Новинки від OVO, які ми встигли прочитати перед наступом

Цей огляд був дописаний на початку лютого 2022-го – і зараз, коли гостра фаза російсько-української війни змінила життя чи не кожного українця та українки, читати його незвично, адже не так давно проблемні моменти літературного дискурсу відійшли на другий план. Якою будуть сучасна українська література та літературна критика «після Бучі», зараз спрогнозувати важко: можливо, ми більше ніколи не писатимемо хуліганських рецензій про авторів сучукрліту? Тим більше якщо врахувати, що багато хто з них бере активну участь у війні на різних фронтах, як, скажімо, фігуранти цього огляду (Павло Матюша та Віктор Янкевич служать у ЗСУ, а Тетяна Саніна займається волонтерською діяльністю та перекладає західних аналітиків, які пишуть про військові дії на території України).

Утім, літературні перепалки в соцмережах час від часу спалахують і зараз, на читацьких групах з’являються відгуки про книжки, анонсуються нові книжки, публікуються рецензії, провадиться набір груп у літшколах. Здається, це свідчить, що літпроцес, змінюючись і модифікуючись, повертається до нормального життя, тому пригадаймо, які проблеми цікавили нас до 24 лютого, – хоча би для того, аби з’ясувати, чи турбують вони нас досі.

Замість досьє

У 2020 році в багатьох довколалітературних установах можна було побачити календар «Literature illustrated» – із фотографіями сучасних українських письменників, задуманими як еротичні. Дехто, щоправда, тримав календар увесь рік відкритим на серпні (здогадайтеся, чому), але загалом там точно було 12 авторів сучукрліту, деякі з них топлес. У 2021 році гендерна справедливість перемогла, і до календаря потрапили й жінки-письменниці (хоча топлес не було), а на обкладинках свіжонадрукованих книжок частіше стало з’являтися речення «Видано у співпраці з Літературною агенцією OVO». Після того, як під патронатом цієї агенції українські поети читали вірші в салоні літаків під час польоту, а книжки, видані клієнтами OVO, потрапили до списків «Книги року ВВС», причетні до літературної сфери люди просто мусили дізнатися про проєкт. І, звісно, зацікавитися, як працює перша в Україні літературна агенція й кому дає путівку в письменництво. Я – одна з цих людей.

Те, що OVO як літературна агенція має великі амбіції щодо промоції нових імен сучукрліту та популяризації вітчизняної книжки загалом, – очевидний факт. Приміром, у одному з інтерв’ю виконавча директорка й засновниця агенції Вікторія Ма говорить про те, що їхня місія – відкрити світові українського Нобеля з літератури. Уже згаданий календар «Literature illustrated» є нічим іншим, як ненав’язливою спробою створити власний канон сучукрліту. Поруч із Юрієм Андруховичем чи Оксаною Забужко у календарі опиняються невідомі широкому загалу автори чи авторки, а все завдяки кому? Правильно, агенції OVO! Отже, із агенцією добре мати справу.

Агенцію OVO було засновано 2019 року, і вже той факт, що вона існує досі, – неабияка перемога для сучукрліту.

Окремі літагенти в нас, звісно, і раніше були, але не настільки розкручені (це при тому, що жодного помітного зашквару довкола OVO досі не сталося). На сайті агенції вказано розцінки на послуги, що включають рецензування рукопису; літературне редагування; підбір та ведення переговорів з видавництвом; укладання угоди з автором на представництво його інтересів за 30% від гонорару видавництва, організацію інфоприводів, публікацію рецензій тощо. Таким чином, кожен платоспроможний автор має шанс завдяки OVO потрапити до лав українських письменників (експертний відбір існує, але я не маю даних про тексти, які його не пройшли, тому приймаю на віру тезу, що в друк за сприяння агенції потрапляють лише найкращі запропоновані твори, а слабші лишаються за бортом). Це, поза сумнівом, полегшує шлях письменника-початківця, який не мусить «пробиватися» сам, а покладається на фахівців; відомому автору чи авторці більш статусно делегувати ці повноваження (перелік авторів-клієнтів можна також знайти на сайті).

