Ніна Мюррей: поезію в Америці читають професіонали та військові

Як це — збиратися стати генетиком, опинитися в Небрасці, аби не нудьгувати почати працювати на Держдеп та в період творчих відпусток перекладати найвизначніші твори української літератури? Ніна Мюррей — відома українська перекладачка, поетка та дипломатка, ще один «двигун за сценою» промоції української літератури за кордоном. 

Народжена у Львові, здобула вищу освіту в галузі лінгвістики та майже випадково — творчого письма. Серед найвизначніших робіт — переклад роману Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» та її ж збірки оповідань «Your Ad Could Go Here», яка була визнана Американською асоціацією українських студій найкращим перекладом року. Крім того, Ніна переклала роман «Іван і Феба» Оксани Луцишиної, твори Юрія Андруховича та саме зараз, в тандемі з Богданом Токарським, взялася за вірші Василя Стуса. 

Особливе місце в перекладацькому доробку Ніни Мюррей займає переклад драматичної поеми Лесі Українки «Кассандра», який вона вважає дуже особливим у своїй кар’єрі. Цей переклад став основою для першої професійної постановки «Кассандри» у Великій Британії, що відбулася в Лондоні та згодом гастролювала в Оксфорді та Кембриджі, а віднедавна завойовує американську театральну сцену.

Про те, чому поезію в Америці читають професіонали та військові, що творить хорошого перекладача та мрія про пожиттєву пенсію для перекладачів та видавництво «Книги завтра» — у ювілейній, десятій розмові серії «Амбасадорів». 

— Що Ти робиш у Вашингтоні і як там опинилися? 

— Я працюю американською дипломаткою в Державному департаменті США з 2011 року. Моя кар’єра передбачає призначення на різні посади тривалістю один-три роки. Навесні 2021 року, коли закінчувався ковід і перед повномасштабним вторгненням, я взяла творчу відпустку без збереження заробітної плати. Це дало мені змогу тимчасово цілком зосередитися на перекладах. Ця відпустка тривала до осені 2023 року, коли я повернулася на дипломатичну службу в Києві. Після завершення роботи там, я отримала нове призначення у Вашингтоні, де зараз працюю й живу, ходжу на роботу, як усі люди. Моє перебування в столиці США — це частина звичайної ротації дипломатичних кадрів Державного департаменту.

— Ходячи на роботу «як всі люди», як зберігаєш час для того, аби ще щось перекладати? 

— Ніяк (сміється). Коли я на активній службі, особливо в посольствах за кордоном, як-от у Вільнюсі чи Києві, часу та енергії на переклади практично не вистачає. Тому мій робочий цикл виглядає так: під час активної дипломатичної служби я зосереджуюсь на основній роботі, а для перекладів беру творчу відпустку. 

Щоб управляти очікуваннями щодо моєї доступності для перекладацьких проєктів, я встановила автовідповідач, який попереджає, що в цей період швидкої відповіді чекати не варто. До вихідних я часто навіть не встигаю перевірити свою особисту електронну пошту. 

Для невеликих проєктів (до 5-6 тисяч слів) я можу виділити додатковий вихідний, якщо трапляються триденні вихідні. Але дуже обережно ставлюся до великих проєктів. На початку своєї дипломатичної кар’єри я паралельно працювала над перекладом «Музею покинутих секретів» Оксани Забужко. Це вдалося лише тому, що тоді я вивчала литовську мову як частину роботи. Мій день складався з 6 годин литовської зранку, потім відпочинок, і лише після цього я перемикалася на українсько-англійський переклад. Це було героїчним зусиллям, і зараз, 10 років потому, я вже не можу так працювати.

Між призначеннями в нас бувають довгі відпустки, якщо система працює правильно. Тоді я маю близько місяця, який можу присвятити перекладацькій роботі. Інакше — лише творча відпустка. 

— Як Ти обираєш твори для перекладу? Що, окрім обсягу, спонукає взятися за конкретний текст? 

— Просто кажучи, текст має «зайти». Тобто має відбутися внутрішній резонанс, щоб я розуміла, що саме я — той перекладач, який може зможе його зробити найкраще. Не всі тексти мені так заходять. Є такі, що для мене важкі. 

