Назад у минуле: можливості та пастки публічної історії

Концепція публічної історії виникла у 1970-их роках на Заході, коли науковці почали вивчати інтерес простих громадян до історичних процесів та вплив медіа на формування історичних дискурсів. В Україні події останніх років, зокрема переоцінки цінностей у суспільстві та маніпуляції історичними фактами, дали поштовх до дискусії про феномен публічної історії в Україні. Хто має займатися цією сферою, які очікування в суспільстві до істориків, яких пасток варто остерігатися в історичному процесі та як журнал «Локальна історія» торує нову стежку в ніші публічної історії. Про це дискутували історики Олександр Зайцев, Юрій Волошин та Віталій Ляска.

Поле публічної історії: Історики vs. дилетанти

Існує дві популярні тези щодо публічної історії. Перша: вона маркує етап, коли історія починає насправді належати суспільству. Друга: лишіть історію історикам. Коли дилетанти починають інтерпретувати історію й починають вказувати, яка теорія хороша, а яка погана, більшість експертів воліли б залишити модерування історичних знань історикам.

Якщо науковці не будуть йти до людей зі знаннями, то за цю справу залюбки візьмуться інші. Є дві групи, які люблять перебирати на себе роль історичних експертів – це політики та журналісти. Проте, перші часто починають інструменталізувати історію та  використовувати її у політичних спекуляціях. А другі, в пошуках сенсацій, часто здатні перекручувати факти. Все це стається через брак саме наукових історичних знань.

Якщо все віддавати на відкуп представникам інших професій, виникає питання про те, навіщо взагалі історики та для чого потрібна історія як наука.

Сучасні історики приречені бути публічними та навчитися оповідати історію простою та зрозумілою для пересічної людини мовою. Часто вони бояться цього, тому що вважають, що простота мови позначиться на науковості їх розповіді. Але варто лише поглянути на книжки Тімоті Снайдера, Сергія Плохія, Ювала Ноя Харарі – це бестселери. Вони написані популярною мовою і водночас це не забирає в них сенсу відкриття та важливості.

Попри те, що історичну дискусію мають модерувати професіонали, історія все ж таки надто важлива річ, щоб залишати її тільки історикам. Історія дійсно має належати суспільству.

І кожен його член має право на те, щоб йому донесли історію в зрозумілому вигляді, щоб зробити з неї належні висновки.

Іноді історія ближче, ніж нам здається. Тому її варто шукати не лише в історичних документах та книжках. Що про історію можуть розповісти актори, письменники та політики? Наприклад, Кетрін Винник могла б оповісти нам історію української діаспори. Сергій Жадан розповів би про ідентичність та неоднорідність Сходу України. А колишня віце-прем’єр-міністерка з питань європейської інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе розказала б історію свого діда, команданта Карпатської Січі Дмитра Климпуша.

Читайте також: Сергій Жадан. Любити країну цілісно, перевіряти реальність на відлуння

Пастка єдиного наративу 

Кожна нація мусить мати якийсь мінімальний консенсус у розумінні своєї національної проблеми. Тому суспільство вимагає  єдиного наративу – єдиного правильного трактування історичних подій. Історики не відкидають можливість існування єдиного наративу. Він, наприклад, був у Радянському Союзі. Але з наукової точки зору це виглядає не зовсім коректно. До прикладу, фізик у результаті експерименту може отримати єдину правильну фінальну відповідь. А двоє однаково чесних істориків можуть написати два абсолютно різних наративи. При цьому, кожен з них буде логічно пояснюватися та узгоджуватися з джерелами.

Небезпека єдиного наративу у можливості перетворити його в знаряддя політичного чи ідеологічного ґатунку. Тому важливо утриматись від спокуси насадити єдину правильну точку зору, щоб не повернутись у результаті до наративу радянського зразка. В справді демократичному та плюралістичному суспільстві консенсус стосовно розуміння власної історії може досягатися лише шляхом вільних дискусій, де кожен погляд має право на існування. Якщо він насаджується згори, шляхом історичної політики, то це вже ознака авторитарності.

