Неперекладність досвіду: як пройшов перекладацький фестиваль у Ґданську

Раз на два роки у польському місті Ґданськ відбувається фестиваль «Odnalezione w Tłumaczeniu» (з пол. «знайдено в перекладі»). Саме він надихнув організаторок TRANSLATORIUM на створення події у схожому форматі в Україні вісім років тому. Цьогоріч на запрошення IKM Gdansk засновниці вже українського перекладацького фесту, Таня Родіонова та Юлія Дідоха, знову мали нагоду відвідати Ґданськ, однак тепер уже поглянувши на все більш критичним і досвідченим оком. Для Читомо вони розповіли про свій досвід не в класичному репортажі, але у тексті, який зафіксував важливий суб’єктивний досвід.

Фестиваль «Odnalezione w Tłumaczeniu» тривав три дні з 20 по 22 квітня, а його камерна програма налічувала загалом 15 подій. Цьогорічною темою став переклад драматургії, тож усі події так чи інакше говорили про переклад і театр.

«Цікаво порівнювати українські фестивалі з іноземними й бачити, як ми виросли протягом останніх п’яти-десяти років. Адже сьогодні більшість великих літературних подій в Україні мають фокус-теми та часто набувають непересічних концептуальних форм», — Таня Родіонова, директорка TRANSLATORIUM.

Подією-відкриттям фестивалю стала надихаюча доповідь театральної режисерки Анни Ауґустинович. Її розповідь розкрила суть теми фестивалю, водночас пояснивши, що переклад — це не лише про фах і різні мови. Теза, близька TRANSLATORIUM, про те, що переклад — це явище, яке існує поза лінгвістикою та з яким ми стикаємося чи не щодня, пояснюючи собі реальність.

«Переклад у театрі — це як грати музику за нотами. Актори мають видобути живий текст з літературного твору», — Анна Ауґустинович, польська режисерка.

Завершився перший фестивальний день сценічним читанням п’єси ірландського драматурга Браяна Фріла «Переклади». Цікаво, що восени 2022 року прем’єра вистави за цією ж п’єсою відбулася в Києві, в Національному академічному театрі імені Лесі Українки, увійшовши до його постійного репертуару. Збіг цей цілком зрозумілий, адже тема п’єси суголосна українцям сьогодні. Події твору розгортаються в ірландському селищі, куди приходять колонізатори-англійці, які намагаються насадити свою мову та змушують місцевих жителів перекладати топоніми, створюючи нові карти. Пропаганда, колабораціонізм, колоніалізм — усе це тепер як ніколи зрозуміле нам, українцям. Так ніби тепер легше перекладати собі досвід інших колонізованих націй. Цікаво, як відчувають цю ж п’єсу поляки?

Другий день приніс багато роздумів про війну й неможливість перекладу українського досвіду жодними іншими мовами.

До прикладу, на одній з дискусій раптово виникло питання про місце перекладачки у промоції того іншого, з мови якого вона перекладає. Адже одна з учасниць майже двадцять років перекладала російську драматургію, а після 24 лютого 2022 року була змушена відмовитися від цієї праці та почала перекладати білоруську та українську російськомовну драму. З аудиторії лунає зауваження: «До чого тут російська культура, це ж війна Путіна?».

Чути такі коментарі в середовищі, де не чекаєш таке почути, — боляче, відбирає мову й клубок підступає до горла. Однак разом із тим хтось говорить: «Але ж так, перекладаючи класику, начебто не пов’язану з путінським режимом, людина отримує фінансування від країни-агресора…». Прикметно, що ця та кілька наступних подій фестивалю відбувалися в Європейському центрі солідарності, де на дверях майоріє напис: «Європейська демократія починається тут». 

Фахові ж проблеми перекладачів і перекладачок у Польщі схожі на українські, й тут ми відчуваємо неабияку солідарність. Це і постійна потреба нагадувати про необхідність зазначення авторства перекладу, виборювання роялті, низькі ставки та недостатня видимість. Боремось на одному полі, продовжуємо лупати сю скалу.

Читайте також: 10 важливих проєктів і 10 прозрінь перекладацької групи VERBація

Після палких дискусій про політичність перекладу перейшли й до української події, яка була присвячена актуальній ситуації перекладів української драматургії на світових ринках і стала по суті єдиним заходом, де напряму зачіпалися теми російсько-української війни. Анастасія Гайшенець представила основні напрямки роботи Українського Інституту в царині театру та розповіла про акценти, які з’явилися після початку повномасштабного вторгнення.

«Не хочеться, щоб українська драматургія асоціювалася лише з війною, але зараз ми ніяк не можемо відійти від цієї теми», — Анастасія Гайшенець.

