Незайманість та інші різновиди чорнухи Віргінії Кульвінскайте

Коли я була малолєткою : роман / В. Кульвінскайте ; пер. з литов. В. Журби. — Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2021. — 160 с.

Лихі дев’яності з їхніми соціальними потрясіннями, соціальний злам першого десятиліття литовської незалежності, дитинство в розбишацькому російськомовному районі Вільнюса, перша закоханість і перший болючий досвід спілкування з протилежною статтю, навчання в університеті та аспірантурі, поважне академічне середовище й неформальні тусовки, пошуки свого справжнього «Я» і свого місця на цьому світі — усе це описано відверто, чуттєво й без прикрас у романі Віргінії Кульвінскайте «Коли я була малолєткою».

Ми читаємо уривок з українського видання книжки, у якому героїня роману розповідає про свій досвід «першого кохання» і першої інтимної близькості.

незайманість та інші різновиди чорнухи

коли хтось запитує про перше кохання, я завжди бентежусь. просто кажу, що пятрас — сусід із четвертого поверху. в наш будинок він переселився, коли мені було дванадцять. йому тоді було чотирнадцять. вони не були типовою сім’єю: вітчим — аніматор і фотограф-любитель, мама — скрипалька. навіть його квартира, хоча її планування було таким самим, як і в інших у цьому будинку, видавалася темнішою, м’якшою. пятрас міг удома курити, він трохи грав на скрипці, на столі в їхній вітальні валявся playboy, альбом гельмута ньютона1 — вітчим фотографував акти, від нього я дізналася, що діхавічюс2 (автор єдиного альбому оголеної натури, який я бачила) — вульгарний і що тіло має виглядати як тіло, а не як мох чи пісок.

у ранньому підлітковому віці я часто ставала прийомною дочкою в чужих сім’ях, але лише в тих, які я вважала нормальними, де було кілька дітей і мама не працювала, мені це здавалось наче диво — вернутися додому й побачити там маму. за цією ознакою я й обирала собі подружок, до таких часто заходила непроханою, зголошувалася допомогти їхнім мамам готувати, прибирати, я робила те, до чого вдома навіть не торкалась — чистила картоплю, мила посуд, витирала пил і тому подібне. найдужче я любила накривати на стіл. у нас удома всі, тобто я і мама, і навіть вітас, коли ще жив з нами, їли окремо, тому не було сенсу що-небудь накривати. ненадовго я стала пасербицею і в сім’ї пятраса, інколи його мама запрошувала мене просто так, а вітчим зробив перші фотографії мого тіла — рук, стіп, шиї, щокú.

він любив фотографувати фрагменти, і коли я побачила вибрані фотографії, не могла повірити, що моя шкіра, родимі плями, форма пальців — такі особливі, тіло було моє і вже більше не моє, воно неначе промовляло, тільки я не зрозуміла, що саме.

та все це сталось пізніше, а в пятраса я закохалася з першого погляду — ми сиділи на лавочці, ще було тепло, початок вересня, він підійшов до нас, новенький у дворі, я думала, зараз усі почнуть з нього приколюватись, але кріс подав руку, оксана подала руку й надула бульбашку зі своєї жувальної ґумки, стасько подав руку й запитав, звідки він, кого знає, справи йшли добре, а я просто сиділа й дивилась на його задницю, на те місце, де закінчується поперек, і як він повертається й вимахує рукою, і з-під сорочки вигулькнув його зап’ясток, внутрішня частина кисті, — ніколи раніше я такого не помічала. на ньому була картата, заправлена в джинси сорочка, і за кілька хвилин він став центром мого світу. нарешті він обернувся до мене, я назвала своє ім’я, він сказав, що не хоче мене зачепити, але англійською вірґа означає целка, усі почали сміятися, і це означало, що він прийнятий.

моє кохання тривало декілька років, апогею воно досягло однієї зими. навесні мені мало виповнитися чотирнадцять, та я цілком серйозно вважала, що весни не діжду. ми стали друзями, він наче й показував якісь знаки, але нічого не робив, а я не знала, чи вони справжні, ті знаки, чи це я лише уявляю, ніби щось відбувається, я боялася, щоб не дізнались інші, бо тоді стану об’єктом глузувань, опущусь до дворових дівок — у нього закохувались по черзі всі, тому я вдавала з себе байдужу й разом з тим прагнула, щоб він перший щось зробив. здавалось, якщо він зійде з неба, тоді я вже зроблю все, як треба, та він лише заговорював зі мною, іноді запрошував до себе, ми інколи танцювали на тусовках, він навіть прийшов навідати мене в лікарню, коли я хворіла на запалення легенів, ось і все, і це гнітило набагато більше, ніж повна байдужість, особливо тієї зими.

