Незнані золоті нитки української літератури й національне визволення

Дзюба І. Золота нитка. Нариси про (не)знаних. Упор. Олексій Сінченко. – К. : Дух і літера, 2020. – 392. (Серія «Постаті культури).

До книжки увійшли 10 есеїв класика літературної критики, есеїста Івана Дзюби про українських філософів і письменників. Зокрема й про Миколу Шемкевича, Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Василя Чумака, Василя Блакитного, Миколу Хвильового, Миколу Зерова, Михайла Драй-Хмару, Юрія Клена й Миколи Бажана. Ці есеї й тексти були зібрані з газетних і журнальних публікацій, а упорядником став Олексій Сінченко. І хоч різної життєвої та політичної долі були герої цієї книги — але всі вони створювали ту традицію відповідальності перед своїм народом і пошуку нового слова, яку Ольга Кобилянська назвала «Золотою ниткою» української літератури. І як пише сам Дзюба у передмові, ці імена й прізвища досі лишаються незнаними й не прочитаними належним чином.

Читомо подає невеликі уривки про кількох героїв цієї книжки, і сподівається, що вони зможуть зацікавити до читання повного варіанту.

Провісники «червоного ренесансу»

ВАСИЛЬ ЧУМАК

«Птах революції» — так називали друзі Василя Чумака, який віддав революції і своє молоде життя, і свій молодий спів.

Василь Григорович Чумак народився 7 січня 1901 року в м. Ічня на Чернігівщині в селянській родині. Батьки, бачивши потяг його до навчання, подбали про синову освіту. Він закінчив церковно-парафіяльну та вище-початкову школу в Ічні й 1914 року поступив до Городнянської гімназії. В цей час його вже нестримно вабила література, і сам він писав вірші.

В гімназії панував дух чорносотенства й україножерства. Пізніше в оповіданні-спогаді «Що було» сам Чумак згадуватиме сутичку з наглядачем:

«— Кто вам разрешает петь эти хохлацкие песни?

— “Хохлацькі”?

— Да, да — хохлацкие!

…Билося серце, а думка питала: “Хохлацькі”?

І чого воно таке болюче, це слово? І це було дуже тяжко».

Вже тоді у Василевій вдачі провідною рисою стає нетерпимість до кривди й неправди. Один із його товаришів по гімназії згадував, що з-поміж усіх учнів він вирізнявся великою особистою і національною гідністю. Відповідав на заняттях і екзамени складав лише українською мовою,що за тодішніх умов було викликом офіційним порядкам.

Для молодої української радянської літератури Василь Чумак став легендою. У 20-ті роки про нього було створено натхненні вірші й оповідання, зібрано чимало біографічного матеріалу. Його пам’яті присвятив М. Семенко своє: «Розніміть пальці — гудуть марсельєзи, / І в труні червоний гнів». «Земля рясніє Чумаками, Михайличенками росте, /І гарту полум’я цвіте», — стверджував безсмертя Чумакового пориву В. Блакитний. А пізніше М. Шеремет закликав: «О, дайте Чумакових ритмів, / Заліза дзвін, бетону тон!»

ВАСИЛЬ БЛАКИТНИЙ

В його імені — знакова барва України: блакить. І перипетії історичної долі України багатьох десятиліть відбивалися на долі цього імені. Воно весь час у діапазоні випробування: між славою і забуттям, між вдячністю і нерозумінням…

Василь Михайлович Елланський, що вславився як поет під іменем Василь Еллан, як громадянський і політичний діяч — під іменем Василь Блакитний (а як журналіст і сатирик мав ще низку псевдонімів), — в українській пам’яті живе саме як Блакитний.

Темперамент борця, мотиви революційного поривання і життєтворення чимраз «зухваліше» вихоплюються в Еллановій поезії. «Буяння сил», «Юний лад» («Той не буде плазом долі, / Хто гартується в огні»), «Серця перебої» («Реви, крутися, хуртовино! / Буре! Будь!..») — все це поезії 1915 року.

У редакторському кабінеті Василя Еллана-Блакитного

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

Він починав як поет, і на початку 20-х років його поема «В електричний вік», збірки «Молодість» (1921) та «Досвітні симфонії» (1922) викликали чимало схвальних відгуків критики. В ньому вбачали одного з провідних представників «пролетарської поезії», адептом якої він cебе оголошував. З відстані часу видно, однак, що «пролетарською» в ній була швидше риторика — втім, щира, від великого бажання стати виразником уявного світу уявного (бо ще тільки народжуваного) українського робітничого класу.

Микола Хвильовий мав рідкісний талант не лише бачити,  а й чути — і в почутому вловити момент самовиражальності: і людина, і подія розкриваються в експресивному слові. А це був час, коли соціальний побут заполонило неконтрольоване, емоційно-вибухове, агресивне слово. І в калейдоскопі хаотичних лексичних спалахів, вибухів постають різні сторони, різні рівні того дійства, яке називалося революцією, та того, що за нею прийшло.

Бувши відвертим до кінця і мавши ту мужність, якої ні до нього, ні після нього не мав ніхто (і хтозна чи матиме), Хвильовий говорить, що в Україні відбувається боротьба за гегемонію між двома культурами — українською і російською. На книжковому ринку українська культура не може побороти свого конкурента: «її товар завжди буде розцінюватися як товар другого, третього, а то й четвертого гатунку, хоч би він був і першого. Це закон психології нашого читача, принайменше на перший десяток років» (як бачимо, Хвильовий знову помилився в своєму оптимізмі: ця психологія безсмертна). Отож змагатися з російською культурою на арені її канонів — дарма.