Торік агенція сколаборувала з новоствореним видавництвом «Фенікс», започаткувавши амбітний проєкт «Українська сучасна література: Нова хвиля ХХІ» (30 книжок клієнтів OVO до дня 30-ліття незалежності України). Акції OVO ми бачимо на літературних фестивалях, презентації авторів відбуваються в різних містах України. Діяльності агенції не перешкодив карантин, працюють вони і зараз, під час масштабного вторгнення РФ. Є всі підстави припускати, що завдяки активності команди нам скоро дивно буде бачити в сучукрліті новинки, опубліковані не в супроводі агенції, тому стару учнівську приказку можна переробити на новий лад: «Не знаєш OVO – сиди вдома!».

Одначе лишається ще одне важливе питання – художньої якості опублікованих творів. Звісно, її складно виміряти однозначно, як і перечитати всіх авторів агенції, тож довелося піти шляхом компромісу й обрати три тексти, що так чи інакше дадуть уявлення про тематичне коло та рівень письма членів #ovofamily. Отож, їх буде троє.

Фанат антиутопії

Павло Матюша. Коло з крапкою (цикл новел). К. : Видавництво «Фенікс», 2021.

Павло Матюша, здається, є одним із найбільш видимих авторів агенції. У його доробку – дитяча книжка «Вієчка», збірка поезії «Париж. Сплін» та дебютний роман «Кокліко», із яким 2021 року автор виграв Book Pitch від Одеського міжнародного кінофестивалю та Книжкового арсеналу.

Судячи зі нової (хоч і написаної ще 2008 року) книжки «Коло з крапкою», найбільше натхнення для творчості автор здобув, коли кілька років працював у Верховній Раді України. Дія оповідань так чи так пов’язана з цим місцем, що для пересічних громадян, як стверджує Матюша, лишається «за важкими темними кулісами», а тому тільки він здатен провести читача таємними кулуарами й показати наймерзенніші секрети цього кубла корупції та аморальності.

Проте якщо врахувати, що інтимні подробиці життя депутатів аж до листування з повіями постійно мусуються в соцмережах, а засідання комітетів транслюють на відкритих ютубканалах, ексклюзивність пропозиції дещо нівелюється. Тим більше, що у версії Матюші депутати цілком карикатурні, а засідання більше подібні до пародії на радянські партзібрання:

«– Дякую, Несторе Петровичу. Мені дуже кортіло б знати, чи поправки Бориса Тадейовича подані для того, щоб дійсно допомогти селянам, чи лише з тим, щоб відкраяти від загального пирога депутата Багатія? Бо мені достеменно відомо, що у зятя вельмишановного Бориса Тадейовича є низка крупних сільськогосподарських підприємств у декількох регіонах країни.

…

– От і добре. Тож ходімо завершувати це засідання, мій любий перший заступнику. Приємно усвідомлювати, що ми легко знаходимо спільну мову, попри партійну приналежність». тощо.

Читати це нестерпно нудно, але, на щастя, автор не зловживає такими сценами. Його відверто більше приваблює екшн, а ще – формат дива! Нічим іншим, окрім дива, не можна пояснити, приміром, колізію героя оповідання «Homo soveticus», відставного 50-річного військового Романа Тихолаза, якого несподівано на вулиці підстерігає неймовірно ефектна жінка в золотистому «мерседесі» («її аромат був з тих, що сняться морякам, які заходять у тропічні порти Барбадосу. Все аж світилося шиком, впевненістю і владою»). Раз – і персонажа обирають до парламенту; за вимогою однопартійців він вносить на розгляд Ради певний законопроєкт, унаслідок якого… активізуються дії Росії проти України! («Неймовірно, що за ці роки вже сталося немало з того, про що я тоді фантазував з острахом», – зізнається в передмові Павло Матюша, натякаючи, що не тільки Оксана Забужко заздалегідь передбачила військову агресію з боку Москви). Словом, Роман Тихолаз погано закінчив, а виною всьому – таємна, надзвичайно могутня організація, яка тримає у руках владу над усім світом («Франклін був таким, як ми. Маркс і Ленін втілювали наші ідеї в життя. Такі, як ми, створювали масонські ложі, так само, як і буржуазні революції – наш витвір»).

