Перекладацький фестиваль у Ґданську: чи правильний фокус обрали організатори?

24-26 квітня у Ґданську традиційно відбувся перекладацький фестиваль Odnalezione w tlumaczeniu. Фестиваль організований Інститутом міської культури та відбувається раз на два роки. Цьогоріч була його сьома едиція.

Представниці TRANSLATORIUM відвідали подію та підготували невеликий репортаж спеціально для Читомо.

Едиція модерністська: жінки, знайдені в перекладі

Програму фестивалю присвятили письменницям-модерністкам, а також відповідно їхнім перекладам польською. Таку тему обрали, адже в 2025 році відзначаємо сторіччя з виходу книжки Вірджинії Вулф «Місіс Делловей», що стала одним із найяскравіших прикладів жіночого модерного тексту, який вплинув згодом на багатьох інших письменниць.

У кураторському тексті на сайті знаходимо рядок, що насторожує – наводячи приклад письменниць-модерністок, авторки ставлять поруч Анну Ахматову та Ольгу Кобилянську. Та про це дещо згодом.

Здавалося б, усе зрозуміло: маємо річницю, приурочуємо до неї тему. Однак, чи не занадто абстрактно сьогодні вона звучить, коли поруч насувається війна, Польща продовжує долати виклики міграційної ситуації, активно приймаючи українців і білорусів, а на носі вибори з радикально-правими настроями?

Можливо, вибір теми власне й обґрунтований цим: така собі м’яка протидія та нагадування феміністичного дискурсу. Та з розмови з організаторками стає зрозуміло, що ні.

Вибір більше продиктований тим, що команду фестивалю складають жінки, перекладають теж переважно жінки, та й аудиторія подій більшою мірою жіноча. Тож жінки – про і для жінок.

Події фестивалю

Протягом трьох днів у межах фестивалю Odnalezione w tlumaczeniu відбулося 15 подій. Тут немає поспіху чи намагання вирости кількісно, щоб бути більш видимими чи популярними. Не поспішають також і модераторки, адже не одна розмова затягується, триваючи часом більше, ніж півтори години. Та після кожної події є перерва, достатня, щоб вийти на свіже повітря або випити кави.

Важливо сказати, що, крім основної програми, фестиваль проводить також кількаденний воркшоп для студенток.

На ньому вони перекладають і обговорюють уривок прозового тексту сербської авторки разом із перекладачкою Маґдаленою Кох. Академічна освіта досить часто не є вичерпною, особливо що стосується художнього перекладу, тому фестивалі часто займають цю нішу неформальної освіти.

Мабуть, найцікавішим і вже традиційним форматом фестивалю є розмова між авторкою та її перекладачками. Цього разу в ній взяла участь Зіта Рудська та перекладачки, які працювали над її творами німецькою, чеською, нідерландською та сербською.

«Питання, які я отримую від перекладачок, почасти відкривають у моєму тексті нові сенси, адже коли я пишу, то перебуваю наче в трансі», — зізнається польська письменниця.

Коли ж розмова виходить за межі обговорення роботи над книжкою авторки, зринає питання умов праці перекладачок у різних країнах.

І так дізнаємося, що найкращу підтримку має перекладачка з Нідерландів, адже отримує стипендію і може дозволити собі займатися лише цим фахом.

Решта вимушені заробляти де-інде додатково. Утім, як і більшість перекладачів і перекладачок в Україні.

Один із днів фестивалю розпочинається подією-сніданком з поетками з Латвії (Ельвіра Блома) та Португалії (Марія Каетано Вілалобос), які є учасницями європейської поетичної мережі Versopolis. За кавою можна послухати не лише читання текстів мовами оригіналу та перекладу, але й почути думки поеток щодо їхньої творчості та поетичного перекладу:

Перекладати поезію — неможливо. Однак можна зрозуміти її енергію, ритм, тож поезія — мова універсальна.

Цікаво також дізнатись, що в Латвії серед молоді сьогодні популярні так звані «поетичні рейви». Тут мимоволі згадуєш Ніч поезії та музики на Форумі видавців у Львові. Однак далі слідує пояснення, що це справді андеграундні локації (на кшталт ангарів), де грає електронна музика, всі танцюють, а між тим звучать читання.

Перекладацька премія як свідчення видимості

Щоразу найурочистішою подією фестивалю стає церемонія вручення премії імені Боя-Желенського. Нагорода є грошовою та відзначає що два роки перекладачів і перекладачок у двох номінаціях: за внесок у польське перекладацтво та за окремий твір, перекладений польською мовою. Премія підтримується меркинею міста Ґданськ.

Коли на сцену виходить переможець у номінації «За життєві досягнення», 77-річний Карлос Марродан Касас, весь зал театру аплодує стоячи. Без перебільшень. Відчувається, ніби це спільне свято, радість якого нам усім пощастило розділити.

