«Одного разу в Голлівуді»: Чи варто читати Тарантіно, якщо можна подивитися

Квентін Тарантіно, Одного разу в Голлівуді / переклад Олега Колесникова, – А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2022 – 320 с.

Досягнувши олімпійських вершин у своєму медіумі, знамениті митці часто почуваються скутими його межами і прагнуть за них вийти. Письменники йдуть у музиканти, музиканти – в художники, а кінематографісти стають літераторами. Коли культовий режисер Квентін Тарантіно оголосив, що невдовзі випустить свій перший роман, світ зрадів, але навряд чи здивувався. Минуло кілька років – і ось перед нами «Одного разу в Голлівуді»: тепер – книжка. Чергова новелізація, хай і зі славнозвісним іменем на обкладинці, чи щось більше?

Відомий ґеймдизайнер Хідео Коджіма стверджував, що його тіло на 70% складається з кіно. Потужне співвідношення, але тіло Квентіна Тарантіно, мабуть, складається з кіно на всі 100%. Воно й не дивно: адже всьому, що він знає, Квентін навчився з кіно. Прикметно, що майбутній режисер світового рівня навіть школу до пуття не завершив. Він кинув навчання у свої 15 років і став працювати білетером у… порнокінотеатрі. Згодом перейшов на роботу у відеопрокаті, а звідти поступово пробився до Голлівуду. Весь цей час молодий Квентін ненажерливо поглинав фільми – гарні, погані, дорогі, дешеві, знамениті й нікому не відомі. Він ніколи не розділяв стрічки по високих та низьких полицях. Чистий кінематограф – ось що його завжди цікавило. Ставши режисером, Квентін Тарантіно проявив себе як справжнє дитя постмодернізму. Дерріда йде до біса! Світ – це не текст. Світ – це кіно.

Визначальними рисами тарантінівської режисури стали пастиш, вибухові діалоги й декалітри крові. Кожен його фільм – від любительського і так ніколи й не випущеного в прокат «Дня народження мого найкращого друга» і до «Одного разу в Голлівуді» – це колекція образів, тем і стилістичних прийомів з того, що Квентін любить і знає. У 90-их Тарантіно змінив лице сучасного кінематографу і, що значно важливіше, зберіг свій унікальний голос. У чому його тільки не звинувачували – расизм, сексизм, патологічна любов до насилля. Злі язики довго ігнорували те, що з часом стало очевидним для всіх: кожен новий фільм Тарантіно – це його любовний лист кінематографу.

«Одного разу в Голлівуді» (і стрічка, і книжка) поки що можна назвати квінтесенцією любовного шалу Квентіна Тарантіно. Багато хто цей фільм не зрозумів, навіть віддані шанувальники часто крутять носом, мовляв, маестро час на пенсію – фінальні 10 хвилин екшну та фірмової жорстокості не здатні виправдати дві з половиною години нудних розмов ні про що та дурного валандання персонажів світом без мети та сенсу. Проте, як свідчить гасло вже роману, «Голлівуд 1969… Місце, яке варто відвідати».

Стрічка говорить про захід сонця над старим кінематографом. Наріжна подія фільму, до якої ведуть усі інші сюжетні лінії, – звіряче вбивство актриси Шерон Тейт «сім’єю» Чарльза Менсона. Жорстокий психопат організував навколо себе секту, яка стала моторошним та яскравим явищем 60-их. На думку Квентіна Тарантіно (і не тільки його), смерть молодої дружини відомого режисера Романа Поланського та їхньої ненародженої дитини поклала край безтурботності Голлівуду. Вмерла ціла епоха… і весь «Одного разу в Голлівуді» – це елегійне прощання з нею.

Головні герої фільму – зірка старих телевізійних вестернів Рік Долтон та його каскадер, герой війни з темним минулим Кліф Бут, яких зіграли Леонардо ді Капріо та Бред Пітт відповідно.

