Нові центри впливу: як культура розвивається за межами мегаполісів

Культура сьогодні – це не лише Київ і Львів, але і велика кількість інших регіональних центрів. Як там розвивається культурне життя? Які традиції та мистецькі практики формуються в локальних осередках? Хто вони – культурні герої своїх міст і спільнот?

Під час публічної дискусії «Культура поза столицею: нові центри впливу», засновниця Криворізького центру сучасної культури Катерина Левченко, голова культурної агенції «Терени» Тетяна Терен, співзасновниця Центру міської історії й мистецтва «Кімната» в Дрогобичі Юлія Дима та засновниця літературної платформи «Фронтера» і керівниця платформи «Алгоритм дій» Елла Яцута говорили про те, заради чого варто їхати до Луцька, Полтави, Дрогобича та Кривого Рогу, а також про зміни, які приносять локальні спільноти в уявлення про свої регіони і міста, як вони працюють зі стереотипами, формуючи нову культурну мапу України.

Модерувала розмову літературна критикиня і культурна менеджерка Тетяна Петренко.

Про регіони і стереотипи

«Чому ми організували цю розмову? У нас виникло відчуття, що хочеться, з одного боку, з кимось обговорити той досвід, який, зокрема, й наша агенція зараз має на Полтавщині. З іншого боку, хочеться бачитися і думати про те, як ми можемо не лише щось робити в наших регіонах, а робити разом уже на міжрегіональному рівні. Тому дуже сподіваюсь, що це буде постійна традиція», – зазначила Тетяна Терен.

За словами Тетяни, культурна агенція «Терени» сьогодні зосереджена насамперед на Полтавщині та ініціативах у цьому регіоні, однак не має регіональних обмежень. Адже йдеться загалом про децентралізацію культури, потребу в розвитку культурних ініціатив не лише у великих містах, але й у регіонах: «Стереотипи про Полтавщину знають усі. Адже імперія і колоніальний вплив дуже негативно позначились на регіон та посприяли появі цих стереотипів. Дуже часто я стикаюся з тим, що коли говориш «Полтава», то перша думка — це так звана Полтавська битва. І фокус уваги в історії Полтави і Полтавщини зазвичай теж перебуває саме на цьому періоді. Також очевидно, що часто можна почути щось зневажливе про галушки, шаровари, глечики. І насправді ми часто говоримо про те, що кожне явище має своє значення в історії нашої культури, але от через ту меншовартість, яку нам прищеплювали протягом століть, і через те, що намагалися національні культури применшити всіляко, так і вийшло, що у розмові про Полтавщину часто залишаються тільки ці явища».

Голова «Теренів» наголосила, що деколонізація у культурному аспекті — це ще й про повернення знань і любові до свого. Зокрема, на її думку, на Полтавщині є багато того, чим може пишатися – від високої народної культури, українського бароко та модерну до знакових постатей української культури: братів Кричевських, Олени Пчілки, Драгоманових, Григіра Тютюнника тощо: «Ми говоримо не про те, що ця культура — це лише галушки і глечики. Ми говоримо про те, що та культура, яка зберігається досі в нашому селі, яку можна знаходити в наших музеях, — це висока народна культура. І ми про це дуже мало знаємо»

Тетяна Терен каже, що стереотип про те, що Полтава — це лише історія так званої Полтавської битви, є для агенції дуже важливий фокусом уваги. І «Терени» планують більше працювати зі зламом в ХІХ-ХХ столітті, тому що саме в цей період на Полтавщині українська еліта вимріювала майбутню державу: «І коли ми думаємо про подружжя Русових, коли ми думаємо про Петлюру, про Міхновського, то у нашої команди просто перехоплює подих від усвідомлення того, що ці люди ходили вулицями Полтави і мріяли про те, якою буде наша держава. Тому в нашій роботі ми хочемо тримати фокус якраз на цих феноменах, на інших історичних періодах, на тих поглядах, які ми з вами десь знали, а десь забули. І ми віримо, що в такий спосіб ми повертаємо своє і повертаємо те, що в нас забирала, викрадала або переписувала імперія».