Маючи іспанське походження, Касас з дитинства жив поміж двома культурами —  польською та іспанською, перекладав зокрема таких відомих письменників, як Ґабріель Ґарсіа Маркес, Маріо Варґас Льоса та Пабло Неруда. Про нього говорять, що він став для багатьох учителем і мав великий вплив на формування перекладацької спільноти, можливо і сам того не знаючи. Відповідаючи на питання, що можна віднайти в перекладі (odnalezione w tlumaczeniu), Карлос говорить: «[Переклад] – це знайти своє місце в світі, для мене ним стала література».

Серед номінантів на отримання нагороди за переклад окремого твору цьогоріч був і Марцін Ґачковський, якого ви могли бачити на багатьох українських фестивалях, таких як TRANSLATORIUM, Книжковий Арсенал та Фронтера. Він потрапив до короткого списку премії завдяки перекладу «Міста» Валер’яна Підмогильного. На події-розмові з лауреатами, що передувала церемонії, він розпочав зі слів: «Честь бути тут і говорити про Підмогильного через два дні після другої найбільшої атаки на Київ…»

І хоч премію Ґачковський не отримав, присутність його і українського твору в сімці лауреатів — велика радість.

Існування такої премії в Польщі дуже надихає та показує, як може виглядати справжня перекладацька видимість, про яку ми наразі лише мріємо. Однак приміряючи на наші воєнні реалії, часто думається, скількох перекладачів і перекладачок ми можемо втратити, не дочекавшись можливості відзначити їхній життєвий доробок.

Читайте також: Оголосили українські книжки, які у 2025 перекладуть іноземними мовами

Український контекст

Отже, саме час повернутися до Ахматової поруч із Кобилянською. Вечірньою подією відкриття став перформанс «… а акації все ще квітнуть» з посиланням на збірку есеїв Дебори Фоґель «Акації квітнуть. Монтажі» (українською її переклав Юрко Прохасько, книжка вийшла друком у видавництві «Дух і літера»). Авторкою перформансу стала композиторка, музикантка та музична теоретикиня Александра Білінська. З опису на сайті: «Мисткиня визначає форму вистави як своєрідну мета-оперу, що поєднує окремі елементи класичної опери, перформансу та сценічного читання, пов’язані між собою рухом, запозиченим з хореографічного театру».

Прагнучи створити відсилання до «монтажування» Фоґель, творчиням перформансу, здається, забракло тих ниточок, які могли би пов’язати різні уривки творів модерністок, читані коли в оригіналі, коли в перекладі. Деякі тексти вплітались у відеоряд, деякі читались актор(к)ами зі сцени.
Так, ми всередині вистави раптом почули російську — актор старанно декламував «Музу» Анни Ахматової, а наприкінці — Ольгу Кобилянську (ні, не українською) в польському перекладі.

Між тим ще читались уривки з Вірджинії Вулф, Дебори Фоґель та інших письменниць тієї доби.

Крізь ангажовану політичну призму українська глядачка може подумати, що це намагання примирити росіян і українців. Мовляв, дивіться, і тут, і там — культура, і та, й інша мали суттєвий вплив на розвиток модерністської літератури. Однак від організаторок ми чуємо, що це зроблено не навмисно, а вірш Ахматової — такий потужний. Мабуть, творити мистецтво поза політикою у 2025 році — привілей мирного життя.

Наступного дня заключною подією фестивалю стає розмова від польського ПЕН-клубу, що має назву «Сила вільного слова — переклад». У ній беруть участь уже згадуваний тут Марцін Ґачковський, білоруська перекладачка та видавчиня, а також перекладачка з німецької. Отже, Україна в контексті війни, Білорусь в контексті режиму, Німеччина в контексті еміграції. Те, що це надзвичайно різні історії, які важко поєднуються, заслуговує на окремий аналіз, але для нас тут важливо інше.

Саме на цій події Ґачковський зі сцени висловлює критику перформансу, говорячи, що неприпустимо зараз представляти російську культуру, хто б це не були:  «Переклад — це також і про комунікацію та чутливість… Багато українців зараз вибачаються за те, що свого часу не відчували війни на Сході. Тепер нам час звернути на це увагу та проявити емпатію».

Здавалося, Ґачковський намагався вмістити в кожну відповідь на поставлені модераторкою запитання якомога більше українського контексту.

Розповідав про те, як в Україні відкриваються нові книгарні під час війни, як попри все, продовжують свою роботу такі фестивалі, як TRANSLATORIUM і Книжковий Арсенал, як російськомовні письменники починають писати українською, а деякі з них гинуть через російські атаки.

Марцін завершує:

Українська реальність перевершує саму літературу.

«Переклад — це віднайдення себе. У перекладі знаходиш світ, людей, цікавість, власні кордони; знайдені сенси, аспекти тексту, які не бачиш, коли читаєш…», — озвучують свої думки спікер(к)и на подіях.

Чи знайшли в цьогорічному Odnalezione w tlumaczeniu організаторки та публіка (бодай завершальної події) ту неперекладність, що утворилась між нами та світом, і потребу в більшій чутливості — відкрите питання. Нам залишається лише говорити та перекладати, наскільки це можливо, складні відтінки цих значень. Мати сміливість бути перекладачами й перекладачками.

Фото: Юлія Дідоха і Таня Родіонова

Читайте також: Повторний переклад: між прагматикою й мистецтвом