Так стає зрозуміло, що оповідання Павла Матюші – не банальний реалізм, а похмура антиутопія з елементами фантастики й психологічного трилеру!

І це було би прямо супер, якби автор не просто нагнітав страшне, сумне і таємниче, а мав продуману й зрозумілу модель художньої дійсності. Тим часом за натяками й хаотичними діями персонажів сенс зображуваного втрачається. Скажімо, в оповіданні «Алгоритм патріота» на народного депутата Максима Рудольфовича скоюють замах прямо на трасі: автівку, у якій водій Вася везе п’яного депутата, розстрілюють із автомату Калашникова! Дивом урятований депутат забирає родину й тікає на Кубу, потім потрапляє до Італії, а потім… повертається до Києва як нічого не було. Лишається незрозумілим, хто стріляв, чому стріляв, а головне, чого не довів справу до кінця (підозрюю, усе було задумано винятково заради еротичної сцени з гарячою кубинкою, але це не точно).

Ясна річ, залучити до справи таємну організацію – романтичніше, ніж вигадувати раціональне пояснення тому, що відбувається. Її діяльність ми знову бачимо в оповіданні «Нестор Петрович». Твір починається з того, як голова парламентського комітету з питань природних ресурсів Нестор Петрович звільняє з роботи «наглядача» комітету Миколу Станіславовича, а закінчується тим, що вбрані в довгі накидки з глибокими каптурами народні депутати кидають Нестора «в темний вир разом з кайданами, разом з  повною головою сплутаних думок і повним ротом благальних слів»…

Апофеозом теорії змови стає останнє оповідання збірки «На ранок після потопу», у якому автор переносить нас у далеке майбутнє – початок 22 століття. Але не переживайте: Верховна Рада України існуватиме й тоді! Тяжкий морально-етичний конфлікт спіткає в цьому тексті молодого працівника візового відділу: в умовах стрімкої тоталітаризації суспільства йому доведеться опиратися… вакцинації! Так ми остаточно переконуємося, що Павло Матюша ще 2008 року передбачив майбутнє і змалював першого антиваксера.

Його персонаж безпомилково розуміє, до чого насправді веде експеримент, спрямований нібито на розвиток соціального здоров’я: «введення у  кров контрольованих мікророботів у формі вакцини перетворювало людину на слухняний аппарат»!

Рятуючись від лихої години, герой летить до Парижу, але там його наздоганяє епідемія, що охопила весь світ: «Уражаючи органи людини, напасть спричиняла їхнє роздвоєння, що провокувало подальшу дисфункцію і страшні наслідки». І о жах, через хворобу в головного персонажа «від дітородного органа почав відпочковуватися відросток»! (Зважаючи на доведені пророцькі здібності Павла Матюші, я би на місці антивакцинаторів замислилася…) Зрештою, після багатьох нещасть герой стає… письменником. Ну тобто як письменником: отримує мандат на створення особливих слів, що вводять під гіпнозом людям, на яких не діє вакцинація.

Читайте також: Паризькі штуки, плинність і сплінність у поезії Павла Матюші

Прикладів цих слів у оповіданні не наведено, але я певна, що то були якісь особливі й незвичайні рядки, чимось схожі на письмо самого Павла Матюші, який висловлюється дуже метафорично й не вживає в простоті жодного слова. Замість «вони йшли з роботи о шостій» він пише «решта полишала свої місця з останнім кроком секундної стрілки, перш ніж годинникова і хвилинна розтягувалися у вертикальному шпагаті»; замість «у кишені лежав паспорт» – «у правій внутрішній кишені серце грів документ, що посвідчував особу на території України» (серце зліва, але це я вже точно чіпляюся до дрібниць). Навіть телефон у нього не телефон, а «шматочок нашпигованого електронікою пластику», який не дзвонить, а «труситься у віброкорчах».