Співзасновниця Центру міської історії і мистецтва «Кімната» в Дрогобичі Юлія Дима розповіла, що це місто зазвичай асоціюється із виробництвом солі. Однак, Дрогобич має довгу та насичену історію та культурну спадщину. Після переїзду до Дрогобича у 2020 році вона відкрила для себе імена митців, які творили або ж народилися у Дрогобичі багато років тому. А також імена тих діячів, які зараз творять мистецьку сцену України, зокрема брати Сергій та Віталій Грехи, Дзвінка Загайська та інші. 

«І це те, що мене страшенно вражало. І те, із чим ми найбільше зараз працюємо у наших ініціативах — зі спадщиною, яку дав свого часу Дрогобич європейській культурній сцені. Бо я була в Парижі, Берліні та дивувалася, що ці люди знають про ці імена, а в моєму рідному місті про ці імена, на жаль, мало знають. І мені хотілося повернути їх усі на карту. Тому це, напевно, той феномен, який мене найбільше дивує і який я маю можливість і щастя розвивати в Дрогобичі», – ділиться Юлія Дима.

Засновниця літературної платформи «Фронтера» Елла Яцута розповіла про свій переїзд до Луцька, де вона вже 13 років живе та працює, та про стереотипи, пов’язані з містом та регіоном: «Про Луцьк насправді не так й багато є чогось, щоб ви могли заасоціювати з ним. І ось це одна з тих речей, з якою ми працюємо у Фронтері і в Алгоритмі дій. Бо багато хто говорить про Луцьк у прив’язці до купюри та Луцького замку. Ще прекрасно, коли працює асоціація, до прикладу, з Лесею Українкою. Але Луцьк ще має прекрасний музей Корсаків – музей сучасного українського мистецтва. Він чудовий і я раджу в нього завітати».

Засновниця Фронтери підкреслила, що її команда зараз багато працює над тим, щоб в Луцьку з’явилася мережа креативних хабів, де бізнес об’єднується з громадськими організаціями та культурними інституціями: «Якщо ми починаємо говорити про Луцьк, і ви приїдете до нас в місто, і ми вас проведемо цими різними локаціями, ми просто будемо постійно вас з кимось знайомити. Наприклад, з молодими людьми, які сьогодні хочуть відновлювати хіп-хоп. Або вас приведуть в вулицю Лесі Українки чи будуть розповідати про подвір’я скульптора Станіслава Старцевича, про якого багато лучан не знали, чи ж про будиночок Оксани Забужко… І це все речі про людей і про те, як сьогодні лучани працюють із цією пам’яттю і тяглістю. Тому що є багато місць, про які варто говорити та які варто відвідати».

Засновниця Криворізького центру сучасної культури Катерина Левченко підкреслила, що Кривий Ріг є найбільшим промисловим гігантом України, тож зазвичай викликає саме такі асоціації. Але, за її словами, його історичний контекст значно глибший, адже насправді місто було розбудовано коштом інвестицій європейських акціонерів з Франції, Німеччини, Польщі, а у XIX столітті в Кривому Розі були польські театри, покази мод тощо. Крім того, зі сталі з Кривого Рогу побудована велика кількість культурних пам’яток по всьому світу. І це те, чим українці та мешканці Кривого Рогу можуть пишатися.

Водночас місто стало колискою для багатьох відомих особистостей та культурних діячів. «Про це мало хто знає і на території України, і особливо серед мешканців Кривого Рогу. Тому наше завдання у Криворізькому центрі сучасної культури робити Кривий Ріг видимим на мапі України. Тому що від індустріалізації є не лише недоліки, пов’язані з екологією, а й багато переваг. Я дуже рекомендую спробувати індустріальний туризм, коли ви можете приїхати в Кривий Ріг і піднятися на гору з підвалів корисних копалин. В нас є затоплені кар’єри, де ви можете поплавати», – заначила Левченко.

