Непорозуміння чи пошук дорослих у кімнаті? Після образи хлопчика з аутизмом дитяча письменниця вибачилася

Дитяча письменниця Леся Воронина під час презентації книжки Ірен Роздобудько «Арсен» назвала хлопця з аутизмом «істотою, яка привертає до себе увагу». Авторка відразу вибачилась, але це спричинило бурхливе обговорення у соцмережах із критикою її вчинку.

Вперше про цей випадок розповіла мати хлопця Вікторія Кравченко у своєму інстаграмі, а згодом і директорка школи «Скарб» Оксана Андреєва. 12-річний Тимофій поїхав зі своїм класом на події-зустрічі на фестивалі «Книжкова країна» з авторами дитячих книжок, у тому числі й Лесі Ворониної.

За словами письменниці Ірен Роздобудько, Воронина сиділа збоку від дітей і «звісно, не могла помітити хлопчика з особливими освітніми потребами».

«Тимофій разом з іншими дітьми пішов на зустріч, щоб запитувати, слухати авторів, бути частиною події. На жаль, у залі пролунала її репліка», — повідомляє Вікторія Кравченко.

Вікторія також зазначила, що однокласники заступилися за її сина, а класна керівниця Тимофія спробувала пояснити, що він має аутизм, але письменниця відповіла, що «це й так зрозуміло».

«Я не розумію, чому в сучасному світі доросла людина вважає нормою поведінку булінгу. Який приклад подає Леся Воронина для нового покоління? Написала цей пост з надією, що Світ почне змінюватися на краще, ми будемо поважати один одного не залежно від віку, статі або інших відмінностей», — наголосила Вікторія.

Директорка школи «Скарб» Оксана Андреєва, де вчиться Тимофій, заявила, що не може промовчати про цю ситуацію, оскільки вірить: «Жодна дитина ніколи й ніде не повинна чути таких слів у свій бік».

Сама ж Леся Вороина вибачилась і пояснила на своїй сторінці у фейсбуці, що не знала про діагноз Тимофія: «Я зробила йому різке зауваження, пояснюючи, що в такий спосіб він намагається привернути до себе увагу і принизити людину, яка виступає. На жаль, я не знала, що на цій зустрічі присутні кілька дітей з особливими потребами».

Ситуація з образою Тимофія викликала бурхливе обговорення у соцмережах і зокрема у літературній спільноті. Частина колег засудила вчинок Ворониної, а інша частина стали на її захист.

Тамара Горіха Зерня, письменниця, волонтерка

Швидкість, з якою почали хейтити письменницю Лесю Вороніну, вражаюча.

Я впевнена, що це сталося також тому, що вона жінка старшого віку. Власне, коментатори цього не приховували, я вчора звечора начиталася всіх можливих версій про те, що треба зробити, куди відправити і взагалі про цінність в очах суспільства 70-річних жінок.

Сьогодні під дописом з вибаченнями письменниці парад заяв про те, що доросла людина ніколи, ні за яких обставин не повинна робити зауваження дитині. Слід завжди звертатися до дорослих.

Та ви що? Це не ті самі люди часом пишуть,які два дні тому не стримували себе у коментарях про хлопчика з відео?

Мої висновки підтверджують життєві спостереження.

Якщо ти жінка – тебе розіпнуть за першої ж нагоди, до жінок у нас значно вищі вимоги, ніж до чоловіків.
Чомусь професійний успіх жінок дратує суспільство. Жінки не мають права на помилку, слабкість, різкість чи поганий настрій. Вірніше, не можуть розраховувати на поблажливість у разі помилки.

Таня Стус, письменниця

Розкажу вам історію.

Час від часу як письменниця я зустрічаюся дітьми – від 3-х і десь до 16 років. На початку розмови-запрошення я завжди озвуючую незнайомим педагогам та бібліотекарям “дисклеймер”:

1) я – не аніматор для дітей,

2) я не відповідаю за безпеку й поведінку ваших підопічних,

3) вголос не проговорюю, але чітко пам’ятаю для себе: коли ситуація виходить з-під контролю педагога (тут не йде мова про надвичайні обставини з загрозою життю дітей) – мат, галасування, за яким я не чую власного голосу, надмірна фізична активність дітей – я дозволяю собі припинити зустріч і піти.

Знаєте, після чого я стала це проговорювати?

Була зустріч у приватній школі. Увага дітей розсіяна, цікавість низька. Загалом, нічого особивого чи осудного, і це не про мою “аніматорську майстерність” – просто дійсно є діти, яким до книжок та читання байдуже. Дорослі сказали їм, що ось це буде, бо так треба, і вони як можуть, так і поводяться.

Утім, дітей було небагато, тому я так-сяк могла тримати “сценарій” зустрічі й навіть спілкуватися. Постійно вибивала з контакту підвищена активність хлопця “на гальорці”: він весь час займав дівчинку поруч – спершу словами, потім зачіпав її фізично то так то сяк, голосно сміявся, “жартував” грубими словами. Спочатку я намагалася не звертати уваги. Потім озиралася на вчительку, однак вона робила вигляд, що нічого особливого не відбувається. Ну ок, я потерплю, адже вона краще знає свій клас, кожну конкретну дитину, батьків врешті-решт (бо особливо в приватній школі вчителі дуже озираються на батьків, бояться робити зауваження дітям).

