Всеволод Нестайко

«Неймовірні детективи» Нестайка знову шукають Ципу

30.01.2021

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Неймовірні детективи. Частина 2. Ципа зникає вдруге / В. З. Нестайко. — Харків : Видавництво «Ранок», 2020. — 288 с.

Двоє друзів, Женя та Вітасик, знову опиняться в гущавині детективних загадок. Чи вдасться хлопцям і цього разу вибратися з халепи? Чи не забракне їм відваги та кмітливості? Книжка «Неймовірні детективи» це поєднання відразу двох творів класика української літератури Всеволода Нестайка під однією обкладинкою.

У день народження письменника читаємо уривок з детективу «Ципа зникає вдруге», у якому ми дізнаємося, хто такий капітан Пилипей, яка дивовижна пригода з ним сталася, а також про те, до чого тут капітан Попенко.

РОЗДIЛ I

Перша поява Ципи.

 

Випадок з капітаном Пилипеєм.

 

Пошуки починаються.

 

Почалася ця дивовижна історія з випадку настільки ж несподіваного, наскільки й комічного. Шестикласники Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко, ховаючись за парапетом набережної, спостерігали за кормою трипалубного красеня-теплохода «Квітка-Основ’яненко». Там стояв капітан Семен Іванович Пилипей і про щось розмовляв із матросом Платошею. Капітан був високий, стрункий, статурний, у сліпучому кремовому кітелі і неймовірно прекрасному кашкеті з таким самим кремовим верхом, чорним околишем, золотим крабом і золотими позументами на чорному лакованому козирку.

 

Матрос Платоша у засмальцьованій тільняшці й лиснючих кльошах поряд із капітаном мав вигляд, наче гидке каченя поряд із білим лебедем. Хлопці боляче це переживали, бо матрос Платоша був, можна сказати, їхнім другом — вони упродовж трьох останніх днів ловили разом рибу з десятого причалу, де майже ніколи не швартувалися кораблі. Сьогодні Платоша обіцяв пустити їх на свій теплохід, поки до посадки ще було кілька годин і обстановка дозволяла. Тому хлопці з нетерпінням чекали, коли ж капітан нарешті добалакає й піде.

 

Капітан добалакав, але не пішов. Навпаки, пішов Платоша. Певне, капітан кудись його послав.

 

А сам капітан витяг люльку, натовк її тютюном і запалив. Звідти війнув вітерець, і до хлопців долинули пряно-медові солодкі пахощі. Хлопці перезирнулися й заздро зітхнули.

 

Й хіба можна було не зітхнути заздро, дивлячись на втілення мрій усього хлоп’ячого народу земної кулі.

 

І тут на кормі за спиною отого втілення раптом з’явився хлопчик. Женя й Вітасик із таким захопленням дивилися на капітана, що навіть не встежили, як і звідки хлопчик з’явився. Побачили його вже тоді, коли він підходив до капітана ззаду. Хлопчик був такого ж віку,

 

як і вони, мабуть, теж шестикласник. Худий, гостроносий, капловухий, із рудим настовбурченим чубчиком. Він обійшов капітана, глянув на нього ззаду і сказав:

 

— Пилипей? Здоров! Привіт тобі від Вороного!

 

Женя й Вітасик почули слово в слово те, що він сказав. Хоча коли капітан говорив з Платошею, не чули анічогісінько. Теж річ дивна…

 

Але те, що відбулося потім, було просто фантастично. Капітан вирячився на хлопчика з таким жахом, який буває тільки в кіно. Щелепа його одвисла, очі мало не вилізли на лоб.

 

— Ципа? — прохрипів капітан.

 

Женя й Вітасик теж це почули дуже чітко.

 

— Я! — весело сказав хлопчик.

 

— Ні! Ні! Ні! — капітан у паніці швидко позадкував, перечепився об фальшборт, який був йому трохи вище колін, і, змахнувши руками…шубовснув у воду.

 

Женя й Вітасик тільки побачили, як неймовірно прекрасний капітанський кашкет, наче чайка, злетів із його голови, плавно опустився на воду і загойдався на хвилях.

 

— Людина за бортом! — дзвінко закричав Ципа, схопив рятівний круг і кинув у воду.

 

І майже тієї ж миті згори, з верхньої палуби кинувся у воду матрос у кльошах і в тільняшці. Ще коли він летів у повітрі, хлопці зрозуміли, що то був Платоша. На набережній уже юрмилися цікаві і, перехилившись через парапет, збуджено вигукували: 

 

— Га?