Визначення пріоритетів і повернення імен

«Терени» наразі працюють над багатьма проєктами, однак хочуть збільшувати кількість просторів і платформ, завдяки яким виникає інтелектуальна енергія. Тетяна Терен каже: «У нас є відчуття, що в Полтаві бракує часто таких голосів, бракує, щоби туди приїжджало більше письменників, інтелектуалів, тому ми намагаємося робити наш внесок у цю справу». 

Зокрема, наразі «Терени» організовують на Полтавщині літературну резиденцію для авторів та авторок з інших регіонів. Крім того, у планах – створення другої вже мистецької резиденції. 

«Ми глибоко занурені у творчість і спадщину окремих великих культурних постатей, зокрема, це письменник Григір Тютюнник. Ми анонсували нещодавно запуск нашої літературної премії за найкращу українську книжку короткої прози. Також для мене дуже важливий формат наших експедицій і мандрівок регіонами. Ми пересвідчуємось на прикладі наших гостей у тому, наскільки важливо не просто прочитати про регіон, а особисто поїхати у Решетилівку, Опішню, Кобиляки, Шишаки, Зіньків і багато інших. Ми робимо також культурні мандрівки й для груп, і для митців, для авторів, корпоративні мандрівки. І дуже кличемо вас їздити нашими регіонами», – ділиться Терен і додає, що команді агенції важливо бачити на Полтавщині саме довготривалі ініціативи, тож наразі це і є найбільшою амбіцією «Теренів».

Юлія Дима поділилася своєю історією переїзду до Дрогобича. Там вони із чоловіком відкрили невеличку кав’ярню, основною метою якої було готування смачної кави, а другою — творення спільноти: «Ми зрозуміли, що багато дрогобичан між собою не знайомі. І ми робили події, виставки. У нас виставляються виключно художники родом з Дрогобича, це їхній простір. І, власне, ми працюємо з цими іменами. Але нам було дуже тісно там, тож ми відкрили другу кав’ярню-галерею, яка називається «Юна». Так називається вона не дарма. Бруно Шульц, відомий художник та письменник родом з Дрогобича, мав кохану, яку звали Юзефіна Шелінська, а він її називав Юна. І «Юна», власне, розміщена на цій вулиці де мешкала Юзефіна. Це вже більший, ширший проєкт. Він теж має дві функції: хороше українське крафтове вино та простір для подій у місті».

Дима каже, що мандрувала слідами Шульца в Парижі, тож його історія наштовхнула її на ще кілька імен дрогобичан-художників, які творили в Парижі. Тож вона зрозуміла, що живе у місті, яке має величезну культурну спадщину. І саме завдяки цьому виник проєкт Центру міської історії і мистецтва «Кімната», де існують два напрями — історичний та мистецький.

Один із проєктів «Кімнати» — мистецько-історичний проєкт «Райони говорять» історика Юрка Пецка, в основі якого лежать серії інтерв’ю з дрогобичанами про конкретний район міста. Другий проєкт — сайт із синагогами міста, яких там дуже багато: «Паралельно ми організовуємо різноманітні лекції, де намагаємося розповідати про імена, наприклад, про Даяну Райтер. Даяна Райтер народилася в Дрогобичі. Це перша жінка-архітектор, яка проєктувала в Кракові». 

За словами Юлії Дими, команда «Кімнати» намагаємося робити так, щоб дрогобичани більше та глибше пізнавали людей зі свого міста. Своєю чергою, у мистецькій частині «Кімната» працює з митцями, які роблять виставки спеціально під їхній простір. Остання виставка у «Кімнаті» була від Софії Короткевич, яка досліджувала землю Дрогобича.