Читайте також: Українська книга в 1914-1939 роках: підпільна, емігрантська, реабілітована

Пошук простих відповідей на складні питання

Існують певні відмінності між тим, що люди хочуть чути від істориків, і тим, що отримують насправді. Суспільство зазвичай прагне підтвердити своє власне розуміння історії, зрозуміти причину усіх своїх бід, хто був героєм, а хто зрадником. У той час, коли історики не дають легких відповідей на складні запитання та можуть лише дати свою експертну думку й спонукати до подальших роздумів.

Пошук простих відповідей на складні питання — це популізм. Його наслідки бачимо не лише в українському, але й в загальноєвропейському контексті. Демонстрація різних сторін однієї історичної події — одне із завдань публічного історика. Якщо ми хочемо жити в справді демократичному та плюралістичному суспільстві, це є життєво необхідно.

Українська історія дуже часто подається як оповідь про страждання та поневіряння народу. Завдання істориків, з одного боку, балансувати інформацію, давати позитивні події та висновки. З іншого, не можна створювати ілюзію про легкість історичних рішень. Не можна розповідати, що раніше в суспільстві все було просто та однозначно. Світ зараз неоднозначний, і тоді він був так само складний.

Місія публічного історика – це підготувати людей спокійно сприймати складні речі та з розумінням до цього ставитися.

Куди поділась культура?

Згадайте ваші шкільні підручники з історії. Чи був там розділ присвяченій культурі? Скільки уваги викладачі приділяли культурним аспектам? Про історію часто говорять лише в політичному та економічному аспектах. Хоча саме культура і повсякдення набагато цікавіші, ніж сухі дати.

Не цікаво дивитися на бронзові обличчя Владіміра Леніна чи Степана Бандери. Натомість цікаво зрозуміти те, як жили ці люди в побутових, повсякденних умовах.

Тому суть публічного історика – це з поміж іншого перенести людину на 300 років тому.

Як «Локальна історія» зацікавлює читачів

Команда проєкту «Локальна історія» почула достатньо скептично налаштованих відгуків, коли рік тому починала роботу над журналом. Люди запитували, хто буде читати про історію в друкованому форматі, а також про те, де знайдуться компетентні автори серед істориків та журналістів.

Але журнал продовжує існувати. У вересні 2019-го вийшов друком вже 11 номер часопису. «Локальна історія» друкується тисячним або двох тисячним накладом та повністю продається. Його успіх головний редактор Віталій Ляска схарактеризував у трьох речах. По-перше, в журналі роблять акцент на візуалізації. В розумінні не лише гарних картинок, а її використання, як окремого історичного джерела, яке може бути настільки самодостатнім, як і текст. По-друге, команді вдалося буквально відродили практику художньо-історичних репортажів. По-третє, журнал не розповідає про історію високих кабінетів, а пише історії «знизу». Людині цікавіше прочитати про місцевість, звідки вона родом, аніж вважати, що велика історія твориться лише в Києві, Львові чи Нью-Йорку.

У читача з’являються емоції, коли він бачить, що історія йому близька та рідна. Це змушує його купувати журнал. Тому «Локальна історія» зосереджується на окремих людях, родинах, локаціях чи регіонах. Це та історія «знизу», яка приваблює та не стільки дає розуміння складних історичних процесів, скільки змушує замислитися. 

Віталій Ляска – історик, археолог, кандидат історичних наук, головний редактор журналу та керівник проєкту «Локальна історія».

Олександр Зайцев – український історик, доктор історичних наук, професор кафедри нової та новітньої історії України Українського католицького університету.

Юрій Волошин – історик, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка.

Модерував дискусію Василь Кметь – історик-медієвіст, архівіст, кандидат історичних наук, директор Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.

«Локальна історія» — проєкт присвячений дослідженню історії невеликих міст та сіл Галичини заснований у 2013 році у Львові та український щомісячний науково-популярний ілюстрований журнал, що почав виходити з жовтня 2018 року.

Читайте також: Як написати хороший нон-фікшн: 7 порад від Ростислава Семківа