 

— Де?

 

— Хто?

 

— Що?

 

— Потонув!

 

— Скинули!

 

— Та ні! Щось украв і тікає!

 

— Держи!

 

— Лови!

 

— Хапай!

 

— Он-он! Виринув!

 

І звідки вони тільки беруться, ті цікаві?

 

Щойно нікого не було — мить! — і вже цілий натовп.

Капітан, мокрий як хлющ, одфоркуючись, вилазив на гранітні сходи.

 

За ним, переможно тримаючи в руках капітанський кашкет, вигулькнув із води Платоша.

 

— Семене Івановичу! Що таке? Як же це ви? — Платоша намагався говорити співчутливо, але губи мимохіть розтягалися у посмішку.

 

— Та хай йому біс! Перечепився… ненароком…Тьху! — ніяково одмахувався капітан і нервово крутив головою.

 

Хлопці теж роззирнулися.

 

Та ні на кормі, ні серед людей на набережній Ципи не було. Ципа зник.

 

Платоша, закинувши назад голову, замахав нагору до цікавих, що позвішувалися з парапету:

 

— Ну чого? Чого? Розходьтеся! Видовище влаштували! Цирк вам, чи що? Чуєте — перечепився капітан ненароком. Виробнича травма. Розходьтеся! Ну! От безсовісні! Ідіть-ідіть!

 

Та натовп розходитися не поспішав.

 

— Ха-ха! Капітан!

 

— Шубовснув! Ха-ха-ха!

 

— Оце капітан!

 

— З власного корабля падає!

 

— Ха-ха-ха!

 

Безжальний народ цікаві. Особливо у натовпі, в гурті. Батька рідного не пожаліють — засміють.

 

І тільки тоді, як Платоша з капітаном сховалися на кораблі, люди почали розходитися. Та й то неквапом, жваво обговорюючи кумедну подію.

Чи їм робити нічого? Чи вони ніде не працюють? Наче немає в них ні обов’язків, ні інтересів ніяких. Тільки й блукають по місту, чекаючи, поки щось десь станеться, щоб одразу збігтися і загаласувати збуджено…

 

Набережна вже порожніла, а Женя й Вітасик усе ще не йшли, сподіваючись, що Платоша вийде до них, як обіцяв. І таки дочекалися.

 

Платоша збіг по трапу сухий, чистенький, молодецький — у новій тільняшці і напрасованих, видно святкових, кльошах.

 

Підбіг до хлопців:

 

— Братва! Вибачайте, сьогодні нічого не вийде… Ви ж, мабуть, бачили… — і усміхнувся багатозначно.

 

— Бачили,— одночасно сказали обидва.

 

І тут же розказали все, що бачили й чули.

 

— Ципа? Гм… Інтересно! — Платоша підняв брови і схилив голову набік.— Мені теж здалося, наче на корму шмигнув якийсь хлопець, як я вийшов. А капітан запевняє, що на кормі нікого не було, що він просто прикурюючи позадкував, перечепився об фальшборт… Інтересно!

 

— А що за людина ваш капітан? — спитав Женя Кисіль.

 

— Питаєте! Молоток! — Платоша підніс догори великий палець.— Вища кляса!

 

— Не боягуз? — спитав Вітасик Дорошенко.

 

— Та ви що?! Як то кажуть, пройшов вогонь, воду й мідні труби. І пожежі на кораблі гасив, і тонув, і виринав, і з піратами бився… Всього було! Дай Боже вам бути такими боягузами, як він.

 

— А чого ж він так злякався? — здвигнув плечима Женя.

 

— То вам здалося. Не злякався, а просто…хто його зна…

 

— Обом одразу здалося? Так не буває,— сказав Вітасик.

 

— Ну… не знаю,— розгублено розвів руками Платоша. Потім подумав і сказав: — Хлопці! Треба було б того Ципу відшукати. Я б і сам цим зайнявся, але сьогодні ж увечері відпливаємо…Ви ж розумієте…

 

— А де його шукати? — непевно сказав Женя і перезирнувся з Вітасиком. Вітасик мовчки знизав плечима.

 

— Ну, ви артисти! — пхикнув Платоша.— Щоб не знайти Ципу? Це ж не якийсь Андрійко, чи Антоша, чи Павлуша, чи Вадик? Ципа! Не так багато Цип на світі. Як то кажуть, шукайте і знайдете.