Елла Яцута розповіла, що «Алгоритм дій» намагається створити у Луцьку середовище та інфраструктуру для людей, які хочуть реалізувати свою мрію, амбіцію чи ціль. Важливо, щоб вони реалізовували їх саме в Луцьку: «У нас є кілька фокусних проєктів, які об’єднують навколо себе різні спільноти і організації. Перший з них — це центр розвитку креативних індустрій «Або Або». Це буде місце, де ми працюватимемо із залученням інвестицій в регіон. Тут поруч із великим подієвим майданчиком, аналітичним центром будуть працювати також культурні студії які на сьогодні мають потенціал створювати проєкти міжнародного рівня та працювати на рівні культурної дипломатії. Другий хаб буде спрямований на роботу з медіа, перекладом і літературою».

Ще один великий проєкт, із яким працює «Алгоритм дій»  — Луцький науковий парк, створений у партнерстві з ГО «Брейншторм» та Малою Академією Наук для підтримки інженерів, науковців та розробників. За словами пані Елли, «Алгоритм дій» бачить своєю місією створення таких просторів. Водночас вона наголосила, що не будівля творить середовище, а люди в ній творять його. Тож велику увагу команда приділяє саме зв’язкам між людьми.

Також розповіла й про літературну платформу «Фронтера», у межах якої у Луцьку проводять не лише літературний фестиваль, а й багато інших проєктів: «Ми робимо великий ухил на міжнародну діяльність. Ми багато працюємо з тим, як будувати образ України за кордоном, як знайомитись з Україною сьогодні, як вчитися говорити про Україну, як будувати зв’язки з культурними інституціями інших країн».

Завдяки нетворкінгу вдалося створити проєкт «Дім Пако» у Луцьку, який функціонує у родинному будинку письменника та перекладача Юрка Покальчука. 

За словами Катерина Левченко, центр прагне зробити Кривий Ріг видимим не лише на українській, а й на світовій культурній мапі: «Я абсолютно впевнена, що після великої перемоги це буде реальністю. А зараз ми фокусуємося на тому, щоб зробити Кривий Ріг видимим на культурній мапі України і розвивати креативний потенціал міста. В нас є кілька напрямів роботи. У першу чергу ми, працюємо зі спільнотами, щоб Кривий Ріг розвивався як місто, як суспільство. Ми намагаємося створювати місця, де спільнота може говорити, обмінюватися досвідом і так далі. У нас є формат культурної п’ятниці, де раз на місяць ми зустрічаємося в неформальній атмосфері для того, щоб розширити свій нетворк у сфері культури. В нас є книжковий клуб, який має до 50 учасників різного віку. В нас є різноманітні арттерапевтичні воркшопи тощо. Все те, де ми гуртуємо спільноту». 

Крім того, центр має проєкти, які його команди привозить до міста. Завдяки цьому вдається міксувати зіркові імена культурних діячів з інших міст України з іменами діячів Кривого Рогу і, таким чином, створювати майданчик для обміну досвідом та робити імена художників, художниць, культурних менеджерів і менеджерок з Кривого Рогу популярними. 

Загалом Криворізький центр сучасної культури вже три роки поспіль проводить до 100 подій на рік, має принаймні п’ять постійних проєктів та працює в усіх секторах культури та мистецтва. Крім того, команда посилює міжнародні зв’язки та поширює українську культуру назовні. Зокрема цьогоріч центр став імплементуючим партнером національного стенда на Венеційській бієнале.

Про взаємодію та конкуренцію

За словами Тетяни Терен, проблема взаємодії між організаціями є викликом та вважається однією з найбільших, що наразі є в роботі культурних інституцій на рівні регіонів: «У випадку Полтавщини в нас також був такий період… Для мене першим відкриттям стало те, наскільки наші мережеві зв’язки різних регіонів розірвалися після 2022-го року. Ті зв’язки, які я особисто мала у Полтаві, розірвані, тому що частина людей пішла на фронт і сьогодні захищає Україну. Частина людей, яка раніше в культурі була, зараз має інші пріоритети».