Із грона «неокласики»

З КАСТАЛЬСЬКИХ ДЖЕРЕЛ КРАСИ: МИКОЛА ЗЕРОВ

Термін «неокласики» не був самоназвою, як, приміром, терміни «гартованці», «плужани», «футуристи» та багато інших, що відбивали розмаїття ідейно-творчих орієнтацій доби становлення української радянської літератури.

Самі учасники угруповання не дуже радо прийняли це означення — як неадекватне, — але мусили з ним змиритися. Неокласики — чи не єдині в тогочасному літературному житті, хто обійшовся без маніфестів, універсалів і програм (може, не лише тому, що не надавали великої ваги теоретизуванню, а й тому, що за тих умов не могли сповна викласти свою позицію); не створили вони і своєї організації: їх об’єднували не честолюбство, не войовничий догматизм і не обов’язкові формальні принципи, а глибший і тонший культурний настрій, неприйняття вульгарного ідеологізму, роботи на «соцзамовлення», естетичного деструктивізму, неуцтва, провінціалізму. Природно, що це викликало осуд з боку офіційних ідеологів і роздратування мало талановитих літераторів та заробітчан пера.

Ворожнеча посилилася, коли неокласики почали «виходити на люди».

«Неокласикам» закидали аполітичність, формалізм і культ «мистецтва для мистецтва». Цей стереотип перетривав не одне десятиліття, і вже в передмові до «Вибраного» М. Зерова (1966) Максим Рильський мусив давати роз’яснення: «Хоч і пишеться в наших довідкових виданнях, ніби українські неокласики проголосили культ “чистого мистецтва”, заявляю з повною ідповідальністю, що ніхто з учасників групи ніде й ніколи такого гасла не підносив, — ні Зеров, ні Филипович, ні Драй-Хмара, ні тодішній Рильський […]. Естетичною платформою, що їх об’єднувала, була любов до слова, до строгої форми, до великої спадщини світової літератури».

Микола Зеров. Згадує дружина

МИХАЙЛО ДРАЙ-ХМАРА

У його «Симфонії», написаній 1934 року, читаємо: Серце молодече п’є медові роси, Хоче жить, творити на своїй землі…

В історію української літератури Михайло Драй-Хмара ввійшов як один із учасників літературного угруповання, за яким закріпилося наймення — неокласики. Разом з Максимом Рильським, Миколою Зеровим, Павлом Филиповичем та Освальдом Бурґгардтом це й було те «гроно п’ятірне нездоланих співців» (вислів самого М. Драй-Хмари — в сонеті «Лебеді», колись брутально «оскандалізованому»), навколо якого точилося стільки критичних побойовиськ у 20-ті та на початку 30-х років і яке потім було надовго викреслене з літератури, за винятком Максима Рильського, чия доля складалася теж по-своєму дуже драматично.

Неокласики — чи не єдині в тогочасному літературному житті, хто обійшовся без маніфестів, універсалів і програм; не створили вони і своєї організації; певно, їх об’єднували не честолюбна енергія єдності, не войовничий догматизм і не обов’язкові формальні принципи, а якийсь глибший і тонший культурний настрій, хай і соціально та історично зумовлений, але не жорстко конкретизований у суспільних виявах.

Читайте також: 10 історій про неокласиків,

після яких вам захочеться їх почитати

«НЕОКЛАСИК» ЧИ «ПОСТНЕОКЛАСИК»?: ЮРІЙ КЛЕН

Приклад німця Освальда Бурґгардта — українського поета Юрія Клена, — як побачимо далі, по-своєму унікальний.

Це були часи великих надій та починань і водночас тяжкої матеріальної скрути для української інтелігенції.

Вижити в голодному і холодному, після придушення УНР та змін різних влад, Києві було майже неможливо. На перших порах Освальд Бурґгардт живе у свого старшого університетського колеги Бориса Якубського, який уже здобув авторитет досвідченого теоретика; частими гістьми в нього були Микола Зеров, Павло Филипович та інші літератори.

Проте зовсім з «Вісником» Юрій Клен не поривав.

Але можна зауважити, що в 30-ті роки звертання до знаків історичної ретроспективи і перспективи все-таки не мало в Ю. Клена ані тієї пекучості національного самооскарження, ані того запалу оптимістичної наступальності, що в багатьох із «пражан», принаймні до «Проклятих років», а потім і «Попелу імперій». Це, швидше, було якесь особисте «примірювання» до відомих феноменів духу, перебирання його параметрів у пошуках самопояснення, напевне ж і під впливом атмосфери доби.

Різьблена тінь «Полоненого відродження»

ЗАПРОШЕННЯ ДО РОБІТНІ МАЙСТРІВ: МИКОЛА БАЖАН

Микола Бажан від початку належав до прозелітів революції — не так з політичних переконань, як через свій мистецький авангардизм. Але не тієї національної революційної потуги, яка надихнула молодого Тичину. Він застав лише її агонію (яка хіба що далеким відлунням озвалася в учнівській рукописній збірці «Контрасти настрою»). Її заступила більшовицька буря, що звихрила Україну. Йому (і не тільки ж йому!) здавалося, що грандіозний соціальний катаклізм дасть нове життя Україні, розв’яже її творчі сили.

Не все в його спадщині гідне його великого таланту, його інтелектуальної потуги. Є речі просто одіозні. Є панегірики можновладцям — треба визнати, писані часто міцним віршем, а його «Людина стоїть в зореноснім Кремлі» — це ж класика одописання (не плутати з одіозністю!), що має велику традицію в світовій поезії певного штибу і в поезії українського бароко, яке так полюбляв Бажан.

Але, попри це, — внесок його в українську культуру величезний. Це і його величезна перекладацька робота, завдяки якій дістали життя в українській мові шедеври світової поезії — від «Витязя в тигровій шкурі» до європейського модерну.

Купити книжку