Їхні золоті часи вже позаду. Долтон втопив свою кар’єру в пляшці та дешевих кіношках, а Бут поховав репутацію під тягарем сумнівних вчинків. Через цих двох персонажів Тарантіно вимальовує об’ємний портрет тогочасного Голлівуду з його пориваннями та страхами. Зображує режисер у своїй стрічці й Шерон Тейт. Марґо Роббі грає мало не Мадонну Голлівуду – чиста та світла, вона є втіленням усіх можливих чеснот. Жодного ґанджу. Лише чорна тінь за плечем. Образ Шерон Тейт у масовій культурі окреслений винятково її смертю. Тому зрозумілим є бажання Тарантіно максимально від цієї смерті дистанціюватися. Він смакує кожен кадр з Марґо і хоче подарувати глядачам нагоду провести з Шерон трохи часу. Показує її максимально живою, перш ніж жорстоко вбити?

Квентін Тарантіно очікує від глядачів, що вони знатимуть, чим закінчилася ця історія. Публіка в кінотеатрі наче спостерігає за трагедією в давньогрецькому театрі. Вона знає значно більше, ніж персонажі, але ніяк не може відвернути катастрофу, адже між нею та акторами на сцені здіймається невидима стіна, яку нікому не до снаги зламати. Чудово, що постмодерністи додумалися до прийому, який так і називається – «ламання 4 стіни».

Читайте також: Режисери теж пишуть: Берґман, Зануссі, Аллен

Тарантіно вривається у старий Голлівуд і руками своїх вигаданих героїв рятує справжню Шерон Тейт. Кінематографічне насилля, за яке так часто шпетили Тарантіно, перемагає насилля справжнє. Кінематограф утверджується на троні, з якого скинув саме життя. Кліф Бут зі своєю пітбулькою Брендою та Рік Долтон зі своїм вогнеметом вбивають тих, хто прийшов по дружину Романа Поланскі. Фінал стрічки пронизливий, щемкий та цілковито ірреальний. Усі розуміють, що так не буває і, власне, й не було. Шерон Тейт загинула від рук озвірілих сектантів, Рік Долтон разом із йому подібними телевізійними ковбоями пішов за небокрай, як і його вірний друг, каскадер Кліф Бут, та епоха, яку вони втілювали. Але ж це Голлівуд… місце, де мрії та казки втілюються в життя.

Зрештою, фільм від самого початку з усіх плакатів кричав до глядачів, чим він є, але вони цього не помітили. «Once upon a time in Hollywood» – кіномани зі стажем відразу зчитують у цій назві референс аж на дві стрічки знаменитого італійського режисера Серджіо Леоне «Одного разу на Дикому Заході» та «Одного разу в Америці». Квентін Тарантіно неоднарозово підкреслював, як він захоплюється цими фільмами. І логічно було припустити, що зірковий синефіл грається з цими підтекстами, але після перегляду «Голлівуду», коли на екрані, власне, і виринає назва, стає очевидним, що Тарантіно говорить про інше. «Once upon a time» – класичний зачин будь-якої казки, подібний до нашого «жили-були». І саме так 9-й фільм Тарантіно і треба сприймати. Це казка про Золоту Добу.

Стрічка «Одного разу в Голлівуді» вже сама по собі є яскравим авторським висловлюванням. Здавалося б, навіщо тоді книжка? Усе просто: любов Квентіна Тарантіно до фільмів така велика, що жоден фільм не здатен її вмістити. Література – це чудова нагода поговорити про кінематограф на якісно новому рівні.

«Одного разу в Голлівуді» – це гримуча суміш новелізації, режисерської версії фільму та енциклопедичного довідника з історії кіно 60-х. Сюжет у стрічки та книжки майже однаковий, але в романі Тарантіно вибудовує історію інакше. Із суто літературної перспективи ця книжка не відкриває нових горизонтів: Тарантіно не вдається до складних стилістичних викрутасів, а до мови ставиться вельми утилітарно. Перші сторінки взагалі можуть відлякати, бо скидаються на сценарій із розширеними авторськими ремарками. Однак поступово автор все ж затягує аудиторію в унікальний простір свого роману, тішачи читача цікавинками й постійно обдурюючи глядача.