— І це каже людина, яка переклала Оксану Стефанівну! 

— Коли йдеться про переклад творів Оксани Забужко, у мене вже є певний автоматизм. Це як у фільмі «Матриця» — ніби підключаєш дріт до голови, і вся інформація одразу завантажується.

З творами інших авторів буває по-різному. Наприклад, «Іван і Феба» Оксани Луцишиної мені дуже «зайшов».

Було легко і зрозуміло перекладати, бо текст мав чіткий ритм. Коли працюєш над таким текстом, руки рухаються по клавіатурі в певному ритмі, ніби під внутрішню музику. Це можна назвати «музикою тексту» або «хвилею тексту».

Натомість її роман «Любовне життя» написаний інакше. Це більш ранній твір з іншою стилістикою, і мені було складніше «увійти» в нього під час перекладу. 

Далі я аналізую автора. Намагаюся обирати тих, чиї твори ще не перекладені. Це раціональний підхід для максимальної «віддачі інвестицій» — щоб переклад мав найбільший ефект. Я враховую, чи є в автора інші книги, які можуть бути перекладені в майбутньому. 

Якщо я вважаю, що інший перекладач може краще впоратися з певним текстом, я готова передати цю роботу колезі.

— Тобто стратегічно вибудовуєш довгострокову співпрацю і враховуєш ефект на ринку? 

— Так, та це вже привілей останніх років. Коли я починала в 2006 році, не було навіть де друкувати англійською ті переклади. Тоді бралася за все підряд. 

Ситуація з перекладами української літератури значно покращилася за останні роки. Пригадую, як десь у 2006-2007 роках я намагалася знайти видавця для перекладу «Хронік від Фортінбраса» Оксани Забужко. На той час я навчалася в магістратурі і використовувала ці тексти у своїх дослідженнях. Я була захоплена цією надзвичайною книжкою і вважала, що її конче варто перекласти. Подаючи пропозицію перекладу «Хронік від Фортінбраса» до академічного видавництва, зазначила, що художня проза Забужко вже перекладена, а от есеїстика — ще ні. Тоді моя пропозиція пройшла перший етап розгляду в академічному видавництві, але на другому етапі вони відмовили, сказавши, що це дуже складний проєкт. З того нічого не вийшло, але я отримала цінний досвід того, як подавати пропозиції перекладів, як писати синопсис та презентувати книжку видавцям.

— Не легкий старт, одначе, собі обрала… 

— Еге ж, не дуже. Приблизно в той самий час я намагалася опублікувати свою магістерську роботу. Мої тези включали переклад «Листів в Україну» Юрія Андруховича з Москви. На тій хвилі я переклала майже повністю «Екзотичні птахи і рослини». Так, просто розім’ялася.

Пам’ятаю, як перекладала «Листи в Україну». Їх було 20. Роздрукувала кожен переклад і приклеїла їх на стіні в напівпідвалі, де в нас був спортзал з пральною машиною і гантелями. Ходила піднімати гантелі, і стоячи з ними, коли кров приливала до мозку, дивилася на свій переклад, намагаючись його покращити. Це були такі давні часи. Другого видання я тоді теж «не пробила», до речі.

Читайте також: Олеся Хромейчук: ми є відважними, бо в нас немає вибору

— З творами зрозуміло, а як з авторами? Чи може резонувати текст і «не резонувати» автор? 

— З Оксаною Стефанівною Забужко за роки співпраці вже налагодився певний ритм і порозуміння. Звісно, завжди складно будувати стосунки з нуля. Часто перекладач, який звертається до автора, може бути йому взагалі невідомий. Здебільшого наші автори не знають своїх перекладачів. Якщо до мене звернеться перекладач і скаже: «Мені дуже подобаються ваші вірші, я хочу їх перекладати», я навряд чи відмовлю. Я скоріше скажу: «Добре, спробуйте, подивимося, що вийде». Далі все залежить від того, як піде робота.

Ці стосунки будуються з часом, якщо вони робочі. Редакторська робота триває, виникають питання в перекладача. Як я нещодавно читала, перекладацтво — це найприскіпливіше читання і найприскіпливіше писання. Виникають такі питання, які, можливо, у самого автора/ки не виникали. Іноді перекладати книгу займає більше часу, ніж її написати.