Особливої майстерності автор досягає в еротичних сценах: «Двері кімнати розчинилися перед шоколадно-білою парою. Нічна прохолода з балкона розгорнула їм свої обійми. Щось схоже на сльозинку прокотилося щокою Вероніки, коли вона розщібала застібку на сукні й оголювала плечі. Очі навпроти дивилися на неї не кліпаючи» (ні, на Золотий хрін не номінували, бо до діла так і не дійшло – Вероніка випила отруєного шампанського). Назагал Павло Матюша схильний до філософських роздумів і екзистенційної туги: «Не варто нарікати на долю, бо долі немає. Є лише марево існування, привид буття і неспокій очікування. Невже ти не відчуваєш, як щовечора волосини в носі починають тремтіти у передчутті невідворотного? Це вічність дихає на тебе, хоча ти вже давно спиш» тощо.

У принципі, коли читаєш книжку «Коло з крапкою», добре розумієш, чому у відповідь на бажання бути почутим Павло Матюша отримував «бетонне мовчання …від видавців, яким надсилав рукопис». Знадобилося цілих 12 років і поява літературної агенції OVO, аби ці тексти нарешті дійшли до читача, що, безперечно, доводить: коли людина хоче стати письменником, ніщо не здатне її зупинити!

Купити книжку.

Професійна медіаторка

Теа Саніна. Танець дикобразів. Історія однієї медіації. К. : Фенікс, 2021.

Інша авторка проєкту OVO Теа Саніна прийшла в сучасну українську літературу… з медіації. Тоді як до психотерапевтів ми вже звикли й відвідуємо їх буденно між роботою й супермаркетом, медіатори в житті більшості громадян України ще не з’явилися. Якщо вірити післямові авторки та інформації, уміщеній за qr-кодами наприкінці книжки, ці фахівці незамінні при врегулюванні конфліктів у родинах і допомагають налагодити комунікацію та домовитися щодо немайнових і майнових правовідносин. Якщо вірити книжці, успіхи в них такі собі.

В основі сюжету дебютної повісті Теа Саніної – один епізод роботи медіаторів із подружжям Коваленків. Пара приїхала до Києва з Маріуполя на початку російсько-української війни – і в їхніх взаєминах усе погано (танець дикобразів – це коли хочеш зігрітися, але колеш іншого своїми голками). Паралельно розкриваються лінії самих медіаторів – юриста Дмитра та психологині Варвари, – і слід визнати, що вони часом цікавіші за історію Марії і Марка, із якої авторка витискає все, що можливо, уже на перших 30 сторінках тексту, а далі просто повторює те, що ми вже знаємо, намагаючись показати, наскільки жахливою є їхня ситуація.

Ситуація, якщо коротко, така: Марія та Марко познайомилися ще у школі; пізніше одружилися; він відразу поїхав «працювати кудись за контрактом на якийсь секретний проєкт»; повернувшись, став аб’юзити дружину («Яка ж ти у мене страшненька й кривенька» тощо); Марія знайшла коханця, але повернулась і завагітніла від Марка. Коли в Маріуполі почалися обстріли, родина спішно виїхала в Київ, але все й далі не лагодилося.

У жінки була післяродова депресія, чоловік то пив, то вдавався в релігію, то піднімав на Марію руку, поки дружина не спробувала отруїтися… І от – вони на прийомі в медіаторів: «соціальна служба направила Марію і Марка із запитом залагодити конфлікт у сім’ї», погрожуючи відібрати (?) дитину. «Два м’яких крісла, в яких можна розслабитись, але не заснути, більш стриманий диван з м’якими подушками та дошка для маркерів», уважні й турботливі Варвара з Дмитром, які довго й проникливо обговорюють з Марією й Марком їхні проблеми…

