових книжкових блогерів читають тексти, розповідають про свої враження від них, після чого це публікують в інтернеті, і воно йде далі. У нас теж таке практикується — ходити у дитячі бібліотеки, якщо це про дитячу літературу, і влаштовувати зустрічі у школах. А там це не так поширено, як обов’язково: під час навчального року неодмінно має бути кілька зустрічей з авторами та заходи з обговореннями книжок. Тобто промоція читання у школі дуже висока.

— Що для вас читання? Це діалог чи монолог — внутрішня бесіда з автором чи все-таки потреба обговорити прочитане, тобто рефлексія?

— Я не рефлектую, завжди читаю і сприймаю книжку виключно для себе. Деколи можу посперечатися з автором, а деколи книжка мені справді заходить. 

Якщо це робоча література, то тут зовсім інша техніка прочитання. Тобто поділитися з кимось «ой, я таке прочитала: там це і там то» не в моїй компетенції, бо зразу збиваюся й починаю спойлерити, і тоді після мого переказу вже нікому нецікаво то читати. Але здебільшого такого бажання ділитися навіть не виникає, бо я мало читаю такого, чим можна було б поділитися. Якщо я маю з кимось поділитися книжкою, то я її перекладаю.

— Яка ваша улюблена книжка?

— Це навіть не книжка — автор: Кнут Гамсун. Я з нього починала своє знайомство зі скандинавською літературою, і ця любов триває досі.

— Яку книжку ви найчастіше перечитували?

— «Три товариші» Еріх Марії Ремарка. 25 разів. Це та книжка, яка попри своє трагічне закінчення, витягувала мене зі стресових ситуацій або не дуже хорошого настрою. Я читала її всіма можливими мовами: російською, українською, німецькою (найбільше) і навіть шведською.

— З ким би з авторів ви хотіли зустрітися і що запитали б?

— З усіма авторами, із якими я хотіла зустрітися, я вже зустрілася, і те, що запитати, запитала. Коли я маю про що запитати, існує месенджер. Найзахопливіше моє спілкування було, мабуть, з Юстейном Гордером: я його розпитувала про замок в Піренеях, про деякі моменти, в яких не зрозуміла, що він мав на увазі. Він робив дуже просто: на мої питання відповів розлогими рефератом, який вислав окремим файлом на 5 сторінок.

Розшифровка й редагування: Оксана Семенюк

Проєкт підготовлений за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження».

Проєкт відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».