Наприклад, ми з Богданом Токарським перекладаємо вірші Стуса. На жаль, зі Стусом вже поговорити не можна. Але ми підходимо до цього по-різному: Богдан — з біографічної та історичної перспективи, досліджуючи контекст вірша, де він писався, як знаходився, що відбувалося. Я підходжу як поетка. Чому тут таке слово, а не інше? Мені здається, що тут Стусові як поету залежало на ритмі рядка, або на його довжині, або на тому, де падає наголос. Тобто мають бути подібні поетичні інстинкти.

— З власного досвіду, скажу, що робота з прискіпливим, вдумливим перекладачем — це потужна рефлексія свого тексту через кілька фільтрів, передовсім культурних. Зазвичай це текстові на користь. Та оце класичне шкільне «що мав на увазі автор» мене інколи лякає, бо мене як авторку часто веде саме письмо… 

— А потім приходить перекладач, і починає доскіпуватися! (сміється)

Авторка має бути відкрита до такої роботи, до перегляду свого тексту. Текст не може бути геть недоторканим. Вона має розуміти, що мала на увазі. Кажу «вона», бо перекладаю здебільшого жінок. Тобто, або авторка точно знає, як Оксана Стефанівна, чому саме те слово, а не інше. Або мусить мати відкритість, аби вийти на такий рівень розуміння вже спільно.

Коли ми з Богданом перекладаємо, ми дуже докладно проговорюємо «чому так, а не інак». Є ціла аргументація, аби вибрати таке слово, а не інше, такий рядок — а не інший. Це потім суттєво полегшує роботу перекладача з редактором.

— Я завжди за методологічне підґрунтя і ці листування «на шпальтах» — інколи з цього вигулькує геть новий текст. А чим відрізнявся досвід перекладу «Касандри»? Складно перекладати було Лесю Українку?

— «Касандра» захопила мене майже містично і повела за собою. Я ніколи не могла уявити, що буду перекладати Лесю Українку. Але це сталося за тиждень до того, як я пішла у творчу безоплатну відпустку. Я почала шукати інформацію про українців в Англії, куди ми мали переїжджати. Саме тоді я натрапила на конкурс перекладів, організований Українським Інститутом в Лондоні. Роздумуючи над тим, що мені найбільше подобається з творчості Лесі Українки, я зупинилася на «Боярині» та «Касандрі». 

Перечитуючи тексти, знайшла діалог, який відбувається між нею та її братом Геленом. Вирішила спробувати перекласти, і це пішло дуже легко. У Лесі Українки дуже чітко видно, які рішення вона приймала як письменниця у своїх драматичних поемах. Там жодне слово не випадкове, кожен рядок має свою функцію.

Після того, як я зробила повний переклад, він пройшов кілька етапів: вичитка повного перекладу, постановка на сцені, робота з режисером та акторами. Цей процес дав змогу перекладу пройти через різні фільтри та вдосконалитися.

— Постійно хотіла запитати, як відбувається адаптація до театральної постановки? 

— У процесі підготовки вистави виникли радше практичні питання, пов’язані з кількістю дійових осіб та акторів. У п’єсі 23 персонажі, а акторів лише шестеро. Це змусило режисерку Гелен Істман зробити ретельні, хоч і дуже делікатні «обрізання» тексту. 

— Ось у Тебе є досвід перекладу дуже різної літератури: від канону і до сучасної класики, це потужний початок. Чи повинні молоді перекладачі починати з уже знаних імен та класики або ж тренуватися на молодих чи сучасних авторах?  

— Є такий парадокс: коли я починала у 2006 році, української літератури було дуже мало в перекладах і треба було якось її просувати. Треба було починати з великих письменників. Брати когось відомого, показувати видавцям, що ця людина вже багато друкувалася, її книжки продаються, є нагороди і премії. 

Тепер можуть прийти перекладачі, які стоять на наших плечах — передусім на Аскольдових плечах [йдеться про Аскольда Мельничука, інтерв’ю з яким ми раніше публікували в серії Амбасадори – прим. О.М.]. Я вже вважаю себе старшим поколінням перекладачів.