був, мабуть, лютий чи кінець січня, холодно аж огидно, ми з хрюшею йшли в крамницю товарів для шиття та рукоділля, що на замковій вулиці, по нитки для вишивання на урок праці. вона не хотіла, та я вперлась, що треба, і доти її вмовляла, доки вона не погодилась, проте коли ми прийшли, крамниця була зачинена, санітарний день чи щось таке, хрюша розсердилась, що я даремно її сюди притягла, врешті-решт ми майже послали одна одну й розійшлись. вона пішла в бік ратуші, я — до кафедри, я планувала вернутися траликом, та коли опинилась напроти похмурого, темного, тупого замку, то розізлилася так, ніби це холодне сіре небо поволі опускалось на мене й тисло неначе прес.

смеркало дуже швидко, а я тільки й могла думати про те, що зима ще триватиме й триватиме, що я вернуся додому, а там нікого нема, і нічого не станеться ні сьогодні, ні завтра, і тоді вперше я відчула, що хочу померти.

це почуття, що я хочу й навіть можу померти, з’явилось наче нізвідки. моя смерть, якої я раніше не уявляла, стала справжньою того гімняного дня.

тої зими я часто крала в матері гроші — жили ми кепсько, але ж усі так жили, насправді ми малися, може, навіть краще, ніж більшість, бо мама не лише рахувала в палаці профспілок зарплати, яких нікому не платили, але й впорядковувала бухгалтерію в кількох закритих акціонерних товариствах. за крадені в мами літи на новогрудській базі я накуповувала шоколадного й горіхового крему — у скляній посудинці звивисті коричневі та сіруваті смужки викликали п’янку нудоту.

вернувшись через кільканадцять хвилин, я ложкою все вилизувала, тоді йшла в тубзик, ставала на коліна й без зусиль вибльовувала оту теплу заспокійливу масу. знову починали холонути й терпнути пальці, дерло в горлі, тоді я набирала гарячу ванну й там лежала, доки верталась мама, інколи я полоскала рот водою, в якій мокло моє тіло, або трохи надрізала зап’ястя «супутником», витягнутим з чоловічої бритви, — ним мама голила ноги й пахви.

коли я почала відвідувати психолога, вона підкинула мені думку, що першим моїм коханням була мати. вона була недосяжна не лише емоційно, але й часто фізично, тому кожен її рідкісний доторк мене бентежив, викликав майже істерику: і через те, що я цього дуже чекала, і через те, що вже була від неї відвикла, а найбільше — бо знала, що це недовго триватиме, лише цей один раз, і все. усе-таки я кажу, що це був пятрас. із ним ми ніколи не кохалися, тож у певному сенсі вони — він і мати — зостались недоступні. коли я хворіла на депресію, мені якось наснилось, що мама — стара й страшна — мене ґвалтує. я ніколи не бачила, як це відбувається, що вона зі мною робить, та відчуття після пробудження було страхітливо чітке. може, я їй так мстилась, перетворюючи її на страховисько, хоча насправді я маму обожнювала, вона здавалась найкрасивішою на світі, особливо на знімках зі свого першого весілля, коли мене ще не було, — зблідла, в американській сукні тітки яніни, своєї сестри. коли я прочитала «снігову королеву» андерсена, то уявляла її лише такою.

я не знаю, чи відчувала щось до батька, його я бачила рідко, але коли він навідувався, то привозив подарунки — чехословацькі й польські сукні з гаптуванням на грудях, жувальну гумку, коробки величезних фломастерів, пізніше кеди, лаковані туфельки mary jane, косметику. або просто давав грошей, найчастіше в доларах. тоді я засинала з дрожем у серці, що завтра піду на ярмарок у приміщенні колишнього ресторану «підкова» купувати колготки або касети в «меблі», може, bon jovi, бадаламенті або щось із класики, яку я привчилася слухати, ходячи на балет, класика мені здавалася чистою і якоюсь урочистою. або, може, піду в крамницю в тій самій будівлі, що й «підкова» — раніше це був доларовий магазин, а зараз просто напівмагазин-напівсклад, туди можна потрапити з боку двора — і накуплю консервованих ананасів і персиків — ще дужче, ніж солодкі та м’які фрукти, мені подобався запах заліза від стінок бляшанки. або відкладу гроші, допоки не поїдемо в ґорюни, або позичу матері, і вона буде мені винна, зможу їй про це весь час нагадувати — гроші давали майже безмежні можливості, які бентежили, доки я їх не втілювала в життя, а тоді вони просто блякнули.