На її думку, в українського суспільства є багато різних історичних травм, які впливають на те, що воно більше схильне конкурувати, ніж партнеритися і одне одному довіряти: «Тож виникає питання: а що ми можемо зробити? Ходити, пити каву з усіма, принаймні говорити і пропонувати, що ми є поруч і пропонуємо щось робити разом… Ці питання треба досліджувати, але головне завдання будь-якої культурної інституції сьогодні — це створювати ті майданчики і платформи, де може відбуватися ось ця розмова, де люди можуть обмінюватися ідеями, пити каву і розуміти, що коли ми робимо щось разом, то ми робимо щось більше». 

Схожу думку висловила і Юлія Дима, яка розповіла, що у Дрогобичі близько 70 000 населення. Однак, на цю чисельність людей місто має дуже мало ініціатив: «Однією з практик, яку ми собі придумали, є спільнота Друзів кімнати. Для мене це є про мережевість. Це люди, які підтримують кімнату з щомісячним внеском у 200 грн. Станом на зараз цих людей 85. І найважливішою для мене частиною є, власне, те, коли ми збираємо цих людей. Наразі в нас була одна зустріч, але це було просто фантастично, бо 70 000 населення і начебто всі всіх мають знати. А виявилося, що всі всіх не знають. І я помітила, як багато міжгалузевих зв’язків утворилося в рамках цієї зустрічі».

За словами Елли Яцута, партнерство і взаємодія — це річ, яка в довготривалій перспективі працює набагато сильніше, аніж конкуренція, але вона потребує й значно більшого ресурсу: «Ми вже змогли напрацювати велику кількість проєктів і маємо дуже чіткі аргументи того, що коли ти працюєш з кимось, ти маєш вдвічі більший від цього ефект: масштаб, впізнаваність, якість, експертизу, видимість, охоплення…». 

Однак, на її думку, така взаємодія потребує системної роботи та розуміння не лише стратегічних планів одне одного, а й операційних, щоб кожна з організацій розуміла, де вони можуть одна одну підсилити: «Тобто це настільки тісна взаємодія. І вона потребує уваги до партнера. Вона потребує інвестування часу в це, цікавості й готовності взаємодіяти… Якщо ви хочете побудувати партнерство, то це стратегічна, системна, постійна робота про увагу, взаєморозуміння і готовність чути один одного, взаємодіяти, підсилювати, знати своїх і партнерів цілі та завдання».

Катерина Левченко розповіла, що схожих на центр інституцій, які б займалися сучасною культурою, у Кривому Розі немає. Тож центр партнериться з іншими громадськими організаціями та локальними бізнесами. 

Що спонукає повертатися до коренів

«Коли ви їдете цією дорогою до Полтави, ви проїжджаєте поле так званої Полтавської битви. Я стараюсь вже навіть не говорити Полтавська битва, битва під Полтавою, змінювати трошки ці назви. Але це були саме ці поля, ці гектари, де відбувалися події на початку XVIII століття. І саме в той момент, у квітні 2022-го року, на тих самих полях українські захисники будували нові оборонні споруди. І ось це якесь паралельне існування історії в нашому просторі мене тоді дуже вразило», – зазначає Терен.

Вона додає, що наратив Полтавської битви досі головний: «Можливо, тут у залі ще є ті, хто в шкільній програмі вчили поему Пушкіна і на ній будували свої знання про ту битву і про вибір Мазепи. І коли ще ці наративи для когось існують, і хтось величезну трагедію в нашій історії досі називає перемогою, а в цей час наші захисники будують ось ці оборонні споруди проти того ж самого ворога. І це потрясіння було таке велике, що в мене з’явилося багато питань до себе».