Це молодше покоління вже може приходити і казати: «Хочу зробити переклад Кобилянської, вона має стосунок до Лесі Українки». І це матиме геть інший відгук. 

— Чи є різниця, що саме матиме відгук в англомовної аудиторії? У чому засадничі відмінності? 

— У перекладі з української на англійську мову найбільша різниця, яку я спостерігаю, полягає в стилістиці.

В Україні досі немає повноцінного інституту редагування, на відміну від англомовних країн, де є різні типи редакторів (proofreaders, developmental editors тощо), які чітко розуміють свої обов’язки та особливості стилістики англійської мови.

Ця стилістика значною мірою залежить від граматики англійської мови. Існують чіткі правила того, що можна і що не можна робити з англійською мовою. Натомість українська мова дозволяє значно більше стилістичних варіацій, які в англійській можуть виглядати незвично або неприродно.

У цьому контексті гостро постає питання еквівалентності перекладу. Якщо український текст читається легко, без особливих труднощів, і не є надто складним чи експериментальним (як, наприклад, твори Юрка Прохаська чи Юрія Іздрика), то й англійський переклад має бути таким самим.

Не варто додавати до перекладу те, чого немає в оригіналі.

Наприклад, проза Андруховича досить «прозора» для сприйняття українською, і такою ж вона має бути в англійському перекладі. Так само з творами Лесі Українки — якщо вони написані для сценічного виконання, з чіткими емоціями та для просування драматичної дії, то в перекладі не потрібно нічого вигадувати чи поскладнювати.

Отже, ключовим завданням перекладача є збереження стилістичної еквівалентності, врахування особливості обох мов та уникнення зайвих ускладнень там, де їх немає в оригіналі. Але й не можна спрощувати та не занедбувати редуктуру. 

— Влітку я відкрила для себе роман Меґ Вейт Клейтон «Останній потяг до Лондона» й отримала величезне задоволення від фаховості редакторської роботи, вкладеної в цей твір. Коли відкриваєш примітки наприкінці книги, розумієш, що було проведено колосальну роботу в архівах, консультування з істориками, що текст шліфувала ціла група редакторів. Після цього я одразу взялася за «Абрикосову книгарню» Орести Осійчук. Це прекрасний текст з чудовим задумом, нічим не гірший сюжет, виразний стиль. Але в порівнянні гостро відчуваєш, як він якісно програє через відсутність цієї ґрунтовної редактури. Ці додаткові елементи, цей шар полірування — це наче фарбувати стіну без ґрунтівки. Яким би чудовим не був колір, ефект буде інакшим.

— Так, це дуже гарне порівняння — як картина без ґрунтовки. Вона додає глибини й блиску водночас. І ще є такий контекстуальний момент: як перекладений твір співвідноситься або входить в канон тієї літератури, мовою якої він перекладений. Візьмімо, наприклад, «Іліаду». Існує багато перекладів, виходять нові. Ці нові переклади виходять і сприймаються в контексті класики, класичних студій, грецьких студій, а потім — у контексті англомовної поезії. Які впливи, скажімо, на розвиток англомовного сонету. Відповідно, якщо українська література дійсно виходить на світовий рівень, як і куди вона вписується? 

— Це ставить питання перекладу рівнем вище. Що «творить» хорошого перекладача? Контекст, довгострокове мислення, усвідомлення власних обмежень уже названі. Ще? 

— Я можу відповісти, лише посилаючись на власний досвід. Він такий: я пройшла школу редагування як поетка, яка хотіла писати англійською мовою. Тобто мене редагували ще до того, як я почала перекладати.

Коли я почала перекладати поезію Андруховича, ще не була здатна писати власну поезію англійською. Тоді редагувалися переклади, але поетами і редакторами англомовної поезії. Тобто з редакторами я працювала з самого початку. Пізніше я працювала у видавництві, де побачила, як працюють редактори в університетському видавництві. Я була передостанньою читачкою перед відправкою тексту дизайнерам. Потім я бачила, як працюють технічні редактори, які зауваження вони роблять, коли повертається текст. Це був цінний досвід для розуміння, як редагується текст англійською мовою. Я також спостерігала, як англомовні автори саморедагуються і як реагують на редагування.