а ще важче відповісти на питання про перший раз. узагалі, це сталось досить пізно, майже у вісімнадцять, він — мій добрий приятель, усе сталося майже непомітно, а я сподівалася, що буде боляче. подружки розказували про калюжі крові й наче ніж гострий біль, та в мене нічого такого не було. потім ми з юрґою та індрею поїхали в «кароліну» відсвяткувати — у своїх зебрових міні-спідницях, з тигровими сумочками, просто так уже повелося, така була мода. хоча перед тим іще був такий дивний чоловік, якого я зустріла в «хвб»4. тоді ми найчастіше тусили там, бо для дівок там був безплатний вхід, люди там негидкі, хоча й не такі кльові, як в «ангарі», де можна було потанцювати з маріонасом, жасами, мерлінами, біпланами6, вони були наймиліші, ніколи не чіплялись, у них була трава, хоча я курила лише для годиться, вони давали пограти на автоматах і щедро пригощали, але там було платно, тому ми найчастіше йшли в «хвб». індря та юрґа все когось підчіпляли, закохувались то в бармена, то в охоронця, а мені все було ніби однаковісінько, від стадії обожнювання я перейшла до легкого презирства — я тоді думала, що ні пятраса, ні мами, з якою на той час ми люто чубились, уже не люблю.

він одягався в сірий пом’ятий костюм, та найкраще я пам’ятаю туфлі з довгими звуженими, трохи загнутими носками, тоді багато хто такі носив. може, тому, що він був невисокий, ті носаки черевиків здавались якимись смішними, я передусім їх і завважила, потім дорогий годинник і що він курив «парламент». йому було, напевно, за тридцять, це я тоді так думала, але в той час усіх, кому більше тридцяти, я вважала стариганами. тепер гадаю, йому було за сорок. якщо чесно, без дорогого одягу й манери держати себе, у якій відчувалася перевага, він був би майже огидний, просто собі чувак. запитавши, що ми п’ємо, він вернувся з пляшкою шампану у відрі, і це було не дешеве «советское», а asti martini — для нас уже справжня розкіш, хоча ми цього й не виказали. розливши, сів біля індрі, столик був під штучною пальмою, та зала на другому поверсі «хвб» нагадувала тропіки, там ми завжди почувалися, наче в кіно — сходи у формі равлика та світло. він мовчки курив одну за одною, а ми пили і ржали, увесь час переглядаючись, ми ждали, поки він щось скаже, щоб ми могли звалити, але чоловік мовчав, і так потроху ми теж замовкли й зробилось ніяково.

коли ми закінчили пляшку, він підвівся й сказав, що ми йому не сподобались, тому за свій лимонад нам доведеться заплатити самим, але сказав це всміхаючись, примружившись, було ясно, що він знущається — він нас уколов, підловив, хто ми зрештою такі — малолєтки, що під дешевим синтетичним одягом приховують тіла, яким не довіряють, оточені тілами, яких страшенно бояться. юрґа — найгарніша з нас: довговолоса, недавно пофарбована блондинка з великими, уже тоді трохи заважкими грудьми — скипіла, мовляв, якщо не подобаємся, то й вали звідси, бо ми знаєм охоронців. з охороною ми й справді були знайомі, адже ми тоді там увесь час зависали, а його ніколи раніше не бачили. він якраз закурював сигарету, та раптом випрямивсь і тріснув їй по обличчю — ляпас цвьохнув, як хлопушка, лице юрґи перекосилось, тепер вона дивилась на нас щенячими очима, неначе ми могли врятувати її від утоплення.

мене просто винесло до нього, коли через кілька тижнів я побачила його біля того самого бару. за той час я вже придумала, що йому скажу, та не встигла нічого сказати, як він, не дивлячись у вічі, хоча я демонстративно свердлила його поглядом, запитав, що я пропоную робити, і я зрозуміла, що не знаю, бо про це не думала. у мене був лише один сценарій, який, я відчувала, може й не пройти. він запропонував піти деінде. мені було соромно, що я йду з ним, усі мене знали як таку, яка ні з ким не ходить, і за це по-своєму поважали. я взагалі не дуже розуміла, що роблю, тільки те, що так робити погано, погано йти, нікого не попередивши, бо як щось станеться, ніхто нічого не буде знати.

якось так уже було, коли ми п’яні сіли в машину, бо індря думала, що це мої друзі, а я — що це її, вони просто були такі приязні, милі, а після виїзду з міста почалась тяганина — погрози, образи, і лише після того, як я довела, що мій батько — мент (телефон дядька вітаса мені вдалось пригадати лише з якогось там разу, і ті дебіли навіть наважились йому подзвонити, бо вважали, що я брешу), нас привезли назад.

