Навіщо вивчати нові мови та уміти ними спілкуватися

Барбара Кассен, Більше однієї мови: Київ, Дух і Літера, 2019 – 64 с.

Кожен народжується у мові або мовах, якими говорять навколо нього. Але що таке «рідна» мова? І що відбувається, коли ми вивчаємо іншу? Якщо кожна мова описує світ по-своєму, що ж вимальовується, коли людина говорить багатьма мовами? Переходити з однієї мови на іншу, навчаючись і перекладаючи, – це ціла пригода, інший спосіб передачі смислу. Усі ці способи, коли між ними виникає тертя, збагачуються: ми починаємо краще розуміти, що ми хочемо сказати, коли знаємо, що це можна сказати інакше, іншою мовою, іншими словами, і тоді це вже буде не зовсім те ж саме.

Ці теми розглядає у своїй книзі «Більше однієї мови» Барбара Кассен, філософиня, наукова співробітниця Національного Центру Наукових Досліджень Франції. Сьогодні ми читаємо уривок з українського перекладу цього видання, в яку дізнаємось про те, навіщо людям вчити іноземні мови, а також, чи можна зробити своєю ту мову, з якою ви не зростали все своє життя.

Навіщо вивчати іншу мову, відмінну від своєї, й навіщо говорити нею?

Не знаю, що означає «своя», тож воліла би почати саме з цього запитання: що таке рідна мова? Потім спробую з’ясувати, що відбувається, коли говорять не однією мовою, a багатьма різними мовами, та як ці різні мови позначають, по суті, різні світи; ці світи не є несумісними, радикально відмінними, вони резонують між собою, але ніколи не збігаються повністю. Тут постає питання, в який спосіб відбувається перехід від однієї мови до іншої; ми також маємо поміркувати, що ж тоді називається перекладом.

Я міркуватиму про це, виходячи з того, що я знаю, із самого осердя моєї професії, а я є філософом. Коли йдеться про філософію, ми вже маємо справу з іншою мовою, це може бути французька, але не тільки. По-перше, тому, що термін «філософ» походить безпосередньо з давньогрецької й означає: той, хто любить мудрість. Так у давнину називали себе деякі греки — у V столітті до Різдва Христового, тобто двадцять шість століть тому. Ці греки проголосили себе філософами, але в цій назві не було великих амбіцій, як могло б спасти на думку, бо вони казали, що люблять мудрість, а не що є мудрецями. Це були не «софи», а «філософи». З любові до мудрості можуть народитися такі запитання, як наприклад: навіщо говорити іншою мовою, що таке мова, що таке рідна мова?

Що таке рідна мова? Варвар та варнякання

Почнімо з останнього запитання. Рідна мова — це мова матері, вона може бути також мовою батька, й це не завжди та сама мова.

Це мова, якою ми говоримо, яка оточує нас від народження — вдома, в родині. Уже в материнському лоні ми чуємо звуки, з яких починається довгий процес звикання до мови; він триває далі з колисковими, яких співають, щоб приспати немовля, з оповідками, які нам розповідають пізніше. Ось у чому унікальність рідної материнської мови. Дехто, можливо, має дві рідні мови, але не тому, що має двох матерів, а тому, що мови їхньої матері та батька не зовсім однакові. Або тому, що мова, якою розмовляє їхня сім’я, мова, в яку вони занурені, безпосередньо пов’язана або, в іншому разі, конкурує (не знаю, як краще сказати) з мовою країни, в якій вони перебувають, мовою, якою до них звертаються вдома брати та сестри, або невдовзі говоритимуть за межами дому, в дитячому садку, у школі.

Розмовляти двома мовами нелегко, але це щаслива нагода. Це дає змогу уникнути небезпечної, на мою думку, ілюзії, якій піддалися греки: вони гадали, що немає жодних інших мов, окрім їхньої власної. Вони називали її словом «логос». Інші, ті що розмовляли не так, як вони, були «варварами», бо вони варнякали щось незрозуміле.

Чи знаєте ви, що таке ономатопея, звуконаслідування: «трісь», «плюх», «бум». «Варвар» — це звук, який видає той, кого й позначають цим звуком, — це незрозумілий для греків звук, і вони й не намагаються його зрозуміти.

Логос, навпаки, грецькою означає «мову», а водночас і «розум». Аристотель, один із перших грецьких філософів, визначає людину, як тварину, здатну до логосу, це тварина, що розмовляє та мислить. Отже, греки вважали, що мова, якою вони говорять, тотожна розумові, що грека — це мова розуму, мислення, єдина можлива мова, а інших не існує. Інше — це навіть не мова. Греки говорили логосом, тобто мовою, яка робить людиною, яка творить культуру, раціональність, тобто греки навіть не були певні, що варвари — це люди. У будь-якому разі, те, що вони варвари, те, що вони «варнякають», давало змогу сумніватися у їхній людськості. Уявлення, що існує лише одна мова, та, якою ми розмовляємо, тягне за собою цей жахливий поділ. Це означає, що інші, можливо, не розмовляють взагалі, може, вони й не люди чи, принаймні, вони не такі люди, як ми. Тому я кажу, що бути двомовним — це щаслива нагода, це шанс зрозуміти й відчути, що існує багато мов. Перше, про що треба пам’ятати, коли ми хочемо поміркувати про рідну мову, це що рідна мова є однією серед інших можливих мов, однією з мов, навіть якщо вона є для кожного унікальною й найпрекраснішою.