У цьому процесі важливий елемент того, що англійською називається humility — скромність чи відкритість. Має бути радикальна відкритість перекладача до тексту. Перекладач приходить перекладати текст, він мусить стати читачем і письменником, переписувачем, інтерпретатором цього тексту. Водночас важливо не те, що перекладач хоче вигадати, а те, що написано в тексті.

Як поетка, яка сама пише й редагує, я розумію, що таке, коли рядок вже написаний і завершений. І тут маю велику солідарність з авторами. Але в той самий час знаю, що мій власний рядок мною був проредагований 16 разів, і однаково інший редактор може його покращити. 

— Ти, фактично, «тренер у грі» від літератури! А звідкіля взялась отака англійська? Розкажи трохи про свій професійний шлях. Зрештою, Мюррей теж не зовсім західноукраїнське прізвище. 

— Звісно. Моє прізвище Шевчук. Я навчалася у Львівській середній школі номер 6. Коли закінчувала школу, посіла друге місце у Львові на олімпіаді з німецької мови і третє — з англійської. На той час німецька була моєю основною мовою, я вважала, що щось у ній розумію, а з англійською було значно складніше.

Часи були важкі. Мої батьки посадили мене і сказали: «Підеш вчитися на іноземні мови». Я була здивована, бо планувала вивчати біологію, але погодилася. Батьки знайшли мені репетиторів, і я пішла на іноземні.

Вступила на факультет іноземних мов, набравши 133 бали при прохідному балі 130-132, ледь-ледь. На перших курсах у нас була надзвичайна викладачка, Оксана Глива, яка зараз викладає в Канаді. Вона нас дуже суворо муштрувала. На кафедрі англійської мови Львівського університету тоді була жорстка дисципліна.

Я зрозуміла, що мої знання англійської дуже слабкі і що треба наполегливо вчитися. Згодом стало краще, а потім Державний департамент США відправив мене на навчання до Небраски.

— Почекай, що це за стрибок із Львівського університету до Держдепу?

— Це була студентська програма обміну, на яку я потрапила, але ми не могли вибирати, куди саме їхати. Мене відправили в Небраску, де робити особливо нічого, можна лише вчитися або працювати. Там я вивчала американську літературу періоду до 1865 року, зокрема «Мобі Діка». Його треба було прочитати повністю, зрозуміти, вміти обговорити і зробити проект.

Я тоді захопилася Т.С. Еліотом та подібними авторами. Та в Небрасці нуднувато, і я почала вивчати ще й креативне письмо. Це було відкриттям, що такого можна вчитися. На курсі креативного письма я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком — високим розумним хлопцем з рудим волоссям у шкіряному піджаку — ну неможливо було не познайомитись! 

Коли повернулася в Україну, мені зарахували американську літературу, але з теоретичної граматики поставили трійку. Я пішла працювати викладачкою англійської в International House. Там мене навчили, як викладати і що таке граматика в дії.

Пізніше я вийшла заміж. Ми вирішили піти шляхом візи для нареченої, виїхати в США і там одружитися. Мого чоловіка прийняли на юридичний факультет у Небрасці з повною стипендією. Щоб не сидіти вдома, я подалася на магістерську програму з креативного письма, спеціалізувалася на поезії.

Мій прорив в англійській мові стався власне завдяки спілкуванню з чоловіком, який пише прозу, має чудовий стиль і пам’ять. Він міг розлого цитувати серіал «Західне крил», читав літературні журнали, які ми згодом обговорювали. Спершу було непросто: коли Шон приїхав в Україну разом чекати на мою візу, перші два тижні в мене боліло обличчя від напруження, бо треба було постійно говорити англійською.

— Як у Тебе склалося з ідентичністю? Ким себе ким відчуваєш? 

— Та ще складається! (сміється). Зараз українцям досить ясно, що з їхньою ідентичністю — нам треба перемогти у війні. Це перше і найголовніше — перемога. Але якби мене запитати, як я себе розумію, то, парадоксально, але найкраще — як дипломата. Принаймні довший час я себе так сприймала. 