надворі, прикурюючи, він спитав, чи підходить «асторія», я сказала, що ніколи не була в жодному готелі, тоді він запитав, чи я літала на літаку, я відповіла, що ні, що мені шістнадцять і я ніколи не вирушала за межі литви, здавалося, якщо говоритиму щиро, це на нього вплине, найчастіше хоробрість і щирість справляли враження на таких людей. він трохи нагадував стаська і йому подібних, з якими, як я вважала, я вмію спілкуватись — у дворі, на тусовках, на краснусі, однак чоловік почав сміятись, навіть не сміятись — реготати. виглядало це все ідіотично, я почувалась як дебілка і вже після цього взагалі не знала, що казати, тому ми йшли мовчки.

у кімнаті передусім він запалив торшер і, усівшись на ліжку, заходився скручувати косяк, а я підпирала двері, не знаючи, чи лягти в ліжко так, чи спершу роздягтись. прикуривши кілька разів, він затягнувся й простягнув мені, попередивши, що тут гашик, — я вже курила траву, тому сказала, що на мене це не діє. ми курили біля прочиненого вікна, дивлячись на церкву святого казимира. через кілька напасів я зрозуміла, що мені вже занадто, тепер, навіть маючи, що сказати, я б не змогла цього зробити. я не любила стану сп’яніння, я тільки раз у житті серйозно напилась на ювілеї маминих братів-близнюків, я сподівалась запаморочення чи чогось такого, та я просто не могла встояти на ногах, а потім жахливо блювала, двоюрідна сеструха рита, ржучи, мене підтримувала. а зараз я ніби з’їхала вниз, холодний спокій змішувався з панікою, я не дуже розуміла, чи він одчинив вікно, чи це лише здається, що я чую, як з вулиці долинають приглушені голоси, ніби хтось тихо розмовляє, і запах нагрітої за день куряви. коли він почав мене пестити, спочатку пальцями, тоді язиком, я вперше шкірою відчула дихання іншої людини, її життєву силу, що перетворюється на задушливі хвилі тепла, у яких моє серце б’ється щасливе, не в змозі анічогісінько зробити, аж поки я не почула свій власний стогін — він нагадував скавучання загнаної тваринки.

потім він різко встав і сказав, що йде, але я можу лишатися. я нічого не хотіла — тільки скрутитись у клубок, натягнути на себе ковдру й отак застигнути без руху, доки все не вщухне, хоча я вже зрозуміла, що це тільки поглибить мою поразку. нагнувшись під ліжко, я схопила свою спідницю, на яку він був наступив отією своєю огидною чорною загнутою туфлею, і почала тягнути її на себе — повільно-повільно, здавалося, це не скінчиться ніколи. коли ми проходили повз реєстратуру, я заплющила очі й учепилась йому в руку, бо безнадійно спотикалась, і так ми вийшли надвір. я сказала, що таксі не треба, повернусь пішки, і посунула в бік дому. страшенно повільно пересуваючи ноги, я повторювала англійську абетку, ритм вальсу — раз-два-три, раз-два-три, усілякі вірші — по горах-долинах, вже сонечко світить, я ще не з’явилась — усі-усі, які вдалось пригадати, це заспокоювало, наче поєднувало кроки в певну послідовність і, таким чином, допомогло мені піднятись на гору басанавічюса, де я вже зрозуміла, що і справді таки дійду, хоча я все ще не могла збагнути, як узагалі можливо відчувати таку приємність, коли ти повністю, абсолютно принижена. а ще гидкіше було від того, що я побувала в «асторії» й нікому не зможу про це розповісти, бо всі одразу будуть питати, з ким і чи переспала.

якийсь час я ждала й боялась — що буде, коли ми знову зустрінемось, бо в тому, що зустрінемось, я не сумнівалась. я гадала, це тільки початок, усе уявляла, що на другий раз я покажу себе просто приголомшливо, зроблю з ним що завгодно, і він зрозуміє, що для мене це нічого не значить, а потім я думала, чому він не зробив зі мною більше нічого, але він так і не об’явивсь, і тоді я поволі почала осягати, що не тільки не станеться нічого більше, але і я ніколи більше вже не повторю навіть того, що вже було. а тоді ми перестали ходити у«хвб» — на якийсь час перемістились у men’s factory, бо тусити там стало модно, а потім і взагалі розбіглися, бо я почала все більше часу проводити з павкою та шкільною тусовкою, словом, стала для них трохи лєвою.

через два роки — це були мої завершальні шкільні роки, і депресія поволі вже вщухала, але ще трималась — ми з мамою дивились новини. я повторювала дати на іспит з історії, тупе зубріння тимчасово допомагало. раптом я підняла очі й мені здалося, що бачу його в телику. показували репортаж із суду, я хотіла запитати в мами, що відбувається, та в голові, наче зростаючим восьминогом, засіли дати, граматичні форми, формули, крутилося все те лайно, яке, як усі казали, мені буде дуже корисне, — мені було дев’ятнадцять, і я взагалі поняття не мала, що робити й куди себе подіти.

Купити книжку.