Тут доречно буде нагадати, що дія повісті відбувається в наш час в Україні, а твір Теа Саніної позиціонується не як фантастика, а як психологічний реалізм. Проте навіть якщо не бути причетним до сфери захисту прав дітей, а просто дивитися часом новини або мати дещо маргіналізованих сусідів, неможливо повірити в те, щоб українська соціальна служба мала час і натхнення спеціально займатися родиною переселенців із Маріуполя та спрямовувати їх на психологічні екзерсиси. Реальні українські органи опіки не мають ні ресурсів, ні дієвого механізму навіть для захисту дітей із родин, де регулярно відбувається домашнє насильство, а батьки зловживають алкоголем і наркотиками чи вчиняють кримінальні дії. Тому малопереконливою (а скоріше механічно запозиченою з американського кінематографа) видається змальована Саніною ситуація, коли «приставуча тітка із соцслужби» що два дні ходить перевіряти, чи триває в будинку ремонт, який змусили робити Марка (!). Дочку головний персонаж, до речі, обожнює й матеріально забезпечує.

Отож, у романі Саніної не йдеться про драматичне протистояння із соцслужбою, як, скажімо, в історії матері-одиначки з серіалу «Maid» («Покоївка»), якою ми всі переймалися минулого року. Мета авторки видається рекламною: показати роботу медіаторів, які старанно намагаються врятувати родину. І читачеві, якого не цікавить кореляція тексту з реальністю, такий хід може видатися цілком оk.

Зрештою, правдива соціалка до снаги не кожному, а лайтова версія чужих страждань, з одного боку, приємно лоскоче нерви (у щоденнику Марка є навіть матюки!), а з іншого – дозволяє затишненько загортатись у плед. Цьому сприяє і стиль Саніної – солодкавий, із надміром епітетів: «За вікном розкошує гаряче липневе сонце, заливаючи кабінет живим калейдоскопом сонячних зайчиків. …На дивані, чемно підібравши ноги, сидить Варвара – рудоволоса медіаторка тридцяти років у легкій приталеній синій сукні, подолом якої розсипано дрібні червоні квіти» тощо.

Варвара, до речі, протягом усього розвитку дії перебуває в перманентному шоці від історії Коваленків (тут міг бути мем «а ти точно медіатор?»), тому не дивно, що ніякого успіху наприкінці роботи з парою не помітно. В останній розмові Марко говорить, що ненавидить Марію, але не може піти, бо в них тепер дитина, а Марія – що їй гидко дивитися на чоловіка, але нікого, крім нього, вона не знає. У «дорослій» соціалці наступним епізодом була би «розчленьонка», але в «Дикобразах» Коваленки просто прощаються з медіаторами, а ті, безтурботно дійшовши висновку «вони дорослі люди і дадуть собі раду, а ми зробили все, що могли», їдуть у кіно. Класні фахівці, звертайтеся.

Купити книжку.

Детективник-хуліган

Віктор Янкевич. Тачки і тьолки. К. : Фенікс, 2021.

Третій герой нашого огляду в літературу прийшов, як виявилося, ще 2018-го – і за чотири роки надрукував 5 книжок у видавництві «Навчальна книга – Богдан» (один любовний роман і 4 детективи, про які маестро Кокотюха відгукується загалом схвально, хоч і без надмірного захвату). Не маю сумніву, що ці тексти молодого письменника з Кременця, що на Тернопільщині, знайшли свого вдячного читача, одначе я, до сорому сказати, досі навіть не знала про Віктора Янкевича, члена Національної спілки письменників України з 2019 року. Лише завдяки його участі в проєкті агенції OVO я дізналася про існування автора та пишу про цю книжку!

Повість «Тачки і тьолки» – історія життя такого собі Романа з Кременця, розказана ним самим, – спричиняє дежавю, адже історії хуліганів зі спальних районів ми вже неодноразово читали. (Не можу судити про ступінь автобіографічності, одначе видається, що Віктор Янкевич, як і попередні автори цього огляду, не надто виходить за межі власного життєвого досвіду.) Основна дія відбувається наприкінці 2000-х, але з умовними «Пациками» Анатолія Дністрового тут є багато збігів: чуваки так само хочуть жити красиво й заможно, багато бухають, міняють тьолочок, устряють у бійки й усілякі інші неприємності. Звісно, за показної брутальності головний герой Роман має одне велике світле кохання, проте доля постійно їх розводить…

Можна було би обуритись, мовляв, для чого вчергове актуалізувати «блатну романтику», одначе простіше змиритися. Оскільки «пацики» нікуди не поділися з нашого суспільства, кожне нове покоління українських письменників даватиме парутрійку авторів, які правитимуть про розборки на районі, «понятія», трагічну любов та заточку під ребра.

