Нові «можливості» АТО як терапія від Магарити Сурженко

Маргарита Сурженко, АТО. Історії зі Сходу на Захід: Discursus, 2014

Прочитав невеличку художню книжку, написану та видану ще на початку війни: «АТО. Історії зі Сходу на Захід». Вона прикметна не тільки тим, що дуже рання; вона, на мій подив, виявилася дидактичною за самим своїм задумом. Тож спершу я розповім про суто літературні її аспекти, а потім зосереджуся на дидактиці.

Та для початку кілька слів про авторку.

Маргарита Сурженко, як і її герої, з Луганська. Я й сам у певному сенсі з Луганська, хоча туди вже не повертався, на відміну від авторки. Їй же у 2014-му довелося звідти втікати, так само, як і її героям. Ця книжка стала дебютом, друга теж присвячена «людям з того боку фронту» (але вже тим, які залишилися), а наступні вже були на інші теми.

Це три історії біженців, яких авторка знайомить в останній частині. Власне, гадаю, не буде великим спойлером інформація про те, що АТО — це абревіатура з перших літер імен героїв. Виходить трохи двозначно (в принципі, в книжці взагалі багато амбівалентностей), але для авторки насправді принципово перевести АТО з воєнно-державного виміру (хоча один з героїв встиг повоювати) в персонально-біографічний. Якихось вершин стилю чи письма ми тут не знайдемо, втім, побудована повість цілком добре. Рятує автора ще й те, що розповідь майже весь час ведеться від першої (тієї чи іншої) особи, тому ми не очікуємо мовних висот від людей, які ще вчора розмовляли виключно російською. Так само ми поблажливо ставимося до безлічі суперечностей у висловлюваннях героїв, дуже часто — на сусідніх сторінках, бо у них в головах, особливо на початку історій, далеко не ідеальний порядок.

Можна сказати, — і це, вважаю, одна з літературно-історичних чеснот книжки — що вона є певною енциклопедією різних ідеологем/ставлень щодо біженців — як і самих біженців. Три причини втечі теж є переліком: зруйноване житло, загальні побутово-економічні негаразди, погрози переслідування через симпатії до України та українства. Гадаю, змальовані стратегії та тактики вимушених переселенців теж є фіксацією спектру типових персональних рішень; але тут ми, мабуть, вже заходимо у дидактичний вимір. Загалом у книжці багато реалій того часу, які вже почали забуватися, а деякі навряд чи й були широко відомими, бо з ними стикалися переважно самі переселенці. Наприклад, я навіть не уявляв, хоча й маю купу друзів-волонтерів на Facebook, наскільки була розвинута мережа різноманітної (нехай переважно і доволі скромної) допомоги біженцям. З упізнаваних деталей — початок формування ритуальної тотальної ненависті до Порошенка, культ «Океану Ельзи», який через кілька років буде конвертований у підривну політику, а також, до слова, відчутні сліди концепції «теплого океану» — пам’ятаєте про таку? 

Дидактика ж починається з перших сторінок, причому настільки відверто — це виокремлені курсивом формули — що я спочатку навіть сприймав її як сарказм (чесно, досі підозрюю, що певна частка сарказму чи хоча б чорнуватого гумору там є). А як іще сприймати в контексті поневірянь людей, які втратили все своє налагоджене життя і майже без ресурсів опинилися сам на сам з абсолютно невизначеним майбутнім, ось такі гасла:

«АТО — це чудова можливість почати робити щось вперше»

Або «АТО — це чудова можливість познайомитися з прекрасними людьми»? Якось дикувато звучить, хіба ні? «АТО дає чудову змогу позбутися зайвого багажу» — серйозно? В якийсь момент я змушений був припустити, що так, серйозно, і з найкращими намірами, але до кінця книжки мусив далі намагатися розшифровувати, з якими саме. Мій варіант — мета автора була пропедевтично-терапевтична, це певне звернення саме до таких людей з аудиторії, які описані у книжці (важливо, що все це люди молоді): спроба допомогти їм адаптуватися, сформувати ставлення до катастрофічних змін, що з ними відбулися, як до «нових можливостей». Решта читачів може хіба емпатично усвідомити, які саме це були зміни, але оці слогани, гадаю, адресовані не їм.

Останнє таке гасло, останні слова в книжці: «АТО — це чудова можливість відчути один одного і стати одним цілим». І якраз тут я нарешті зрозумів, що іще в цих формулах є дивним. Тільки в останній вперше виникає натяк на звернення до «всієї нації» (парадоксально, бо весь текст — це ж хроніки інтеграції, так би мовити), але цей процес залишається виключно «односпрямованим»: йдеться лише про всотування «емігрантів зі Сходу». Хоча особисто мені весь час здавалося, що в першу чергу «АТО — це чудова можливість відновити територіальну цілісність України та донести Україну до її східних кордонів»: принаймні саме такою була її очевидна мета. Але для героїв книжки Луганськ, безумовно, був втрачений одразу і назавжди.

Читайте також: «Точка нуль» Чеха: книжка, що розвертає обличчям до нас самих

Фото: franyk.com