Мені важко визначитися однозначно. Я людина, яка розуміє дві культури. Людина, яка постійно працює з різними культурами. Причому не в якомусь теоретичному плані, а в тому, на якому треба практично діяти і щось робити.

У Держдепі є професійний канал, професія культурного дипломата.

Проєкт за проєктом починаєш розуміти, що безпосередній досвід іншої культури або мистецтва, ще краще — творення того мистецтва чи співтворення тієї культури, наприклад, навчити когось малювати писанки — працює. Це завжди унікальний досвід, і він є екзистенційно демократичним. 

— Ти поєднуєш в собі різні ідентичності: професійна дипломатка, тим не менш, найбільш знана як перекладачка. Але в Тебе є ще «поетичне Я». Давай трохи про нього. 

— Як перекладачка я набагато відоміша, ніж як поетка, звичайно. По-перше, поети загалом не дуже відомі. По-друге, я пишу вірші англійською мовою, а англомовних поетів дуже багато.

Знаєте, хочеться сказати всім українським поетам, які мріють стати відомими в англомовному світі: «Забудьте, друзі, це глухий кут». Там шалена конкуренція. Мені пощастило — в мене вийшло дві книжки в Англії.

В Англії з цим трохи легше. Там люди краще сприймають поезію, і загалом поетична екосистема трохи краща.

— У Британії все-таки поетична книжка на Різдво — все ще вельми пристойний подарунок. 

— Так, це щось особливе. І критична думка дуже гарна, дуже практична.

В Америці ж література — дуже езотерична професія. У мене вийшло дві чи три книжки в Америці, з різними видавництвами, для різних аудиторій. Тобто видавництва ніби мають виходити на різні аудиторії, але в цьому немає ані грошей, ані успіху, нічого немає.

Є ще така річ як «покоління провалля». Люди, з якими я вчилася на художньому письмі, були запрограмовані: «Я професіонал, я буду викладати в коледжі. Я зараз публікуюся, потім буду публікуватися, потім напишу дисертацію, згодом це буде збірка, потім вона вийде друком, мене наймуть викладати і так далі». Однак цього може не статися (а викладачів англійської в Америці теж досить багато) — з наших 23 випускників, здається, професором працює лише один. Він писав дуже сюрреалістичну поезію, але дуже добре розуміється на цьому, дуже оригінальний. Йому одному вдалося. Для всіх решта це був процес в нікуди. На певному етапі довелося одягнути костюм, почепити краватку або взути підбори і піти на звичайну роботу.

У мене все було навпаки. Коли я випустилася, не писала, а почала перекладати. Власну поезію я не писала років 10-15. А потім настав момент, коли я не могла перекладати, бо моя робота була надто напруженою. І тоді я стала писати поезію, бо інакше мені був би кінець. Так я змогла опублікувати книжку. Вона досить нормально зайшла. Поступово набралася впевненості, саморозуміння як поетки. Я доросла поетка, людина, яка пише поезію в 45 років. Це рідкість.  

— Зрештою, Америка, з поезією, окрім модерної, не особливо асоціюється. 

— Правда. Хоча насправді поетів багато, але вони професіоналізовані.

Поезія перейшла в академічне середовище, де поети спілкуються переважно між собою. Поезія не лише перейшла в академію, а й набула академічної репутації.

На роботі я проводжу експеримент. У мене є офіс з дверима, які час від часу треба зачиняти, коли якась нарада чи дзвінок. Я вішаю на них свої вірші. Люди буквально сахаються! Бачать вірш, надрукований на сторінці і почуваються некомфортно. Це ж не звичні жарти, приколи чи оголошення.

Знаю, що вірш прочитала одна людина з приблизно п’ятнадцяти наших безпосередніх колег. Вірш був дуже прямолінійний, нічого складного. Повісила ще коротший, але не бачила, щоб хтось зупинився чи прокоментував. І це ж інтелектуальні люди, Держдеп, усі вміють читати, дружнє середовище. Але вішаєш вірш — і люди ніби бояться його.

— Чому так? Гадаєш, бояться чіпати поезію? Надто інтимне? 