Персонажі Янкевича в цьому плані виглядають цілком реалістично: скажімо, на відміну від персонажів Дністрового, Роман слухає не AC/DC чи «Rolling Stones», а Висоцького й Міхаіла Круга, а ще обожнює серіал «Бандітскій Пєтєрбург» і «Московську» ковбасу.

Є й інші значущі відмінності в парадигмі персонажів. І це насамперед ставлення до способу заробляти на життя. Омріяна тачка, символ успіху, навіть не снилася хлопцям із малозабезпечених родин 1990-х (якщо вони, звісно, не ставали справжніми бандитами), тоді як герой Янкевича в доволі молодому віці заробляє на власне авто чесною працею. (Бухгалтером у Кременецькій «Профдезинфекції» у сучукрліті ще ніхто не працював!) Узагалі Роман не боїться роботи, а от випадок, коли довелося йти на гопстоп (пограбувати хлопця на вулиці), його сильно фрустрував. Моральний конфлікт повісті, власне, і полягає в тому, що персонаж уже не хоче жити «по понятіям», однак інерція кримінальної романтики тягне його на слизьку доріжку.

Голосом здорового глузду в «Тачках і тьолках» виступають жінки.

Зісно, не всі. Окремі з них лишаються класичними самицями, яких цікавить тільки виставити чувака на бабки. Такою є перша постійна партнерка Романа Ірка. Персонаж тяжко переживає її зраду. Лейтмотивом у моменти розчарувань лунає думка про те, що тачки значно кращі й надійніші за тьолок.. Дружина Юля та кохана Леся постійно наполягають на тому, аби Роман змінив спосіб життя, перестав «бухати і човптися». Здається, усе до того й іде, однак, як у нормальній хуліганській мелодрамі, в останній момент стається фатальна випадковість…

Роман Віктора Янкевича читається легко, оскільки ні наратор, ні його друзі не обтяжені надмірним інтелектом і не схильні до філософських роздумів. Нагадаю ще раз, що твір реалістичний у плані зображення типажів, тому Роман утілює пересічні «маскулінні» риси: оцінює цицьки й дупці всіх дівчат довкола чи вмикає «Домострой», коли партнерка буває невідповідно «одіта, якщо це можна назвати одягом». Не кожен сучасний читач, а особливо читачка, готові провести кілька годин у компанії подібних персонажів, але я певна, що «Тачки і тьолки» знайдуть свою аудиторію.

Купити книжку.

Тут могли би бути якісь висновки, але наразі я маю тільки питання, інспіровані, звісно, війною, яка триває, а також тим, що літературна агенція OVO продовжує свою роботу й, зокрема, готує до друку аж три нові книжки. Головні питання, згрубша, такі: чи буде український читач зацікавлений у проаналізованих і подібних до них текстах зараз і далі в перебігу війни та після перемоги? Чи зосередиться сучукрліт тільки на текстах про російсько-українське протистояння (тоді більшість «невоєнних» текстів опиняться поза дискурсом)? Чи, навпаки, «невоєнні» твори матимуть попит, бо нервова система пересічного читача не здолає постійної включеності в трагедію? Чи будемо ми говорити про художній рівень текстів сучукрліту, чи критикувати написане українською за замовчуванням стане некоректно? Чи збільшиться вага ідеологічного наповнення текстів, відповідно зменшуючи шанси суто розважальних творів? Літературна продукція клієнтів OVO цікава в цьому плані завдяки тому, що представляє найрізноманітніших авторів і може служити певною репрезентативною вибіркою щодо тем, стилю та рівня майстерності.

Читайте також: Ми помрем не в Парижі: емігрантські історії Ірини Жураковської