Я не змогла підвести дітей до кульмінаційного моменту зустрічі (що для мене завжди важливо, бо вважаю читання й сюжети дитячих книжок терапевтичними), бо це зробив той хлопчик (не має значеня ні його діагнози, ні скільки й з якою швидкістю від множить в умі). Він до того дозаймав дівчинку, що вона перевернулася на стільці, впала на спину й ударилася головою…

Нам доведеться говорити не тільки про етику мови, коли всередині закипає, але й про межі терпіння. Приймати дітей такими які вони є – це не значить відмовлятися від своїх кордонів і терпіти приниження. Приймати – не означає потурати!

Нам доведеться говорити не для написання “розстрільних” списків хто кого підтримав, виправдовував чи кого слід обов’язково закенселити, а щоб навчитися взаємодіяти далі, не забуваючи контекстів і – не підміняючи (!) їх. Такі ситуації – верхівка суспільного нариву, який потребує уваги й зцілення, а не цькування.

Яким чином і як довго треба було зачіпати старшу освічену жінку з великим серцем (інакше я про пані Лесю не думаю!), щоб та була змушена так різко зреагувати сама – _замість_ супроводжуючого педагога? Де була людина, відповідальна за дитину в публічному місці, за модерування комунікації дітей із ведучими події? Чомусь про це мовчать. Бо це про відповідальність, якої не хочеться нести – перед батьками, перед суспільством, бо простіше замінити контексти, ніж сісти спільно розбирати помилки й робити висновки. Вочевидь, крім пригадати, що всі ми люди – і діти, і дорослі, настав час формувати фахові психологічні протоколи для педагогів у таких обставинах.

Іван Андрусяк, письменник

Ці страшні люде, які водномить готові зацькувати чудову письменницю – одну з найдобріших людей, яких я тільки знаю в цьому світі, – за одну лише невдало сформульовану ситуативну фразу!

Ну люде – то таке… Зараз усі заведені, всі на нервах, на ножах – це можна зрозуміти. Але коли колеги-письменники – притому добрі письменники, а не якісь там графомани – починають роздувати і розганяти це цькування, то тут уже немає ніякого ні розуміння, ні виправдання.

Чи, може, ви гадаєте, що безгрішні? Що у вас не можна висмикнути яку-небудь ситуативну фразу – і перетворити її на ваш великий репутаційний пиздець?

Та запросто! Було б бажання…

Совість майте, хоч трішечки.

А Лесі Ворониній, яку я знаю як найдобрішу людину і найемпатичнішу дитячу письменницю, – моя любов і моральна підтримка!

Тим паче, що свою мимовільну помилку вона одразу ж визнала і попросила вибачення – та й сама ситуація була радше непорозумінням, яке не давало ані найменших підстав для того, щоб ліпити з мухи слона.

Ірина Цілик, письменниця

Перепрошую, перевела вчорашній пост у режим «для себе». Тяжко від того, що будь-яке обговорення нині неодмінно перетворюється на хвилю хейту. І градус емоцій у всіх постійно такий, що аж штормить. Вчорашня ситуація сильно вколола мене особисто, бо я маю власні шрами і добре пам’ятаю, як у публічних місцях бути мамою дитини, яка всім заважає. Але за ніч ріка вийшла з берегів у коментарях, і це занадто. Тим паче, як виявилося, є різні точки зору на те, що ж там відбулося і чим ситуація була спровокована. Якщо виявиться, що все зовсім не так, і пані Леся такого не говорила хлопцеві, я буду рада вибачитися перед нею за те, що мій пост спровокував одну із хвиль вчорашніх обговорень.

UPD Я побачила щойно, що пані Леся написала пост щирого вибачення за те, що різко зробила зауваження хлопцеві, і дуже шкодує, що не поговорила з ним та вчителькою після події.

Усі ми помиляємося і всіх нас часом заносить кудись не туди, особливо тепер ( Мушу попередити, я не маю сил на другий раунд. Всі образливі коментарі буду просто видаляти.

Божена Антоняк, видавчиня, редакторка, перекладачка

До ситуації, якої не могло, не мало бути. Мені дивно, що з-поміж тих, хто супроводжував клас Тимофія, не знайшлося нікого, хто підійшов би до письменниць і просто не сказав, що на зустрічі присутні особливі діти, які можуть зреагувати занадто бурхливо чи емоційно. І не було б цієї ситуації, прикрої для всіх. Бо в мене немає сумнівів, що Тимофія, його маму, взагалі рідних і друзів, яких у хлопчика багато – ця ситуація дуже вразила. Я побачила велику підтримку Тимофія, його однокласників – і я справді дуже рада цьому. Але от вийшло, на жаль, так, що до Ірен Роздобудько й Лесі Ворониної поставилися як до тих, хто прийшов розважати дітей на ярмарку і бути до послуг.