— Мабуть, на певному етапі, у школі або в коледжі, вони навчилися, що поезія — це дуже важко, воно буде боліти, буде незрозумілим. Змусить тебе почуватися не достатньо розумною людиною, наприклад. 

— Непросте середовище для введення української літератури. Чи змінилося загалом сприйняття української літератури в США, та як змінився стан перекладацької справи в цьому середовищі? 

— Ну, по-перше, ми виросли на два покоління перекладачів. Раніше русистика була тотальною. І, звичайно, вона такою здебільшого й залишається, але є суттєві зсуви. Асоціація славістики активно з цим бореться. Чудесно, що Віталія Чернецького обрали президентом — тепер буде ще більше змін. Раніше їдеш на конференцію, а там шість панелей про Толстого і одна про Україну. Або ще кілька про балканські мови, максимум. 

Російська література перекладалася, оскільки російська є стратегічною мовою з федеральним фінансуванням. Через це сформувалося коло русистів і перекладачів, які спілкуються між собою. Є кому перекладати і писати рецензії, що теж важливо.

Книжка виходить не просто так, а навколо неї формується ціла екосистема.

Наприклад, є часопис Slavic and East European Journal. Там публікуєш рецензію, хтось її побачить, купує книжку, щоб викладати про неї в якомусь коледжі.

Зараз HURI (Український науковий інститут Гарвардського університету) робить велику справу, публікуючи українські твори. Ситуація з перекладами української літератури покращилася, і є нове покоління перекладачів, які продовжують цю роботу.

Наше покоління — я, Ірина Викирчак і Оксана Луцишина — практично однолітки. Ірина поїхала в Америку вперше за тією ж обмінною програмою, що й я. Я нещодавно дивилася, хто працює в доброчинній організації «Разом» у Нью-Йорку — майже всі випускники обмінних програм. Це надзвичайно важлива довготривала інвестиція, хоча дає ефекти не одразу, а через 10-15 років. До речі, на певному етапі Україна мала чи не найбільшу кількість місць на цю обмінну програму і досі має багато таких слотів.

Є ще один важливий аспект — військові обміни. Країни з довготривалою військовою співпрацею мають цілі покоління людей, які навчалися за кордоном. Наприклад, у Пакистані є покоління офіцерів, які вчилися тут, у Штатах, в офіцерських школах та академіях. У таких закладах вимагають читати, зокрема й поезію.

Військові — одні з найкращих моїх читачів, поміж іншим. Я відправляю свої вірші тим військовим, яких знаю.

У моєму дипломатичному класі є люди, які прийшли з військової служби — вийшли на пенсію і пішли працювати цивільними. Коли я практикувала розсилку «Вірша тижня» або чогось подібного своєму класу, своїм колегам по службі, саме військові завжди відповідали. Вони писали: «Прочитав, це дуже класно». Їх якось інакше навчають — це щось особливе, але факт.

— Це дуже несподіваний, але це гарний фактор формування бренду України через американських військових! Цінна точка входу, щиро кажучи. 

— Це надзвичайна точка входу, маєш рацію, і вона реальна. Про неї варто говорити, думати й стратегувати. Знаєш, скільки цивільних і військових працює нині над проблемою перемоги України? Тисячі людей. Це величезна інституція — тисячі людей, які, можливо, до того про Україну ніколи не чули. У 2021 році, напередодні вторгнення, їх поставили на цей «портфель» і відтоді… 

— Відтоді вони отримують від Ніни Мюррей вірш тижня!

— О так, приходили вичитувати мені «Касандру» вдома за стравами української кухні. Правда!

— Як гадаєш, яка книжка має найбільший потенціал успіху на американському ринку?

— «Лазарус» Світлани Тараторіної. Серйозно. Аби книжка була успішною, вона, по-перше, мусить бути не з «високої полиці». Вона мусить бути жанрова. Тобто якась крута фантастика або потужний детектив, наприклад. 

От як зайшла скандинавська література? Через скандинавський нуар. Де постійно зима, ніч, депресія і когось убивають. Як почалась із «Дівчини із тату дракона» так і переможно йде. 