За словами пані Тетяни, з початку російського вторгнення до України у 2014 році у неї та багатьох інших українців, крім важливості національної ідентичності, постало ще питання ідентичності локальної. Адже саме вона розширює і масштабує усвідомлення своєї ідентичності національної: «Наприклад, Григір Тютюнник — це прямо борг з дитинства, студентських років, тому що я народилася в сусідньому селі. І завжди знала, що рано чи пізно мені треба буде до цього повернутися і це мене не омине. З іншого боку, з 2014 року весь час виникає запитання до себе про те, де ти можеш бути кориснішим. І ми можемо бути кориснішими і в наших великих містах, де ми робимо дуже важливі справи. Але ось ця робота в регіонах, віддавання туди сили, своїх якихось знань, зв’язків і досвіду, — сьогодні мені здається пріоритетною».

Юлія Дима, перед тим, як оселитися в Дрогобичі, подорожувала малими містами України. Але саме з Дрогобичем відчула особливий зв’язок, адже вона звідти родом. Тож природним було повернутися до витоків та свого коріння: «На той момент я ще не знала, що по батьковій лінії моя родина мешкає в Дрогобичі з 17 століття. І це теж дало мені таку кореневість і дуже укріпленість в тому, що я роблю, як віддати данину своїй родині».

За словами Елли Яцути, розвивати локальну культуру її спонукали дві речі — любов та борг: «Коли приїхала сюди вперше, то сказала, що буду тут жити. Я його відчуваю, знаю, ціную, розкриваю, досліджую і розповідаю. А історія про борг — це історія про моє рідне місто, тому що я сама родом з містечка Дубровиця. Це Рівненська область і найближча книгарня від Дубровиці до Івано-Франківська була за дві з половиною години їзди автівкою. І чому ця історія про борг? Тому що я маленька не мала змоги у своєму місті купити десь книжку. А для мене це була страшна прикрість».

Своєю історією поділилася й Катерина Левченко. Вона розповіла, що мріяла поїхати з Кривого Рогу, бо тоді всі так мріяли. Але після переїзду до Києва вона відкрила для себе світ мистецтвознавства та захопилася ним: «Тож я працюю в культурі з 2015 року, але коли почалося повномасштабне вторгнення, я серйозно подумала, що Києву я не потрібна. А от Кривому Рогу я дуже потрібна, тому що ми не можемо втратити Кривий Ріг так, як ми тимчасово втратили Донецьк, Луганськ, Маріуполь. І для мене робити культуру в Кривому Розі — це про людську гідність, коли ти маєш право і можливість відвідувати найкращі культурні події в себе вдома».

До дискусії також долучилася Єлизавета Даценко — етнологиня, яка досліджує Черкащину. Регіон для неї не просто академічний інтерес — це її батьківщина. Кілька років поспіль вона їздить в експедиції селами Черкащини разом із татом, збираючи матеріал і шукаючи власне коріння. Результатом цих пошуків стало придбання та реставрація старої хатинки в селі Мліїв.

На її основі Єлизавета розвиває культурно-туристичний проєкт «Хатинка мрії», мета якого — показати Черкащину з несподіваного боку. За її словами, більшість людей знають хіба що про Канів та Шевченка, тоді як регіон має значно більше історії та цінності. Наприклад, на початку XX століття тут налічувалося понад 8 000 вітряків — найбільше в Україні, — хоча сьогодні діє лише близько 16–18 з них. Цікавою сторінкою є й історія родини Яхненків-Симиренків — меценатів, які діяли саме в селі Мліїв, проте їхня резиденція досі потребує уваги та відновлення.

У «Хатинці мрії» Єлизавета проводить невеликі події, присвячені традиційним українським святам: нещодавно відбулося відтворення великодньої обрядовості, наступними стануть Івана Купала та Покрова. Головна ідея — не просто зберегти традицію, а практикувати її, адже, як переконана дослідниця, традиція живе лише тоді, коли «її живуть».

Читайте також: Що і як читає Черкащина? — з’явилося дослідження про книгарні області