Зі зрозумілих причин Тарантіно відмовляється від свого улюбленого прийому, пастишу. Тут навіть декалітрів крові немає: не варто чекати появи екшн-сцен на папері. Режисер не бачить сенсу змагатися із самим собою і переказувати те, що він уже показав на екрані (криваву розв’язку фільму автор похапцем переповідає вже на 93 сторінці роману). Натомість до роману увійшло чимало вирізаних сцен і безліч історій про Голлівуд тих часів. Новоспечений письменник відверто нехтує класичними наративними техніками. Щокілька сторінок сюжет зупиняється, персонажі відходять убік, даючи дорогу автору, який ділиться своїми думками про знакові для кінематографу речі та згадує важливих персоналій Голлівуду. Часом художня книжка стає схожою на нон-фікшн про історію кіно, розказану із захватом неофіта й ретельністю досвідченого кінокритика.

Квентін Тарантіно тяжіє до довгих складних речень, в які намагається вмістити все, що знає про цю епоху. А оскільки знає він дуже багато, то й речення часом виходять громіздкі та незграбні. Але такі вже правила гри: вам має бути цікаво, які фільми знімав Пол Вендокс на «Оукмонт продакшенс»; вам має бути цікаво, як Лекс Баркер опинився в екранізаціях Карла Мая; вам має бути цікаво, як Роман Поланські маніпулює аудиторією в «Дитині Розмарі». Квентін Тарантіно на сторінках роману влаштував вечірку для своїх і, на відміну від Стівена Спілберга в «Першому гравцю приготуватися», не кличе лівих людей з вулиці.

Парадокс, але подібні екскурси в минуле органічно вплітаються в історію і додають персонажам глибини. Читачі дізнаються про психічний розлад Ріка Долтона, який ще не діагностували у 1969-у, ближче знайомляться з Кліфом Бутом та його залюбленістю в європейські фільми. Раптом виявляється, що персонаж Бреда Пітта – це не тільки гора м’язів, а й допитливий розум глядача, який у кінематографі шукає не розваги, а поживи для мозку. Про всіх у «Голлівуді» можна довідатися щось нове, а тоді ще раз переглянути стрічку, вловивши тонкі півнатяки режисера.

Якщо спробувати погратися в асоціації, то «Одного разу в Голлівуді» нагадує роман Стівена Кінга «11.22.63» й документальний фільм 1995 року «Особиста мандрівка крізь американські фільми з Мартіном Скорсезе». Як і Король Жаху, Тарантіно говорить про втрачені 60-ті й точки біфуркації, коли все пішло шкереберть. Як і Скорсезе, Тарантіно пропонує суб’єктивний погляд на історію кіно.

Важливі не тільки фільми, але й твоє місце в них; твоя з ними взаємодія. Та якщо режисер «Таксиста» зберігав об’єктивність хоча б у викладі фактів, режисер «Кримінального чтива» тримає постмодерністську дулю в кишені й фікціоналізує і в певному сенсі відверто міфологізує час, про який говорить. Він елегантно вписує в історію Ріка Долтона, Кліфа Бута та… Квентіна Тарантіно.

З першої і до останньої сторінки читача вражає любов, з якою автор пише про всіх своїх героїв: щасливих актрис, іменитих режисерів та невдатних акторів давно забутих фільмів. Дуже швидко перестаєш помічати усі недоліки дебюту й просто пірнаєш у ту недосяжну для тебе добу. «Одного разу в Голлівуді» шанує прустівську традицію, пускаючись у довгу мандрівку закрутами індивідуальної та колективної пам’яті. Герої та поганці «Одного разу в Голлівуді» застигли у своєму часі, наче комарі в бурштині, тільки пробуджує їх до життя не мадленка, а тріск старого проєктора.

Читайте також: Листоноша з апельсином на пляжі: книжки проти екранізацій

P.S. Літературний дебют Квентіна Тарантіно – явище яскраве, але дуже нішеве. «Одного разу в Голлівуді» вимагає певного рівня освіченості. Начитаність та надивленість – обов’язкові передумови для отримання задоволення. Українською роман вийшов у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» у перекладі Олега Колесникова, який працював і над українською кіноверсією історії. Він спорядив видання невеликим блоком приміток, які не врятують новачків, але все ж допоможуть триматися на плаву. Оформлення книжки повторює оригінал і містить кілька великодок для уважних фанатів.

Сподіваємося, що на українському ринку «Одного разу в Голлівуді» чекає успіх. Це могло б простимулювати видавця випускати й наступні літературні праці Тарантіно українською. А попереду ще багато цікавого.

Купити книжку.