«Лазарус» — атмосферний, гарно написаний роман. Він має потенціал для якісного перекладу англійською. Існує готова англомовна стилістика, в яку він добре впишеться. Є відповідний жанр — щось на кшталт вікторіанського стімпанку з містичними елементами.

На Amazon вже є спорідненe шоу: Carnival Row про вікторіанську епоху з детективною лінією. Тобто є ніша, в яку «Лазарус» чудово вписується.

Для того, щоби книжка дійсно «вистрілила», корисно мати ще два продовження, щоби була трилогія. Я чула, що Світлана почала думати про продовження, колись її про це питала. У мене та в Зені [Томпкінс] є зразок перекладу «Лазаруса», який ми робили. Якщо буде потреба, я можу взяти відпустку і зробити повний переклад, бо мені дуже подобається ця книга.

— Тоді спробуємо ширше питання — ось Скандинавія — нуар, а Україна — що? Який в Америці бренд України? 

— Його ще немає. Тому що це залежить, у якій Америці живеш. По-перше, немає єдиної Америки. У Вашингтоні є федеральна бюрократія, тут є люди, які професійно займаються Україною. Є велика українська церква, багато волонтерських організацій. Тут про Україну чули, щось розуміють, є «тусовка». У Нью-Йорку своя, у Бостоні своя, у Чикаго — ще інша. Тепер подруга в Оклахомі викладає світову літературу. Отже, і там почала давати студентам українську мову й літературу. 

Питання бренду країни є дуже важливим. Деякі країни, як-от Катар, наймають спеціалістів для створення національного бренду. Інші країни, такі як Франція чи Італія, мають бренд, вбудований у культурну та економічну материцю країни. Наприклад, Франція винайшла поняття моди, тому її вже неможливо перебрендувати.

Є країни, де уряд підтримує пропаганду чи культуру, як-от Китай. Це також варіант, але він потребує стабільного фінансування та довгострокової стратегії, незалежної від зміни парламенту.

— Бренд країни — це довготермінова справа, яка має базуватися на культурному багажі нації. Якщо його «вигадати», довго він не протримається без постійної підтримки.  

— Постійної підтримки! Наприклад, у Великій Британії є BBC, яка фінансується за рахунок громадян і є найбільшим замовником нової симфонічної музики та театру. BBC World Service та BBC Documentary стали всесвітньо відомими освітніми ресурсами.

Щодо України, військовий аспект зараз дуже привабливий для міжнародної аудиторії. Образ українців, які мирно жили, але, коли прийшла війна, закотили рукави і стали до роботи, може бути частиною бренду.

Також є образ східноєвропейської жінки, яка все встигає, гарно виглядає і всім керує, включно з чоловіком. Є таке уявляння, що, як хочеш чогось в житті досягти, — одружуйся зі східноєвропейською дівчиною. Он мій чоловік: жив собі хлопець в Небрасці, нікого не рухав, читав книжки. Потім оженився на українці. Тепер він дипломат. (сміється) 

І є уявлення про українців як про креативних людей, які можуть багато зробити мінімальними ресурсами. Працьовитих і творчих. 

— Що треба зробити, аби цю хвилю уваги втримати? Про що б Ти мріяла?

— Якби я мала значні фінансові ресурси, я б заснувала стипендію для перекладачів і створила програму пожиттєвого мінімального доходу для перекладачів, починаючи з 25 років. Організувала б обмінну програму для перекладачів і фінансувала їх навчання на програмах Master of Fine Arts з літератури.

А тоді б заснувала видавництво «Книжки завтра» з покращеною ефективністю роботи, можливо, використовуючи штучний інтелект для адміністративних та рекламних функцій. Бо головна проблема — не в пошуку перекладачів, а в тому, як утримати їх у літературній екосистемі. Була б я Рокфеллером, насамперед інвестувала б у створення стабільного середовища для розвитку перекладацької справи.

— То я так бачу, наступній творчій відпустці бути? 

— Не знаю, мені видається, я свій борг перед перекладацькою справою виконала. Тож побачимо. 

— А якщо зателефонуємо Світлані Тараторіній? 

— А ти знаєш як вмовити! (сміється)

Читайте також: Віталій Чернецький: що нам треба робити – це будувати коаліції однодумців