Окрім Гайшенець, участь у розмові брали перекладачки й перекладач української літератури польською, німецькою та шведською мовами. Говорили про те, як підвищився інтерес до українських текстів спочатку після Майдану, а тепер і після початку повномасштабного російського вторгнення. Добре це чи погано, та тепер про нашу літературу знають у світі, а це великий крок в інформаційній та культурній війні. Наприклад, образ польської літератури у світі так само постав з активізму: через рух «Солідарність» у Швеції колись відкрили для себе польських авторів. Що ж, варто лише сподіватися, що цей інтерес не зникне й після нашої перемоги.

Якщо говорити про зміну в текстах протягом останніх десяти років, підмічену перекладачами, то це про те, що постмайданна драматургія базувалась переважно на залученні особистих історій акторів, а тепер самі драматурги пишуть автобіографічні твори.

Як влучно зазначили учасники дискусії, документальний театр загалом найшвидше реагує на суспільні події, а для художньої драматургії все ж потрібен час і більша дистанція від травматичних подій. Окрім того, йшлося про те, що українська драматургія сьогодні — це культурна дипломатія, яка творить український дискурс за кордоном.

Важливо також сказати, що фестивалем була ініційована премія ім. Тадеуша Боя-Зеленського. Нагорода є грошовою та відзначає щодва роки перекладачів і перекладачок у двох номінаціях: за внесок у польське перекладацтво та за окремий твір, перекладений польською мовою. Премія підтримується меркинею міста Ґданськ, а церемонія її вручення є ґала-подією «Odnalezione w Tłumaczeniu». Мріємо, що в Україні теж будуть такі престижні перекладацькі премії, адже праця перекладачів часто недооцінена, проте однозначно варта уваги.

Хочеться відзначити ще одну подію, яка нас дуже надихнула, — ранкова кава з провідним польським перекладачем і володарем цьогорічної премії за внесок у перекладацтво Іренеушем Канією. Йому 83 роки, він знає близько 20 іноземних мов, хоч щоразу жартома називає іншу цифру — мовляв, сьогодні у мене такий стан, а завтра може бути інший. Захоплення перекладом виникло у Канії через неймовірну цікавість до світу. Наприклад, він говорить, що вивчив італійську, бо захопився італійською комедією, ісландську — бо хотів читати саґи в оригіналі, а тибетську — бо в 70-ті зацікавився буддизмом, а для цього обов’язково треба було читати філософські тексти в оригіналі, бо як інакше. Попри свій поважний вік, Канія продовжує працювати, жартувати в інтерв’ю та займатися спортом. Каже, що якщо маєте справу з інтелектуальною працею, варто дбати й про свій фізичний стан, бо це нерозривні речі.

Серед побажань молодим перекладачам Канія відзначила, що треба зрозуміти, чи це точно ваш фах, чи готові ви займатися одним і тим самим, скажімо, 10 чи 20 років. Адже найскладніше в житті — знайти свій шлях.

Наостанок згадаємо ще про одну важливу подію, яка, втім, стала не надто помітною на фестивалі, бо відбувалася поза основною програмою за день до відкриття. Це показ українського фільму «Синдром Гамлета» режисерів Ельвіри Нєвєри та Пьотра Росоловського. Фільм знятий до повномасштабного вторгнення та оповідає про досвід п’яти людей, так чи інакше пов’язаний з війною, які беруть участь у постановці вистави, що піднімає одвічне питання «Бути чи не бути?», при цьому кожен пропускає його крізь призму власного досвіду. Дивитися фільм про війну до 2022 року, але дивитися сьогодні, коли ми живемо в ній, — знову ж таки болісно та надто чуттєво. Та ще більш емоційним виявилося слухати обговорення після фільму, яке велося без українців на сцені. Відчуття перебування у дивному кіні, де «твою» війну обговорюють без тебе, — не найкраще відчуття. Здається, така практика виключення українців лише екзотизує їх і робить прірву непорозуміння ще глибшою.

Підсумовуючи досвід відвідування подібних подій за кордоном, хочеться сказати, що бути всередині війни — це мати тригерне сприйняття, це бути не готовою говорити й заперечувати, коли не чекаєш, що в цьому є потреба. У цій подорожі ми зрозуміли: варто пам’ятати, що на жаль чи на щастя, українці мають унікальний досвід у російсько-українській війні, і тому за кордоном нас не можуть зрозуміти на сто відсотків — неважливо поляки це, німці чи британці. Однак це не означає, що потрібно закритися та перестати пояснювати, намагатися перекласти свій травматичний досвід. Навпаки, попереду в нас ще багато роботи. Ми маємо вчитися говорити, наближаючи порозуміння, так само як і зрештою нашу перемогу.

Читайте також: Книжка рідною мовою – це відчуття безпеки: як українці читають у Польщі

Фото: TRANSLATORIUM