Тобто їм має бути все приємно, вони на все мають знаходити миттєві правильні рішення, ну просто стому, що вони ж дитячі письменниці (вони ж дєвочки, вони ж старші, так не можна, правда?). Ніхто не подумав про вікову різницю, про втому, про стрес і для них теж. Вони мали розважати, розповідати, усміхатися і реагувати правильно. Або не реагувати (по собі знаю, як на зустрічах у бібліотеках буває, що знаходиться хтось, хто відмовляється слухати, вигукує щось, соває стільці тощо.

У таких випадках я звертаюся до вчителів і бібліотекарів по допомогу. Але й вони не завжди можуть дати раду – і повірте, що дуже важко продовжувати говорити, читати, усміхатися, коли тебе перебивають). Лесю Воронину я знаю багато років. Як чудову дитячу письменницю й чуйну людину. Чому ж їй ви не даєте право бути втомленою? Ніхто не спитав, чи добре вона почувалася, чи нічого в неї не сталося. А вона теж жива, не залізна. Закидати людину брудом легко. Хочу побачити, чи хтось візьметься перепросити за слова на кшталт “цій письменниці краще не писати для дітей”. Легко ж ми списуємо своїх. І це поганий знак.

Настя Мельниченко, письменниця

У цій ситуації зі скандалом довкола дитини, що поводилася виклично на книжковій події, я більше на боці мами дитини і самої дитини. Дві мої іпостасі – дитячої письменниці і мами дитини з викличною поведінкою – тут схлеснулися, але іпостась мами такої дитини таки перемогла.

Ні, у мене у дитини не РАС, але він теж відноситься до дітей з емоційно-поведінковими розладами, як і РАС. І мою дитину неодноразово шпигали, виганяли зі шкіл, гуртків, садків, таборів, подій і т.д. за нетипову поведінку.

І ось що я маю сказати:

1. Мами таких дітей постійним потоком чують звинувачення в тому, що вони не виховують дітей, а самих дітей називають найгіршими словами, наприклад, істотами. Мого сина називали виродком, монстром, малою падлюкою, тварюкою. Хоча ні дитина, ні я – не мали впливу на його поведінку. Мій син – як і, переконана, той хлопчик на книжковій країні – нікому нічого поганого не зробив. Але його поведінкові прояви (які він не може контролювати) заважають іншим людям, тож ці люди дозволяють собі щодо дитини такі висловлювання.

2. З попереднього випливає наступне: ваше зауваження, а, тим паче, словесна образа, – не вплине на таку дитину. Не змінить її поведінку. І мамине зауваження не вплине. Мало того, якщо це дитина з ОВР, то її поведінка від таких висловів лише погіршиться. Діти _не контролюють_ ці прояви силою волі, виховання тут до сраки. У вас зір -1,5, а у них поведінкові прояви, вони такими народилися.

Що ж робити? Застосовувати інші методи. Часто мами чи супроводжуючі знають, чим допомогти таким дітям. Але часто не знають.

3. Ізоляція таких дітей. Чули, плавали, знаєм. Ще можна взагалі забрати з вулиці всіх людей з ампутаціями, аби не псували красивий вид. Нічого не нагадує? “Це ж було вже”. Дітям з аутизмом та іншими емоційно-поведінковими розладами потрібно бачити людей, соціалізуватися, у них є, окрім особливих, ще й ті самі потреби, що й у звичайних людей. Вашій дитині радісно на Книжковій країні? ось і їм радісно. У цьому ж суть інклюзії, на відміну від сегрегації.

4. Що роблять отакі коментарі про істот? Закладають дитині в голову думку: я зіпсований, такий, як я є, не заслуговує на любов, на життя. Я поганий, всі мої прояви погані. Бо ця поведінка, – вона не віддільна від людини.

Це ті думки, які розривають серце моєї дитини, мого доброго і чудового хлопчика. Це ті думки, які розривають моє власне серце. Виправдання, що слово “істота” не таке вже й погане – тут навіть коментувати не хочеться. Бо все залежить від контексту.

Що треба було зробити, якби така дитина зривала зустріч своєю нетиповою поведінкою? Так, я розумію, що не всі проходили курс роботи з такими дітьми. Але можна підійти до супроводжуючого і _без критики_, _без докору_ сказати:

“Можливо, чимось допомогти?”.

5. А, іще. У коментарі від чи то мами, чи то школи, було про те, що хлопчик – савант. Просто проясню, раптом для когось це не очевидно: не-савантів теж не можна називати такими словами.

Раніше Читомо розповідало, що в Україні вийшов комікс «Марія і я» про відпочинок батька і доньки-підлітки з аутизмом

Читайте також: Від ізоляції до інклюзії: як допомогти дитині з аутизмом розвинути комунікабельність

Чільне фото: Ірен Роздобудько з дітьми (фото з Facebook)