«Мову не привласниш»

Отже, рідна мова — це мова, в якій ми народилися, чи ті мови, в яких ми народилися, і вона не є єдиною можливою. Це мова, яка супроводжуватиме нас (чи ті, що супроводжуватимуть нас, якщо їх декілька) протягом усього нашого життя, мова, якою ми бачимо сни. Чи замислювалися ви над тим, якою є мова ваших снів? Це прекрасне запитання, й водночас надзвичайно важливе. Якою мовою люди снять? Рідна мова — це мова, якою ми просякнуті, ми «купаємося» в її звучанні й можемо гратися з нею, гратися словами, чути відлуння значень, вигадувати нові слова: ми — господарі цієї мови, й, однак, це вона тримає нас у своїх руках. Це надзвичайні стосунки. Ми її господарі, бо можемо нею висловити все, що хочемо, але все ж таки вона тримає нас у руках, бо це вона визначає наш спосіб мислення, наш спосіб життя, наш спосіб буття.

Ці особливі стосунки є визначальними для нас, та водночас треба пам’ятати, що наша власна мова чи наші мови, наші рідні мови не належать нам. Філософ Жак Дерріда сказав фразу, яку я вважаю дуже влучною: «Мову не привласниш».

Її можна розуміти двоїсто. Одне, очевидніше значення: мову не привласниш нації чи країні. Наприклад, представники інших народів також вивчають або поділяють із нами французьку мову. «Франкофонія», на щастя для французів та для французької мови, складається не лише з французів: вона проявляється, урізноманітнюється та збагачується не лише в Африці чи Канаді, а й у багатьох інших місцях.

«Мову не привласниш» також означає, що коли ви нею говорите, то ви такою ж мірою є її власністю, як і вона вашою. Усередині неї можливі новотвори, але насправді це вона, мова, через вас, завдяки вам, безперервно творить сама себе. Не ви нею володієте, це вона вас зобов’язує і творить вас. Вона не належить вам: ви належите їй і вона належить іншим людям, окрім вас. Ось що таке рідна мова.

Звуки на зразок «бла-бла-бла», «бу-бу-бу», barbaros, «варвар» — які відсилають до так званого означника, тобто до того як звуки складають слова, вказують на зв’язки між словом, його звучанням і його сенсом — доступніші нам у нашій рідній мові. Саме тому ми бачимо сни рідною мовою чи мовами, читаємо нею чи, може, складаємо вірші. Коли ж ми бачимо сни іноземною мовою (таке траплялося й зі мною), то це велика честь для цієї мови. Це означає, що ми їй частково належимо або належимо тому, хто нею говорить.

Поезія також постійно грається зі звуками. У підручниках для вивчення мов майже ніколи не зустрінеш віршів. Вас навчають говорити: «Доброго дня, як справи? Я хочу піти в кіно. Дайте, будь ласка, мені кави».

Але дуже рідко пропонують послухати мову в її текстах і віршах. Ви до певної міри не чуєте й не відчуваєте мови, ані вухом, ані тілом, і ви не отримаєте справжнього задоволення від мови. Ви не знатимете, як вона описує світ. Ви це знаєте щодо рідної мови, ви чуєте це одразу. Надзвичайно важливо слухати й читати тексти вголос. У байках Лафонтена незвичайним є те, що їх треба читати з наголошуванням. А наголошування залежить від звуків. Наприклад, байка «Кіт, ласочка і кролик»: «La dame au nez pointu répondit que la terre était au premier occupant. C’était un beau sujet de guerre qu’un logis où lui-même il n’entrait qu’en rampant» («Панянка з гострим писочком йому відповідає, що перший, хто прийшов, той землю і займає. Хіба ж це гідний привід для війни — нора, в яку він сам, щоб увійти, навколішки ставати має»).

У французькому оригіналі чуємо чіткий ритм — та-та-та-та — інтонація йде вгору. Категорична й гостра — це ласочка. А ось кіт: «C’était un chat vivant comme un dévot ermite. Un chat faisant la chattemite, un saint homme de chat, bien fourré, gros et gras, arbitre expert sur tous les cas» («Котище жив, неначе чорнорясник, мов найсмиренніший з усіх котів, святіший зі святих. Дебелий кіт, огрядний і пухнастий, суддя й експерт у справах всіх»). Чуєте — gros et gras, насичене грою звуків о та а? Ви відчуваєте цілісність цього вірша, вільно плаваєте в ньому, а щоб знати мову, треба саме відчувати її як єдине ціле.

У кожній мові є видатні поезії, які творять її і які створені нею. Гомерові поеми «Іліада» й «Одисея» лягли в основу грецької мови. Якщо я скажу дві фрази з цих поем, ви не зрозумієте їх, але ви їх, можливо, почуєте. Сцена представляє богиню Фетіду та її сина Ахіла. Він оплакує смерть свого друга Патрокла, а вона знає, що її син теж помре, і плаче також. Кожен з них плаче на свій лад. Ахіл — великий воїн, його слова — з довгими голосними, неначе тяжке зітхання: toi de baru stenakhonti. Коли плаче Фетіда, то в усьому чується дошкульний смуток, майже зойк: oxu de kokusasa (пісня XVIII, вірші 70–71). Те, чим людина володіє в рідній мові, і те, що, мабуть, найважче опанувати в іноземній — це тіло мови.

Отже, існує мова чи мови, які нам рідніші за інші, ті, з якими ми ототожнюємо себе, тільки-но чуємо їх, і які є невід’ємною частиною нас самих. Але, на щастя, мова не належить нікому ще й тому, що її можна вивчити.

Читайте також: Мова, що дрімає в тобі: «Мондеґрін» Володимира Рафєєнка

Зображення: Громадське телебачення, Дух і Літера