 

— Ну… ми спробуємо… — Женя знову перезирнувся з Вітасиком.

 

— Спробуємо,— кивнув Вітасик.

РОЗДIЛ II

До справи підключається капітан міліції Попенко, а згодом дружина капітана міліції Горбатюка.

 

Капітан міліції Анатолій Петрович Попенко був завзятим рибалкою. За будь-якої вільної хвилини та слушної нагоди хапав вудочки та гнав на Дніпро.

 

Сьогодні в нього саме почалася відпустка, а дружина «відпускалася» лише через тиждень, і тільки тоді вони мали їхати у село до його батьків, де вже два місяці гостював їхній п’ятирічний Андрійко. І тому не дивно, що Анатолій Петрович схилявся з вудочками над водою на десятому причалі, коли сталася ота пригода з капітаном Пилипеєм. Вудочок у Анатолія Петровича було три, і, захоплений поплавцями, він не встеріг самої пригоди, що сталася біля третього причалу, де швартувався «Квітка-Основ’яненко», бачив лише натовп цікавих.

 

І вгледівши знайомих хлопців Женю Киселя й Вітасика Дорошенка, що заклопотані йшли звідти набережною, звичайно, не втримався і спитав:

 

— Привіт, хлопці! Що там таке сталося?

 

Хлопці наче зраділи, побачивши капітана Попенка, і, перебиваючи один одного, почали розказувати. Під кінець Женя Кисіль сказав:

 

— По-моєму, це варте уваги слідчих органів.

 

— Так-так,— кивнув Вітасик Дорошенко.

 

Після однієї дивовижної історії з таємничим голосом за спиною вони виявляли особливу пильність і всюди шукали кримінальної таємниці.

 

Попенко поблажливо усміхнувся:

 

— Ну, хлопці, не поспішайте. Так усіх на світі, без винятку, запідозрити можна. Тим більше ви кажете, що коли капітан говорив з матросом Платошею, ви нічого не чули. А як говорив той Ципа — то слово в слово. Не виключено, що вам щось учулося.

 

— Обом одне й те саме? — недовірливо скривився Женя.

 

— Не виключено. Вірні добрі друзі і думають, і почувають однаково… Раптова поява на кормі якогось хлопчика просто могла здивувати капітана, він позадкував від несподіванки, перечепився й шубовснув.

 

— А чого ж капітан запевняв Платошу, що ніякого хлопчика взагалі не було? — спитав Вітасик.

 

— Ну, як ви не розумієте! Незручно було йому, що він, капітан, начебто злякався якогось пацана і впав у воду. Реноме своє захищав.

 

— Що?

 

— Ну, честь мундира капітанського.

 

Хлопці зітхнули. Не хотілося їм розлучатися з думкою, що вони були свідками чогось дивного й загадкового.

Але Анатолій Петрович говорив логічно й переконливо. І таємничий Ципа буквально на очах перетворювався на звичайного пацана, який своєю несподіваною появою призвів до кумедного випадку з капітаном. І вже не були вони певні на сто відсотків, що справді чули оті дивні слова. Коли люди аж надто чекають таємниць, уява іноді підводить їх.

 

Хлопці ще раз зітхнули і попрощалися з капітаном Попенком.

 

Анатолій Петрович якусь годину постирчав над байдужими нерухомими поплавцями і змотав вудочки. Кльову не було.

 

Вдома, біля дверей ліфта, він зіткнувся із своїм другом і сусідою капітаном Горбатюком Степаном Івановичем, який повертався з роботи.

 

— О! Ну, як улов?

 

— Ні хвоста! — махнув рукою Попенко.

 

— То заходь до нас. Жінка якраз борщу наварила й ковбаси домашньої підсмажила. Нема кращої риби, як ковбаса. Ходімо! Тим більше за агентурними даними твоя обіду не готувала. Підганяє до відпустки звітність. Прийде пізно.

 

Попенко спробував відмовлятися («Та я вже поїв у кафе, не голодний, дякую»), але Горбатюк і слухати не захотів:

 

— Не бреши. В жодне кафе у такому вигляді, та ще з вудочками, не пускають. Без розмов!

 

І коли двері кабіни на їхньому останньому дванадцятому поверсі розчинилися, воля капітана Попенка була вже зламана.

 

— Ну гаразд, зараз переодягнусь і зайду.

 

Купити книжку на сайті видавництва.

 

Читайте також: Пам’яті майстра: говорить Всеволод Нестайко